Психіатр сів за стіл і, трохи подумавши, вивів на аркуші кілька зграбних рядків.
– Впевнений, ваш випадок його зацікавить, – додав він, складаючи свою записку вчетверо. – Завтра п’ятниця… Думаю, о шостій вечора він зможе вас прийняти. Цей час завжди за мною. Ми з доктором щоп’ятниці, від шостої до пів на сьому, п’ємо чай і спілкуємось на професійні теми. Ви, мій друже, підете на аудієнцію замість мене. Сам я, на жаль, не зможу. Вранці попереджу про вас доктора. Тільки не спізнюйтесь, пан Фройд дуже цінує пунктуальність.
– Вельми вдячний, – мовив Німанд.
Він дбайливо сховав до кишені візитку, а потім і рекомендацію Когера. Після цього промовив кілька недолугих слів удячності й попросив дозволу забрати своє пальто.
– Куди ви зібралися, пане Німанде? – здивувався Когер.
– Додому, з вашого дозволу. Я і так завдав вам чимало клопоту…
– Що за дурниці, – перебив психіатр, підводячись з-за столу, – ви нікуди не підете.
– Але ж, пане Когере…
– Ви залишитесь в мене на ніч, – твердо сказав той, – я наполягаю. У вас кепський вигляд, вже не кажучи про внутрішній стан. Як лікар, не можу вам дозволити навіть вийти з цього помешкання.
Господар взяв зі столу бронзового дзвоника й кілька разів сильно ним калатнув. За хвилину в дверях з’явилася служниця.
– Грето, приготуйте, будь ласка, кімнату нашому гостеві, – мовив він. – Пан Німанд люб’язно погодився заночувати в нас.
– Чи може бути кутова кімната на третьому поверсі, пане докторе? – перепитала жінка.
– Та, що поруч мого кабінету?
– Так.
– Звичайно. Гадаю, вона якнайкраще підійде.
– Я вже приготувала її, пане докторе. У мене було відчуття, що наш гість залишиться сьогодні на ніч, – відповіла служниця.
– Ви, як завжди, неперевершені, Грето, – похвалив її господар. – Бачите, пане Німанде, не одному мені здалося, що вам не слід сьогодні повертатися додому.
З цими словами він по-дружньому поплескав свого гостя по плечу.
– Прошу, добродію, ідіть за мною, – звернулась служниця до Якуба.
Той слухняно подався слідом. За спиною він знову почув голос Когера:
– З вашого дозволу, мій друже, я ще зайду побажати вам на добраніч, – сказав психіатр.
Німанд трохи, повернувши голову назад, спробував посміхнутися, але натомість на обличчі в нього з’явилася лиш крива гримаса.
В невеликій, але затишній кімнаті, куди привела його Грета, було дещо прохолодно, але вже відчувався запах нагрітого кахлю.
– За чверть години буде тепліше, – промовила жінка, – я розпорядилася щодо опалення.
Якуб зніяковіло переступав з ноги на ногу.
– Бажаєте чаю? – запитала Грета.
– Ні, дякую… – відмовився гість.
– Тоді призволяйтесь, пане Німанде. Ванна ліворуч по коридору. Там є все необхідне.
– Ви дуже ласкаві.
– Ви наш гість, – посміхнулась та і, зробивши легкий реверанс, вийшла за двері.
Хвилину постоявши на самоті, Якуб укотре роззирнувся, а потім підійшов до вікна. З-за темного скла пробивалися вогні ліхтарів і сірі обриси засніжених вулиць. Тепер місто здавалось безпечним і навіть гарним, як здається гарним хижак у звіринці, коли відвідувачі споглядають його з-за безпечної огорожі. Минув навіть страх, і тільки нервове посмикування ока нагадувало Німанду про пережите.
Він підійшов до ліжка і помацав перину. Вона була м’якою і манила до себе, наче розкішна жінка в пеньюарі. Тягар сьогоднішнього дня і навіть усіх попередніх днів раптом надавив йому на плечі, мов непосильна Атлантова ноша. Якуб і справді зігнувся, ніби з останніх сил тримаючись на ногах. Довелося докласти зусиль, щоб змусити себе одразу не розпластатись на ліжку.
За чверть години в двері постукали і до кімнати обережно зазирнув господар будинку.
– Ще не спите, пане Німанде? – запитав психіатр.
Сам Когер був одягнений у домашній теплий халат, на ногах мав зручні пантофлі.
– Щиро кажучи, ледве стримуюсь, щоб не влягтися, – зізнався Якуб.
– Воно й не дивно, – посміхнувся Когер, – не щодня доводиться таке пережити. Хотів запропонувати вам викурити по сигарі в бібліотеці, але натомість запропоную дещо інше…
Психіатр переступив поріг і зачинив за собою двері. Якуб напружено глянув на нього.
– Ви не боїтеся, що цієї ночі вас знову вб’ють? – запитав господар. – Тобто що той самий кошмарний сон присниться знову?
Від його слів Якуба кинуло в холодний піт. Він устиг забути, що небезпека насправді криється в ньому самому, а не надходить ззовні.
Німанд кивнув.
– Відверто кажучи, лячно, – промовив чоловік так тихо, що ледве сам себе почув.
– Тому, якщо не заперечуєте, я зроблю вам заспокійливу ін’єкцію, – сказав психіатр, – адже сьогодні ви, даруйте, не лише мій гість, але й пацієнт.
Когер дістав з кишені невеликий шкіряний згорток білого кольору і поклав його на нічний столик.
– Ви ж не боїтеся ін’єкцій? – запитав він гостя.
Той стомлено хитнув головою. Здавалось, що в цю мить Якуб Німанд погодився б навіть на четвертування, якщо після цього його залишать наодинці з периною.
– От і чудово.
Лікар розгорнув принесений згорток, в якому в спеціальних кишеньках виявилось усе необхідне для такої маніпуляції: ін’єкційна голка, ємкості з препаратом, йод, бинти та ножиці.
– Будете спати, як немовля, – пообіцяв за хвилину психіатр, встромивши голку Німанду в вену трохи нижче ліктя.
Той нервово сіпнувся, але слухняно притиснув змочений йодом шмат бинта до невеличкої ранки на руці.
– Тепер тільки залишається побажати вам гарних снів, – підсумував Когер, дбайливо запаковуючи свої інструменти. – Не раджу після цього приймати ванну. Краще відкладіть цю процедуру на ранок.
– Як скажете, пане докторе, – промовив Якуб і позіхнув так широко, що відчув, як хряснуло в нього за вухами.
Одразу ж вибачившись, він закрив рот долонею, ніби побоюючись, що неслухняні щелепи знову розсунуться.
– Все гаразд, – засміявся Когер, – я, щиро кажучи, також падаю з ніг. До завтра, пане Німанде.
Відповівши, гість дочекався, поки за господарем зачиняться двері, а тоді роздягнувся і з насолодою віддався перині.
Цієї ночі Якуб Німанд спав пречудово. Він прокинувся о шостій ранку і відчув себе свіжим та бадьорим. Хотілося зірватися з ліжка і радісно заволати, однак Якуб вчасно згадав, що знаходиться в чужому домі. Йому подумалось, що вже час збиратися на службу, але як це зробити, щоб не потривожити нікого в домі? Він обережно звівся з ліжка і в темряві намацав свій одяг. Залізши в штани, Німанд спробував знайти на стіні вмикач до електричної лампи. Це мав бути ланцюжок срібного кольору, який в темряві, звісна річ, став невидимий. Шукаючи його, чоловік ненароком зачепив картину, яка висіла над ліжком. В світлу пору доби на ній можна було вгадати альпійський пейзаж, виконаний в імпресіоністській манері. Тепер же цей мистецький витвір, обрамлений у важку бронзову раму, грюкнув так, що, здавалось, розбудив усіх не тільки в цьому домі, але й у сусідньому.
У двері тривожно постукали, і Якуб завмер від несподіванки.
– Пане Німанде, – почувся стривожений голос Грети, – з вами все гаразд?
– Все добре, – спробував відповісти він, але голос його прозвучав так тихо, що жінка його не розчула.
Наступної миті він почув, як у дверях його кімнати обертається ключ. Очевидно, служниця мала запасний і, стривожена гуркотом, вирішила ним скористатись. Світло з коридору врізалось прямокутним трикутником у кімнатні сутінки, діставши з-під стіни сполоханого Німанда у незастебнутих штанах і нічній сорочці. Однією рукою він закривав очі від раптового світла, а іншою притримував одяг біля пояса, аби той не впав на підлогу.
– О Господи! Вибачте!.. – вигукнула жінка і зачинила назад двері, знову зануривши кімнату в сутінки.
– От паскудство, – вилаявся Німанд і знову заходився шукати той бісовий вмикач на стіні.
Двері вдруге прочинились, але Грета цього разу не посміла зазирнути в простір кімнати.
– Пане Німанде, сподіваюсь, ви пробачите мені за…
– Ось він, цей гівняний вимикач, – буркнув гість, намацавши врешті ланцюжок. Він сердито смикнув за нього, і лампа на стіні загорілась тьмяним світлом.
– …за те, що увірвалась до вас, – закінчила Грета.
– Пусте, – відповів той, нервово намагаючись застебнути штани. Присутність цієї жінки за дверима робила його рухи метушливими й незграбними.
– Почувся гуркіт, потім ви не відповідали, тож я подумала, що вам стало зле, – продовжила виправдовуватись вона.
– Забудьте. Це я винен.
– Ви ще звечора мали кепський вигляд, тож я…
– Забудьте, кажу. Все зі мною гаразд.
– Бажаєте чаю? Може, кави? – мовила служниця.
– Кави, коли ваша ласка.
– За десять хвилин унизу, пане Німанде. Ванна також готова.
– А пан Когер? – запитав Якуб, розшукуючи решту свого одягу.
– Доктор мусив вийти сьогодні раніше. Терміновий виклик до шпиталю. Він дуже шкодував, що через це не зможе побачити вас вранці, і просив передати найщиріші вибачення, – відповіла Грета.
На свій сором, Якуб відчув, що від цих слів йому полегшало. Чомусь іноді пекельно важко буває дякувати за добрий вчинок щодо себе. Простіше розминутися з благодійником і потайки обдумати, чим можна йому віддячити.
Поснідавши, чоловік вийшов з дому Когера і попрямував до контори Флідермана. Вперше за довгий час Пауль прийшов на службу раніше за нього. І так само вперше мав понурий вигляд. Він стримано привітався з колегою і мовчки взявся за роботу. Трохи згодом він все-таки розповів Якубу, що напередодні посварився зі своєю коханкою і вона навіть залишила його дім, перебравшись, вочевидь, до батьків. Якуб розумів, що мав би розпитати Пауля про деталі суперечки і спробувати втішити його, проте сам відчував неабияке хвилювання перед візитом до доктора Фройда, тому так і не змусив себе це зробити.
Ледве дочекавшись п’ятої години, коли закінчився його робочий час, Німанд поспіхом одягнувся і пішки рушив на Бергассе, 19. Цього разу він ішов обережно, намагаючись обминати слизькі ділянки на хіднику і галасливі юрби дітей. Хотілося зберегти якомога більше спокою перед побаченням зі славетним психіатром. Минаючи ятки з глінтвейном, що їх стояв цілий ряд на Туркенштрассе, Німанд з приємністю вдихнув ароматні випари гарячого вина та спецій, і це несподівано додало йому доброго настрою. Раптом проблема з нічними кошмарами почала здаватись йому не такою вже й значущою. Хтозна, може, він сам забагато значення надає цим нічним видінням? А варто було всього лиш знайти собі добре снодійне. Адже ін’єкція, яку зробив йому доктор Когер, допомогла… То, може, й не слід турбувати добродія Фройда? Але ж Когер вже домовився про аудієнцію.
Якуб дістав з кишені годинника і, підставивши його під світло ліхтаря, глянув на циферблат. Було тільки чверть по п’ятій. «Можна йти повільніше, – подумалось йому, – до Бергассе лишилось кількасот метрів…»
Опинившись на місці, Якуб знову перевірив час. Годинник і далі показував чверть на шосту.
– От дідько! – не втримався Німанд.
Мабуть, вчора, коли він упав, годинниковий механізм пошкодися, хоч іще цілу добу працював справно. Або ж – і найпевніше так і було – Якуб просто забув його завести цього ранку. Він запитав, котра година, у випадкового перехожого і з жахом дізнався, що насправді вже чверть по шостій. «Пан Фройд любить пунктуальність», – згадав він слова Когера і відчув, як на лобі під капелюхом у нього виступив піт. Та проте Німанд усе ж подзвонив у двері.
За кілька хвилин йому прочинила служниця.
– Доброго вечора, – привітався Якуб, ґречно знімаючи капелюха, – я до пана доктора.
– Прошу заходьте, – відповіла та, зморщившись від холоду та вітру, що вривались до помешкання з вулиці.
У передпокої Німанд вручив їй записку від Когера, і служниця понесла її Фройду. Чекати йому довелося якихось дві-три хвилини, проте вони здалися йому годинами. Жінка повернулась із приязною посмішкою на обличчі, мовби для того, щоб трохи заспокоїти гостя (а може, вона посміхалась так кожному, що здавалось очевиднішим), і попросила Німанда йти за нею.
З передпокою вони потрапили в широкий коридор, залитий м’яким світлом електричних світильників. На стінах висіло декілька ренесансних картин, а під ногами тягнулася простелена темно-коричнева доріжка. В кінці коридору виднілося двоє дверей. Наблизившись до них, служниця раптом сповільнила ходу і пішла навшпиньки, хоч завдяки доріжці її кроки й так були безшумними. Якуб не розумів, чому вона це робить, адже доктор уже повідомлений про візитера, а отже, встиг відірватися від справ, проте, видно, в цьому домі так було заведено.
Біля дверей праворуч вона зупинилась і обережно постукала. Приглушений чоловічий голос зсередини запросив увійти.
Якуб опинився у просторому кабінеті, в якому затишно громадились книжкові шафи і чималий письмовий стіл, встелений паперами. Доктор Фройд, худорлявий, середнього зросту чоловік, стояв біля вікна, напівобернувшись до гостя. Здавалось, його щойно відірвали від важливої справи, і на обличчі доктора читалося легке невдоволення. Густі брови були злегка насуплені, а з-під них лився прохолодний, проте уважний погляд. Пан Фройд носив акуратно підстрижену бороду, дещо рудувату біля рота, яка буває у затятих курців. В його правій руці справді диміла сигара, а лівою він запаковував щось у невеликий дорожній саквояж.
– Пан Якуб Німанд, – представила гостя служниця.
– Ви запізнились, пане Німанде, – промовив Фройд на подив рівним і навіть приємним голосом.
– Прошу вибачення, пане докторе… – відповів той.
За цей час служниця ледве чутно вийшла за двері, і вони залишилися вдвох.
– Не вибачайтесь, – сказав Фройд, – просто спробуйте вкластися в той час, що у вас залишився. А саме: в десять хвилин…
Попри слова, в інтонації доктора не відчувалось роздратування, а за хвилину зникло й невдоволення з обличчя. Могло здатися, що перед ним насправді давній друг, який просто спізнився на двадцять хвилин, а не чоловік, якого він бачить уперше.
– Сідайте, – запросив Фройд.
Німанд подякував і сів у великий зручний фотель.
– Що ж, я готовий вас слухати, – знову промовив доктор.
– Я гадав, що доктор Когер попередньо ознайомив вас із моєю ситуацією, – тихо сказав пацієнт, відчуваючи, що говорити йому надзвичайно важко.
– Доктор Когер – це доктор Когер, – спокійно зауважив Фройд, відриваючи сигару від рота. – Насамперед я хотів би почути вас.
Німанд глибоко вдихнув повітря. Що ж, доведеться повторити все ще раз.
– Усе це досить лавно… пробачте, досить давно зі мною…
– Як ви чудово обмовились, – посміхнувся доктор.
– У мене пересохло в горлі, – виправдався Німанд і виразно глянув на графин з водою.
Перехопивши його погляд, психіатр наповнив склянку і поставив її перед Якубом.
– Насправді ви хотіли сказати: «Все це лайно», – незворушно пояснив Фройд, – але свідомість нагадала вам про виховання.
– Пробачте.
– Дурниці, продовжуйте.
– Ледь не щоночі мені сниться, що мене вбивають. Все приблизно за одним сценарієм: я гостро відчуваю чиюсь присутність, потім хтось іде слідом, далі несамовитий страх і передчуття близької смерті…
Якуб знову припав до склянки.
– Останнього разу я навіть упізнав місце, де мене вбивали… – додав він після жадібного ковтка.
– Ви були там? – запитав Фройд.
– Так, за хвилину до того, як познайомився з доктором Когером. Це місце неподалік його будинку.
– На тому місці, здається, справді знайшли тіло молодої дівчини, – мовив доктор. – Загибла – начебто донька шеф-інспектора поліції.
Якуб кивнув.
– Я також читав про це в газеті.
– Що ж, якби я вірив у різноманітні містичні дурниці, то, напевно, сказав би, що ці дві події – маю на увазі ваш сон і вбивство на Планкенгассе – якось пов’язані, – сказав доктор. – Але я в них не вірю, тому й зв’язку не бачу. Адже саме це зараз вас турбує найбільше. Чи не так?