FакіR - Васильченко В’ячеслав 2 стр.

Тоні уважно слухав і відчував, як під серцем слизькою гадюкою починала ворушитися жага. Спокуслива й солодка. Сліпа і глуха. Для того, хто перебивався з копійки на копійку, перебігав з роботи на роботу, отримуючи невтішний мізер (хоча й серйозно займався спортом і плекав надію хоч завдяки досконалому тілу «вибитися в люди»), такі горизонти аж надто туманні. Тепер же – варто лише промовити «так», майстерно виконати «роль» у задуманому «містером Гоффманом» спектаклі – і туман може розвіятися. І бажане життя вималюється в усій омріяній красі. У Тоні аж дух забило від раптової приємності, що налетіла могутньою хвилею від однією лише гадки про оте ТОДІ…

Хоча… Не все так просто. Солідний куш зривають, тільки ризикуючи життям. І – переступаючи закон. А там і вирок серйозний можна вигребти. У кращому разі. І на кулю легко нарватися. Чи ще щось таке релаксове. З варіантом переселення на цвинтар.

Ще одна гадюка заворушилася поряд з першою, а потім і накинулась на неї. Ім’я другого гада знав добре. Інстинкт самозбереження. Цей, слава Богові, теж не дрімає.

«Містер Гоффман» запалив і протяг червону пачку з двома «метеорами» вгорі. «West» – автоматично прочитав хлопець, а вголос мовив:

– Дякую. Тютюн – це не моє.

– Правильно, – закивав незнайомець, глибоко затягнувшись, і сховав пачку до кишені. – Ще одна вада. Їх, взагалі, у мене багатенько. Говорю це, щоб, коли доведеться працювати разом (гадаю, саме так і станеться), ви були в курсі… Бачу, вагаєтесь. Правильно. Коли ознайомитесь із «текстом», хвилювань додасться. Тому пропоную першу умову. Даю добу для роздумів. Завтра, рівно о першій, зустрічаємось за цим столиком. А тепер – «лібрето». Вродлива доня одного місцевого мільйонера має два маніакальні захоплення: коштовності та красиві дужі чоловіки. Першого в неї – греблю гати. Другого – теж немало. Було. Але «процес триває». Завдання «актора», тобто ваше: стати черговим її «амуром». А потім – «було ваше – стало наше». Імпровізації дозволяються. Але в розумних межах. Гонорар після аншлагу – пополам.

– А якщо провал?

Тоні видав те, що найбільше муляло під серцем. Але відповідь одержав не відразу. Незнайомець кілька разів затягнувся, роздушив у попільничці-черепашці ще довгий недопалок, відхилився на спинку і з кислою посмішкою мовив:

– Наше життя – це гра. І тут або пан, або…

– Угу. А хто не ризикує, той не п’є шампанського?

– Саме так. Тому й даю цілу добу. Тема серйозна, аби до неї підходити знаскоку.

– Гаразд. – Тоні підвівся. – Завтра… До побачення.

І знову пляжні капці човгали нагрітими алейками. Й оголене рельєфне тіло магнітило очі молодих (і не дуже) жінок. І розлягався тихий скрегіт рогоносців.

Здалеку готель «Пергамос» здавався сірниковою коробкою. Маленькою та акуратною. Яку ставма поставив циклоп. Не менше. Бо хто ж іще на таке здатний? Візерунками він нагадував вощину, вимережану за точними математичними розрахунками. Поодинокі шестикутники номерів світилися, показуючи, що у вощині можливе життя. Вікно ж залишеного щойно – міцно спить. Чудово. І коли дівчина прокинеться, Тоні вже буде далеко. Безслідно розчиниться в багатомільярдному натовпі… І – назавжди…

Спробував хоча б на мить, уявити вродливий фейсик Пенелопи, коли вона проснеться і все зрозуміє. Плакатиме. Рватиме волосся. Заведе істерику. Битиметься головою об стіну. Знепритомніє… Гм, картинка цікава. Обдурена мільйонерова доня. І що найбільше дратуватиме? Втрата коштовностей? Коханого? Грандіозний скандал, який тут же роздмухають газетярі? Такою сенсаційкою поласують одразу. Чи, може, – безсоромне й підле ошукання? Хтозна. Але що йому до того? Тепер він багатий. І матиме все, чого забажає…

– Не поділишся доларом? – шарпонуло хлопцеві мрії. Той ледь не підстрибнув з несподіванки. Але втриматися від викрику не зміг.

Невідомий бородато-патлатий товстун, однаковий уздовж-ушир, жуючи заслинену цигарку, мутними очима рентгенив самотнього перехожого. Пальці правої руки просунуті в «обручки» кастета, який час від часу штовхав ліву долоню і впирався в неї. Між вилогами засмальцьованого шкіряного жилета виднівся чималий вирлоокий череп, що звисав на товстому потертому ланцюзі.

– Завтра, – усміхнувся ошелешений Тоні. Хоча то й не усмішка зовсім. «Перехідний варіант» швидше. Або ж «підготовчий».

– Що завтра? – буркнув «квадратний» бородань, розуміючи, що його мрію хочуть посунути в часі. Е-е-е! Таке його не влаштовує. Не домовлялись!

– Завтра дам два. – Тоні запустив у слова таку лагідність, ніби цей «приший-кобилі-хвіст» ось-ось стане його названим братом. А сам тим часом уже бачив, як скоро руки, кишені, сумка, очі, вуха і решта можливих місць будуть забиті всемогутніми шелестливими купюрами. І порятунку від цієї напасті не треба. Солоденька!

– Проблема, брате, в тому, – спробував обняти хлопця несподіваний прохач, хоча Тоні вмить і звільнився, – що мені треба саме зараз. Труби горять. І бажано – «двадцятку». А якщо й «соточкою» підігрієш – спасибі з поклоном. Ще й за здоров’я чарчинку перекину. Твоє і моє. Подякуєш!

– Умовив, – усміхнувся щасливий Тоні. – Можеш. Тобі б померлих воскресати. За гроші. Бабла б накосив… А не «стріляв» би у таких, як і сам, мишей церковних.

Усмішка у відповідь заблукала в густих заростях «квадратного» сьорбала. Без компаса й карти. Назавжди. На довгі-довгі тисячоліття.

Тоні зняв з плеча сумку й поставив на асфальт. Не дуже хотів бруднити. Та зараз вибір невеликий. Ситуація диктує!

«Квадрат» побачив і аж подався вперед. Зараз відламається шматочок щастя. Зараз! Іди сюди!

Зненацька правий кулак Тоні різко повідомив бороданеві, що з носом у того проблеми. Причому серйозні. Не на один місяць. І так аргументовано це зробив, що додаткових питань не виникло. Та бородань і сам відчув, наскільки все серйозно. Одночасно полетівши вбік від мрії. Те, що на асфальт щось упало, мало хто почув. Про це знали тільки двоє. Тоні (цей навіть добре) і «квадрат» (ну, цей лише здогадувався, хоча думка свердлила постійно). Але жоден нікому не скаже. Солідарність! Усе серйозно!

– Вибачай, друже, – неголосно мовив Тоні, – сьогодні ламаю носа без попереджень. Поспішаю. – Плюнув на безпорадне тіло. Воно уже не ворушилось. Підхопив сумку. Важенька! Уперед! Лишити нарешті це життя. Чимшвидше! Це паскудне старе життя. У якому не хочеться бути ні хвилини. Лишити комусь іншому. Та хоч би й цьому, з поламаним носом. Хай кайфує… Приміряє свиту з чужого плеча. Важку, поношену й сіру. Як і його безпорадне життя.

Котра там година? Ага. За вісім – друга. Ого. Треба поспішати… Еге ж…

Наступного дня – але вже одягнений у легкий пляжний костюм від «Lacoste» – Тоні за три хвилини до першої зазирнув до «Нарциса». Сьогодні людніше. Устигли добряче насмалити. Скрізь плавали сизі хмаринки, котрі, як пустотливі допитливі діти, прагнули доторкнутися до всього, що траплялося на шляху. Тобто – до всього взагалі. І Тоні навряд чи стане винятком.

Непоквапом чимчикуючи до столика, помітив, що за ним сидів тип років сорока. Він мав тонкі губи, правильної форми ніс, товстуватий унизу, густе чорне волосся. Довше, ніж звичайна чоловіча зачіска. Й уважно читав «The New York Times».

Тоні підійшов і ввічливо сказав:

– Е-е-е, містере, перепрошую, тут така проблемка… – Уваги на Тоні ніхто не звернув. – Чи не могли б ви пересісти? У мене тут зустріч. Знаєте… серйозна розмова. Призначена ще вчора. Зрозумійте! Благаю. Це дуже важливо. Для всього мого подальшого життя.

Іншим разом Тоні б себе не впізнав. А впізнавши – зробив собі друге попередження. Відразу. Таких прохацьких інтонацій від себе ніколи не чув. І навряд чи колись почує.

– З величезним задоволенням… виконав би ваше прохання, – привітно дивлячись на Тоні, почав незнайомець, таки почувши комара, що хоче достукатися до слона крізь його товсту шкіру, – але теж маю тут зустріч.

– І коли ж, якщо це не таємниця? – поцікавився Тоні.

– О тринадцятій. – Чоловік поглянув на годинника. – Мій приятель запізнюється, але, гадаю, з’явиться з хвилини на хвилину.

– То як же бути? – нервово поглядаючи на двері, запитав Тоні й затарабанив ногою по підлозі.

– І гадки не маю, – відповів незнайомець і знову втупився в газету.

Тоні поглянув на годинника: п’ять на другу.

– Ваш теж затримується? – запитав спостережливий незнайомець.

Тоні мовчки кивнув. А всередині прокинулась тривога.

– То ми з вами колеги? – надокучав необов’язковими питаннями незнайомець, що устиг стати ненависним. – Урешті… – продовжив він, наче вирішив якнайскоріше роздратувати Тоні. – Чом би й ні? Оскільки наших приятелів поки немає, ми могли б поговорити удвох. Щоб не гаяти часу.

– Облиште ці дурні жарти, – починав кипіти Тоні з двох причин: по-перше, Режисер усе не з’являвся, а по-друге… Цей надокучливий незнайомець… Він уперто набивавсь на щирі зуботичини. – Ну, про що ми з вами будемо говорити?

– Ну, скажімо, про театр, про п’єси, про красивих дочок мільйонерів, про їхні амурні пристрасті, врешті-решт, містере Хейвен!

Тяжкий молот угатив у тім’я. Звідки цей «читач» усе знає? Учора їхньої розмови чути ніхто не міг! Тоді ж звідки? Може, це спецагент, і Тоні на гачку? Не доведи, Господи! А може, Режисер і цей незнайомець – одна ватага? І тепер будуть його шантажувати? Але навіщо? Грошей він не має. Та й який може бути шантаж, коли до нинішньої хвилини у будь-яких його діях не було жодного криміналу. А за злочинні думки саджати в тюрму ще не почали. А то б уся Земля стала гігантською в’язницею…

– Пробачте за невинний жарт, – обірвав думки Тоні незнайомець. – Я – ваш учорашній співрозмовник. – Чоловік говорив спокійно й упевнено. – І ніхто не запізнився.

Тоні дивився на «читача» й абсолютно не погоджувався. Цього не може бути! Він абсолютно не вчорашній «Гоффман»!

– Я схожий на сліпого чи божевільного? – кинув жменю грубощів хлопець.

– Пробачте, якщо вас щось образило. – Той самий спокійний та врівноважений тон. – Розумію. Моя зовнішність… Учора – Дастін Гоффман. Ви впізнали. А сьогодні знань у кіномистецтві не вистачило. І «Жінку французького лейтенанта» ви не дивилися. Як і «Виворіт долі», очевидно. Хоча, це можна пробачити. Джеремі Айронс[2], звичайно ж, за популярністю з Гоффманом не зрівняється, але завіряю вас – теж досить пристойний кадр.

Ошелешеність Тоні не минала. У це неможливо повірити! І Тоні не вірив. Як таке може бути? Як???

Та ось він нарешті зібрав думки докупи і збуджено мовив:

– Хочете сказати, що вчора й сьогодні ви відітнули голови відомим акторам і пересадили їх собі? – Хлопець перекинувся на бика і втупився в червону ганчірку. – Даруйте, але я не п’ятилітнє хлопченя, щоб вірити в цю фантастику.

– Заспокойтесь, друже. – У голосі – «нуль емоцій». – Усе просто. Відмінний грим плюс віртуозне уміння ним користуватися – і маємо результат. Навіщо це все – казати, гадаю, немає потреби.

Здивованість не минала. Прошила все єство й гасала ним, ніби вересневий першокласник, випущений на першу перерву.

– Якщо все так, – за якусь хвильку ожив Тоні, опанувавши себе, – то ваш маскарад я оцінив би «фіфті-фіфті». З одного боку – все логічно. Справжній фейс надійно захований. Але з іншого… Обличчя відомих людей легко впізнавані. І привертають непотрібну увагу.

– На щастя, ви помиляєтесь, – упевнено почав Режисер. – Усі думають, що то – надзвичайна схожість. Ну, поміркуйте, чи буде знаменитість одягатися так просто, старомодно й дешево, як я, трястись у транспорті загального користування і, нарешті, відвідувати такий непоказний бар, як оцей «Нарцис»?

– Логічно, – погодився Тоні й додав: – Ви чудовий актор, Режисере. До речі, можна я буду вас так називати?

– Чом би й ні? – з риторичною вишуканістю мовив «Айронс».

– Чудово.

Відчувши полегшення, Тоні сів напроти. Тривога зникла. Тепло воскреслої надії наповнювало тіло, перелившись через вінця душі.

– Цікаво, – усміхнувся Режисер, – скільки б ще ви терпіли мої запитання?

– Недовго. – Лаконічність відповіді підкреслювала рішучість.

«Айронс» відклав газету й тихіше запитав:

– І як там моя пропозиція?

– Чудово, – пожвавішав Тоні. – Я згоден.

– Суперпрекрасно, – засвітився радістю Режисер. – Хай як це не банально, та іншого від вас я й не чекав… Гаразд. До справи. «Мішень» ваша – Пенелопа Димитріадіс. Її батько – Антоніс Димитріадіс. Практично, ваш тезко, Ентоні. Може це – рука долі? (Ха-ха-ха!). Адреса – Панепістіміу, 16. Ось. – Режисер передав теку, що лежала в пакеті на сусідньому стільці. – Вичерпна інформація про цю родину. Ознайомтесь і – до роботи… А тепер – ще один штришок. Не раджу імпровізувати на тему «поліція». По-перше, я надійно захований і захищений. По-друге, на вас сфабриковано такий компромат, що все життя відригуватиметься. Тож, краще не жартувати. І навіть думку таку женіть. Ще до того, як з’явиться. Я – людина серйозна. І кожне моє слово значить саме те, що кажу. А коли вже я сказав, то обов’язково так і зроблю. Тому, заради Бога, майте мої слова не за погрозу, а за попередження. Бо все серйозно. І жартувати не рекомендую… А зараз – може, по чарчині? За повний аншлаг? – Режисер аж подався вперед.

– Я, взагалі-то, не вживаю, але заради успіху… – Тоні стенув плечима. – Тільки не по чарчині, а по грамині. – Показав, скільки це. Вийшло зовсім трошки. Навіть менше.

Режисер звичним рухом покликав білосніжно-стерильного кельнера. За успіх – то й за успіх!

Тоні впевнено вів афінськими вулицями новенького «Форда». Не відставав від «Мерседеса». Там – Ламброс Караяніс. Молодий афінський адвокат. Із солідним ім’ям і чималими статками. Поряд – «золотопера пташка», як про себе називав її Тоні, – сама Пенелопа Димитріадіс. Куди поспішав «Мерседес» – Тоні не знав. Але це не хвилювало. Просто сидів на хвості. Уже закінчувався третій тиждень відтоді, як почав шпигувати. Але ця виснажлива праця не давала ніяких результатів. Тоні супроводжував дівчину, звичайно покрадьки, майже в усіх її «вояжах». Але ні зблизитись, ні принаймні впасти в око, як на лихо, не виходило. Ситуація – безнадійне висіння в повітрі (ні тобі на землю впасти, ні в небо злетіти) – дратувала. Гіркий-таки шпигунський хліб. Але… Усе тьмяніло, коли згадував про блиск майбутнього шикарного життя. І – ціпив уперто зуби…

В Афінах орієнтувався непогано. І хоч не завжди знав назви вулиць, напрямки вгадував безпомилково. Ось ця дорога, якою мчить за «Мерседесом», прямує за місто на північний схід. І обов’язково виведе до автомагістралі Афіни – Фіви. Ліворуч залишиться Мегера. Цікаво, куди красуні забажалося сьогодні? Минулі її витівки не хочеться й згадувати. Де тільки не бував, крадучись слідом. Географію Греції знає на «відмінно». Без підручника й шпаргалок.

З Караянісом дівчина сьогодні втретє. Де і як познайомилися – Тоні не знав. Уперше побачив разом минулого тижня. Тоді зустрілися в маленькому літньому кафе. Ні назви, ні престижу. Чому такі багаті люди завітали туди – так і лишилось таємницею. Хоча ця дівчина – сама суцільна таємниця. Складна загадка. Головоломка. Багато її вчинків пояснити неможливо.

Друга зустріч – позавчора. Їздили до Національної бібліотеки. Пробули щось біля двох годин. І ось сьогодні – третя. Подорож невідомо куди. Для Тоні. Але… Їхати слідом мусив. Тому що треба. Незважаючи ні на що та всупереч усьому. Треба шукати стежку до серця красуні. Навіть якщо це й видається безглуздям. Треба. Тому й корився. Жорстокому й невблаганному «треба». Корився слухняно. Сціпивши до болю зуби. Відкидаючи липкі думки про зупинку. Зупинку в цій божевільній гонитві. Її тут просто не було. Не було й не могло бути. За визначенням. За законом великих чисел. За сценарієм Гоффмана, Айронса, Роберта Маккі чи Айзека Азимова. Тому уперто їхав. Уперто репіжив уперед. Може, сьогодні пощастить?