Сліди читання «Історії русів» помітні у віршах А. Метлинського, М. Костомарова, він написав під її впливом загублену драму «Босинський» та ряд віршів (пізніше ставився до неї критично); Є. Гребінки (поема «Богдан», повість «Ніжинський полковник Золотаренко»), а особливо Т. Шевченка. М. Драгоманов зазначав: «Між 1840 і 1844 роками, видно, Шевченко потрапив на „Історію Русів“, яку приписували Кониському, і вона запанувала над його думками своїм українським автономізмом та козацьким республіканством часів декабристів. Шевченко брав з „Історії Русів“ цілі картини, і взагалі ніщо, окрім Біблії, не мало такої сили над системою думок Шевченка, як „Історія Русів“». До творів, у яких видно вплив «Історії русів» на Т. Шевченка, М. Драгоманов зараховував «Сон» («У всякого своя доля…»), «Великий льох», «Іржавець», «У неділеньку у святую» та інше. М. Возняк добачає цей вплив раніше в «Тарасовій ночі» (1838).
Згадує «Історію русів» Т. Шевченко у «Близнецах», навіть повідомляє про її рукописний примірник з автографом Г. Кониського, що є явним художнім домислом, але свідчить про популярність твору на Україні. «„Історія Русів“, – писав той таки М. Драгоманов у статті „На захист невідомого покійника автора „Історії Русів““, – була безпосередньою предтечею „Кобзаря“ Шевченка, на якого самого вона, очевидно, мала справжній вплив. І якщо, як це можна бачити, наприклад, із „Записок сенатора Соловйова“ („Русская Старина“, 1881, № 4, с. 748–749), чернігівське і полтавське дворянство було одним із небагатьох, яке в 1857 р. не висловлювалось хоч проти особистого визволення селян і якщо це дворянство дало декількох діячів партії, що більше сприяла селянам у редакційних комісіях, у цьому в значній мірі треба бачити вплив „Історії Русів“». М. Костомаров зазначив, що «Історія Русів» «вся просякнута духом напівдворянського малоруського патріотизму, який недавно ще був у моді в середовищі малоросійської публіки», а П. Куліш зазначав: «Був на світі Кониський і своєю „Історією Русів“, мов якою завісою мальованою, закрив од нас старосвітчину, аж поки Шевченко не розідрав тієї завіси». Сам П. Куліш також піддався чарам цього твору, сліди користування «Історією русів» знаходимо зокрема в його повісті «Михайло Чернишенко» (Київ, 1843), де він на неї прямо посилається, а останнім свідченням захоплення «Історією русів» була Кулішева «Україна. Од початку Вкраїни до батька Хмельницького», повністю залежна від «Історії русів». Але найбільше захоплений цим твором був М. Маркевич, який, як пише В. Горленко, «цілком обібрав це джерело»: текст його «Истории Малороссии» запозичено значною мірою з «Історії русів»; сліди цього впливу помічаємо і в «Украинских мелодиях» того-таки М. Маркевича (1831). Вплинула також «Історія русів» і на представників «української школи» в польській літературі, зокрема на М. Чайковського, М. Гліщинського та інших; захоплений був цим твором відомий польський учений В. Мацейовський, який навіть переклав деякі фрагменти «Історії русів»; сліди впливу твору помітно в «Choniann-i» Г. Трентовського. Займалися польські вчені й критикою «Історії русів» (Л. Яновський), але тенденційною.
Нарешті, в пізнішому часі «Історія русів» залишила свої сліди в історичних поемах С. Руданського, в трагедії Й. Барвінського «Павло Полуботок», в «Молодому віці Максима Одинця» Олександра Кониського тощо. С. Єфремов, оцінюючи загальне значення твору для української культури, зазначив: «„Исторія Руссов“ була немов пророкуванням про близьке національне відродження України і оправданням її нового письменства, з якого те відродження почалося».
Що ж собою являла «Історія русів» як твір? Вона подавала картину історичного розвитку України від найдавніших часів до другої половини XVIII століття, власне, до 1769 року. Автор працював у традиціях так званих козацьких літописів, тими літописами він і користувався, доповнюючи виклад переказами, власними споминами, а подекуди (XVIII століття) – документами. Основна засада твору – натуральне, моральне та історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток, а боротьба українського народу за визволення – головний зміст книги. Загалом автор не мав на меті писати історію України, а дав свою мисленну картину цієї історії. І. Борщак назвав «Історію русів» «історичною легендою України, політичним трактатом, втіленим в історичну форму».
Г. Карпов жанр твору визначив як «політичний памфлет», так пояснюючи особливості цього жанру: «Автори таких творів дуже мало дбають про збирання солідних історичних джерел для своєї праці, але рівночасно для доказу вірогідності всього, що вони розповіли, добирають найбільш громоносні авторитети (нагадаємо, що це було в засадах історіографії, визначених курсами риторик Київської академії. – В. Ш.), так указують на участь у складанні подібного твору самих історичних осіб, у ньому описаних. Основна прикмета таких творів: зверхній лібералізм (він був якраз не зверхній, а глибокий. – В. Ш.), проповідь гуманних ідей, обвинувачення неприємних авторові осіб та народів у деспотизмі, неосвіченості, варварстві, схильності до підступу, лякливості (тут уже говорить у критикові ураза шовіністично наладнованого росіянина. – В. Ш.), дурноти, а тим, яких автор бере під свій захист, приписуються всі протилежні, цілком приємні, прикмети. Друга ознака – багатство анекдотів у них: прості, звичайні події прикрашаються фантазією»; до речі, всі ці викладки – типова риса так званої романтичної історіографії. Думку про памфлетний характер «Історії русів» підтримав В. Іконников. «По суті, – писав він, – „Історія“ має характер історичного памфлету, автор чи автори її не були особливо точні при виборі джерел (що і зрозуміло при тодішньому стані нашого історичного мислення взагалі), її виклад нагадує манеру древніх чи псевдодревніх з вигаданими промовами історичних осіб: факти підганяються під тенденції, але врешті-решт автори вигадували менше, ніж їх звинувачують, вони багато брали із давніх малоросійських літописів, але також багато брали з усних переказів, анекдотів, віршів, пісень, які ходили в українському дворянстві, серед козацької старшини і серед народу». Приблизно те саме каже й Д. Дорошенко: «„Исторія Руссов“ вийшла не науковим історичним твором, а політичним памфлетом, вона прислужилася дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки; коротко кажучи, вона має інтерес як покажчик найвищого рівня, якого досягла українська політична думка в кінці XVIII ст.; в її світлі стає зрозумілий для нас рух шляхти Ніжинського полку в обороні автономії в 1767 р. і таємна місія Капніста до Берліна в 1791 р.».
Автор оглядає історію України з найдавніших часів, а історію княжих часів – як самостійне державне життя під управою київських князів (с. 3). На Білорусію автор дивиться як на країну «одноплемінну, сусідську», на Росію має свій погляд, до якого ми повернемося окремо. Автор «Історії русів» гостро заперечує думку, ніби Україна постала в XIV–XVI століттях, начебто доти це була порожня земля, козацтво заведене польськими королями (в цій полеміці заперечує навіть назву Україна), а вважає, що Київська Русь – це державне творення саме українського народу, що Русь – це Україна, а не Росія, бо до Русі з російських земель входила тільки Новгородська земля. У цій своїй концепції автор ішов за традицією, яка фіксується досить чітко в протестації Йова Борецького, де було написано, що українські козаки – «того-то правого руського народу з Яфетового насіння, плем’я, яке Чорним морем і сушею воювало Грецьке царство»; зрештою, ми цю думку часто зустрічаємо в поетичних пам’ятках XVI–XVII століття, зокрема в «Роксоланії» С. Кленовича, де в Русь також вводиться тільки Новгородщина, а Московія мислиться як окрема держава; так бачать Русь і литовсько-руський історик М. Стрийковський чи автор поетичних «Дніпрових камен» Іван Домбровський.
Свій виклад про давні часи автор бере з історії «преподобного Нестора Печерського» і його наслідників та попередників, котрі ту історію писали, анахроністично вважаючи, що вони були членами чи академіками училища в Києві і що те училище ніби заснував грецький філософ Кирило. Через татарський напад та внутрішні незлагоди Україна (Русь) утратила державну самостійність, але з Литвою та Польщею з’єдналася цілком добровільно, щоб спільно боротися з татарами, і мала в Литві та в Польщі рівноправне становище у федеративній державі (с. 7). Цю рівноправність порушила Польща, відбираючи права та вольності українського народу і чинячи релігійний гніт (позиція живцем узята з літописної традиції). Коротко автор описує устрій України після з’єднання з Польщею, відзначає походження «лицарства», що походило від «боляр» з князівських родів, і про козаків як лицарський стан – духовенство ж походило з лицарства. Подальша історія України викладається за гетьманствами, автор зупиняється на важливих послугах гетьманів та козаків Польському королівству, докладно вичисляє військові подвиги козаків, оповідає про їхній устрій, звичай, біди, про ставлення до Самозванця і Москви (с. 42–44); вважаючи, що могутність Польщі зумовлювалася союзом з Україною, перераховує утиски з боку поляків. Ця частина більш конспективна і охоплює небагато площі (48 сторінок).
Центральна постать «Історії русів» – Богдан Хмельницький (с. 49—143). В цій частині автор виявляє антишляхетську тенденцію, посилається на договірні статті Богдана Хмельницького, якого високо шанує, називає досконалим політиком, уміщає віршовану епітафію. Богдан Хмельницький звільнив Україну і повернув їй незалежність, відтоді вводить Україну в коло європейських держав. Акт 1654 року автор «Історії русів» розглядає як небезпечне порушення системи державної рівноваги в Європі, бо з приєднанням України надмірно зміцніло абсолютне російське самодержавство «серед царств могутніх і страшних» (с. 122). Через це європейські держави вимагали від Б. Хмельницького повернути Україну «в колишній натуральний стан». Оповідається про союз Б. Хмельницького зі Швецією проти Польщі, тодішнього союзника Росії, про міжнародні стосунки з іншими державами. В уста Б. Хмельницького автор вкладає відповідь на вимогу турків та Австрії порвати зі Швецією і покликується на «природне право» кожного народу на самовизначення та оборону незалежності. Юрію Хмельницькому автор приписує ідею «неутральства», тобто самостійності, хоч ця ідея насправді належала П. Дорошенку.
На думку автора, винними у заколотах та бідах України після Хмельницького були московські воєводи, військо і заведені на Україні порядки, а також шляхетство – тож він оповідає про змагання владолюбців. Далі автор докладно зупиняється на епосі Петра І і на ставленні царя до України; говорить про образу Петром Мазепи на бенкеті у Меншикова і подає довгу промову Мазепи до всіх чинів про образи, завдані нації, про насилля російських військ на Україні. Мазепа, зокрема, говорить, що відбувається бій між «страшними деспотами, яких уся Азія і Африка навряд чи коли мали»: коли переможуть шведи, Україна буде передана Польщі; коли Петро І, то Україну Московія пожере. Мазепа вимовив у шведів права для України, які вона мала за своїх природних князів і які належать кожній вільній нації. Мазепа, між іншим, заявив, що «уряд, першість і сама назва Русі від нас до них (росіян. – В. Ш.) перейшли» (с. 204).
Загалом можна сказати, що автор «Історії русів» дивиться на історію України XVII століття очима політично грамотної людини XVIII століття, при тому прогресивно мислячої. Він оповідає про «морочне торжество прокляття Мазепи», тортури й кари його прихильникам, Полтавську битву, Прутський похід, насильницькі дії росіян щодо українців, каторжну роботу на каналах та лініях; торкається історії царевича Олексія, пише про пожежу в Києві 1718 року і про знищення бібліотеки в Печерському монастирі; саме цю бібліотеку, «багату великими тисячами книг рукописних і різних дорогоцінних манускриптів, написаних на різних мовах і багато поміж них на таких, які тодішнім ученим мужам не були відомі, а особливо всі записки й документи, що стосуються історії правління слов’янських племен, і царств, і їхніх законів та укладів» (с. 225–226), він ототожнює з Ярославовою.
Потім автор говорить про установлення Малоросійської колегії, указ про яку був «громовим ударом»; докладно оповідає про місію Павла Полуботка, арешт старшини, подає промову Полуботка, в автентичності якої засумнівався свого часу О. Лазаревський, описує побачення Петра І з Полуботком. Прихильно говориться про правління Петра II як короткотривалий час «блаженства Малоросії після довголітніх гонінь» (с. 232). Царство Анни Іоаннівни зображається як темний час утисків, бід, тягот, котрі впали на Україну. Царювання Єлизавети Петрівни – час великих добродійностей, які автор шанує аж надмірно, докладно описує подорож цариці на Україну, її відвідання Києва, зазначаючи: «Імператриця Єлизавета закінчила собою знатний вік для Малоросії», – і з сумом оповідає про набір українців у Голштинські полки, а за часів Катерини II про набір пікінерів, про кари козакам, котрі не хотіли йти в пікінери, – вони були більші неронівських; розповідає про знищення гетьманства, про установлення в 1765 році Малоросійської колегії і про призначення П. Рум’янцева генерал-губернатором, якого оцінює позитивно, але й критично.
Ми навмисно так докладно переповіли всі теми, яких торкався автор «Історії русів», щоб показати схему його історичного бачення. Не в усьому воно суголосне пізнішій історіографії, багато в його поглядах суб’єктивного, немало й незнання, але є й гаряче бажання розтлумачити перипетії свого народу. Основне оповідання взято із літописів Самовидця та Граб’янки (працею С. Величка, очевидно, автор не користувався), але він поширює виклад, дає більш-менш широке тлумачення подій чи підганяє факти під своє розуміння. По-справжньому демократично настроєний, протестує проти кріпацтва, деспотизму урядовців, що ставили себе вище законів (с. 165, 220, 229), проти насильства військ, релігійної нетолерантності, національної виключності і неоправданої погорди до чужинців, у тому числі й українців (с. 145, 204, 209); зате він повний щирого співчуття до долі свого пригнобленого народу. «Яка винагорода належить за кров народу руського (тобто українського. – В. Ш.), пролиту від гетьмана Наливайка до сьогоднішнього дня і пролиту великими потоками за те єдине, що шукав він свободи чи ліпшого життя у власній землі своїй і мав щодо того замисли, властиві всьому людству» (с. 213).
Автор «Історії русів» є ворогом тиранії, він вважав, що будь-яке насильницьке чи тиранське правління ніколи не буває міцне й довготривале, а обов’язково впаде як таке, що неуміцнене згодою та взаємними інтересами; коли ж на скинення тирани буде піднято народне обурення, то воно має вважатися за справедливе (с. 59). В уста Богдана Хмельницького автор укладає думку, що всі народи, котрі живуть у світі, завжди захищали і захищатимуть вічно своє буття, свободу і власність, навіть тварини: плазуни, звірі, худоба, птахи – захищають свої становиська, гнізда і дітей скільки мають сили, та й природа подала живим істотам за Божим велінням знаряддя для самооборони.
Наводить автор і слова, нібито Б. Хмельницький сказав, що вимушені клятви не мають значення, і Бог поверне їх на голови тих, хто брав їх примусом і марно користався для того ім’ям його. Закони божественні, природні й цивільні завжди такі клятви знищують, і кожна людина має обов’язок перед Вітчизною, більший за природою від усіх клятв (с. 63–64). Український народ називає автор «Історії русів» «нацією малоросійською». Він засвідчив, що Україна не має природного захисту, що робить її «гралищем невідомої долі і сліпих випадків», через що Богдан Хмельницький і виводить потребу протекцій. Старі козаки хотіли московської протекції, бо то народ одновірний; а молоді заперечували, бо «з’єднатися з таким неключимим народом все одно, що кинутися з вогню у полум’я», та й духовенство перестерігало народ від того, бо «народ, що живе з ними (росіянами. – В. Ш.), доведений буде до такої бідності, що вбереться у рогожі і під рогожі» (с. 98).