– А тепер, я думаю, ви мене зненавидите, – сказав він тихо і кволо. Конні швидко глянула на нього.
– Чому? – спитала вона.
– З ними завжди так, – мовив він. Потім схаменувся: – Я… я кажу про жінок.
– За це останнє я просто повинна вас зненавидіти, – обурено сказала вона.
– Я знаю! Знаю! Так і повинно бути! Ви страшенно добрі до мене! – знічено вигукнув він.
Її здивувало, чому він так принижується.
– Чому б вам не присісти? – спитала вона. Майкліс глянув на двері:
– Сер Кліффорд, – сказав він, – не буде… не буде?…
Конні на мить замислилась.
– Мабуть, що так, – сказала вона і знову подивилась на нього. – Я не хочу, щоб Кліффорд знав… або навіть здогадувався. Це так глибоко його поранить. Але я не думаю, що ми вчинили зле, а ви?
– Зле? О Боже мій, звісно, ні! Ви просто занадто добрі до мене… Мені цього не витримати.
Він одвернувся, і вона побачила, що наступної хвилі він розридається.
– Але ж ми не дамо йому взнати, так? – вела вона далі. – Це завдало б йому болю. А якщо не знаєш, не підозрюєш, тобі й не болить.
– Щодо мене, – мовив він майже грубо, – то від мене він нічого не дізнається. Ось побачите. Щоб я та себе занапастив! Ха-ха! – він глухо, цинічно засміявся з цієї думки. Вона з подивом спостерігала за ним. Він спитав:
– Можна мені поцілувати вашу руку й піти? Я думаю проїхатися до Шеффілда, там поснідаю, якщо можна, і повернуся сюди до чаю. Чи можу я щось для вас зробити? Чи можу бути впевненим, що ви не ненавидите мене – і не зненавидите згодом? – В останніх його словах забриніли нотки відчайдушного цинізму.
– Ні, я не зненавиджу вас, – відповіла вона. – Я вважаю, що ви дуже милий.
– Ах, – гарячково промовив він. – Мені так приємно, що ви сказали саме це, а не те, що ви мене кохаєте! Це важить набагато більше… Тоді до вечора. Мені треба добре все це обмізкувати.
Він покірно поцілував їй обидві руки й пішов.
– Я не думаю, що зможу витерпіти цього молодика, – зізнався Кліффорд за ланчем.
– Чому? – спитала Конні.
– Він – просто хам, позолочений ззовні… Тільки й вишукує, чим би ще похизуватись.
– Я думаю, люди були такі жорстокі до нього, – сказала Конні.
– А тебе це дивує? Ти думаєш, він марнує свою квітучу юність, щоб вершити благі діяння?
– Я думаю, в ньому є якась великодушність.
– До кого?
– Точно не знаю.
– Звичайно, не знаєш. Боюся, ти помиляєшся, приймаючи за великодушність звичайну розбещеність.
Конні промовчала. Помиляється? Можливо, й так. Але навіть розбещеність Майкліса таїла в собі деяку принаду. Він ішов до кінця там, де Кліффорд наважувався ступнути зо два непевних кроки. І він у свій спосіб завоював світ, а саме цього жадав Кліффорд. Шляхи й засоби? Хіба ж у Майкліса вони були більш варті зневаги, аніж ті, до яких вдавався Кліффорд? Хіба шлях бідолашного вигнанця, пробитий його власним тілом, був чимось гірший за шлях Кліффорда, який рекламує свою незрівнянну особу? За облудною богинею Успіху женуться, висолопивши язика, тисячі захеканих хортів. І той, хто першим її схопить, і є справжнім хортом, гончаком з гончаків, – так воно завжди буває посеред тих, хто прагне успіху! Так що Майкліс міг походжати із гордо задертим хвостом.
Але, на диво, він не робив цього. Він повернувся до чаю з величезним оберемком фіалок і лілій, з тим самим виразом бездомного собаки. Конні іноді замислювалася, чи не є це своєрідною маскою для введення в оману ворогів, яка просто злилася з його подобою? Чи насправді він такий сумирний песик?
Сумний вираз побитого собаки залишався на його обличчі протягом усього вечора, але Кліффордові ввижалася в тому прихована зухвалість. Конні ж не відчувала подібного, напевне, тому, що ця зухвалість не була спрямована проти жінок, – лише проти чоловіків та їхніх претензій на владу. Саме таке непереможне нахабство цього неотесаного сіромахи розлючувало чоловіків, – Майкліс, дарма що поводивсь ґречно, кидав виклик будь-якому світському джентльменові вже однією своєю присутністю.
Конні відчувала кохання до нього, але якось спромоглася сидіти за вишиванням і не втручатись у чоловічу розмову. Вона нічим себе не викрила. Що ж до Майкліса, то він був неперевершений: так само меланхолійний, уважний, відчужений, як і минулого вечора, безмежно далекий від господарів будинку, він терпляче підтримував звичайну гру, але ні на мить не наближався до них. Конні здалося, що він забув про сьогоднішній ранок. Але він не забув. Просто він знав своє місце… те саме довічне місце надворі, відведене для вічних вигнанців. Тому він не приймав цю любовну історію надто близько до серця. Він знав, що це не перетворить його з безпритульного пса, хай навіть у золотому нашийнику, на зручного домашнього песика.
Річ у тому, що десь у глибині душі він справді був вигнанцем, був поза суспільством і усвідомлював це, тому не мало значення, що зовні він був витвором Бонд-стрит. Самотність була йому потрібна, так само як зовнішнє благополуччя і спілкування зі світськими людьми.
Але випадкова любовна пригода – як відпочинок, як втіха – теж непогана річ, і він не хотів бути невдячним. Навпаки, він відчував за цю несподівану частку природної доброти таку розпачливу, болючу вдячність – аж до сліз. За блідим, незворушним, зневіреним обличчям його дитяча душа схлипувала від вдячності жінці й палко бажала знов притулитись до неї. І так само ця знедолена душа знала, що він все одно залишиться вільним.
Він знайшов можливість підійти до неї, коли в залі запалювали свічки.
– Можна, я прийду?
– Я сама прийду до тебе, – відповіла вона.
– О так!..
Він ждав її досить довго… але вона прийшла.
Він належав до того типу збуджених, палких коханців, які швидко досягають вершини насолоди і одразу ж кінчають. Було щось дивно дитяче й беззахисне у його оголеному тілі – голизна дитини. Єдиним його захистом були іронія та хитрість, інстинктивна хитрість; а без них він здавався ніби двічі оголеним, немов дитина з незрілим, ніжним тілом, що безпомічно тремтить.
Він збуджував у жінці дику пристрасть і жагу, і нестямну, несамовиту тілесну жадобу. Проте її тілесного бажання він не задовольняв; він завжди дуже швидко доходив до кінця, а потім безсило падав їй на груди, намагаючись відновити бодай частку своїх сил, поки вона лежала застигла, розчарована, розгублена.
Але скоро вона навчилася стримувати його, утримувати його там, всередині, коли його оргазм уже минув. І тоді він виявився щедрим і навдивовижу сильним, твердо стояв у ній і віддавав їй себе, поки вона активно, пристрасно, шалено досягала вершини власної насолоди. І, відчуваючи, як вона божеволіє на шляху до того, насолоджуючись його міцною напруженою пасивністю, він також відчував дивну гордість і задоволення.
– О, як гарно! – тремтячи, шепотіла вона, а потім заспокоювалась і замовкала, притулившись до нього. Він же лежав, як завжди, відсторонений від усього, але певною мірою гордий.
Майкліс залишався в них цього разу лише три дні і до кінця поводився з Кліффордом точнісінько, як першого вечора, з Конні також. Ніщо не здатне було вивести цього унікума з рівноваги.
Він писав Конні листи, сповнені все тієї ж жалібної меланхолії, а іноді – дотепні й пройняті спокійною, чистою ласкою. Здавалося, він відчував до неї безнадійну ніжність, але разом з тим був звично віддалений. Безнадія ховалася в самій його серцевині, бо він не хотів ні на що надіятись. Він ненавидів надію. «Une immense esperance a traversé la terre»[18], – прочитав він десь – і прокоментував ці слова: «і втопивши у своєму клятому колодязі все, що мало хоч якусь цінність».
Конні ніколи по-справжньому не розуміла, але по-своєму кохала його. Проте вона весь час відчувала на собі відбиток його безнадії. А він, ні на що не сподіваючись, хіба міг когось любити взагалі?
Так продовжувалося деякий час, вони листувалися й часом бачились у Лондоні. Конні все ще прагнула тілесної, сексуальної втіхи, якої досягала з ним завдяки власній активності, після того як його стрімкий оргазм минав. І він все ще хотів їй це давати. Того було цілком досить для їхнього зв’язку.
І досить, щоб дати їй хистку віру в себе, сліпу й трохи самовпевнену. Це була майже підсвідома довіра до самої себе, що супроводжувалася дивним пожвавленням.
В Рагбі вона була страшенно жвавою й веселою. І використовувала своє нещодавно отримане задоволення для того, щоб надихати Кліффорда, бо він у цей час написав свій найкращий твір і був майже щасливий у власному засліпленні. Він збирав урожай чуттєвої насолоди, отриманої нею від Майклісової пасивної мужності. Але, звичайно, він ніколи не дізнався б про це, а дізнавшись – навряд чи став би дякувати.
Та коли ці дні радісної бадьорості й натхнення залишились позаду, скінчились назавжди, а вона стала пригніченою й дратівливою, – як тужив за ними Кліффорд! Напевне, якби він про все дізнався, то навіть побажав би, щоб Конні та Майкліс знов були разом.
Розділ четвертий
Конні передбачала, що її роман з Міком – як його називали – є безнадійним. Однак інші чоловіки, здавалося, нічого для неї не важили. Вона була прив’язана до Кліффорда. Він вимагав од неї значної частки її життя, і вона віддала йому цю частку. Але й вона хотіла, щоб чоловік віддавав їй щось, – а Кліффорд не зробив цього, просто тому, що не міг.
Були ще оті судомні Майклісові поривання. Але передчуття говорило їй, що це скоро скінчиться. Мік нічого не міг втримати. Це було умовою самого його існування: він розривав будь-який зв’язок і ставав знову вільним, самотнім, цілком самотнім бездомним собакою. І саме в цьому полягала основна потреба його життя, навіть якщо він казав, як завжди: «вона мене покинула!»
Світ начебто сповнений можливостей, але у власному досвіді кожного з нас їх набір виявляється злиденним. Так, у морі плаває безліч гарної риби: цілком можливо, в неосяжній морській глибині є і макрель, і оселедці, та якщо ти сам – не макрель і не оселедець, то годі тобі й сподіватися на гарну здобич.
Кліффорд нарешті домігся слави – і навіть грошей. Люди приїжджали до нього, аби тільки його побачити. Конні майже увесь час приймала гостей. І це була якщо не макрель, то принаймні оселедці, – лише зрідка траплялися сом або вугор.
Було кілька постійних гостей – чоловіки, що навчалися разом з Кліффордом у Кембриджі. Одним із них був Томмі Дьюкс, що залишився в армії і став бригадним генералом. «Армія залишає мені час для роздумів і рятує від сутичок із життям», – казав він.
Був іще Чарлз Мей, ірландець, що писав наукові твори про зірки. І був Хемонд, інший письменник. Всі приблизно однолітки Кліффорда – молоді інтелектуали сьогодення. Вони вірили у духовне життя. Все, що ти робиш, окрім цього, є твоєю особистою справою і важить не так багато. Нікому ж не спаде на думку розпитувати іншу людину, о котрій годині та йде до вбиральні. Це нікого не хвилює, окрім тебе самого. І так само, коли йдеться про інші прояви буденного життя… як ти робиш гроші, любиш ти свою жінку чи маєш «любовні пригоди». Все це стосується лише самого тебе – і, так само як відвідування вбиральні, нікого більш не цікавить.
– Сексуальна проблема, – казав Хемонд, високий, худий молодик, що мав жінку та двох дітей, але був значно прихильніший до своєї друкарки, – полягає в тому, що в ній нема ніякої проблеми. Коротко кажучи, й самої проблеми немає. Ми не супроводжуємо чоловіка до клозету, то чого ж ми маємо його проводжати до ліжка, де він спить з жінкою? А проблема тільки в цьому. Якщо ми не звертатимемо уваги на цю другу річ так само, як і на першу, проблема зникне. Все це взагалі безглуздо і безмозко. Проблема тільки в недоречній цікавості.
– Спокійніше, Хемонде! Якщо ти побачиш, що хтось займається коханням із Джулією, ти ж розлютишся; а якщо він продовжуватиме, зовсім дійдеш до точки…
Джулія була дружиною Хемонда.
– Ну ясна річ! Так само, якщо хтось обпаскудить куток моєї вітальні. Є ж належне місце для таких речей.
– Ти маєш на увазі, що не будеш проти, якщо він займатиметься Джулією в якомусь затишному алькові?
Чарлі Мей говорив з легкою іронією, – він спробував трохи загравати до Джулії, а Хемонд обірвав його дуже грубо.
– Звичайно, я буду проти. Секс – це наша з Джулією особиста справа. І звісно, я буду проти, якщо поміж нас влізе хтось інший.
– Справа в тому, – мовив худорлявий і веснянкуватий Томмі Дьюкс, що значно більше був схожий на ірландця, ніж блідий і досить гладкий Мей, – справа в тому, Хемонде, що в тебе дуже сильний інстинкт власника, а також дуже сильна воля до самоствердження, і ти прагнеш успіху. Оскільки я служив у армії, я ніби збочив з дороги, якою йде світ, і зі сторони я добре бачу оце надзвичайно сильне бажання самоствердитись і досягти успіху, властиве чоловікам. Воно якось ненормально розвинулося. Вся наша особистість йому підкоряється. І, звичайно, чоловіки на зразок тебе крокують впевненіше, маючи за спиною жінку. Ось тому ти й ревнуєш. І ось чому секс для тебе – це жива динамомашина між тобою і Джулією, що приносить успіх. Якщо ж ти раптом станеш невдахою, то почнеш фліртувати, як Чарлі, якому вічно не таланить. Як правило, подружжя, таке як ви з Джулією, має на собі етикетки – як дорожня валіза. На етикетці Джулії написано: «Місіс Арнольд Б. Хемонд» – просто як на чиємусь багажі, що відправляють залізницею. А на тебе наліплено іншого ярлика – «Арнольд Б. Хемонд, вручити особисто місіс Арнольд Б. Хемонд». О так, ви маєте рацію! Духовне життя потребує затишного будинку і пристойної їжі. Ви цілком праві, воно навіть потребує розмноження. Але все це чіпляється за інстинктивне бажання успіху. Це – вісь, довкола якої обертаються всі інші речі.
Хемонд виглядав трохи зачепленим за живе. Він пишався своїм гострим розумом і тим, що не є рабом свого часу. Але не в останню чергу він бажав і успіху.
– Це правда, без грошей не проживеш, – сказав Мей. – Щоб жити, треба мати їх у певній кількості… Навіть для того, щоб мати змогу вільно мислити, потрібна деяка сума грошей, – інакше власний шлунок стане тобі на заваді. Але мені здається, треба облишити всі оті сексуальні наклейки. Ми вільні розмовляти, з ким заманеться; чому ж ми не можемо вільно займатись коханням з будь-якою жінкою, що нас вабить?
– В тобі говорить розпусний кельт, – мовив Кліффорд.
– Розпусний! То й що з того? Я не думаю, що заподію жінці більше шкоди, переспавши з нею, аніж коли з нею потанцюю… або побалакаю про погоду. Ми просто обміняємося відчуттями, а не словами, – то чом би й ні?
– Бути невибагливими, мов кролі? – спитав Хемонд.
– А хоч би й так! Чим тобі не догодили кролі? Хіба вони гірші за невротичне, бунтівне людство, сповнене нервової ненависті?
– Але ми все-таки не кролі, – сказав Хемонд.
– Авжеж! У мене є розум, я можу зробити деякі розрахунки для вирішення питань астрономії, що хвилюють мене не менш, ніж питання життя та смерті. Іноді мені дошкуляє кишковий розлад. Іноді мучить голод. І так само – сексуальний голод. Що ж з того?
– Я думаю, розлад від сексуального переїдання дошкулятиме тобі набагато серйозніше, – насмішкувато мовив Хемонд.
– Дзуськи! Я не переїдаю – і так само не кохаюся з жінками надміру. Кожен сам вирішує, скільки йому їсти. А ти хочеш змусити мене постувати.
– Не зовсім. Ти ж можеш одружитися.
– Звідки ти знаєш, що можу? Це не узгоджується з моїми розумовими процесами. Одруження може… навіть повинне… їм зашкодити. Ні, я не збираюся ступати на цю стежку. Але що ж мені – скніти у келії, як тому ченцеві? Все це маячня, хлопче. Я повинен жити й займатись своїми розрахунками. Іноді мені потрібні жінки. І я відмовляюсь городити з цього казна-що, а також не потребую чиїхось моралізувань або застережень. Я б стидався бачити біля себе жінку з наліпленою етикеткою, на якій позначене моє ім’я, немов назва залізничної станції – на пакунку з одежею.
Ці двоє чоловіків так і не пробачили один одному залицянь до Джулії.