Не менш згубно вплинула сексуальна неспроможність Людовіка XVI на душевний розвиток Марії Антуанетти. Через протилежність статей той самий негаразд дає протилежні вияви в чоловічій і в жіночій вдачах. В чоловіка з незадовільною сексуальною спроможністю постає загальмованість і непевність; в жінки, коли їй не зараджує пасивна готовність віддатися, неодмінно має проступити надмірна збудженість і нестримність, гарячкова жвавість. Самою природою Марія Антуанетта, власне, цілком нормальна, дуже жіночна й лагідна жінка, призначена не на одне материнство і, мабуть, тільки й чекала, щоб скоритися справжньому чоловікові. Звичайно, коли укладали шлюб, їй було всього п’ятнадцять років і прикра чоловікова неспроможність не могла ще душевно гнітити її, бо хто наважиться назвати фізіологічно неприродним те, що дівчина до двадцяти двох років зостається незайманкою! До розладу й небезпечної перезбудженості її нервової системи в цьому осібному випадку призвело те, що накинутий їй державою чоловік за ці сім нібито шлюбних років порушив і затьмарив її цноту, дві тисячі ночей загальмований недоумок невгавно товкся коло її юного тіла. Ганебним і принизливим способом цілі роки марно розпалювалась її сексуальність, жодного разу не мавши природного полегшення. Тож не треба бути невропатологом, аби встановити, що її згубна гарячкова жвавість, постійна метушливість і невдоволеність, шалена гонитва за втіхами є просто типовими клінічними наслідками сталого сексуального подразнення і сексуальної невдоволеності. Не зворушуючись і не заспокоюючись у глибинах свого єства, після семи шлюбних років ця все ще не здобута жінка потребує навколо себе невпинного руху й неспокою, і те, що спочатку було чисто дитячою втішною пустотливістю, поступово стає судомним, хворобливим і сороміцьким в очах двору потягом до втіх, з яким марно намагалися боротись Марія Терезія і всі друзі. Коли скута мужність короля переходила в грубу роботу біля ковадла й мисливський шал, у тупі й виснажливі зусилля м’язів, то її штучно роздмухана і невдоволена чуттєвість виливалась у ніжну жіночу дружбу, в кокетування з молодими кавалерами, в гонитву за розкішшю та інші втіхи, недостатні, щоб вона могла ними задовольнитись. Ніч за ніччю уникає вона подружнього ложа, сумного місця своїх принижень як жінки, і поки її нібито чоловік, а насправді зовсім не чоловік, спить, як мертвий, після втомного полювання, вона до четвертої, до п’ятої години ранку буває на балах в Опері, в гральних залах, на вечерях у сумнівному товаристві – гріючись біля чужого вогню, ставши негідною королевою, бо дісталась негодящому чоловікові. Але яка, по суті, ця фривольність безрадісна, що це просто намагання танцями й розвагами приспати глибші розчарування, виказують іноді хвилини гіркого суму, а найвиразніше – отой крик, коли в її родички, герцогині Шартрської, перше дитя народилося мертве. Тоді вона писала до матері: «Хоч як це, певне, жахливо, та я б хотіла принаймні хоч такого». Ліпше мертва дитина, але дитина! Тільки б урешті вирватися з оцього руйнівного й негідного стану, нарешті стати справжньою нормальною жінкою свого чоловіка, а не залишатись незайманкою після семи років шлюбу. Хто за тим виром утіх не бачить у цій жінці й розпачу, той не може ні пояснити, ні збагнути тієї разючої зміни, що відбулась, коли Марія Антуанетта врешті стала жінкою і матір’ю. Нараз помітно заспокоїлися нерви, виступила інша, друга Марія Антуанетта, та владна, наполеглива й смілива, якою вона була в другій половині свого життя. Та ця зміна прийшла вже запізно. Як у дитинстві, так і в шлюбі перші враження вирішальні. Десятки років не можуть залатати одного крихітного розриву найтоншої і найчутливішої душевної матерії. Саме ці найглибші й невидні рани на почуттях не гояться ніколи.
Усе це було б лиш особистою трагедією, нещастям, що й сьогодні день у день чаїться за причиненими дверима. Проте саме в цьому випадку згубні наслідки такого подружнього нещастя вийшли далеко за межі приватного життя. Бо ці чоловік і жінка були король і королева, їм не втекти від кривого збільшувального дзеркала громадської уваги; те, що в інших залишається потаємним, тут породжує балачки та осуд. Звичайно, що такий злостивий двір, як французький, не вдовольнився сталим потвердженням нещастя, а ненастанно винюхував, як Марія Антуанетта надолужує собі чоловікову неспроможність. Всі бачать грайливу й упевнену звабну жінку, метке і проворне створіння, в якому шумує юна кров, і знають, який жалюгідний очіпок дістався цій небесній панні. Тепер усі ті лакизи й нероби переймаються лиш одним: з ким вона зраджує чоловіка? Саме тоді, коли насправді нічого й не було, королевину честь ганьбили поговором. Досить прогулятися верхи з якимось кавалером, чи то Лозеном, чи Куаньї, і нероби-пліткарі вже звуть їх коханцями; вранці з придворними дамами й кавалерами погуляє королева в парку, і враз оповідають про нечувані оргії. Думки цілого двору в’ються навколо любовних пригод розчарованої королеви; з пліток розпукуються пісеньки й листівки, памфлети й сороміцькі віршики. Спершу ті отруйні рими ховаються за віялами придворних дам, потім зухвало випурхують з палацу, друкуються і йдуть між люди. І коли зродилась революційна пропаганда, якобінським газетярам не треба було вишукувати аргументи, щоб зробити Марію Антуанетту образом усілякої розпусти, безсоромного злочину, – громадському обвинувачеві досить було тільки одного разу сягнути рукою до тієї пандориної скриньки галантних обмов, аби запхати королевину голівку під ніж.
Перескочивши власну долю, недолю й безталання, наслідки подружнього нещастя тут уже сягнули світової історії: падіння королівської влади почалось не з Бастилії, а у Версалі. Бо вістка про неспроможність короля і злісні брехні про сексуальну невситимість королеви аж ніяк не припадком так швидко й широко розлетілися з Версаля по країні, було там таємне родинно-політичне підґрунтя. Власне, в тому ж палаці жило четверо чи п’ятеро осіб, до того ж найближчих родичів, що мали кожне свій інтерес у подружніх розчаруваннях Марії Антуанетти. Насамперед це два брати короля, яким надто вже було на руку, що через той сміховинний фізіологічний ґандж і страх Людовіка XVI перед хірургом порушиться не тільки нормальне подружнє життя, а й нормальне успадкування корони, бо вони побачили в цьому несподіваний шанс самим дістатись до трону. Середульший брат, граф Прованський, згодом справді Людовік XVIII, – добувся своєї мети, й один Господь знає, якими кривими стежками – не може стерпіти, що доведеться все життя стояти другим за троном замість самому вхопитися за скіпетр. Відсутність наступника трону зробить його реґентом, якщо не спадкоємцем короля, і йому ледь удається загнуздати своє нетерпіння. Оскільки він теж сумнівний, бо бездітний, чоловік, то неплідність старших братів надає переваги меншому, графові д’Артуа, бо його син стає законним спадкоємцем трону. Як щасливою нагодою, тішаться обидва брати нещастям Марії Антуанетти, і чим довше триває це жахливе становище, тим певніші стають їхні передчасні сподівання. Звідси ця безмірна, нестримна ненависть, коли врешті на сьомий рік стан Марії Антуанетти раптом засвідчив те диво, що її чоловік зробився мужем і подружнє життя короля з королевою стало цілком нормальним. Граф Прованський ніколи не пробачив Марії Антуанетті цього страхітливого удару, що розбив усі його сподівання, те, що не дісталося йому прямим шляхом, він спробував здобути кривими стежками – тож відколи Людовік XVI став батьком, брат і його родичі зробилися йому найлютішими ворогами. Революція мала добрих помічників при дворі, руки державців і принців розчахнули їй двері, та ще й упхали до рук найкращу зброю; один цей альковний епізод дужче, ніж будь-які зовнішні події, розхитав зсередини і зрештою повалив королівську владу. Майже завжди якась незбагненна доля керує очевидним і явним, майже кожна світова подія відображає глибші особисті конфлікти. Повсякчас це було одним із найбільших творчих секретів історії: з мікроскопічної приключки виснувати неосяжні наслідки – і тут не востаннє через минущу сексуальну неспроможність однісінького чоловіка мав збуритись увесь світ. Імпотенція Олександра Сербського, його еротичне впокорення Дразі Машин, що визволила його від тієї напасті, вбивство їх обох, королювання Карагеоргієвичів, ворожнеча з Австрією і світова війна – теж насувалось із логічною безжальністю лавини. Історія виплітає з павутиння невідчепні тенета долі, в тім дивовижно пов’язанім механізмі найменше рушійне колесо визволя найстрахітніші сили. Так і в житті Марії Антуанетти нікчемне стало потужним, здавалось би, сміховинні переживання перших ночей і перших шлюбних років не тільки виліпили її вдачу, а й сформували світ.
Та в якій невидній далечіні купчаться оті грізні хмари! Що за віддаль між усіма тими наслідками й ускладненнями і дитячим розумом п’ятнадцятирічної дівчинки, яка невинно бавиться зі своїм невправним товаришем, яка з малим стукотливим серденятком і ясними цікавими очима, сміючись, гадає зійти на підніжки трону – а в кінці стоїть ешафот. Але кому від початку чорна недоля судилась, боги про те не кивнуть і не скажуть. Вони дали їм бездогадно й вільно простувати своєю дорогою, а вже з глибин єства тих людей по тій самій дорозі їм назустріч насувається доля.
Дебют у Версалі
Версаль ще й сьогодні вражає як найвеличніший і найвизивніший жест автократії. Без якоїсь видимої причини просто серед поля поодаль від столиці на штучному пагорбі звівся величезний замок, і тисячами своїх вікон понад штучними каналами й штучно підстриженими садками дивився в порожнечу. Не тече поряд ніякої річки, де б роїлося життя, не сходяться шляхи; цілком випадковий, скам’янівши примхою великого пана, палац виставляє свою безглузду розкіш зачудованим поглядам.
Але саме цього прагнула цезарська воля Людовіка XIV: спорудити блискучий вівтар своєму гонорові, своєму самообожнюванню. Викінчений автократ, деспот удачею, він переможно накинув поділеній країні свою волю до об’єднання, державі – лад, громаді – звичаї, дворові – етикет, вірі – єдність, мові – чистоту. Від нього походило прагнення все зібрати і об’єднати, отже, й уся слава мусить дістатися йому. «Держава – це я», де я, там центр Франції, пуп землі, і, щоб відчули його цілковиту самовладність, король-сонце навмисне відсуває свій палац від Парижа. І те, що резиденція стоїть серед пустки, так само наголошує, що королеві Франції не потрібні ні місто, ні городяни, маси, як підтримка або ж унаочнення його влади. Йому досить простягти руку й наказати – і вже з болота й піску підводяться ліс і садки, гроти й водоспади, найгарніший, найвеличніший палац; тепер у цій астрономічній точці, вибраній його владною самоволею, буде сходити і сідати сонце його держави. Версаль збудували, щоб у Франції затямили: народ – це ніщо, а король – усе.
Але творчу снагу мають тільки ті, хто нею наділений; успадкувати можна корону, а не велич і несхитну силу. Вже не обдарованим творчою могуттю, а немічним, дрібним і ласолюбним душам – Людовікові XV й Людовікові XVI – діставсь у спадок просторий палац і міцно заснована держава. Зовні й при них усе зостається незмінним: кордони, мова, звичаї, віра, військо; рішуча рука витесала заглибокі форми, щоб вони могли стертися за сотню років, але невдовзі вже нема чого заливати в ті форми, бракує розжареної матерії творчих поривів. Версаль за Людовіка XV не змінився зовні, але зміст був уже не той: в проходах і двориках і далі роїлось три, чотири тисячі служників у пишних лівреях, а в стайнях було дві тисячі коней; на кожному балу, прийомі, виставі чи маскараді на добре змащених завісах і далі схилялась і випростувалась машинерія етикету, а дзеркальними залами й роззолоченими покоями бундючно походжали кавалери й дами в пишнім парчевім і шовковім убранні, всіянім самоцвітами; двір і далі був найславетнішим, найбільш вишуканим і витонченим у тодішній Європі. Але те, що буяло колись у розповні сили, давно вже обернулось на безцільний рух, бездушне й безглузде снування. Король знову Людовік, але він ніякий уже не владар, а байдужий дамський попихач; він теж збирає до двору архієпископів, міністрів, полководців, архітекторів, поетів і музик, але так само, як він уже не Людовік XIV, так і серед тих немає ні Боссюе, ні Тюренна, немає Рішельє, Мансара, Кольбера, Расіна й Корнеля – а самі тільки пронозливі й зажерливі інтригани; замість будувати, вони видирають посади, прагнучи лише споживати, ссати, мов паразити, вже готове, а не своєю волею й духом улити свіжої крові. В тій мармуровій теплиці не зріють уже відважні плани й рішучі реформи, не буяють поетичні твори, зате пишно вигналось болотне зілля інтриги й галантності. Визначальним є не діяння, а крутня, не заслуги, а протекція; хто на ранковім прийомі найліпше зігнеться в дугу перед пані Помпадур чи Дюбаррі, той скочить найвище; замість діла цінується слово, замість справжнього – вдаване. Ці людці тільки самі для себе у своїм незміннім найтіснішім колі з досконалою вправністю і без ніякої мети грають ролі короля й урядовців, священиків і полководців; всі вони забули про Францію і реальний світ, дбають лише про себе, про свої кар’єри й утіхи. Задуманий Людовіком XIV як європейський Forum Maximum[20], Версаль за Людовіка XV звівся на світський театр шляхетних аматорів, найштучніший і найдорожчий з усіх знаних у світі.
І от на цю пишну сцену нерішучою ходою дебютантки вперше ступила п’ятнадцятирічна дівчинка. Спершу вона грає лиш невеличку пробну роль дофіни, наступниці трону. Але вельможні шляхетні глядачі знають, що цій малій білявій австрійській ерцгерцогині судилося згодом грати у Версалі головну роль, роль королеви, – отож як тільки вона приїхала, всі погляди з цікавістю повернулись до неї. Перше враження було чудове: тут давно вже не бачили такого чарівливого дівчати, звабного й витонченого, немов севрська мальована порцелянова лялька зі жвавими блакитними очима, з гарним і зухвалим ротом, що міг і сміятися дитинно, і скривитись у наймилішу гримаску. Трималася вона бездоганно: легенька й граційна хода, просто чарівна в танці, та все ж – недарма вона донька імператриці – виступає впевнено, гордовито й прямо, йдучи дзеркальними галереями й невимушено приймаючи вітання з усіх боків. Дами, які, коли ще не було примадонни, могли братися й за перші ролі, з погано тамованим гнівом бачать, що це вузькоплече, недоросле дівча прийшло переможною суперницею. Проте єдину похибку в її поведінці суворе двірське товариство таки однодушно зауважує: в цієї п’ятнадцятирічної дитини дивне прагнення поводитися в тих священних покоях не стримано, а по-дитячому нескуто: за вдачею жвава, мов звірятко з пущі, мала Марія Антуанетта в легкому одязі грається й гасає з меншими братами свого чоловіка; вона ще не може звикнути до нудної розважності, скрижанілої стриманості, якої там невідступно вимагають від дружини принца королівської крові. При всяких значних приключках вона вміє повестися бездоганно, бо й сама зросла в отакому ж не менш помпезному іспансько-габсбурзькому етикеті. Але в Гофбурзі та в Шенбрунні поводилися поважно тільки з урочистих нагод; мов святковий одяг, чіпляли на себе церемоніал і полегшено скидали, як тільки гайдуки зачинять за гостями двері. Тоді можна було відітхнути, стати невимушеним і товариським, дітям дозволяли бавитись і пустувати; про етикет у Шенбрунні хоч і дбають, але не слугують йому по-рабськи, немов божеству. Проте тут, на цьому манірному й застарілому дворі, живуть не для того, щоб жити, а щоб виставлятись, і чим вищий у когось щабель, тим більше приписів. Отож ради Бога святого ніяких довільних рухів, за всяку ціну не бути природним, бо це було б непоправною зневагою звичаїв. З ранку до вечора, з вечора до ранку самі лиш манери й манери, інакше одразу забурчить немилосердне збіговисько лакиз, що, власне, існують лише на те, щоб жити в цьому театрі і для цього театру.
Цієї страхітливо поважної врочистості, версальських святощів церемоніалу Марія Антуанетта не могла зрозуміти ні дівчинкою, ні королевою; вона не збагнула тієї безмірної важливості, що тут приписують усі кожному кивкові й крокові, – і не збагне ніколи. Від природи свавільна, вперта, а над усе справедлива, вона ненавидить усяке самообмеження; правдива австрійка, вона хоче жити й ходити, а не страждати повсякчас від тієї нестерпної і нікчемної показності й поважності. Як удома вона тікала від осоружного їй навчання, так і тут рада кожній нагоді вимкнутись від своєї неласкавої придворної дами, пані де Ноай, глузливо називаючи її «пані Етикет». Це зарано й задорого продане політиками дитя несвідомо прагне єдиного, чого насамперед бракує серед пишноти її становища: кількох років справдешнього дитинства.