Але негоже зневажати оману! Навіть із найбезглуздішої омани, коли її торкнеться геній, коли нею керуватиме випадок, може прорости найвища істина. Можна налічити сотні, тисячі відкриттів у будь-якій галузі знання, котрі виникли з хибних гіпотез. Ніколи Колумб не відважився б вийти в океан, коли б не існувало карти Тосканеллі, яка до абсурду невірно визначала контури земної кулі й оманливо запевняла його, що він у найкоротший час дістанеться східного узбережжя Індії. Ніколи Магеллан не зумів би вмовити монарха надати йому ескадру, коли б не вірив з такою нерозсудливою впертістю помилковій карті Бегайма і фантастичним повідомленням португальських лоцманів. Лише завдяки вірі, що він – володар таємниці, Магеллан зумів розгадати найбільшу географічну таїну свого часу. Лише тому, що він всією душею віддався скороминучій самоомані, він відкрив неминущу істину.
Ідея Магеллана здійснюється
20 жовтня 1517 р. – 22 березня 1518 р
Тепер Магеллан стоїть перед відповідальним рішенням. У нього є сміливий план, рівного якому не виношує в серці жоден моряк його часу, до того ж у нього є впевненість – або йому здається, що вона є, – що завдяки своїй особливій обізнаності цей план неминуче приведе його до мети. Але як здійснити такий вельми недешевий і небезпечний задум? Його король відвернувся від нього, а на підтримку знайомих португальських судновласників він навряд чи може розраховувати: вони не насміляться доручити командування ескадрою людині, яка впала в немилість при дворі. Отож лишається один шлях: звернутися до Іспанії. Там, і тільки там, може Магеллан розраховувати на підтримку, лише при тому дворі його особа може мати певну вагу, бо він не тільки привезе з собою цінні дані з лісабонського Tesoraria, але наведе, що не менш важливо для задуманої ним справи, докази моральної правоти претензій Іспанії. Його компаньйон Фалейру вирахував (так само неправильно, наскільки неправильно був поінформований Магеллан), що «Острови прянощів» знаходяться не в межах португальських володінь, а в зоні, відведеній папою Іспанії, і тому є власністю іспанської, а не португальської корони. Найбагатші у світі острови та найкоротший шлях до них пропонує незнаний португальський капітан у дар Карлові П’ятому; ось чому швидше, ніж деінде, він може розраховувати на покровительство іспанського двору. Там, і тільки там, він може здійснити свій найзаповітніший задум, справу свого життя, хоч йому і доведеться дорого заплатити за це. Бо, звернувшись до Іспанії, Магеллан знає, що йому доведеться, як власну шкіру, здерти з себе шляхетне португальське ім’я Магельянш. Португальський король неодмінно піддасть його опалі, і він на віки заживе серед своїх співвітчизників сумної слави запроданця – traidor, перебіжчика – transfuga. Та хіба можна порівнювати добровільне зречення Магеллана португальського підданства і його відчайдушний перехід на чужоземну службу з поведінкою Колумба, Кабота, Кадамости чи Веспуччі, котрі також водили флоти інших держав у заморські експедиції? Магеллан не тільки полишає батьківщину, але й – замовчувати це ніяк не можна – завдає їй шкоди, передаючи до рук найзаздріснішого суперника свого короля «Острови прянощів», завойовані вже, як йому добре відомо, його співвітчизниками. Він чинить більш ніж сміливо, чинить непатріотично, вивозячи за межі Португалії морські таємниці, оволодіти якими йому вдалося лише завдяки доступу до лісабонської Tesoraria. В перекладі на сучасну мову це означає, що Магеллан, португальський дворянин і колишній капітан португальського флоту, скоїв злочин не менш тяжкий, аніж офіцер нашого часу, що передав мобілізаційні плани і секретні карти генерального штабу сусідній державі-суперниці. Єдине, що якоюсь мірою виправдовує його непривабливий вчинок, є те, що він не прокрався через кордон, як боягузливий контрабандист, а перейшов на бік супротивника з відкритим забралом, готовий до тієї хули, яка чекала на нього.
Але для творчої натури існують інші, вищі за суто національні, закони. Для того, хто творить, хто вершить відкриття чи діяння, важливе для всього людства, справжньою вітчизною стає не його рідна земля, а його творіння. Врешті-решт, він відчуватиме відповідальність лише перед однією інстанцією: перед своїм покликанням. Йому буде дозволено скоріше знехтувати національними, тимчасовими інтересами, ніж внутрішнім обов’язком, покладеним на нього його особливою долею та його особливим обдарованням. Після багатьох років вірності своїй батьківщині Магеллан, проживши півжиття, зрозумів, яку справу йому належить звершити. І тільки через те, що батьківщина відхилила його пропозицію, він змушений був зробити своєю новою батьківщиною свій задум. Рішуче жертвує він своїм іменем, своєю громадянською честю, аби воскреснути і розчинитися у своєму задумі й у безсмертному діянні.
Час вичікування, терпіння і роздумів для Магеллана закінчився. Восени 1517 року його відчайдушне рішення втілюється в життя. Залишивши на якийсь час у Португалії свого менш відважного партнера Фалейру, Магеллан переходить рубікон свого життя – іспанський кордон.
20 жовтня 1517 року разом зі своїм невільником Енріке, котрий уже довгі роки, наче тінь, супроводжував його, він прибуває до Севільї. Щоправда, Севілья на той час не була резиденцією нового короля Іспанії Карлоса Першого, якого ми як володаря Старого й Нового Світу величаємо Карлом П’ятим. Вісімнадцятилітній монарх щойно прибув із Фландрії в Сантандер, зупинившись тут по дорозі до Вальядоліду, де з середини листопада має намір розташувати свій двір. І все ж години чекання Магеллан ніде не зміг би провести краще, ніж у Севільї, бо ця гавань – поріг до нової Індії; саме від берегів Гвадалквівіра більшість кораблів вирушають на захід, а наплив купців, капітанів, маклерів та агентів там настільки великий, що король велить заснувати в Севільї власну торговельну палату, знамениту Casa de Contrataciоn, яку ще називають Індійською палатою – Dorn us indica, або Casa del Oceano. У ній зберігаються всі документи й карти, записи і донесення купців та мореплавців. («Habet rex in са urbe ad oceana tantum negotia domum erectum ad quam luutes redeuntesque visitores confluunt»)[35].
Індійська палата є водночас товарною біржею і судновим агентством – найслушніше було б назвати її палатою морської торгівлі, бюро довідок і консультацій, де під наглядом властей домовляються, з одного боку, ділки, що фінансують експедиції, з іншого – капітани, котрі бажають їх очолити. В усякому разі, кожний, хто має намір здійснити нову експедицію під іспанським прапором, мусить спершу звернутися в Casa de Contrataciоn і одержати там дозвіл або підтримку.
Найкращим доказом того, що Магеллан має незвичайну витримку, як ніхто уміє мовчати й вичікувати, є те, що він не квапиться зробити цей неминучий крок. Вільний від фантазерства, розпливчатого оптимізму й марнославної самоомани, зате завжди здатний усе точно розрахувати, психолог і реаліст, Магеллан наперед зважив свої шанси і визнав їх замалими. Він знає, що двері до Casa de Contrataciоn розчиняться перед ним лише тоді, коли не він, а інші руки натиснуть на клямку. Бо він сам – хто його тут знає? Те, що Магеллан сім років плавав по східних морях, воював під проводом Алмейди і Албукерке, не багато важить у місті, чиї таверни і шинки аж кишать відставними aventiirados і desperados, де ще живі капітани, що плавали під проводом Колумба, Кортереала й Кабота. Те, що він прибув із Португалії, де король не захотів доручити йому хоч якусь справу, що він емігрант, точніше кажучи, навіть перебіжчик, також не найкраща рекомендація для нього. Ні, в Casa de Contrataciоn йому, нікому не відомому, безіменному fuoroscito[36], не виявлять довіри; тому Магеллан поклав собі поки що зовсім не переступати її порога. Він має неабиякий досвід і знає, що саме виручає в таких випадках. Перш за все, як кожен прожектер, він повинен заручитися зв’язками і «рекомендаціями», повинен забезпечити собі підтримку можновладців, перш ніж розпочати переговори з тими, в чиїх руках влада і гроші.
Одним із таких необхідних знайомств завбачливий Магеллан, мабуть, заручився ще в Португалії. Так чи інакше, йому відразу ж улаштували сердечний прийом у домі Дієго Барбоси, котрий багато років тому так само вийшов з португальського підданства і ось уже протягом чотирнадцяти років обіймає на іспанській службі значну посаду алькальда арсеналу. Маючи глибоку пошану всього міста, кавалер ордена Сант-Яго, Барбоса – ідеальний поручитель для щойно прибулого португальця. За деякими даними, Барбоса й Магеллан були пов’язані кревними узами; але тісніше, ніж будь-яка спорідненість, цих мужів від першої хвилини єднає та обставина, що Дієго Барбоса ще задовго до Магеллана плавав до берегів Індії. Його син, Дуарте Барбоса, успадкував від батька любов до пригод. Він також уздовж і впоперек обходив індійські, перські й малайські моря і навіть написав вельми популярну в ті часи книжку «O livro de Duarte Barbosa»[37]. Ці троє чоловіків одразу стали друзями. Бо коли нині колоніальні офіцери чи солдати, які під час війни воювали на одній ділянці фронту, об’єднуються на все життя в гільдії, то наскільки ж ближчими, згуртованішими мали почуватися два-три десятки моряків-ветеранів, яким чудом пощастило лишитися живими й повернутися додому з усіх цих згубних, смертельно небезпечних подорожей! Барбоса якнайгостинніше пропонує Магеллану поселитися у нього в домі. Пройшло зовсім небагато часу, і дочка Барбоси, Беатриса, відчула симпатію до цього тридцятисемилітнього енергійного, імпозантного чоловіка. Ще до кінця року Магеллан назве себе зятем алькальда і тим самим здобуде в Севільї певне становище й надійну опору. Втративши права громадянства в Португалії, він знову здобув їх в Іспанії. Відтепер вже ніхто не дивиться на нього, як на зайду, його вважають за vecino de Sevilla – жителя Севільї. З такою рекомендацією – дружбою і майбутнім порідненням з Барбосою, забезпечений посагом дружини, який складав шістсот тисяч мараведі, Магеллан може тепер, не вагаючись, переступити поріг Casa de Contrataciоn.
Про переговори, які він там вів, і про прийом, виявлений йому, не збереглося ніяких достовірних даних. Ми не знаємо, в якій мірі Магеллан, зв’язаний клятвеним словом з Руї Фалейру, розкрив тій комісії свій задум, і, очевидно, лише по аналогії – досить ірубій – з Колумбом хтось придумав, що комісія різко відкинула і навіть висміяла його пропозиції. Достовірним є хіба що те, що Casa de Contrataciоn не захотіла чи не могла на свій страх і ризик вкладати кошти в затію цього незнайомого чужоземця. Знавці своєї справи за професійною звичкою з недовірою ставляться до всього незвичного, отож і цього разу одне з найвирішальніших досягнень в історії людства було здійснено не за підтримки авторитетних установ, а без їхньої участі і всупереч їм.
Індійська палата, ця найважливіша інстанція, не підтримала Магеллана. Найперші ж двері з-поміж багатьох інших, що ведуть до приймальні короля, не розчинилися перед ним. Без сумніву, то був один з найпохмуріших днів для Магеллана. Виходить, дарма він приїхав сюди, марні рекомендації, марні запропоновані ним розрахунки, марні пишномовство і гарячковість, які, всупереч його внутрішній волі, вочевидь, таки проявилися: всі його аргументи так і не змогли переконати трьох членів комісії, трьох професіоналів, пройнятися довірою до його проекту.
Але на війні частенько трапляється так, що полководець, вважаючи себе переможеним, уже наказує сурмити відступ, уже збирається покинути поле бою, і тут з’являється гонець і ангельськими устами повідомляє, що ворог відступив, пішов з поля бою, отже, визнав себе переможеним. Тоді – якась мить, одна-єдина мить, і шалька терезів з темної безодні сягає до вершини щастя. Схожу мить уперше переживає Магеллан, неждано-негадано довідавшись, що на одного з трьох членів комісії, який разом з іншими – як йому здалося, з невдоволенням і неприязню – вислухав проект, і останній справив на нього сильне враження, і що Хуан де Аранда, фактор, керуючий справами Casa de Contrataciоn, дуже хотів би приватним способом докладніше ознайомитися з цим надзвичайно цікавим і, на його думку, багатообіцяючим планом, тож він просить Магеллана вийти на нього.
Те, що окриленому Магеллану видається волею небесною, насправді має доволі земне підгрунтя. Хуан де Аранда, як і всі імператори й королі, капітани й торговці того часу, думає (як би зворушливо це не зображалося в наших історичних творах для юнацтва) зовсім не про географічні відкриття і не про щастя людства. Не великодушність і не щире захоплення роблять Аранду покровителем цього плану; керуючий справами Casa de Contrataciоn як ділок-професіонал у пропозиції Магеллана, безперечно, нюхом відчув вигоду. Чимось таки імпонував цьому досвідченому знавцю невідомий португальський капітан – чи то ясною аргументацією, чи тим, як мужньо, впевнено він тримався, чи, нарешті, відчутною внутрішньою переконаністю, так чи інакше, але Аранда, може, розумом, а може, одним лише інстинктом уловив за величністю задуму неабияку комерційну вигоду. Те, що він як офіційна особа, як королівський чиновник відхилив пропозицію Магеллана як невигідну для іспанської корони, не перешкодило Аранді домовитися з ним як приватній особі, «від себе», як то кажуть на діловому жаргоні, взятися за фінансування його проекту або хоча б заробити свою частку за посередництво при цьому фінансуванні. Дуже чесним чи коректним такий спосіб дії – в ранзі королівського, придворного чиновника відхилити проект, а як приватна особа з-під поли підтримувати його – навряд чи можна назвати; і справді, згодом Casa de Contrataciоn порушила проти Хуана де Аранди справу за фінансову участь у цьому проекті.
Однак Магеллан вчинив би зовсім нерозумно, якби зважив на моральні сумніви щодо особи Аранди. Тепер він мусить запрягтися і, що б там не було, рухати задуману справу далі, й у цьому своєму критичному становищі він, очевидно, довірив Хуану де Аранді із своєї спільної з Руї Фалейру «таємниці» більше, ніж це дозволяла їх взаємна клятва. На превелику радість Магеллана, Аранда, не вагаючись, пристає до його плану. Певна річ, перш ніж укласти кошти в цю ризиковану справу зовсім незнайомої йому людини і підтримати її своїм впливом, він робить те, що зробив би на його місці, і навіть у наш час, кожен досвідчений комерсант: насамперед наводить у Португалії довідки, наскільки можна довіряти Магеллану і Фалейру. Особа, до якої він звертається з секретним запитом, не хто інший, як Христофор де Аро, котрий свого часу фінансував перші експедиції на південь Бразилії й має у своєму розпорядженні найповніші дані про різні експедиції й різних людей. Його відгук – знов-таки щаслива випадковість! – виявився якнайсприятливішим: Магеллан – досвідчений, випробуваний моряк, Фалейру – видатний космограф.
Отже, останню підводну перешкоду подолано. Від цієї години керуючий справами Індійської палати, чиє слово в питаннях мореплавства вважається при дворі вирішальним, твердо вирішив дати хід справам Магеллана, а значить, і своїм власним. Дотеперішнє товариство – Магеллан і Фалейру – поповнюється ще одним, третім учасником; у цьому тріумвіраті Магеллан замість основного капіталу вкладає свій практичний досвід, Фалейру – знання теорії, а Хуан де Аранда – свої зв’язки. З тієї хвилини, як Магелланів задум став особистою справою Аранди, той уже не пропускав жодної нагоди. Не вагаючись, він пише докладного листа державному канцлеру Кастилії, в якому викладає важливість цього проекту й рекомендує Магеллана як людину, «яка може зробити Вашій світлості великі послуги». Далі він веде переговори з окремими членами королівської ради і таким чином добивається аудієнції для Магеллана. Більше того, запопадливий посередник не тільки зголошується особисто супроводжувати Магеллана до Вальядоліда, але й оплачує йому всі витрати на дорогу й перебування там. Вітер змінився так швидко, що це перевершило навіть найсміливіші сподівання Магеллана. За якийсь місяць він досяг в Іспанії більше, ніж у себе на батьківщині за десять літ самовідданої служби. Й тепер, коли двері королівського палацу вже відчинилися перед ним, він пише Фалейру, щоби той, не гаючи часу, поспішив у Севілью: все йде якнайкраще.