Не менше ніж через дюжину рук, – меланхолійно занотовує Мартін Бегайм 1492 року в свій глобус, знамените своє «Яблуко земне», – повинні пройти індійські прянощі, перш ніж потраплять до останніх рук – до споживача: «А також знати належить, що спеції, які ростуть на островах індійських, на Сході в багатьох руках побувають, допоки до наших країв потраплять». І хоч нажива має бути поділена між дюжиною рук, кожна з них все ж вижимає з індійських прянощів доволі золотого соку; попри всі небезпеки й постійний ризик, торгівля спеціями в середньовіччі вважається найбільш прибутковою, бо найменший обсяг товару дає найбільший прибуток. Нехай навіть з п’яти кораблів – експедиція Магеллана підтверджує правильність цього розрахунку – чотири підуть на дно разом з вантажем, нехай з двохсот шістдесяти п’яти осіб двісті не повернуться додому, то це значить лише, що матроси й капітани поклали життя, а купець і тут не матиме збитків. Навіть коли по трьох роках з п’яти кораблів повернеться найменший, але добре завантажений прянощами, цей вантаж із лишком компенсує втрати, бо мішок перцю в п’ятнадцятому столітті коштує дорожче за життя людини. Тому й не дивно, що за великого пропонування нічого не вартих життів і бурхливого попиту на високоцінні прянощі розрахунок купців завжди виявлявся безпомилковим. Венеціанські палацо, палаци Фуггерів і Вельзерів споруджені майже виключно з прибутків від індійських прянощів.
Але як залізо неминуче береться іржею, так і великі прибутки незмінно супроводжуються чорними заздрощами. Будь-який привілей сприймається іншими як несправедливість, і там, де окрема групка людей надміру збагачується, там сама собою виникає коаліція обділених. Уже давно генуезці, французи, іспанці дивляться скоса на спритнішу Венецію, яка зуміла відвести золотий Гольфстрім до Канале Гранде, але ще більше дратують їх Єгипет і Сирія, де іслам нездоланним ланцюгом відгородив Індію від Європи: жодне християнське судно не має права заходити у води Червоного моря, жодному купцю-християнину не дозволяється проїжджати через нього. Вся торгівля з Індією невблаганно здійснюється через турецьких і арабських купців і посередників. Таким чином, товари не лише безглуздо піднімаються в ціні для європейського споживача, не лише перехоплюються прибутки купців-християн, але й виникає загроза, що вся маса благородних металів рине на Схід, оскільки мінова вартість європейських товарів значно поступається вартості індійських. Уже через цей досить відчутний торговий дефіцит поквапливе бажання Заходу звільнитися з-під розорливого і принизливого контролю ставало дедалі невідступнішим, і врешті-решт сили європейців злилися воєдино. Хрестові походи аж ніяк не були (як це інколи дехто романтизує) лише містично-релігійною спробою відібрати у невірних «Гріб Господній»; ця перша європейсько-християнська коаліція була водночас першим логічним і цілеспрямованим намаганням розірвати ланцюг, що закривав доступ до Червоного моря, домогтися для Європи, для християнського світу права торгівлі з країнами Сходу. Але оскільки ця спроба не вдалася, оскільки Єгипет неможливо було вирвати з-під влади магометан, а іслам, як і раніше, заступав дорогу до Індії, то, цілком природно, визріло бажання знайти інший, вільний, незалежний шлях до цієї країни. Та відвага, яка покликала Колумба на захід, Бартоломеу Діаша і Васко да Гаму – на південь, Кабота – на північ, до Лабрадора, народилась перш за все із свідомого вольового прагнення відкрити, нарешті-таки, для західного світу вільний, безмитний, без найменших перешкод, морський шлях до Індії і тим самим зламати ганебне владарювання ісламу. В історії найважливіших винаходів і відкриттів окрилюючим началом завжди є духовні, моральні мотиви, але поштовхом до них, зрештою, найчастіше бувають звичайні меркантильні інтереси. Безумовно, вже сама відчайдушність задумів Колумба і Магеллана мала б викликати захоплення у королів і їхніх радників. Але ніхто ніколи не ризикував би вкласти в ці проекти кошти, необхідні для їх здійснення, жоден монарх чи лихвар не спорядив би їм флот, не будучи водночас упевненим, що витрачена на експедиції сума буде відшкодована тисячоразовими баришами. За героями тієї доби відкриттів стояли купці, виступаючи їхньою рушійною силою; і цей перший героїчний порив завоювати світ був викликаний суто земними міркуваннями. Спочатку були прянощі.
У безупинному плині історії чудодійними бувають хвилини, коли геній людини поєднується з генієм доби, коли окрема особистість прозорливо передбачає прагнення свого часу. Серед країн Європи була одна, котрій ще не вдалося виконати свою частку загальноєвропейського завдання, а саме – Португалія, яка після тривалої героїчної боротьби звільнилася від панування маврів. Тепер, коли свободу і самостійність остаточно здобуто, нуртуючі сили молодого енергійного народу змушені бути бездіяльними; природне бажання розширити свої землі, притаманне кожній молодій нації, попервах не знаходить виходу. Всі сухопутні кордони Португалії прилягають до Іспанії, дружньої, братньої країни, отже, розширити свої території маленька і бідна Португалія може лише шляхом морської торгівлі та колонізації. Але, на лихо, географічне положення Португалії порівняно з усіма іншими мореплавними народами Європи було – чи, може, лише видавалося таким на той час – найменш сприятливим. Бо Атлантичний океан, хвилі якого, накочуючись із заходу, розбиваються об португальське узбережжя, вважався, згідно з географією Птолемея (єдиного авторитету середньовіччя), безмежною, нездоланною водяною пустелею. Таким же нездоланним зображався на птолемеївських картах світу південний шлях – уздовж африканського узбережжя: вважалося неможливим обійти морем цю піщану пустелю, цю сувору, ніким не заселену країну, що простяглася нібито аж до арктичного полюса й жодною протокою не була відокремлена від terra australis[4].
На думку давніх географів, з усіх морських країн Європи Португалія, яка не була розташована на березі єдиного судноплавного моря – Середземного, перебувала в найбільш невигідному становищі.
І ось метою життя одного португальського принца стає зробити, здавалося б, неможливе, відважитися на спробу й довести, як мовиться у Біблії, що останні можуть стати першими. Що, коли Птолемей, цей geograph us maximus[5] цей батько землезнавства, помилився? Що, коли цей океан, могутні хвилі якого іноді наносять із заходу й викидають на португальське узбережжя рештки дивовижних, невідомих дерев (десь вони мали таки рости), зовсім не безкраїй, а веде до нових, незнаних країн? Що, коли Африка заселена й потойбіч тропіків? Що, коли велемудрий грек просто напустив туману, запевняючи, ніби цей недосліджений материк не можна об’їхати морем, ніби океаном неможливо потрапити до індійських морів? Тоді Португалія, розташована західніше, ніж інші країни, стане справжнім трампліном усіх відкриттів – звідси відкриється найближчий шлях до Індії. Тоді Португалія не буде відокремлена океаном, а, навпаки, як жодна інша європейська країна, буде займатись мореплавством. Ця заповітна мрія зробити маленьку безсилу Португалію великою морською державою, й Атлантичний океан, що досі вважався нездоланною перепоною, перетворити на морський шлях, стала in nuce[6] метою всього життя інфанта Енріке, якому історія справедливо і водночас несправедливо дала ймення Генріха Мореплавця. Несправедливо, бо, за винятком короткого війського походу в Сеуту, Енріке жодного разу не ступав ногою на корабель, не написав жодної книжки про мореплавання, жодного навігаційного трактату, не накреслив жодної карти. І все ж історія з повним правом нарекла його цим іменем, бо виключно мореплаванню й мореплавцям віддав цей португальський принц усе своє життя і все своє багатство. Відзначившись ще юнаком під час облоги Сеути (1412), ця одна з найбагатших людей країни, син португальського і племінник англійського короля, міг би вдовольнити своє честолюбство, посівши будь-яку найпрестижнішу посаду: європейські двори навперебій запрошують його до себе, Англія пропонує пост головнокомандувача. Проте цей дивак і мрійник вибирає натомість творчу самотність, знаходячи собі притулок на мисі Сагреш, колись священному (sacrum) мисі стародавнього світу, і там упродовж майже п’ятдесяти років готує морську експедицію в Індію й тим самим – великий наступ на Mare incognitum[7].
Що саме вселило в цього самотнього й заповзятого мрійника мужність наперекір найбільшим космографічним авторитетам того часу, наперекір Птолемею та його некритичним послідовникам обстоювати твердження, що Африка не є примерзлим до полюса материком, що її можна обпливти і що саме цей морський шлях веде в Індію? Цю таємницю навряд чи буде коли розкрито. Щоправда, на ту пору переповідали історію (ще згадувану Геродотом і Страбоном), буцімто у темну годину фараонів фінікійський флот, перетнувши Червоне море, по двох роках, зовсім несподівано повернувся додому крізь Геркулесові стовпи (Гібралтарську протоку). Мабуть, інфант чув від маврів-работоргівців, що по той бік Lybia deserta[8] – піщаної Сахари – лежить «країна достатку» – Bilat ghana, і дійсно, на карту, складену ще 1150 року космографом-арабом для норманського короля Роджера II, під назвою Bilat ghana цілком правильно нанесена теперішня Гвінея. Отож можна лише гадати, що Енріке завдяки добрим розвідникам мав набагато точніше уявлення про достеменні обриси африканського континенту, ніж учені-географи, що, так би мовити, присягалися лише творами Птолемея й не вірили описам Марко Поло та Ібн Баттути, вважаючи їх пустою вигадкою. Проте справжня моральна заслуга інфанта Енріке в тому, що поряд з величчю мети він одночасно усвідомив і ступінь труднощів, зрозумівши у благородному смиренні, що сам він не побачить, як здійсниться його мрія, бо щоб підготувати такий грандіозний задум, потрібен строк, більший за одне людське життя. Адже як можна було в ті часи відважитися на плавання з Португалії в Індію, не знаючи моря, без справжніх кораблів? Надзвичайно примітивними були в той час, коли Енріке взявся за здійснення свого задуму, знання європейців з географії й мореплавства. Протягом жахливих століть духовного мороку, що настали після падіння Римської імперії, люди середньовіччя майже повністю забули все, що колись дізналися греки, фінікійці, римляни, здійснюючи свої сміливі походи. Неймовірною вигадкою здавалося в ту епоху просторового самообмеження, що якийсь Александр багато років тому дістався кордонів Афганістану й самого серця Індії; загубилися чудові карти й географічні описи римлян, занедбані їхні воєнні шляхи, зникли верстові стовпи вздовж шляхів, котрі вели в глиб Британії й Віфінії, не лишилося й сліду від зразкової римської системи запису політичних та географічних даних. Люди розучилися подорожувати, жага відкриттів згасла, занепало мистецтво судноводіння. Не маючи далекої, відчайдушної мети, без надійних компасів і точних карт, боязко крадуться вздовж узбережжя, від гавані до гавані, вутлі суденця, гнані одвічним страхом перед бурями й не менш грізними піратами. З таким низьким рівнем космографії, з такими жалюгідними кораблями ще не на часі приборкувати океани, підкоряти заморські царства. Ціла епоха людських поневірянь потрібна буде для того, аби надолужити прогаяне за століття тривалої бездіяльності. Тож Енріке – в цьому його велич – поклав собі присвятити своє життя майбутньому подвигу.
Усього кілька напіврозвалених мурів збереглося від колишнього замку на мисі Сагреш, спорудженого інфантом Енріке і згодом пограбованого й зруйнованого вельми невдячним спадкоємцем його знань Френсісом Дрейком. У наш час крізь тіні й поволоку легенд майже неможливо відтворити, як саме інфант Енріке готував свої плани завоювання світу Португалією. За оповідями португальських літописців, можливо, дещо романтизованими, він звелів доставити йому усі книжки й географічні карти з усіх частин світу, закликав до себе арабських і європейських учених і доручив їм виготовити точніші навігаційні прилади й таблиці. Він розпитував кожного моряка, кожного капітана, що повернувся з плавання; всі ці добуті відомості дбайливо зберігав у таємному архіві, водночас споряджаючи цілий ряд експедицій. Не знаючи втоми, інфант Енріке розвивав мистецтво кораблебудування; за кілька років колишні barcas – невеликі відкриті рибальські човни, команда яких складається з вісімнадцяти осіб, – перетворюються у справжні naos – широкі кораблі водотоннажністю від вісімдесяти до ста тонн, здатні навіть у штормову погоду плавати у відкритому морі. Цей новий мореплавний тип судна зумовив, у свою чергу, появу нового типу моряків. На поміч стерновому приходить «майстер астрономії» – фахівець з навігаційної справи, котрий уміє читати портулани[9], визначати девіацію компаса, наносити на карту меридіани. Теорія і практика творчо переплітаються в одне ціле, й поступово в цих експедиціях із простих рибалок і моряків виростає нова генерація мореплавців та відкривачів, чиї справи буде довершено у майбутньому. Так само, як Філіпп Македонський лишив у спадок синові Александру непереможну фалангу для завоювання світу, так і Енріке для завоювання океану лишає своїй Португалії найкращі, найсучасніші судна того часу і найдосвідченіших моряків.
Але така вже трагічна доля предтеч – помирати на порозі землі обітованої, так і не побачивши її на власні очі. Енріке не спізнав жодного з великих відкриттів, що обезсмертили його вітчизну в історії вивчення Всесвіту. До року його смерті (1460) зовні, у географічному просторі, ще не було досягнуто якихось помітних успіхів. Прославлене відкриття Азорських островів та Мадейри було насправді лише їх повторним відкриттям (ще 1351 року вони були позначені в Лаврентійському портулані). Просуваючись уздовж західного берега Африки, кораблі інфанта навіть не досягли екватора; розпочалася лише малозначна і не вельми похвальна торгівля білою, а здебільшого «чорною» слоновою кісткою – інакше кажучи, на сенегальському узбережжі масово викрадають негрів, аби потім продати їх на невільничому ринку в Лісабоні, та ще знаходять де-небудь трохи золотого піску; це мізерне, не дуже славне починання – то все, що пощастило Енріке побачити із своєї заповітної справи. Насправді ж вирішального успіху вже досягнуто. Бо не пройденими морськими просторами і відстанями вимірюється перша перемога португальських мореплавців, а тим, що було здійснено ними у духовній сфері: в розвитку підприємливості й подоланні шкідливих забобонів. Споконвіку моряки потайки переповідали один одному, нібито за мисом Нон (що означає за мисом «Далі немає шляху») судноплавство неможливе. За ним одразу починається «зелене море мороку», і лихо тому кораблеві, який наважиться зайти у ці згубні води. Від сонячного жару в тих тропіках море кипить і клекоче. Обшивка судна і вітрила миттю спалахують вогнем, кожен християнин, що насмілиться проникнути в цю «країну сатани», пустельну, наче вулканічний ландшафт, негайно стає негром. Ці байки навіювали такий непереборний страх перед південними морями, що папа, аби хоч якось умовити моряків до участі в перших експедиціях Енріке, мусив пообіцяти кожному повне відпущення гріхів; лише після цього вдалося завербувати кількох сміливців, які погодилися вирушити в ці перші подорожі в незнані краї. І якою ж була радість португальців, коли Жіл Еаннеш 1434 року обігнув, як вважалося, отой нездоланний мис Нон і вже з Гвінеї повідомив, що преславний Птолемей виявився добрячим брехуном, «бо пливти під вітрилами тут так само легко, як і в нас удома, а країна ця навдивовижу багата й гарна». Тепер, нарешті, справа зрушила з мертвої точки; Португалії уже не доводиться, як раніше, з великими труднощами розшукувати моряків – вони самі сходяться звідусіль, шукачі пригод і любителі мандрів. Кожна нова вдала подорож робить мореплавців ще відважнішими, і непомітно з’являється ціле покоління молодих людей, що цінували пригоди більше, ніж життя: «Navigare necesse est, vivere non est necesse»[10]. Це давнє матроське прислів’я знову оволодіває людськими душами. І там, де молоде покоління згуртовано й рішуче береться за діло, світ стає іншим.