Так само описується історія із Кочубеєм та Іскрою: смерть донощиків подається, як «тяжкий злочин Мазепин». Здавалося б, маємо елементарний, казенний, проросійський наклеп на великого гетьмана, але всі ці інсинуації покриваються сильними резонами із уведеної до тексту промови І. Мазепи «до всіх урядників, тут зібраних» – подібний прийом автор використав і в сюжеті про Ю. Хмельницького та П. Дорошенка. Ясна річ, ця промова, як і всі інші промови та листи, історично фіктивна, але ситуацію тут відбито досить точно, протилежно до власної оповіді автора. Дві могутні сили, говорить гетьман, дійшли до України, два володарі, які «подобляться найстрашнішим деспотам, яких вся Азія і Африка навряд чи коли спороджували», при цьому українцям треба подбати про самих себе. Гетьман сподівається, що король шведський подолає російського царя. Коли це станеться, то шведи віддадуть Україну у рабство полякам і вже не буде мови про права й привілеї наші, «бо ми природно пораховані будемо як завойовані». Далі йде місце, яке варто зацитувати:
«Будемо раби неключимі, і доля наша остання буде гірша за першу, якої предки наші від поляків зазнали з таким горем, що й сама згадка про неї жах наганяє. А як допустити царя російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого царя того; бо ви бачите, що хоч він походить од коліна, вибраного народом з дворянства свого, але, прибравши собі владу необмежену, карає народ той свавільно, і не тільки свобода та добро народне, але й саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці царській. Бачили ви і наслідки деспотизму того, яким він винищив численні родини найбільш варварськими карами за провини, стягнені наклепом та вимушені тиранськими тортурами, що їх ніякий народ стерпіти й перетерпіти не годен. Початок спільних недуг наших зазнав я на самому собі. Вам-бо відомо, що за відмову мою в задумах його, убивчих для нашої Отчизни, вибито мене по щоках, як безчесну блудницю. І хто ж тут не признає, що тиран, який образив так ганебно особу, що репрезентує націю, вважає, звичайно, членів її за худобу нетямущу і свій послід».
А далі – ще сильніше:
«Отже, зостається нам, братіє, з видимих зол, які нас спіткали, вибрати менше, щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашою неключимістю, наріканнями своїми та прокляттями нас не обтяжили. Я їх не маю і мати, звичайно, не можу, отже, непричетний єсьм в інтересах успадкування, і нічого не шукаю, окрім благоденства тому народові, який ушанував мене гетьманською гідністю і з нею довірив мені долю свою. Окаянний був би я і зовсім безсовісний, якби віддав вам зле за добре і зрадив його за свої інтереси!»
Подається також визвольна програма Івана Мазепи:
«А при майбутньому загальному замиренні всіх воюючих держав вирішено поставити країну нашу в той стан держав, у якому вона була перед володінням польським, зі своїми природними князями та з усіма колишніми правами й привілеями, що вільну націю означають». При цьому вказується, що союз із Швецією не новий, його укладав ще Б. Хмельницький, відтак «нинішні договори наші з Швецією суть тільки продовження колишніх, в усіх народах уживаних. Та й що ж то за народ, коли за свою користь не дбає і очевидній небезпеці не запобігає? Такий народ неключимістю своєю подобаться воістину нетямучим тваринам, од усіх народів зневаженим».
По тому подається нищівна оцінка росіян, як «народу, нічим од них не кращого, але нахабного і готового на всякі кривди, грабунки і дошкульні дорікання».
Здавалося б, маємо тут якийсь поняттєвий дисбаланс, навіть нонсенс: отак змальований І. Мазепа, як ми вище подали, і раптом така сила і правда у слові, такий високий патріотизм та самовіддача! Пояснити це можна знову-таки у два способи. Перший: коли прийняти думку, що «Історію русів» писало кілька осіб (а твір виразно розпадається на три блоки), то другий автор завершив своє писання до повстання І. Мазепи, третій же почав свою частину з опису самого повстання. Другий автор «Історії русів» не тільки ховав своє прізвище та ймення, а й уживав засобів остороги в самому тексті. Ні, не про підтексти йдеться, а лишень про самозастережні заходи – надто небезпечні речі автор зголошував. Бо й справді, царя Петра І спершу хвалять, а тоді називають, хай нібито і не в авторському тексті, найстрашнішим деспотом, що його народжувала земля. Найцікавіше ж, що так, як оце подано, І. Мазепа справді думав, з малими хіба фактологічними поправками (наприклад, наказним гетьманом був не Адамович, а Жданович тощо) – отже, ця промова оперта на якомусь вірогідному джерелі. З другого боку, можна гадати, що автор творить образ І. Мазепи в макіавеллівському дусі, що відповідало, зрештою, образу барокової людини з боротьбою у собі лихих і добрих начал. Про психологізм образу ще рано говорити – суперечить цій думці хіба те, що назагал образи гетьманів тут одноплощинні і є носіями не так людських, як, скажемо так, ідеологічних начал, які підходять чи не підходять до світогляду автора, від цього, до речі, й залежала їхня характеристика. Хоч би як було, а можна виснувати, що «Історія русів» певною мірою таки спричинилася до бачення І. Мазепи в російській літературі першої половини XIX століття як «коварного злодея». Отже, образ великого гетьмана, як бачимо, таки літературний і тільки подекуди правдивий.
Разюча сцена – здобуття росіянами Батурина і різня, яку учинив тут Меншиков; зрештою, нещадна російська рука знищувала всю Україну: «Така сама доля спіткала більшу частину Малоросії. Загони війська царського, роз’їжджаючи по ній, палили й грабували геть усі оселі без винятку і правом війни, майже нечуваним. Малоросія довго ще куріла після полум’я, що її пожирало». Проте і в цьому гірка іронія та страшна правда: «Народ, зазнавши лиха безодню незглибну, на щастя (дивний цей вислів: яке тут щастя? – В. Ш.), приписував гіршу недолю самим шведам, ненависним йому за тії середи та п’ятниці, коли вони їли куплені в сього ж народу молоко і м’ясо». І коли б не було отого «на щастя», можна було б подумати, що автор «Історії русів» розуміє й боліє політичною сліпотою свого народу, але, на нещастя, і він, певною мірою, на ту хворобу слабував, бо зовсім не осуджує полковника Носа за дику зраду в Батурині, та й інших відступників у інших місцях. І це незважаючи на свою вільнолюбність та опозиційну настроєність й, безсумнівно, любов до Вітчизни, отже, не забуває вклонитися російському царю, отому найстрашнішому деспоту, який залив кров’ю його рідну землю. У цьому і є немала духовна й літературна вада твору. Тут він значно поступається «Енеїді» І. Котляревського, де висота і сила героїчного духу, незважаючи на приявну гіркоту, не є ущербна. Причину оцього покірливого схиляння перед немилосердним напасником розуміє й декларує сам автор «Історії русів», оповідаючи про те, що І. Мазепа в Полтавській битві участі не брав. Знову ніби нонсенс: повстав супроти деспота й тирана, поневолювача своєї землі й народу, а не воював. Ось це пояснення:
«Бо Мазепа, як усім відомо, бувши християнином глибоко побожним, що побудував своїм коштом багато монастирів і церков, уважав за смертний гріх проливати кров своїх земляків та одновірців (курсив мій. – В. Ш.) і дотримувався того з рішучою твердістю, не схиляючись на жодні переконування. А тому ніхто не докаже, щоб ті його війська причетні були бодай до одного вбивства, учиненого над росіянами».
Дивні речі! Перед цим говорилося, що І. Мазепа був немилосердний до своїх земляків, не одного вбив, а тут аж таке! До речі, це мовилося в той час, коли ті ж росіяни зовсім не зупинялися перед пролиттям крові одновірців. Зрештою, усвідомлює це й автор: «Одначе, не зважаючи на те, всі полонені, що потрапили з його війська в руки росіян, зазнавали долі однакової з лебединськими мерцями».
Ще одна річ звертає на себе увагу, коли аналізуємо образ І. Мазепи в «Історії русів»: негативно описується він перед повстанням, під час же повстання веде себе гідно і шляхетно. Так само він і вмирає: «з туги, перебуваючи останні дні великим утішителем королеві шведському, що поважав його за надзвичайний розум і здорові міркування про великодушність у нещастях». А перед самою смертю нібито спалив свої папери, щоб уберегти, «многих патріотів» своєї землі.
Івану Мазепі в «Історії русів» присвячено чимало місця, тобто після Б. Хмельницького, як ми вже казали, – це другий великий герой твору. Відтак ніби дві руки його писало: одна в стилі й дусі офіційних козацьких літописів, друга в дусі героїчного звеличування гетьмана. І можна було б з переконаністю звістити, що про гетьмана-повстанця почала писати нова рука, коли б не врізувався в цей новий текст пасаж про Орлика, який тут зветься не Пилипом, а Семеном, історично плутаний та в дусі осудів гетьманів після Б. Хмельницького. Великий оборонець прав України перед цілою Європою названий тут дурисвітом, а його дивовижна визвольна акція «підлещуваннями і затіями». Про повстання П. Орлика на Правобережжі в 1711–1713 роках не говориться, при цьому автор хвалить козаків, що не слухали Орлика, «а були прихильні незмінно до правного свого начальства» (курсив мій. – В. Ш., с. 275) – позиція цілком москвофільська. Проте це не завадило авторові цілком осудно написати про окупаційні війська в Україні (російські), так званих «консистентів», з їхніми незмірними здирствами.
Наступна фабула про І. Скоропадського подає чимало цікавого фактичного матеріалу: змагання його з О. Меншиковим, і канальні роботи, на які гнали козаків, і поїздки гетьмана в Москву, і встановлення Малоросійської колегії. Загалом, після оповіді про П. Орлика розповідь набуває більш цільного, документального характеру, тут уже немає ані перекручень, ані разючих історичних помилок. Так само описано П. Полуботка і його змагання за автономні права Козацької держави; оповідається про жахливу Тайну канцелярію, допити в ній козацької старшини. Зрештою, подається знаменита промова П. Полуботка, яка, на наше переконання, не є риторичною вправою автора, а має свою документальну підставу (про це докладно я пишу в своїй «Козацькій державі»), хоча явно стилізована автором.
Промова Павла Полуботка – визначна пам’ятка українського політичного мислення, гостре звинувачення російського царизму за поневолення України, яка добровільно вступила в союз із Московщиною, а натомість по-тиранському була поневолена. Ось ці високі слова:
«Правота і лагідність, суд і милість суть єдине добро всіх монархів світу сього, і закони, що кермують усім взагалі людством і охороняють його від усякого лиха, є точне зерцало царям і володарям на їхнє становище і поведінку, і вони перші наглядачі та охоронці їм бути повинні. Звідкіля ж походить, що ти, о государю, ставлячи себе понад закони, мордуєш нас єдиною владою своєю і кидаєш у вічне ув’язнення, загорнувши до скарбниці власне майно наше?»
За великі послуги у шведській війні, говорить у промові П. Полуботок, ми «стягнули на себе зневагу та лютість, і, замість подяки та нагороди, вкинуті у найтяжче рабство, змушені платити данину ганебну й незносну, рити лінії та канали і осушувати непролазні багнища, угноюючи те тілами наших мерців, що впали цілими тисячами од тягот, голоду та клімату». Говориться і про немилосердне правління «урядників московських» у Гетьманщині. Смерть Полуботка у в’язниці – взірець лицарства.
Наступна фабула стосується Данила Апостола. Докладно описується його вибори, і тут опис цілком історичний із цікавими розповідними пасажами, зокрема про приїзд до Києва ієромонаха Суханова та його донос на українське духовенство, через що був засланий київський митрополит В. Ванатович, чи про Тайну експедицію.
У такому ж тоні ведеться й подальша оповідь про міжгетьманство і про К. Розумовського. Дуже цікавий опис про українську депутацію до Петербурга в 1745 році з проханням відновлення гетьманства. На запитання когось із росіян, чому «ваші гетьмани… були лукаві й нещирі до Росії і намагалися їй шкодити?», Василь Гудович відповів, що малоросіяни «були вельми прихильні Росії», вони добровільно «воліли Росію перед усіма іншими народами, що їх під протекцію свою закликали, а обрали її одну на те через однородство і єдиновірство своє». Що ж до гетьманів, то В. Гудович відповів так: «Яких створили, таких і маєте. Бо то є незаперечне, що тільки ті гетьмани були нещирі до уряду російського, яких він вибрав, або вибрано на вимогу того уряду» – цей пасаж (правдивий чи ні історично це інша річ, скажемо, що більше умоглядний) нам надзвичайно потрібний для зрозуміння отого дивовижного парадоксу «Історії русів», чому гетьмани до Б. Хмельницького і сам Богдан описуються в творі маєстатично, а гетьмани пізнішого часу – негативно. Виявляється, як засвідчує промова В. Гудовича (не з’ясовуватимемо її автентичності, тут це не має значення), автор ставився пошанівно до тих гетьманів, які вибиралися вільним вибором козаків, а не були наставлені чужими правителями, бо тоді влада узурповувалася, а не була виявом справедливої волі нації. Отже, «судячи по-християнськи, можна ще сказати, що все те є тривке, що робиться справедливо, бо тут сам Бог споручитель і поборник».
Фабула про К. Розумовського так само цікава історично і оповіджена в тому ж спокійному тоні, що й сюжети про попередніх гетьманів після П. Орлика. Говориться тут і про проект перетворення Гетьманства «у спадкове герцогство Малоросійське за прикладом стародавніх спадкових князівств, що були в ній», і про підступи Г. Теплова та його записку-донос чи супліку, як зве автор: «В ній без жалю обмовлено й спаплюжено попередніх правителів і обивателів Малоросії». Говориться про недоброзичливе ставлення К. Розумовського до своїх земляків, власне, твердиться, що донос Г. Теплова ніби був з волі гетьмана, що неісторично; з цікавими подробицями віститься про набір українців у так звану «голштинську службу», про зацарювання Катерини II, про пікінерів тощо – все це важливий історичний матеріал. Загалом занепад Козацької держави сприймається автором із сумом. Так, розказуючи про пікінерів замість козацьких полків, автор констатує: «Отакою химерою приспана була пікінерія до того, що ніхто в ній більше не згадував про давні свої права та привілеї, а вихвалявся всяк нинішньою величчю». Окремим сюжетом оповідається про повстання пікінерів і розправу над ними. Також із сумом розказав автор і про падіння К. Розумовського, і про те, що старшина вже й не прагла просити про нового гетьмана: «Сим разом з вибором принишкли». Завершується твір описом правління графа Рум’янцева, за якого «народ малоросійський зазнав того спільного жеребу лихої долі!» Козацьке військо було переформоване в регулярне: «Козаків підпорядкували щодо суду і служби військовому статутові, а тільки щодо земства і маєтків віддатися їм і родинам їхнім, за давніми правилами своїми, в повітових судах».
Отже, маємо наприкінці ніби окремий оповідний блок, третій за числом, від гетьманства І. Скоропадського до 1769 року, коли почалася російсько-турецька війна. Можна навіть гадати, що писано його іншою людиною, яка мала історичну освіченість значно вищу, ніж автор (чи два автори) основної частини, яка завершується фабулою про П. Орлика: коли в перших двох частинах маємо візію історії України, то в останній – реальний і цілком історичний опис, який можна в окремих місцях хіба уточнити.