Альберт спробував обережно розплющити очі. Темно, але не пітьма. Можна було помітити слабкі сліди світла, які проникали згори. Дуже бляклі, ніби з іншого світу.
Він пробував дихати маленькими порціями. Розсунув лікті на кілька сантиметрів, зміг трохи витягнути ноги, утрамбував трохи землю з іншого боку. Дуже обережно, переборюючи власну паніку, спробував звільнити обличчя, щоб вдихнути. Ніби мильні бульбашки, розсипалася купа землі. Рефлекторно він відразу напружувався, тіло розгиналося. А потім – нічого. Скільки часу в такій непевній позі він пробув – невідомо. Але поки повільно закінчувалося повітря, він уявляв, як наближається смерть, як йому забракне повітря, як по одній тріскаються, як кульки, вени, як вилазять у пошуках світла очі. Силкуючись дихати та думати якомога менше, він розпрямляв міліметр за міліметром руки, промацуючи простір перед собою. І от він уже щось відчував під своїми пальцями. Бліде світло ледь дозволяло роздивитися те, що робилося довкола. Його пальці торкнулися чогось – не землі й не глини – чогось шовковистого, трохи шорсткого.
Альберт не зразу зрозумів, що це було.
Помалу роздивившись, він виявив перед собою дві величезні губи, з яких витікала в’язка рідина, гігантські жовті зуби та осклілі синюваті очі.
Це була величезна, як у чудовиська, бридка кінська голова.
Альберт не втримався і сахнувся назад, голова вдарилась об свою мушлю, а земля знову посипалася за комір, змушуючи його підняти плечі для захисту і завмерти, просто дихати. Так минуло кілька довгих секунд.
Коли снаряд пробивав землю, то вирив звідти одну із численних здохлих шкап, які вже розкладалися на полі бою. Саме її голова і знайшла нашого Альберта. І от вони одне навпроти одного мало не злилися в поцілунку – хлопець і мертва коняка. Зрушена земля дозволила Альберту трохи вивільнити руки, але вона була така важка, що йому здавлювало груди. Він помалу відновив уривчасте дихання – легені вже не витримували. Виступили сльози, йому ледве вдавалося їх стримувати. Йому здавалося, що коли зараз заплаче, то так змириться зі смертю.
А може й не витримати, бо так довго тривати не може…
Кажуть, що в момент смерті все наше життя пропливає перед очима за одну мить. Щодо образів – так. Давні образи особливо. От він ясно бачить свого батька – так чітко, ніби той зараз тут, під землею. Може, тому, що вони скоро побачаться. Він бачить його молодим, напевне, у своєму теперішньому віці. Йому десь тридцять років з гаком, от цей гак і важить. Батько вбраний у свою музейну уніформу, у нього напомаджені вуса, і він не посміхається, як на тій фотографії на буфеті. Альберт задихається. Йому болить у легенях, його стрясають конвульсії. Треба думати. Але нічого не вдієш, – зневіра бере своє, жах смерті наростає. А з очей ринуть сльози. Пані Майяр поглядає на нього з докором, бо Альберту точно нікóли не вдасться вибратися. Як можна було додуматися впасти в яму й отак померти саме перед завершенням війни? Ну, нехай це по-ідіотськи, але нехай уже, а бути засипаним, отак от, у позі вже померлого? О, це так схоже на Альберта, у нього завжди як не в людей, завжди все навпаки. Якби він не загинув на війні, що би з ним було, з цим хлопцем? Пані Майяр нарешті до нього посміхнулася. Адже мертвий Альберт – це ж герой у родині, а це вже щось важить.
А тим часом обличчя Альберта вже майже посиніло, у скронях невгамовно гупало так, ніби всі вени вже полопалися. Він кликав Сесіль, він хотів, щоб вона стиснула його ногами щосили, але образ Сесіль не з’являвся, так ніби вона була задалеко, щоб прийти до нього. І що йому найбільше боліло, то це, що її зараз немає поруч, що вона не приходить попрощатися. Залишилося тільки ім’я – Сесіль, бо світ, який його забирає, – не має тіл, у ньому залишились лише слова. Він би благав її піти з ним, бо йому страшенно лячно помирати. Але це зайве – він помре сам, без неї…
Ну що ж, прощавай – до побачення там, нагорі, моя Сесіль…
А зараз помалу і саме ім’я Сесіль відходило так само, як і все інше. Але повернувся образ лейтенанта Праделя з його нестерпною посмішкою.
Альберт смикався з останніх сил, легені наповнювалися все менше, нарешті замість подиху почулося хрипіння, кашель. Він втягнув живіт. Повітря закінчилось.
Він схопив кінську голову, намацав товсті губи, що розповзалися під його пальцями, ухопив гігантські жовті зуби та з надлюдською силою розчепив рота коневі, щоб вдихнути смердючий запах на повні груди. Так йому вдалося виграти кілька секунд, але його шлунок стиснувся, і він виблював, а все тіло забилося в корчах, наступна спроба розвернутися і знайти хоч краплю кисню була марною.
Земля ставала все важчою, світла вже зовсім не видно, ще хіба останні зсуви ґрунту від снарядів, які все ще продовжували падати градом. А потім усе стихло. Все зникло. Тільки хрип.
Затим прийшов спокій. Чоловік заплющив очі.
Серце стихало, свідомість розчинилася і знесилено відійшла.
Альберт Майяр, солдат французької армії, помер.
2
Лейтенант д’Олней-Прадель, людина рішуча, дика та брутальна, рвався у напрямку ворожої лінії з рішучістю бика. Його безстрашність вражала. Насправді, в ньому не було багато відваги, принаймні менше, ніж здавалося. Він не вдавав з себе героя, зовсім ні, просто він дуже швидко зрозумів, що він тут не помре. Він був упевнений, що ця війна не покликана його вбити – вона покликана дати йому нові можливості.
У цій неочікуваній атаці 113-ї висоти його дика рішучість полягала не лише в тому, що він безмежно, майже метафізично ненавидів німців, але також у тому, що все йшло до кінця, і йому залишалося все менше часу, щоб устигнути скористатися з отакого зразкового конфлікту, щоб такий чоловік, як він, отримав шанс просунутись.
Як Альберт, так і інші солдати відчували, що він – збіднілий шляхтич. За три попередні покоління через біржові оборудки та невдачі його династія втратила все, що мала. Від колишньої слави предків залишилося лише зруйноване родинне гніздо в Салев᾿єрі. Єдине, що йому залишилося, це престиж, ще кілька далеких родичів, кілька сумнівних зв’язків та жага знайти в цьому світі своє місце. Він дуже потерпав через свою ситуацію, яку сприймав як дуже несправедливу, і його основною метою було відновити своє місце в аристократичному світі. Це було нав’язливою ідеєю, і він заради неї був готовий на все. Батько його вистрелив собі в серце в невеличкому будинку десь у провінції, перед тим благополучно процвиндривши все, що мав. Була ще вигадана історія про те, як рік по тому з туги за чоловіком померла мати. Він залишився одинаком, без брата чи сестри, тому д’Олней-Прадель відчував себе останнім представником роду, і це змушувало його поспішати. По ньому – нікого. Безславний кінець батька переконав його в тому, що відновлення роду лягає лише на його плечі, а бажання і талантів для цього йому не бракувало.
До того ж, він неабиякий красунчик. Окрім краси, в ньому шукати нічого, але жінки його прагнули, а чоловіки заздрили, і це було визначальним фактором. Будь-хто вам скаже, що з такою зовнішністю й таким іменем бракує лише грошей. І він теж був такої думки, і це був його єдиний план.
Тепер стає зрозуміліше, чому він із таким завзяттям кинувся виконувати доручення генерала Морійо. Генштаб дуже дратувала ця 113-та маленька висотка, і що з цим поробиш.
Лейтенант Прадель не був одержимий цією ідеєю, але висота 113 для нього також була бажаною, бо чим ближче до кінця, тим менше шансів у нього просунутися вгору, де зараз він займає найнижчий щабель, а через кілька тижнів уже буде запізно. За три роки він став лейтенантом – а це вже незле. А тепер от і раптове досягнення мети – він демобілізується вже капітаном.
Прадель був собою задоволений. Щоб мотивувати своїх людей до штурму висоти 113, треба було холоднокровно переконати їх, що саме боші прикінчили тих двох товаришів. І це була єдина можливість викликати в них шалену злість та бажання помсти. Це насправді було геніальною ідеєю.
Перед тим як кинутися в атаку, він доручив унтер-офіцеру командування першої шеренги. Під приводом останніх підготовок і перед тим як приєднатися до свого відділення, сам він дещо затримався. А трошки пізніше повернувся до лінії зіткнення, перегнавши решту завдяки неабиякій фізичній підготовці, та долучився до перших рядів, щоб уже спокійно з Божою поміччю давати бошам прочухана.
Даючи своїм людям команду до підготовки, сам він знаходився на досить віддаленій дистанції, так, щоб солдати не відхилялися від курсу. Кров ударила йому в голову, коли він побачив отого (як його?) хлопця з сумним обличчям та вічно зашморганим носом, ага, Майяра, чому він зупинився там, праворуч, як він, нікчема, сюди потрапив і чому вийшов з окопу?
Прадель бачив, як Майяр завмер, повернувся назад, зацікавлено опустився на коліна та перевернув тіло старого Грізоньє.
Саме це тіло і цікавило Праделя від початку атаки, він не спускав з нього очей і мав дістатися туди першим і зробити так, щоб воно зникло. Саме для цього він і затримався. Щоб бути спокійним.
А тут отой придурок зупиняється на ходу й оглядає два трупи – старого і молодого.
Скажу вам, Прадель уже летів, як той розлючений буйвол. У цей момент Альберт Майяр якраз підводився, шокований знахідкою, і побачив Праделя, який летів на нього. Зрозумівши, що зараз із ним буде, Майяр хотів утекти, але страх скував його так само, як лейтенанта охопила злість. За якусь секунду Прадель уже був на місці. Одним сильним ударом плеча від відкинув солдата на дно найближчої ями, виритої снарядом. Там тої глибини десь зо два метри, але не так-то вже й легко звідти вибратися, на таке треба сил, а тим часом Прадель розбереться з тим клопотом.
Нема проблеми – то й нема про що говорити.
Прадель стояв на краю вирви і дивився на солдата там, на дні. Сумніви не давали йому прийняти рішення, але згодом, заспокоївшись, він повернувся і відійшов на кілька метрів. Лейтенант умів використовувати час, а він у нього був. Тому він ще повернеться.
Старий Грізоньє лежав на спині, вигляд мав якийсь упертий. Добре, що, перевертаючи труп, Майяр підсунув його до іншого, до Луї Терйо, і тепер це полегшувало завдання. Окинувши поглядом все довкола, щоб переконатись, що його ніхто не бачить, Прадель побачив перед собою справжню бійню. Ясно було, що ця атака дорого обійдеться, втрат буде багато. Але це – війна, і нічого філософствувати. Лейтенант Прадель зняв кільце з гранати та поставив її між двома тілами. Як тільки він знайшов схованку за якихось тридцять метрів і закрив вуха долонями, пролунав вибух, і від мертвих тіл нічого не залишилось.
Мінус двоє мертвих у Великій Війні.
І плюс двоє безвісти зниклих.
А тепер треба зайнятись тим придурком з ями. Прадель вийняв свою другу гранату. На цьому він знається. Якось він зібрав зо два десятки полонених бошів, поставив їх здивованих у коло. І одним розрахованим кидком якраз за дві секунди до вибуху кинув у центр кола гранату. Робота спеціаліста. Щоб ви зрозуміли, на це пішло чотири роки тренувань. А про точність і говорити зайве. Коли полонені зрозуміли, що має з ними статися, вони вже були на шляху до Вальгалли. Нехай тепер ці покидьки потішать валькірій.
Ця граната була останньою. Більше нічого кидати в німецькі траншеї. Шкода, але нічого не поробиш.
Тієї ж миті вибухає снаряд, величезна стіна землі піднімається в небо і падає на землю. Прадель підводиться у сховку, щоб роздивитися. Яма повністю засипана.
Ущерть. А той – у ямі. Ну й дурень.
А Праделю того і треба було, ще й гранату зекономив.
І він знову з нетерпінням кинувся на передову. Швидше, треба ж і з бошами поквитатися. Він приберіг їм «подаруночок» на прощання.
3
Перікура поранили на ходу. Куля вразила його в ногу. Він заревів, як тварина, і впав у болото, біль був неймовірний. Він корчився і крутився на всі боки, продовжуючи волати. Не маючи змоги оглянути ногу, він стискав обома руками стегно і боявся, щоби її лишень не відірвало снарядом. Коли, зробивши безнадійну і дуже болісну спробу, він ледь підвівся, то трохи заспокоївся, бо нога таки залишилася цілою. Роздивившись, він прийшов до висновку, що його покалічено десь під коліном – звідти кровоточило. Поворухнути ногою йому вдавалося, хоча було дуже боляче, але, слава Богу, можна. Він не зважав на гул, свист куль, шрапнелі, на думці було одне: «я зберіг ногу». І від цього зробилось легше, бо стати калікою йому не хотілося.
Про нього казали «малий Перікур», щоб підкреслити протилежне, бо, як на хлопця 1896 року народження, він був велетенського зросту – метр вісімдесят три – уявіть собі. А ще до того ж і худющий на вигляд. Таким він був уже в п’ятнадцять років.
В інституті товариші називали його «гігантом» – не надто приємно (та його не дуже-то й любили).
Едуард Перікур був щасливчиком.
Він навчався з такими ж, як і він, дітьми багатіїв, а з такими нічого поганого не трапляється. Такі впевнено ідуть по життю, мають стабільну основу, закладену з діда-прадіда, – ще попередніми поколіннями їм прищеплюється віра в себе. Правда, в Едуарда все складалось не так гладенько, бо, крім усього іншого, він був ще й везунчиком. А вибачити якось можна все – багатство, талант, але не везіння – це вже занадто. Таке не вибачається, це вже несправедливо.
Та насправді його везінням було неймовірне відчуття самозбереження. Коли справа була аж занадто загрозливою своїми наслідками, він ніби був уже попереджений, ніби мав якісь локатори, і робив усе, щоб вийти сухим із води. Звичайно, розпластаного отак у багні 2 листопада 1918 року, та ще й із покаліченою ногою, – важко назвати везучим – здавалося, доля відвернулася від нього. Але не так-то все й кепсько, бо ногу він таки зберіг. Може, шкутильгатиме до кінця своїх днів, але ж на своїх двох.
Він зняв ремінь і зробив з нього джгут, сильно затягнувши його, щоб погамувати кровотечу. Утомлений попередніми зусиллями, він розслабився і ліг. Біль помалу вгамовувався. Він, напевне, так якийсь час і пролежав, хоч ця поза була вимушена. Бо був ризик, що першим же снарядом його поцілить, або й ще гірше… Ходили чутки, що вночі німці вилазять зі своїх окопів, щоб добивати поранених ворогів.
Щоб розслабитися, Едуард опустив голову в калюжу. Він відчув трохи прохолоди. А те, що відбувалося за спиною, тепер він міг бачити догори дриґом. Ніби на відпочинку за містом лежиш собі під деревами. З дівчиною. Власне, цього у нього ще ніколи не траплялося, щоб із дівчиною. Йому зустрічалися ті, що з борделів коло Академії мистецтв.
У нього не було часу заглибитися у спогади, бо він помітив довгу високу постать лейтенанта Праделя. За кілька секунд до цього, коли він падав і корчився на землі від болю, останнє, що йому запам’яталось, – як усі кинулись у бік німецької лінії. А тут раптом лейтенант Прадель за десять метрів од нього – стоїть собі, ніби війна вже закінчилася.
Едуард бачив його оддалік, догори дриґом і збоку. Руки у нього лежали на ремені, і він роздивлявся землю під ногами. Можна було подумати, що то якийсь ентомолог спостерігає за мурашником. Він, як олімпієць, незворушно стояв посеред гуркоту битви. Отак, ніби все це вже взагалі його не стосувалося. Але, видно, огляд було закінчено, бо він кудись щез. Офіцер, який зупинився посеред битви, щоб роздивитися свої ноги, – то було таким дивним, що Едуард навіть на мить забув про свій біль. Це було чимось незвичним. Вже те, що Едуарда поранило, – це вже було дивно, адже він пройшов усю війну без жодної подряпини. А тепер от лежить, прибитий до землі, з посіченою осколком ногою. Щось тут не те. Але, зрештою, він залишається солдатом і як солдат бере участь у кровопролитному бойовиську. Бути пораненим – це якось зрозуміло. А от офіцер, який зупиняється під снарядами, щоб роздивитися свої ноги…