Ірена скривилася. Раптом чомусь спало на думку, що це, може, виверт отих молодят Ігоря і Янки, які будь-що вирішили витягти її сьогодні на вечірку…
Вона уявила, як їде на зустріч зі співробітником комітету – а потрапляє в веселу підпилу компанію розкутих галасливих людей…
– Сьогодні?
– Завтра вранці, – невидимий Петер ніби не розчув іронії в її голосі. – Якщо побажаєте, за вами пришлють машину…
– У мене багато роботи, – повідомила вона про всяк випадок.
* * *
…Їй було вісімнадцять років, і вона шалено закохалася в однокурсника Івоніку – першого красеня на всьому факультеті. Їхні стосунки деякий час обмежувались обіймами в темряві кінозалу; вони довгенько блукали вулицями, як намагнічені, боячись і розійтись, і зблизитися – аж раптом одного вечора, проводжаючи Ірену додому, Івоніка палко поцілував її на автобусній зупинці…
І – закрутилося…
На зупинці нікого не було; вони довго цілувалися під скляним навісом, а потім, обмінявшись палкими поглядами, що ніби обіцяли любов до скону, хутко перейшли на протилежний бік і поїхали… до Івоніки в гості.
Поодинокі пасажири поглядали на них співчутливо. Пропустивши потрібну зупинку, закохані поверталися пішки, тримаючись за руки. На перехресті грав бродячий оркестрик – величезна туба, дві труби і барабан із тарілками. Івоніка купив із рук доброзичливої бабусі маленький білий букетик пролісків…
Вікна його будинку були порожні й темні – батьки поїхали кудись. Ірена так розхвилювалася, що перед самим порогом спіткнулась і впала, впустивши сумку, розсипавши конспекти, ручку та косметику.
Вони збирали Іренин скарб у чотири тремтячі руки. Потім зайшли до будинку, поставили чайник і тут же про нього забули. Івоніка витягнув келихи і вино; вони швиденько спустошили пляшку і відчули себе майже в раю…
У спальні Івоніка спершу загасив нічник, потім увімкнув, потім знову вимкнув. Йому дуже хотілося мати вигляд досвідченого чоловіка, а Ірена згадала, що у неї на сорочці є непідшита бретелька, і вже ні про що не думала, окрім як повсякчас тримати її долонею…
Івоніка спрагло й часто дихав. Він ніяковів, усміхався, здригався – і, нарешті, заліз до неї під ковдру; вона, одурманена вином, заплющила очі й віддала себе в руки долі… Аж тут під самісінькими вікнами гримнув ні сіло ні впало духовий оркестр.
…Ірена здригнулася – спогад було занадто виразний… Зняла руку з теплого панцира. Обмінялася поглядом із черепахою, послухала шум вітру за вікном, втомлено опустилася в крісло.
Негідник… Того дня він зустрів парочку закоханих і безпомилково накинув на дівчину оком. Простежив. А потім вигріб із кишень весь дріб’язок і зробив голодраним оркестрантам персональне замовлення…
…Вони стояли під вікном – бадьорі волоцюги з мідними трубами, – оті, з перехрестя… І гриміли весільний марш так, що в сусідніх будинках перелякано засвічувалися вікна… Бамс! – пронизливо клацали тарілки. Бамс!.. І вона заплакала, спохопилась і гарячково почала одягатись, а Івоніка укляк стовпом, а потім хутко рвонув вікно, обриваючи поролонові смуги утеплювача, і пошпурив на музикантів круглу табуретку…
Здоровезна туба з’імітувала непристойний пшик.
Івоніка опустився на підлогу й гарячково згадував усі брудні лайки – які знав і колись чув та забув, і ще такі, яких не знав і не чув – вони придумалися на ходу і тому вилітали з рота якось жалюгідно…
Яка вона була дурепа… Невже це так неминуче, й у вісімнадцять років усі дівчатка – ідіотки?!
А тоді вона, звичайно, вмить протверезіла. І бігла під звуки весільного маршу світ за очі і ледь не потрапила під машину…
А наступного ранку її, заплакану, кілька разів кликали до телефону, але вона не підходила, не бажаючи розмовляти з Івонікою… А коли покликали вчетверте, і вона зробила над собою зусилля та спустилася до віконця вахтерки, – ніякого Івоніки в слухавці не виявилося. Незнайомий голос вкрадливо поцікавився:
– Це Ірена?
Вона не готова була до такого повороту подій і тому промовчала.
– Алло, Ірена?
– Ви хто? – запитала вона похмуро.
– Я Анджей.
…Згодом вона дізналася, що він будь-що домагався поставленої мети. Абсолютно будь-якої.
– Який ще Анджей? – Їй наплювати було, що її слухають.
– Той, хто замовляв музику.
Вона промовчала.
– Я підібрав ваш записник… разом із номером телефону.
– І що? – запитала вона.
Проте вже через секунду додала:
– То засуньте цей записник… знаєте куди?
І жбурнула трубку на важіль…
Він був старший за неї на сім років. Жив сам, у величезній кімнаті – майже без меблів, але переміщатися по ній можна було тільки боком, попід стіною, бо весь простір займало середньовічне місто, побудоване… із сірникових коробок.
– Це що? – запитала вона, вперше переступивши поріг його кімнати.
– Та так, – він недбало махнув рукою. – Нічого особливого… Така собі моделька…
* * *
Вони зустрілися на нейтральній території – в кафе; Ніколан Петер прийшов у супроводі вродливої доглянутої жінки (з тих, хто до глибокої старості пунктуально відвідує спортзал, масажиста і косметолога). Дама, одначе, нервувалася, й Ірена з подивом збагнула, що джерелом її напруги є безневинна пані Хміль.
– …І ваші останні речі. Я дала читати їх синові – той у захваті, у нього половина класу стоїть у черзі на цей журнал…
Скоріше за все, дама брехала. Мабуть, їй тільки вчора ввечері вручили журнал, і вона спішно простудіювала Іренину повість, бажаючи мати тему для приємної розмови з потрібною співбесідницею…
Бо вона, Ірена Хміль, для чогось їм потрібна.
– Ви збираєтеся розмовляти зі мною як представники Комітету чи як приватні особи?
Дама посміхнулася – досить мило, але за посмішкою все-таки відчувалося напруження:
– Затишна обстановка… сприяє насамперед приватній бесіді.
– І все ж таки?
– Так, ми уповноважені говорити офіційно, – Петер, повненький сумний блондин, зітхнув. – Ми розуміємо ваше… м’яко кажучи, замішання.
– Ви, звичайно, знаєте, що ми з чоловіком розлучилися п’ять років тому? – недбало запитала Ірена.
Петер кивнув:
– Ну так… Перепрошую за мимовільне нагадування про речі небажані та неприємні. Але… Комітет змушений просити вас про допомогу. Зокрема й про допомогу вашому… колишньому чоловікові.
Ірена мовчала.
Дерев’яний будиночок кафе був у цей час майже порожній. Столи стояли кружкома, проти входу – стійка, а в центрі, під широким отвором у стелі – жарівня. Ледь відчутно пахло димком, страва, замовлена паном Петером на трьох, тільки почала своє перетворення – від свіжих м’ясних шматків до рум’яної апетитної смаженини…
– У нас обмаль часу, – сказав заклопотано пан Петер. – Справа ось у чім. Уявіть собі, що наш співробітник, який виконав певну місію, в процесі деяких соціологічних досліджень… пережив важкий шок і фактично впав у… шаленство.
Ірена не ворухнулась. Сизий димок, що здіймався над жарівнею, тонкими пасмами витягувався в дірку під стелею.
Навіть при їхньому спільному житті Анджей нічого не розповідав їй про свою роботу… І певна річ, він завжди був трохи несамовитим (якщо, звичайно, можливе таке поєднання слів).
– Напевно, ви будете здивовані, – втрутилась жінка. – Чоловіки дивують нас не рідше, ніж ми їх… Але дані спеціального тесту показали, що вивести людину зі ступору іноді може… сильний подразник. Зокрема – поява колишньої дружини…
Ірена, як і досі, мовчала. Ці двоє вже завантажили її вище ватерлінії – саме час залягти на дно, себто на канапу, натягнути до підборіддя плед і подумати над почутим…
Цікаво, що воно за «спеціальні тести»?
«Я подумаю», – хотіла вона сказати звичне, але в останній момент стрималася.
– Отже, – пан Петер подався наперед і гостро заглянув їй в очі. – Сталося так, що від… душевного здоров’я цього чоловіка нині залежить доля багатьох людей… Можна сказати, питання життя і смерті. І комітет звертається до вас… як до свідомої громадянки. Як до жінки, педагога, гуманіста…
М’ясо на грилі потроху набувало смаковитості. Схоже її, пані Хміль, зараз обробляють, доводячи до готовності…
До чого вся ота патетика?
– Він у лікарні? – запитала Ірена, і голос її був не такий байдужий, як їй хотілося.
Схоже, Петер і жінка ледве втрималися, щоб не перезирнутися.
– На жаль, ні… Нещастя трапилося, коли пан Анджей Кромар перебував із науковою місією… у відрядженні.
– Про яку таку науку ви говорите? – здивувалась Ірена. – Я завжди вважала, що Комітет…
– Про прикладну соціологію, – стиха вимовив Петер. Погляд його став відчужений, ніби він дивився на Ірену з далекого далека. – Про експериментальну соціологію… Бачите, у будь-які часи в людства були, так би мовити, потаємні заборонені куточки. Дослідження, які вважалися неприпустимими, неетичними, негуманними… І все ж таки вони були нечувано перспективні. Певна річ, тільки під наглядом Комітету…
Шматочки м’яса повільно оберталися на рожні, підставляючи вогню то один, то другий бік.
– Що трапилося з Анд… з паном Кромаром?
Жінка зітхнула.
– Він проводив експеримент… – Петер, як і раніше, дивився Ірені у вічі, й погляд його був схожий із поглядом змії, що вистежує жертву.
– Невдалий?
– Навпаки. Небачено вдалий. Талант пана Кромара… ще буде оцінений державою та суспільством… Утім, про це згодом. Справа в тому… що коли працюєш на межі дозволеного… уточню: дозволеного не суспільством – а природою… Тоді й успіх може раптово обернутися трагедією. Ось як у нашому випадку…
Ірена тоскно думала про свій плед, про канапу, про чашечку чаю, про теплий панцир байдужкуватої черепахи.
– Ви, мабуть, уже втомилися, – жінка роблено посміхнулася, – від наших недомовок…
– Що власне від мене потрібно? – запитала Ірена, з досадою розуміючи, що цим запізнілим запитанням і слід було починати розмову.
– Ми сподіваємося… – голос Петера став зовсім уже проникливим, – що ви відвідаєте пана Кромара там, де він зараз перебуває… і виведете його з шокового стану. Цим ви врятуєте… його життя. І, можливо, життя багатьох людей… Професійна етика не дозволяє мені сказати більше.
Ірена геть розгубилася.
Нічого собі… Якби йшлося про те, щоб з’їздити в якесь сусіднє містечко і розшукати там Анджея – навряд чи можливою була б уся ця дивна розмова…
– Я так розумію… він перебуває десь… далеко?
– Транспортні витрати бере на себе Комітет, – глухим голосом повідомила жінка.
– А куди, власне, належить…
Петер зітхнув. Витягнув із-під столу свій плаский портфель, а звідти – заздалегідь заготовлений аркуш:
– Ось… прочитайте, сподіваємось, ви зголоситесь.
Ірена пробігла очима текст – це була підписка про нерозголошення державної таємниці. Їй чомусь стало весело. Місцезнаходження Анджея є державною таємницею! Давно пора. Давно пора оголосити досліди цього нікчеми зброєю тактичного значення, а у похмурому настрої – і стратегічного… І, розсердивши як слід, скидати його на позиції ймовірного противника. «Через годину вороги у відчаї побіжать здаватися в полон…»
Петер насупив брови. Йому незрозуміла була її усмішка.
Вона знизала плечима:
– Зроду не вникала у ваші таємниці…
– Це, власне, формальність, – м’яко сказала жінка. – Але без вашого підпису ми не можемо…
«На канапу… – подумала Ірена стомлено. – І днів зо два не висовувати носа з-під пледа. Відновлювати внутрішню екологію…»
Вона таки підписала. Петер довго вдивлявся в папір, ніби сумніваючись у справжності Ірениного автографа.
Між тим офіціант приніс смаженину, і документ спішно прибрали – від жирного соусу подалі.
– Бачите… Основна спеціальність вашого колишнього чоловіка – моделятор.
Гарячий соус стікав краплями – м’ясо, просмажившись над вогнем, неначе побажало знову прибрати первинного вигляду і скористалося кривавим томатом. «Ось так і жінки…» – подумала було Ірена, але доводити повчальну думку до кінця не вельми хотілося.
– Отже, моделятор, – голос Петера знизився до шепоту. – Експериментатор… І сталося так, що в процесі експерименту ваш чоловік створив…
– Мій колишній чоловік, – мимохідь виправила Ірена.
– Ваш колишній чоловік… створив функціонуючу чотиривимірну модель. У тимчасовому режимі десять до одного…
– Добре, – автоматично кивнула Ірена, бо обоє її співрозмовників явно чекали хоч якоїсь реакції.
Жінка поперхнулась. Петер глитнув шмат:
– Ви не зрозуміли… Він перебуває ВСЕРЕДИНІ моделі. Ми маємо відомості про те, що він живий і здоровий… В той же час його поведінка наводить на думку про шок. Про розлад сприйняття…
Ірені уявився Анджей, котрий сидить всередині свого сірникового міста – найвища вежа ледь дістає йому до плеча. «Це? Дурниці, так, моделька…»
– Я щось не дуже вас розумію, – зізналася вона відверто. – Але обіцяю подумати.
* * *
…Приблизно місяць тому вона отримала листівку без підпису. Текст був надрукований безликим принтером, але вона відразу зрозуміла, хто відправник.
На листівці не було нічого особливого – просто типовий міський пейзаж. Якийсь магазин із яскравою вітриною. Вивіска над входом, щось на зразок «Святкові жарти і сюрпризи». Вулиця, перехожі, діти, звичайні жанрові сценки…
«Ну, я пішов, – написано було на зворотному боці. – Привіт».
Вона довго крутила листівку в руках. У якийсь момент навіть занепокоїлася – їй вчувся натяк на самогубство… І, можливо, будь-яка інша людина, відправляючи таке послання, справді думала б про суїцид. Будь-яка інша – але не Анджей.
Він був із тих, хто НІКОЛИ не накладе на себе руки. Навіть у помислах.
Що він мав на увазі? (Вона думала про це вже кілька днів, а потім переключилась на звичне. Зрештою, все це в далекому минулому – Анджей…)
Анджей.
Вона сіла на канапі. Будинок спав; дрімала на журнальному столі черепаха, і Сенсей теж, імовірно, спав у своїй будці (хоча варто випадковому перехожому пройти вздовж паркану, як уся околиця тут же почує, який буває Сенсей).
А ту листівку вона вже давно викинула. Разом із іншим паперовим непотребом.
* * *
Спочатку була прохідна. Потім внутрішній бар’єр, іще один, потім іще. Звідусіль витріщалися рачачі очі телекамер; на всіх постах пан Петер пхав у спеціальне гніздо своє посвідчення – зелену пластикову картку. І ще одну картку – червону, виготовлену спеціально для Ірени; лампочки блимали згідливо, і зосереджені охоронці знімали блокування з броньованих дверей.
– Вибачайте за, е-е-е, деякі незручності…
Ірена зверхньо посміхалася. Для того щоб захистити цю їх хвалену секретність, досить було б посадити біля входу одного-єдиного Сенсея.
За черговими дверима виявилась оббита корком, напхана апаратурою кімната; Ірена з цікавістю озирнулась.
Петер нервово потер долоні:
– Кави хочете?
Найбільший і найскладніший прилад, що примостився біля входу, виявився комбайном-кавоваркою. Ірена зроду таких не бачила.
– Автомат для миття посуду теж у вас є?
Петер не відповів. Підсів до мініатюрного монітора, поклацав кнопочкою, стомлено сказав комусь невидимому:
– Виведи на нас його фіздані…
Кавоварка засичала, випускаючи цівку ароматної рідини. В її шипіння вклинився інший звук – достоту фонограма з фільму про лікарів-убивць.
Розмірені удари серця. Звук подиху – вдих-видих… Екран монітора ожив, засвітився якоюсь розгорнутою діаграмою. Світлові стовпчики підстрибували і опадали.
Ірена підійшла до верткого крісла.
– Це Анджей, – збуджено сказав пан Петер за її спиною. – Зараз дані розгортаються в реальному часі, для наочності й для зручності. Хоча – ви пам’ятаєте – модель працює в хронорежимі десять до одного…
Ірена не сказала ні слова.
Їй складно було повірити, що самолюбне серце Анджея здатне битися напоказ, у динаміках. У якийсь момент їй стало мулько – ніби якусь інтимну подробицю виставили для загального огляду…
– Він притомний, – сказав Петер, дивлячись на кавову чашечку у власних руках. – Експеримент триває ось уже місяць… реального часу. У нас колосальна перевитрата енергії. Модель вже необхідно згортати… Якщо він цього не робить – він неадекватний.