– Ось мого батька двір, – сказав Максим, показуючи на один двір, нічим не відмінний від інших. Перед домом не було нікого, але двері від сіней[74] були відчинені, а в стіні до полудня прорубані були два невеличкі квадратові отвори, які вліті оставались або зовсім створені, або закладались тонкими і напівпрозірчастими[75] гіпсовими плитками і на зиму, крім того, забивались дощаними віконницями. Се були тодішні вікна.
Мирослава цікаво позирнула на те гніздо Беркутів, над котрого ворітьми справді висів недавно вбитий величезний беркут, ще й по смерті немов грозячи своїми могутніми залізними пазурами і своїм чорним, у каблук закривленим дзюбом.
Затишно, супокійне і ясно було на тім обійстю[76]; потік відділював його від гостинця[77], перекинений широкою кладкою, і журчав стиха та плескав кришталевою хвилею о кам’яну загату. І Тугар Вовк позирнув туди.
– Ага, то тут сидить той тухольський владика. Ну, рад я пізнати його. Побачимо, що се за птиця!
Максим хотів попрощати боярина й його доньку і звернути додому, але щось немов тягло його йти з ними дальше. Мирослава немов порозуміла се.
– Чи вже вертаєш додому? – спитала вона, відвертаючись, щоб укрити своє помішання.
– Хотів було вертати, але нехай і так – проведу вас іще через тіснину[78] до вашого двора.
Мирослава втішилася, сама не знаючи чого. І знов пішли вони вниз селом, гуторячи, озираючись на всі боки, любуючись одне одним, голосом, присутністю, одне для другого забуваючи все довкола, батька, громаду. І хоча в цілій розмові ані одним словом не згадували про себе, про свої чуття й надії, але й крізь найбайдужнішу їх бесіду тремтіло тепло молодих, першою любов’ю огрітих сердець, проявлялася таємнича сила, що притягала до себе ті дві молоді, здорові й гарні істоти, чисті та незопсовані, що в своїй невинності навіть не думали про перепони, які мусила стрінути їх молода любов.
І Тугар Вовк, що йшов передом у важкій, понурій задумі та міркував над тим, як би то завтра стати гідно і в цілім блиску перед тими смердами та показати їм свою повагу та вищість, – і Тугар Вовк не завважав нічого між молодими людьми; одно тільки гнівало його, що той молодий парубок такий смілий і так поводиться з ним і з його донькою, мов з рівними собі. Але до пори, до часу він здержував свій гнів.
Минули вже село і зближалися до того місця, де тухольська кітловина замикалася, пропускаючи тільки вузькою скалистою брамою потік у долину.
Сонце вже похилилося геть із полудня і стояло над вершиною лісу, купаючи своє скісне проміння в спінених хвилях потоку. Від скал, що затіснювали виплив потоку з тухольської долини, лежали вже довгі тіні; в самій тіснині було сумрачно, холодно і слизько. Внизу розбивалася вода потоку о величезне, купами тут навалене каміння, а вгорі високо шуміли величезні смереки і буки.
Понад самим потоком з обох боків вели проковані в скалах вигідні стежки – також діло тухольців. Якась дрож пройняла Мирославу, коли входила в оту дивовижну «кам’яну браму»: чи то від пануючого тут холоду, чи від вогкості, чи бог знає від чого, – вона взяла батька за руку і притиснулася до нього.
– Яке страшне місце! – сказала вона, зупиняючись у самій тіснині і озираючись кругом та догори. І справді, місце було незвичайне, дике. Потік був вузький, може, на три сажні, не більше, завширшки, і так гладко прорізаний рвучою гірською водою в лупаковій[79] скалі, що незнающий був би міг присягнути, що се людських рук робота. А перед самим проходом стояв насторч величезний кам’яний стовп, усподу геть підмитий водою і для того тонший, а вгорі немов головатий, оброслий папороттю та карлуватими берізками. Се був широко звісний Сторож, котрий, бачилось, пильнував входу в тухольську долину і готов був упасти на кождого, хто в ворожій цілі вдирався б до сього тихого, щасливого закутка. Сам Тугар Вовк почув якийсь холод за плечима, зирнувши на того страшного Сторожа.
– Тьфу, яка небезпечна каменюка! – сказав він. – Так нависла над самим проходом, що, бачиться, ось-ось упаде!
– Се святий камінь, боярине, – сказав поважно Максим, – йому щовесни складають вінки з червоного огнику – се наш тухольський Сторож.
– Ех, все у вас ваше, все у вас святе, все у вас тухольське, – аж слухати обридло! – скрикнув Тугар Вовк. – Немовто поза вашою Тухольщиною вже й світу нема!
– Для нас і справді нема світу, – відмовив Максим. – Ми над усе любимо свій кутик, – коли б так кождий інший любив свій кутик, то, певно, всі люди жили б на світі спокійно й щасливо.
Максим у своїй невинній щирості й не розумів, як чутко вколов він у серце боярина тими словами. Він не завважав також, якими злобними очима позирнув на нього Тугар Вовк. Звертаючися до Мирослави, Максим мовив далі спокійним, теплим голосом:
– А про той камінь, про нашого Сторожа, я вам оповім, що чув від батька. Давно то, дуже давно діялось, ще коли велетні жили в наших горах. То тут, де тепер наша Тухля, стояло велике озеро; сеся кітловина була ще зовсім замкнена, і тільки через верх текла вода. Озеро се було закляте: в нім не було нічого живого – ні рибки, ні хробачка[80]; а котра звірина напилася з нього, мусила згинути; а пташина, що хотіла перелетіти понад нього, мусила впасти в воду і втопитися. Озеро було під опікою Морани, богині смерті. Але раз сталося, що цар велетнів посварився з Мораною, і, щоб зробити їй наперекір, ударив своїм чародійським молотом о скалу, і розвалив стіну, так що вся вода з заклятого озера виплила і стратила свою дивну силу. Ціла околиця раптом ожила; дно озера зробилося плодючою долиною і зазеленілося буйними травами та цвітами; в потоці завелися риби, поміж камінням усяка гадь, у лісах звірина, в повітрі птиця. За те розлютилася Морана, бо вона не любить нічого живого, і закляла царя велетнів у отсей камінь. Але долині самій не могла нічого зробити, бо не могла назад вернути мертвящої води, що виплила з озера; якби була вернула назад усю воду до краплини і заткала отсей у скалі вибитий прохід, то була би знов царицею наших гір. А так, то хоч цар велетнів і не жив, та проте й Морана не має вже тут власті. Але цар не зовсім погиб. Він триває в тім камені і пильнує сеї долини. Кажуть, що колись Морана ще раз ізбере свою силу, щоб нею завоювати нашу Тухольщину, але отсей заклятий Сторож упаде тоді на силу Морани і роздавить її собою.
З дивним чуттям слухала Мирослава тої повісті: вона глибоко щеміла її в серці, – їй так бажалося стати під рукою того доброго і животворного царя велетнів до бою з силою Морани; кров живіше заграла в її молодім серці. Як сильно, як гаряче любила вона в тій хвилі Максима!
А Тугар Вовк хоч і слухав Максимової повісті, але, бачилось, не дуже вірив їй, тільки ще раз обернувся, позирнув на кам’яного тухольського Сторожа і з погордою всміхнувся, немов подумав собі: «От дурні смерди, в якій дурниці покладають свою гордість і свою надію!»
Вже наші пішоходи минули вузький протік тухольського потоку і вийшли на ясний світ. Перед їх очима раптом розкинулася довга, крутими горами обмежена долина Опору, котра ген-ген сходилася з долиною Стрию. Сонце вже клонилося на захід і гарячим пурпуром меркотіло в широких хвилях Опору. Тухольський потік скаженими скоками і з лютим шумом гуркотів додолу, щоб скупатися в Опорі. Його вода, різко відбиваючи в собі заходову червоність, виглядала неначе кров, що бурхає з величезної рани. Довкола шуміли темні вже ліси.
Хвилю стояли наші пішоходи, напуваючись тою безсмертною і живущою красою природи. Максим немов вагувався на якійсь думці, що так і засіла в його голові і силоміць просилася на волю. Далі він зібрався з відвагою і приблизився до Тугара Вовка, тремтячи й червоніючись.
– Боярине-батьку, – сказав він незвичайно м’яким і несміливим голосом.
– Чого тобі треба?
– Позволь мені бути твоїм найщирішим слугою…
– Слугою? Що ж, се нетрудно, – прийди з батьком і наймись, коли конче хочеш на службу.
– Ні, боярине, не так ти зрозумів мене… Позволь мені бути твоїм сином!
– Сином? Але ж у тебе є свій батько, і, як чую, далеко ліпший, справедливіший і мудріший від мене, коли завтра буде судити мене!
Боярин гірко, їдовито всміхнувся.
– Я хотів сказати, – поправився Максим, – хотів сказати ще не так. Боярине, віддай за мене доньку свою, котру я люблю дужче свого життя, дужче душі своєї!
Грім з ясного неба не був би так перелякав Тугара Вовка, як ті гарячі, а при тім прості слова молодого парубка. Він відступив два кроки назад і прошибаючим, з гнівом і погордою змішаним поглядом мірив бідного Максима від ніг до голови. Лице його було недобре, аж синє, зуби йому заціпило, губи дрожали.
– Смерде! – скрикнув він нараз, аж дооколичні гори залунали тим проклятим окликом. – Що се за слова смієш говорити до мене? Повтори ще раз, бо се не може бути, щоб я справді чув те, що мені причулося.
Грізний крик боярина збудив і в Максима його звичайну смілість і рішучість. Він випростувався перед боярином, мов молодий, пишний дубчак, і сказав лагідним, але певним голосом:
– Нічого злого я не сказав тобі, боярине, – нічого такого, що би приносило нечесть тобі або твоїй доньці. Я просив у тебе руки твоєї доньки, котру я люблю, як її ніхто в світі не буде любити. Невже ж між твоїм боярським, а моїм мужицьким родом така велика пропасть, щоб її любов не могла перегатити? Та й чим же ж ти так дуже вищий від мене?
– Мовчи, смерде! – перебив його лютим криком Тугар Вовк. – Рука моя судорожне стискає рукоять меча, щоб заткати ним твою глупу гортанку. Одно тільки рятує тебе від моєї мести, а се те, що ти нині вирятував мою доньку з небезпеки. Інакше ляг би ти в тій хвилі трупом за такі слова. І ти, безумний, міг подумати, міг посміти підносити очі свої до неї, до моєї доньки?.. Се за те, що я й вона говоримо з тобою по-людськи, а не копаємо[81] тебе, як собаку! І ти думав, що, рятуючи її від пазурів медведя, ти здобув її для себе, як бранку? О ні! Коли б мало на таке прийти, то воліла б вона згинути в кривавих обіймах дикого звіра, ніж мала би тобі дістатися!
Примітки
1
Франко І. Зібрання творів: у 50 т. – К., 1976–1986. – Т. 48. – С. 308. (Покликаючись на це видання, в дужках вказуємо том і сторінку. – М. Л.)
2
Пета – Субедей (Супатай; 1176–1248) – монгольський полководець, соратник Чингісхана. Командував монгольським військом в битві з русичами на річці Калці (1223); був фактичним керівником західного походу монголів (1236–1242), під час якого захопив і пограбував багато українських міст.
3
Денисюк І. Історична белетристика Івана Франка // Денисюк І. Літературознавчі та фольклористичні праці: у 3 т., 4 кн. – Л., 2005. – Т. 2: Франкознавчі дослідження. – С. 38, 39.
4
Татарські напади на Підгір’є // Житє і слово. – 1895. – Т. 3. – Кн. 2. – С. 227–228.
5
Сокіл В. Фольклорні джерела повісті І. Я. Франка «Захар Беркут» // Українська мова і література в школі. – 1989. – № 9. – С. 76.
6
Тухольщина – місцевість, що прилягає до села Тухлі (тепер Сколівського району Львівської області). Село розташоване в бойківських Карпатах, у вузькій долині річки Опір (притоки ріки Стрий). Твір Франка прославив село: на південній його околиці, на горі Захар Беркут, встановлено пам’ятник цьому персонажеві – там, де, за народними переказами, його поховано. У селі є камінь, начебто той, яким перекривали русло ріки. Тут можна почути версію, що саме в Тухлі Франко написав свою повість, хоча, як достеменно відомо, «Захара Беркута» письменник створив у рідних Нагуєвичах.
7
Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко. – Л., 2000. – Кн. 1: Рід Якова. – С. 34.
8
Набитович І. Універсум sacrum’у в художній прозі (Від модернізму до постмодернізму). – Дрогобич; Люблін, 2008. – С. 323–332.
9
Єфремов С. Співець боротьби і контрастів. – К., 1913. – С. 106.
10
Огоновський О. Історія літератури руської. – Л., 1893. – Част. 3. – Відділ 2. – С. 1072.
11
Рінистий – з крупного піску, гравію (Прим. М. Легкого)
12
Облази – підніжжя скель (Прим. М. Легкого)
13
Рик – рев (Прим. М. Легкого)
14
Волар – пастух великої худоби (Прим. М. Легкого)
15
Трач – розпилювач дерева (Прим. М. Легкого)
16
Гонтар – ремісник, що виготовляє гонти (клиновидні дощечки з пазами, які використовуються для крівлі), або майстер з виготовлення крівлі (Прим. М. Легкого)
17
Ботюк – колода (Прим. М. Легкого)
18
Тартак – лісопильня (Прим. М. Легкого)
19
Зелемень (Зелемінь) – гора в Карпатах (1178 м), неподалік від Тухлі. (Прим. М. Легкого)
20
Князь Данило – Данило Романович Галицький (бл. 1201–1264), князь Галицько-Волинської землі, король з 1253 р. (Прим. М. Легкого)
21
Дик – дикий кабан (Прим. М. Легкого)
22
Рогатина – ніж, насаджений на дерев’яний держак (Прим. М. Легкого)
23
Криївка – схованка (Прим. М. Легкого)
24
Ломи – повалені вітром дерева (Прим. М. Легкого)
25
Згляд – погляд (Прим. М. Легкого)
26
Ратище – спис (Прим. М. Легкого)
27
Сліп – пастка для ведмедя (Прим. М. Легкого)
28
Крижі – поперек, поясниця (Прим. М. Легкого)
29
Пасемець – парубок (Прим. М. Легкого)
30
Бесаги – подвійна торба, сакви (Прим. М. Легкого)
31
Розказ – наказ, команда (Прим. М. Легкого)
32
Похіпний – охочий (Прим. М. Легкого)
33
Дотинки – кепкування (Прим. М. Легкого)
34
Смерд – залежний селянин (Прим. М. Легкого)
35
Чепіргатий – зубчастий (Прим. М. Легкого)
36
Виверт – 1) повалене вітром дерево; 2) поворот (Прим. М. Легкого)
37
Клебук – гущавина (Прим. М. Легкого)
38
Корч – кущ (Прим. М. Легкого)
39
Жовна – дятел (Прим. М. Легкого)
40
Звори – гірські западини, яри, провалля; нетрі (Прим. М. Легкого)
41
Противний – протилежний (Прим. М. Легкого)
42
Сажень – давньоукраїнська міра довжини, що дорівнювала 2,134 м (Прим. М. Легкого)
43
Спід – низ (Прим. М. Легкого)
44
Обсадити – тут: зайняти (Прим. М. Легкого)
45
Плай – гірська стежка (Прим. М. Легкого)
46
Споховастий – похилий (Прим. М. Легкого)
47
Стид – сором (Прим. М. Легкого)
48
Розжертий – розлючений (Прим. М. Легкого)
49
Каня – хижий птах родини яструбових (Прим. М. Легкого)
50
Гавра – барліг (Прим. М. Легкого)
51
Бачність – увага (Прим. М. Легкого)
52
Шеметання – борсання (Прим. М. Легкого)
53
Розщибатися – побиватися (Прим. М. Легкого)
54
Розпука – безнадія; розпач (Прим. М. Легкого)
55
Конар – велика гілка (Прим. М. Легкого)
56
Ровта – загін, гурт (Прим. М. Легкого)
57
Опосочений – облитий пасокою, кров’ю; скривавлений (Прим. М. Легкого)
58
Звинний – спритний (Прим. М. Легкого)
59
Вивірка – білка (Прим. М. Легкого)
60
Вибавлення – порятунок (Прим. М. Легкого)
61
Кітловина – улоговина (Прим. М. Легкого)
62
Позір – вигляд (Прим. М. Легкого)
63
Хоронити – тут: берегти (Прим. М. Легкого)
64
Омаста – жир (Прим. М. Легкого)
65
Вивіз – шлях, дорога (Прим. М. Легкого)
66
Бескиди – система гірських хребтів у північній смузі Карпат, у межах Польщі, України, Чехії та Словаччини. На сучасній Львівщині розташовані Східні Бескиди. (Прим. М. Легкого)
67
Витичувати – визначати, скеровувати (Прим. М. Легкого)
68
Пструг – форель (Прим. М. Легкого)
69
Штука – шмат породи (каменю тощо) (Прим. М. Легкого)
70
Кашиця – дамба, загата (Прим. М. Легкого)
71
Дилиння – дошки (Прим. М. Легкого)
72
Стайня – хлів (Прим. М. Легкого)
73
Оборіг – дерев’яна покрівля на опорах, здебільшого для зберігання сіна (Прим. М. Легкого)
74
Сіни – ґанок (Прим. М. Легкого)
75
Прозірчастий – прозорий (Прим. М. Легкого)
76
Обійстя – подвір’я (Прим. М. Легкого)
77
Гостинець – битий шлях (Прим. М. Легкого)
78
Тіснина – улоговина (Прим. М. Легкого)
79
Лупак – м’яка порода каменю (Прим. М. Легкого)
80
Хробак – черв’як (Прим. М. Легкого)
81
Ко́пнути – вдарити ногою (Прим. М. Легкого)