Я надписав адресу Дорсета, поклав листа в кишеню і вже хотів рушати, а хлопчисько підходить до мене і каже:
– Чуєш, Зміїне Око, ти казав, що мені можна гратися у розвідників, поки тебе не буде.
– Грайся, звичайно, – відповідаю. – І містер Білл з тобою пограється. А що це за гра?
– Я розвідник, – пояснює Вождь Червоношкірих, – і мушу скакати до укріплення, щоб попередити поселенців про те, що йдуть індіанці. Мені вже набридло бути індіанцем. Я хочу бути скаутом.
– Гаразд, – кажу я. – Така забава начебто нестрашна. Я думаю, містер Білл допоможе тобі зірвати плани цих прикрих дикунів.
– А що я маю робити? – питає Білл, позираючи на хлопчину.
– Ти будеш моїм конем, – сказав скаут. – Ставай рачки. Як же я без коня доїду до укріплення?
– Краще розваж його, поки здійсниться наш план, – кажу я. – Пограйся трохи.
Білл став рачки, і в очах у нього з’явився вираз, як у кролика, що потрапив у пастку.
– А далеко звідси до того укріплення, хлопче? – питає він хрипким голосом.
– Дев’яносто миль, – відповідає той. – І треба поспішати, щоб встигнути вчасно. Ну, рушай!
Розвідник стрибнув Біллові на спину і копнув п’ятами в боки.
– Заради Бога, – каже Білл, – повертайся, Семе, якомога скоріше! Я думаю, нам не треба було вимагати понад тисячу. Слухай, перестань бити мене ногами, бо я зараз встану і добре тебе вгрію!
Я попрямував до Поплар-Кову, посидів там біля пошти і в крамниці, побалакав з фермерами, які приходили на закупи. Один сказав, що чув, ніби всенька Вершина сумує, бо у старого Ебенезера Дорсета хлопець зник чи, може, його вкрали. Це все, що мені треба було знати. Я купив тютюну, поцікавився між іншим ціною на горох, непомітно вкинув листа до поштової скриньки і пішов. Доглядач сказав мені, що за годину через село проїде листоноша і забере пошту до міста.
Коли я повернувся до печери, ні Білла, ні хлопчиська ніде не було видно. Я дослідив околиці печери, раз чи два навіть гукнув, але ніхто мені не відповів. Я закурив люльку і сів на порослий мохом камінь, чекаючи, що буде далі.
Десь за півгодини в кущах почув я шелест, і на невеличку галявину перед печерою вийшов, шкутильгаючи, Білл. Позад нього скрадався наш хлопчисько, ступаючи м’яко, як розвідник, і посміхаючись до самісіньких вух. Білл зупинився, зняв капелюха й витер лице червоною хусткою. Хлопець став футів за вісім позад нього.
– Семе, – каже Білл, – я думаю, ти вважатимеш мене ренегатом, але я нічого не міг вдіяти. Я доросла людина, я чоловік, тож можу захистити себе, проте бувають випадки, коли і самовпевненість, і самовладання розвіюються, як дим. Хлопець пішов. Я відправив його додому. Кінець. Колись у старі часи були мученики, – вів далі Білл, – які готові були скоріше прийняти смерть, аніж відмовитись від ідеї, якою жили. Але нікого з них не піддавали таким нелюдським тортурам, як мене. Я намагався зберегти вірність нашим грабіжницьким звичаям, але всьому є межа.
– Що сталося, Білле? – питаю.