„Історія русів“ – великий, навіть епохальний твір, незважаючи на всі його історичні недоладності й неточності – одна з найвидатніших пам’яток української духовності, політичного й історичного мислення, і саме в цьому її головна цінність. Людина, яка її написала, і справді горіла великою любов’ю до своєї нещасливої і поневоленої землі, отож у часи, коли все українське по-варварському нівелювалося, спромоглася на подвиг – кинути в обличчя своїм нерозумним і збайдужілим землякам (які рвалися, як писав Тарас Шевченко, до „цинових ґудзиків“ і „всі ходи знали“, гризлися за маєтки і зі шкури вилазили, щоб здобути російське дворянство, не гребуючи ніякими засобами, які вже й мову рідну позабували) оцей пристрасний памфлет – історичне нагадування. І хоча сам автор як людина сховавсь у прірві часу, але своє завдання виконати зумів, бо недаремно цією книгою зачитувалися (зачиняючи при цьому двері), її переписувано, плачено великі гроші за копїї – не всі-бо із земляків наших духовно самознищувалися, свідомо і з власного бажання, інколи вони були іграшками в руках могутньої імперської сили і не завжди свою темноту усвідомлювали, були отакими сумними „продуктами часу“ – через здобуту імперську освіту, через суспільну опінію, одне слово – через неймовірний, покладений на рідну землю гніт. Їм затуляли очі, і вони, як отой кріт із байки Г. Сковороди, чесно вважали, що ніякого сонця і світла нема та й не може існувати. І треба було тільки творів-спалахів, як „Історія русів“ чи поезія Тараса Шевченка, щоб чесніші, кращі, розумніші, совістливіші з них збагнули нарешті елементарну істину, висловлену тим-таки Г. Сковородою: „Сліпі очі, коли затулені зіниці“, а щоб прозріти, не треба багато, треба прорубати в своїй темниці вікно, і світло поллється в неї потоком. Однією із гострих сокир, що прорубувала вікно у темниці українського народу, й була славнозвісна „Історія русів“.
А тепер розгляньмо твір як пам’ятку літературну. Перше, що впадає в очі: „Історія русів“ певною мірою вже втрачає барокову поетику, а певною – її зберігає. На відміну від тоді ж створеного літопису О. Рігельмана, не має просторого описового заголовка, зате супроводжена традиційною передмовою, витриманою в бароковій традиції, – тут викладено (як це робив і літописець С. Величко та й інші творці літописної літератури) головні постулати твору. Потому подаються джерела, критикуються польські та литовські історики за суб’єктивний огляд української історії (таке стосовно польських істориків є і в С. Величка), а також і літописи, українські (критика літописів, правда, інакша, є і у С. Величка). Говориться про „тридцять чотири криваві герці, що були при тому від військ руських супроти поляків та королів їхніх“, – отже, передмову витримано цілком у традиції барокових літописів. Автор перед собою ставить полемічні завдання, а полемічність також одна із ознак історичної барокової прози, що веде свою традицію від полемічної літератури. Зате сама структура не розкладається, як це було у С. Величка чи інших авторів, на розділи за роками, а має характер цільного трактату, побудованого, правда, хронологічно. Така традиція йде від Самовидця, а потім через Г. Граб’янку до „Короткого малоросійського літопису“; на останньому, розвиваючи його й доповнюючи, автор і будує свій твір. Отже, структурно „Історія русів“ таки витримується в поетиці офіційних козацьких літописів у послідовності: Самовидець, Г. Граб’янка, „Короткий малоросійський літопис“, „Опис“ П. Симоновського, „Історія русів“. Стиль твору охудожнений: описовий, метафоричний, динамічний, часом експресивний, полемічно загострений – на відміну від Величкового спокійного, епічного. Загалом же традиція пристрасного писання була властива бароковій літературі, особливо полемічній. Вищих форм вона досягла в І. Вишенського, А. Филиповича, в літописі Г. Покаса, творах Г. Сковороди тощо. Aлe одна істотна риса цих творів в „Історії русів“ відсутня: тут не знаходимо підтекстового читання, що й зрозуміло, бо творився він не як офіційний козацький, а як нелегальний твір, отже, автор міг дозволити собі висловлюватися прямо. Є й інші характерні для літописного бароко риси: введення в текст усних переказів, промов (наприклад, промови хана Іслам-Гірея, Б. Хмельницького, І. Мазепи „до всіх урядників“, П. Полуботка перед Петром І), які мають характер риторично творених подібно до зразків з підручників риторики Києво-Могилянської академії. Правда, на нашу думку, промова П. Полуботка, вміщена в нашій пам’ятці, є стилізацією справжньої промови, яку переоповідали у XVIII столітті, тобто вона типологічно подібна до барокових стилізацій документів С. Величка. Є в „Історії русів“ віршові вставки (як епітафія Б. Хмельницькому), фрагменти з новелістичним вивершенням (опис загибелі Батурина, історія поміщика Горського тощо). Уся „Історія русів“, зрештою, пересипана батальними сценами, що було також у традиції барокового літописання. Прагнув автор і до універсальності опису, бажаючи охопити всю українську історію до 1769 року включно, одначе традиційно (так робили Самовидець, Г. Граб’янка, С. Величко) центральною частиною твору роблячи Визвольну війну під проводом Б. Хмельницького. Попередні події бачилися, як передумова до цього повстання, а все, що було по ньому, як наслідки. Можна відтак упевнено сказати, що „Історія русів“ завершує ряд козацького літописання в бароковій традиції.
Як уже зазначалося, памфлетний характер „Історії русів“ чинить твір передусім літературною пам’яткою. Він, можна сказати, є своєрідною реакцією на знищення Козацької держави російським царизмом. Певною мірою він наближається до „Енеіди“ І. Котляревського, принаймні мета обох творів одна. Різницю бачимо лишень у виборі літературної форми: І. Котляревський узяв до вжитку жанр епічної поеми зі складною та вельми цікавою грою поетики низового та високого бароко з мотивами передромантичними, а автор „Історії русів“ вибрав форму політичного памфлету з використанням літописної та полемічної поетики, також із мотивами передромантичними. Відтак, коли автор „Історії русів“ оглядає всю українську історію через короткий та поширений виклад, то І. Котляревський цю ж таки історію яскраво подає засобами поетичними через так званий „похід у часі“ Енея. Про своє завдання автор „Історії русів“ прямо пише в передмові: „Пропонована тут історія малоросійська писана на два періоди, тобто до нашестя татарського екстрактом, а від того нашестя – широко і докладно“. В дискусію автор входить уже з перших рядків супротилежно до російсько-монархічного подання, що Московщина коренями загніжджена в Київській державі. Він називає історію російську власне українською, а не московською, „бо ж відомо, що початок сеї історії, разом з початком правління російського, береться од князів і князівств Київських, з прилученням до них лише одного новгородського князя Рюрика, і триває до навали татар безперервно, а від сього часу буття Малої Росїї в загальній російській історії ледве згадується“. Фраза, як на сучасного читача, дещо дивна, бо тут ніби визначається так звана „загальна російська історія“, а з другого боку, наголошується, що з московських земель у Київську державу входила тільки Новгородська земля. Маємо тут своєрідне змішання давньої історичної традиції, зафіксованої ще в С. Кленовича (що в Русь Московщина не входила, а тільки Новгород та Псков, а ще Білорусія), але не поминається і факт імперської історіографії, що загальна російська історія таки існує – суперечність, яка витікала із здобутої в той час російської освіченості й певного москвофільства автора, ознаки якого згодом проявлятимуться не раз. Наголошує автор і на історіософічності свого викладу: він не просто подає історичні події, але „міркуючи про становище землі сеї з-поміж народами сливе непримиренними, судячи про часи та обставини, в яких народ сей завжди майже був у вогні та плавав у крові“. Про полемічність твору автор також заявляє одверто, бо скеровує свій пал проти тих письменників, які вивергнули „всі свої лайки і всілякого роду неправди і наклепи на сей народ і на його вождів та начальників, називаючи їх непостійним і бунтівливим хлопством“. І тут викладається провідна думка памфлету, в суті своїй гуманна і справедлива: „всіляке творіння має право буття своє боронити, власність і свободу і що для того воно споряджене самою природою або Творцем своїм (цікаво тут відзначити оце ототожнення Бога й Природи, властиве нашим просвітникам. – В. Ш.) достатніми знаряддями чи способами“. Саме ці засновки вводять „Історію русів“ у коло пам’яток, якими в другій половині XVІІІ століття розпочалася велика дискусія „Розмова Малоросії з Великоросією“ (так назвав свій твір С. Дівович) за природне право українського народу бути серед інших народів як рівний з рівними. Це був активний політичний протест проти заковтування України Московщиною і перетворення Козацької держави в провінцію Російської імперії. Ця дискусія почалася, коли придивитися, ще в другій половині XVII – початку XVIII століття в творах І. Вишневського, І. Максимовича, Д. Туптала, С. Климовського та інших, згодом велася Г. Кониським, С. Дівовичем, Г. Попасом, тощо і зрештою вищого свого вияву осягла в „Історії русів“ та „Енеїді“ І. Котляревського. Але знаменна річ: автор нашої пам’ятки, відстоюючи історичну назву Русі саме стосовно нашої землі в супротилежності до намірів Московщини звати й себе Руссю чи Росією, заперечує, як уже вказувалося, назву й поняття України, як ніби таку, що вийшла від „безсоромних і злостивих польських і литовських байкотворців“, котрі твердили, нібито Русь була до заведення козацтва порожня і тільки за польських королів з’являється „нова якась земля над Дніпром, названа тут Україною, а в ній зводяться польськими королями нові поселення і засновуються українські козаки, а до того ся земля була пустельна і безлюдна, і козаків на Русі не бувало“. Чиниться так із цілком зрозумілих, літературних засновків, власне, з полемічною метою, щоб доказати старовічність своєї землі, а не починати історію свого народу (як це, до речі, чинили донедавна історики тоталітарного часу, що працювали в російській, імперській доктрині) з ХVІ століття.
Такі головні тези передмови, що увіч показують полемічне призначення твору. Саме виходячи з цього, автор, як і Г. Граб’янка, починає із предковічних часів, ведучи руський народ, тобто українців, від Афета, князя Славена, а внуком Афета нібито був князь Росс – цілком фантастична, отже, літературна концепція, так само як розповідь про академіків „головної школи, яку в слов’янах заведено було в місті Києві Кирилом, філософом грецьким, невдовзі по запровадженні там релігії християнської“. Це – яскравий анахронізм, який випливає із полемічних завдань письменника й повинен довести не лише давність, а й освіченість свого народу. Витягуючи ж на світ Божий давню міфологему про Мосха чи Мосока, автор, однак, не робить його предком усіх русів, як Т. Софонович, чітко розрізняючи дві гілки східного слов’янства: по князю Русу цей народ звався роксоланами або русами, „а по князю Мосоку, кочівникові над річкою Москвою, що дав їй цю назву, – московитами і москами, від чого згодом і царство їхнє дістало назву Московського і нарешті Російського“. Саме ж царство Московське автор починає з 1462 року, коли князь Іван Васильович відмовився платити данину татарам, а загалом від царювання Івана Грозного з 1547 року. Це також полемічне твердження, бо історично Московська держава постала після сепарації з Київської держави великого князівства Володимиро-Суздальського.
Своєрідну історіографічну схему будує автор, говорячи про постання Литовської держави, яка, за його твердженням, утворилася не через загарбання Литвою українських та білоруських земель, а через поєднання з ними. Відтак наміром князя Гедиміна було: „визволити їхню (тобто руську. – В. Ш.) землю від зверхності татарської і злучити її зі своєю державою під одне право та начальство“. Далі, уже цілком історично говорить: „Права ж і звичаї руські не лише підтвердив Гедимін тамошньому народові на всіх їхніх просторах, але запровадив їх на всіх своїх землях разом із письменами або грамотою руською; чому і донині в князівстві Литовському видно по стародавніх архівах і в приватних осіб старі привілеї та інші документи, писані письмом руським, а корінне право руське, відоме під іменем судних статей і в одну книгу зібране, Статутом звану, перекладено опісля з руської на польську мову“. Отже, автор „Історії русів“ уперше після М. Стрийковського на повний голос справедливо заговорив про те, що Литовське князівство мало цілком руський характер. З Литвою наш край „об’єднувався і домовлявся яко вільний і свобідний, а ніяк не завойований“. Так само і з Польщею, бо Литва з Польщею об’єдналися та трактатах та умовах, що рівномірно трьом народам служили». І тут помічаємо особливе явище: автор «Історії русів» від літературного памфлету, в якому важливі не історичні факти, а апріорні твердження та історіософські побудови, підіймається до рівня аналітика-історика. Принаймні при осмисленні стосунку України до Литовського князівства він стоїть куди вище від істориків XIX століття, які вже значною мірою перейняли російські монархічні історіографічні схеми.
Але далі, коли говориться про життя Русі в Речі Посполитій, історія знову поступається літературі. Автор пише про «три рівні гетьмани з правом намісників королівських і верховних воєначальників і з іменем: одного коронного польського, другого – литовського, а третього – руського»: отже, засвідчує в тому часі існування Великого князівства Руського. Проте це були тільки проекти, мрії наших державотворців (автор певно знав козацькі проекти Й. Верещинського чи, точніше, Гадяцький трактат), але втілення вони не дістали. Наступна позиція знову-таки будується на літературній фікції, коли бажане видається за дійсне: козацтво подається як український різновид шляхетства. Це думка, що виникла в другій половині XVII століття серед частини козацтва, репрезентантом її в першій чверті XVIII століття був, до речі, С. Величко. Таким чином утопічне бачення Козацької держави подається як дійсне. Наступна позиція знову історична: йдеться про різницю в статусі Галичини, яка була завойована Польщею, і земель, що з Польщею з’єдналися разом із Литовським князівством: при цьому автор цілком справедливо вважає Галичину за частину України (Малоросії) і цитує привілея Казимира Великого від 1339 року, в якому захоплення Львова подається не як акт збройної агресії, а як визволення з угорської залежності з поверненням належних прав. Цілком правильно «Історія русів» стверджує, що в Литовському князівстві Русь спершу існувала як автономне державне утворення у формі князівств.
Ми зумисне докладніше проаналізували початок твору (до речі сказати, досі ніхто не займався серйозним історичним коментуванням тексту пам’ятки), щоб показати методу творення «Історії русів»: це не так спроба відтворення минулого, як його осмислення, яке будується й історично, й антиісторично. Очевидно, це залежало від джерел, якими автор користувався, на цілком окреслених засадах: факти збиралися й групувалися для публіцистично визначеної мети: довести, що народ русів (українців, хоч цю назву автор і не визнає) – це державний, вільний і рівний із іншими народ, який ніколи не був ніким завойований, а його входження в ті чи інші державні структури були добровільними актами союзницького характеру, твореними із потреб самооборони супроти іноземних нахідників, якими бачаться татари, угорці, тобто народи етнічно чужі. Варто зазначити, що литовці не мислилися як етнічно чужі. Автор свідчить, що литовські роди через родинні зв’язки частково злилися із русами, а поляки також етнічно із русами споріднені, отже, ці народи, як пишеться в приведеному тут привілеї короля Владислава Другого Ягелона, «єдиноплемінні суть і доброю волею єдність свою уфундували й укріпили, визволившись од ярма татарського спільною раттю руською та литовською перед Гедеміна, праотця нашого, і тепер в іменіях своїх і побитках да імуть руснаки свободу і волю свою».
Так само будується і власне козацька історія, яка починається, за літописною традицією, із «першого гетьмана руського Пренцлава Лянскоронського», якому надається високої достойності, бо він зять нащадка київських князів Острозьких, свояк польського короля Олександра. При цьому заснування Запорозької Січі бачиться як акт не стихійно-самооборончий, а як свідомо державницький, як зумисне створена «з козаків Малоросійських спільна сторожа між Бессарабією і Кримом, понад рікою Дніпром», яка «замінила колишню сторожу прикордонну». Отже, знову бачимо своєрідне моделювання фактів, творене із публіцистичною метою. Відтак перші гетьмани розуміються не як козацькі ватажки, яких стихійно висувала логіка подій, а як державою поставлені провідники нації, її безпосередні правителі – під королівським берлом. Щоб зрозуміти хід мислення автора «Історії русів», приведемо тут характеристику князя Дмитра Вишневецького:
«Він, бувши гетьманом в час мирний, прославився громадянськими чеснотами, відбудовував поруйновані міста, публічні будівлі, наглядав за правосуддям і правлінням земських та городських урядників, заохочував народ до трудолюбства, торгівлі та господарських закладів і всіляким способом допомагав йому одужати після руйнівних воєн, за що пошанований був „батьком народу“».
Особливо цікаво те, що автор творить не так історію, як її візію в системі тих засад історичного мислення, які мав сам. Це ще один доказ літературності цього твору: творилася умоглядна картина, фіктивний світ, але з використанням справжніх історичних фактів і на засадах своєрідного історіософського мислення. Чи свідомо це чинилося? Начебто ні, бо автор переконаний (чи хоче переконати читача) у достовірності своєї історії. «Історія, – пише він, – пройшовши стільки умів видатних, здається (курсив мій. – В. Ш.) мусить бути достовірною. Лише воєнні дії видадуться, можливо, декому сумнівними, бо ж занадто численні. Та, міркуючи про становище землі сеї з-поміж народами сливе непримиренними, судячи про часи та обставини, в яких народ сей завжди майже був у вогні та плавав у крові, варто зробити висновок, що цього народу все ремесло й управа полягали у війні та убивствах». Пасаж винятковий, і саме він, на мою думку, може служити ключем розуміння методи автора. Спробуймо в цих хитросплетіннях трохи розібратися.