Навіть він сам, Руже де Ліль, що з ним сталося вночі це диво, здогадується не більше за решту, що він створив тієї ночі, ведений, мов сновида, химерним генієм. Він, добрий, люб’язний дилетант, звичайно, щиро дякує, коли запрошені гості гучно аплодують, коли йому як автору кажуть чемні компліменти. З дрібним марнославством дрібної людини він ревно намагається роздмухати цей дрібний успіх у своєму вузькому провінційному колі. У кав’ярнях він співає товаришам нову пісню, попросив виготовити копії й послав їх генералам Рейнської армії. Тим часом із наказу мера та рекомендації військової влади Страсбурзький військовий оркестр вивчив «Бойову пісню Рейнської армії», і через чотири дні, коли вирушали війська, військовий оркестр національної гвардії Страсбурґа вже грав новий марш. У патріотичному запалі навіть страсбурзький видавець заявив, що готовий надрукувати «Chant de guerre pour l’armée du Rhin», шанобливо присвячену генералові Люкнеру – саме йому був підпорядкований капітан Руже. Але жоден з генералів Рейнської армії не подумав дати наказ, щоб цю нову мелодію справді грали або співали під час маршу, тож видавалося, ніби салонний успіх пісні «Allons, enfants de la patrie», як і всі дотеперішні спроби Руже, так і лишиться одноденним успіхом, провінційною подією, яку невдовзі й забудуть.
Але приховану силу твору ніколи не вдається надовго приховати чи замкнути. Мистецький твір може бути забутий часом, його можуть заборонити й поховати, але стихійне завжди одержує перемогу над ефемерним. Місяць, два нічого не чути про бойову пісню Рейнської армії. Надруковані й переписані від руки примірники лежать і блукають у байдужих руках. Але завжди досить, щоб якийсь твір справді надихнув бодай одну людину, бо кожне щире натхнення і саме стає творчим. На іншому краї Франції, в Марселі, Клуб друзів конституції організував 22 червня бенкет для добровольців, що вирушали на війну. За довгим столом сиділо п’ятсот молодих завзятих чоловіків у новісіньких мундирах Національної гвардії, і серед них вібрував точнісінько той самий настрій, що й 25 квітня в Страсбурзі, тільки ще гарячіший, палкіший і шаленіший завдяки південному темпераменту марсельців і вже не такий марнославно впевнений у перемозі, як у перші години після оголошення війни. Бо сталося не так, як вихвалялися ті генерали, мовляв, тільки-но французькі війська переправляться через Рейн, як їх усюди прийматимуть із простертими обіймами. Навпаки, ворог глибоко зайшов у французьку країну, свобода під загрозою, справа свободи в небезпеці.
І раптом, серед бенкету, хтось один – звали його Мірер, і він був студентом медицини в університеті в Монпельє – постукав по своїй склянці й підвівся. Всі замовкли і глянули на нього. Від нього чекали промови або звернення. Але замість них молодик підняв праву руку вгору й заспівав пісню, нову пісню, якої ніхто з присутніх не знав, і ніхто не знав, як вона потрапила йому до рук: «Allons, enfants de la patrie». І тепер спалахнула іскра, немов упавши на бочку з порохом. Вона зачепила чуття за чуттям, ті вічні електроди. Всі ті молоді хлопці, які завтра мали вирушати, прагнули боротися за свободу й були готові вмерти за батьківщину, відчули, що ті слова виражають їхню найглибшу волю, їхні найпотаємніші думки, ритм нездоланно підносив їх в одностайному екстатичному натхненні. Строфа за строфою виповнювали їх радістю, пісню довелося повторити ще й удруге, і вже мелодія стала їхньою, ось вони вже, збуджено зірвавшись на ноги, піднісши склянки, співають рефрен, що мов гримить: «Aux armes, citoyens! Formez vos bataillons!» Із цікавістю прилинули люди з вулиць, щоб почути, що тут співають із таким захватом, і вже й самі співали разом із гвардійцями; наступного дня та мелодія вже на тисячах і тисячах вуст. Поширилось нове видання, і, коли 2 липня 500 добровольців вирушили з міста, пісня помандрувала разом із ними. Коли їх утома долала десь на путівці, коли крок ставав млявим, досить було комусь одному заспівати гімн, і вже поривний такт надавав їм усім нової енергії. Коли проходили крізь села і на вулицях із цікавістю збиралися селяни та решта жителів, гвардійці заспівували хором. Та пісня стала їхньою, навіть не знаючи, що її написано для Рейнської армії, і не здогадуючись, хто і коли її написав, вони перейняли її як гімн свого батальйону, як кредо свого життя і смерті. Вона належала їм, як прапор, і в пристрасному марші вони прагнули пронести її над світом.
Перша велика перемога «Марсельєзи» – адже так невдовзі стали називати гімн Руже – сталася в Парижі. Коли 30 липня батальйон пройшов по передмістях, із прапором попереду і піснею, тисячі і десятки тисяч людей стояли і чекали на вулицях, щоб урочисто прийняти їх, і марсельці, п’ятсот чоловік, немов однією горлянкою, співали та й співали, в такт крокам, люди прислухалися. Що за чудовий і поривний гімн виспівують марсельці? Що за фанфарний поклик, який доходить до кожного серця під тріскотливий барабанний дріб, оце «Aux armes, citoyens!» Минуло дві, три години, і вже приспів лунає на всіх вулицях. Забули «Ça ira», забули старі марші, зужиті куплети: революція впізнала свій голос, революція знайшла свою пісню.
Пісня поширилась, мов лавина, невпинна була її переможна хода. Гімн співали на бенкетах, у театрах і клубах, ба навіть у церквах після «Te Deum», а потім і замість «Te Deum». За місяць, за два «Марсельєза» стала піснею і всієї армії. Серван, перший республіканський військовий міністр, тямущим оком добачив бадьору й екзальтовану силу такої своєрідної національної бойової пісні. Він притьмом дав наказ розіслати сто тисяч примірників в усі підрозділи, і за дві чи три ночі пісня невідомого чоловіка набула більшої поширеності, ніж усі твори Мольєра, Расіна і Вольтера. Не було свята, яке відбувалося б без «Марсельєзи», жодної битви, перед якою спершу полкові музики не виконували бойової пісні свободи. У битвах під Жемаппе і Нервінденом командири полків наказали йти у вирішальний наступ із цією піснею, і ворожі генерали, що могли підбадьорювати своїх солдатів тільки давнім рецептом, який полягав у подвійній порції горілки, перелякано дивилися, що нічого не можуть протиставити вибуховій силі того «страхітливого» гімну, коли його одночасно співали тисячі й тисячі чоловік, і він, неначе гучна, брязкітлива хвиля, налітав на їхні лави. «Марсельєза», незмірно поривна в натхненні та смерті, ширяла тепер над усіма бойовищами Франції, наче Ніка, крилата богиня перемоги.
А тим часом у маленькому гарнізоні в Гюнінґені сидить геть невідомий капітан інженерних військ Руже і жваво розробляє проект фортечних стін та укріплень. Можливо, він уже забув «Бойову пісню Рейнської армії», яку написав тієї давно забутої ночі 26 квітня 1792 року, і анітрохи не наважується здогадуватись, читаючи в газетах про інший гімн, іншу бойову пісню, яка блискавично завоювала Париж, що ота переможна «Пісня марсельців» слово в слово і такт у такт є не чим іншим, як створеним у ньому й над ним дивом тієї ночі. Але яка жорстока іронія долі: буяючи до всіх небес, долинаючи до зір, ця мелодія не пориває й не підносить лише єдину людину, а саме: чоловіка, який створив її. Ніхто в цілій Франції не дбає про капітана Руже де Ліля, величезна слава, яку коли-небудь мала пісня, належить тільки пісні, і жодна тінь тієї слави не падає на її творця Руже. Його прізвище не друкують на текстах, а господарі тієї доби не звертають на нього ніякої уваги, та й він сам ніколи не віддається прикрим спогадам. Адже – геніальний парадокс, який здатна вигадати тільки історія – творець революційного гімну – ніякий не революціонер, навпаки: той, хто як ніхто інший вів далі революцію своєю безсмертною піснею, хотів би всіма силами зупинити її. Коли марсельці й паризька потолоч – із його гімном на вустах – штурмували Тюїльрі й повалили короля, Руже вже стало досить революції. Він відмовляється складати присягу республіці і радше покинув би свою службу, ніж служив би якобінцям. Але слова «liberté chérie», «люба свобода», в його гімні для цього чесного чоловіка аж ніяк не пусті: нові тирани і деспоти в Конвенті йому огидні не меншою мірою, ніж він ненавидить коронованих і помазаних по той бік кордону. Він відверто висловлює своє невдоволення Комітетом громадського порятунку, коли його приятеля, мера Дітріха, хрещеного батька «Марсельєзи», і генерала Люкнера, якому вона була присвячена, а також усіх офіцерів та аристократів, які того вечора були її першими слухачами, потягли на гільйотину, і невдовзі вже виникла гротескна ситуація, бо поета революції арештували як контрреволюціонера, і його, саме його звинуватили на суді в зраді батьківщини. Тільки 9 термідора, яке разом із падінням Робесп’єра відімкнуло в’язниці, врятувало Французьку революцію від ганьби за передачу творця її безсмертної пісні «національній бритві».
Але все-таки то була б героїчна смерть, а не таке жалюгідне згасання в пітьмі, яке спіткало Руже. Нещасний Руже більш ніж на сорок років, на тисячі й тисячі днів пережив єдиний справді творчий день свого життя. З нього зняли мундир, у нього забрали пенсію, вірші, опери та тексти, які він написав, не друкували і не ставили в театрі. Доля не простила дилетантові, що він, не покликаний, проник у лави безсмертних. Дрібна людина заповнює своє дріб’язкове життя всякими дрібними і не завжди чистими оборудками. Карно, а згодом Бонапарт марно намагалися зі співчуття допомогти бідоласі. Щось у характері Руже стало безнадійно отруєним і дивним унаслідок жорстокості випадку, коли Господь і геній увійшли в нього на три години, а потім знову відкинули його у власну нікчемність. Руже з усієї сили лається і сперечається, пише Бопапарту, що хотів допомогти йому, зухвалі й патетичні листи, прилюдно вихваляє себе за те, що на народному референдумі голосував проти нього. Різні оборудки вплутали його в темні афери, і через котрийсь із незліченних векселів він був змушений навіть познайомитися з борговою в’язницею Сен-Пеларжі. Ніде не здобувши любові, зацькований кредиторами, постійно перебуваючи під наглядом поліції, він зрештою заповз кудись у провінцію і, немов із могили, ізольований і забутий, прислухається звідти до долі своєї безсмертної пісні; він ще пережив мить, коли «Марсельєза» з переможними арміями прокотилася по Європі, а потім мить, коли Наполеон, тільки-но ставши імператором, наказав викреслити її з усіх програм як надто революційну, а Бурбони заборонили цілковито. Озлоблений стариган лише здивувався, коли через одне покоління Липнева революція 1830 року знову в усій давній силі відновила його слова і мелодію на барикадах Парижа, а король-громадянин Луї-Філіп призначив йому як творцеві невеличку пенсію. Занедбаному і забутому видається дивом, що про нього взагалі ще пам’ятають, але це радше мимобіжний спогад, і коли 1836 року сімдесятишестирічний чоловік зрештою помер у Шуазі-ле-Руа, ніхто вже не знає і не пам’ятає його ім’я. Знову минуло кілька поколінь, і тільки під час Світової війни, коли «Марсельєза», що давно вже стала національним гімном, знову лунала войовниче на всіх фронтах Франції, наказали, щоб тіло малого капітана Руже помістили на тому самому місці в соборі Інвалідів, де лежить тіло малого лейтенанта Бонапарта, отож украй не уславлений творець вічної пісні нарешті відпочиває в крипті слави своєї батьківщини від розчарування, що він був не ким іншим, як поетом і творцем однісінької ночі.
Світова хвилина Ватерлоо
Наполеон, 18 червня 1815 року
Доля лине до могутніх і схильних до насильства. Довгі роки вона, мов слуга, кориться комусь одному: Цезареві, Александру, Наполеонові, бо любить стихійних людей, що подібні до неї самої, до незбагненної стихії.
Але іноді, і то завжди вкрай рідко, вона, пройнявшись дивним настроєм, піддається комусь байдужому. А інколи – і це найдивовижніші миті в світовій історії – нитки фатуму на одну непевну хвилину потрапляють до нікчемних рук. Такі люди завжди більш налякані, ніж ощасливлені бурею відповідальності, що втягнула їх у героїчну світову гру, і майже завжди, затремтівши, випускають із рук накинуту їм долю. Дуже рідко людина могутньою рукою підносить нагоду, яка їй трапилась, і себе разом із нею. Адже величне дається незначному лише на секунду, і той, хто проґавить його, вже ніколи не буде обласкавлений ним удруге.
Ґруші
Серед танців, любовних романів, інтриг і суперечок Віденського конгресу просвистіла, наче випущене гарматне ядро, звістка, що Наполеон, цей скутий лев, вирвався зі своєї клітки на Ельбі, – і вже мчать на всі боки вісники. Наполеон здобув Ліон, прогнав короля, війська з давніми імператорськими прапорами переходять на його бік, він у Парижі, в Тюїльрі, марні були Лейпцизька битва і двадцять років людовбивчих війн. Немов збиті докупи однією силою, міністри, – англійський, прусський, австрійський, – які щойно плаксиво сперечалися, доходять згоди, російську армію похапцем знову мобілізують, щоб тепер уже остаточно вирвати владу з рук узурпатора; ще ніколи Європа легітимних імператорів і королів не була такою єдиною, як у ті години першого обурення. З півночі на Францію наступає Веллінґтон, йому на поміч іде прусська армія під командою Блюхера, на Рейні споряджається Шварценберґ, а як резерв повільно й важко ступають по Німеччині російські війська.
Наполеон єдиним поглядом збагнув смертельну небезпеку. Він знає: немає часу чекати, аж поки збереться вся зграя. Треба розділити їх, напасти на когось одного, на пруссаків, англійців чи австрійців, перше ніж вони стануть європейською армією і загибеллю для його імперії. Він має спішити, бо вже прокидаються невдоволені і в його країні, він повинен стати переможцем до того, як зміцніють республіканці й поєднаються з роялістами, до того, як Фуше, цей двоязикий і невловний, у союзі з Талейраном, своїм суперником і віддзеркаленням, підступно переріжуть йому ззаду сухожилки. Він повинен у єдиному залізному пориві скористатися бурхливим ентузіазмом армії й рушити на ворогів; кожен день – це втрата, кожна година – небезпека. Тож він похапцем кинув брязкітливу гральну кість на найкривавіше бойовище Європи – Бельгію. 15 червня о третій годині ранку передові полки великої – і поки що єдиної – армії Наполеона перейшли кордон. 16 червня коло Ліньї вони вже наскочили на прусську армію й відкинули її. Це перший удар пазурами пораненого лева, страхітливий, але аж ніяк не смертельний. Розбита, але не знищена, прусська армія відступила до Брюсселя.
Тепер Наполеон вирушив для другого удару – по Веллінґтону. Він не може собі дозволити звести дух, бо кожен день дає супротивнику нові підкріплення, а країна позаду нього і знекровлений, неспокійний французький народ повинні сп’яніти від вогненної сивухи звістки про перемогу. 17 червня Наполеон і далі суне вперед з усією своєю армією аж до пагорбів Катр-Бра, де окопався Веллінґтон, той незворушний ворог із залізними нервами. Ще ніколи розпорядження Наполеона не були такі обачні, ще ніколи його військові накази не були ясніші, ніж того дня, він думає не тільки про напад, а й про свої небезпеки: можливість, що розбита, але не знищена армія Блюхера може з’єднатися з армією Веллінґтона. Прагнучи запобігти цьому лиху, він відокремив частину своєї армії, щоб вона крок за кроком відганяла прусську армію й не давала їй приєднатися до англійців.
Командування цим допоміжним військом Наполеон доручив маршалові Ґруші: пересічному чоловікові, доброму, чесному, порядному, надійному, не раз випробуваному командирові кінноти, але командирові кінноти і не більше. Ґруші – не палкий і поривний нещадний воїн-кавалерист, як Мюрат, не стратег, як Сен-Сір і Бертьє, не герой, як Ней. Жодна войовнича кіраса не прикрашала йому груди, жоден міф не огортав його постать, ніяка помітна риса не надавала йому слави і становища в героїчному світі наполеонівської легенди; тільки його неуспіх, тільки невдача, яка спіткала його, надала йому слави. Двадцять років він воював на всіх бойовищах від Іспанії до Росії, від Голландії до Італії, поволі піднявся щаблями аж до зірки маршала, не те що незаслуженої, але без особливих звитяг. Австрійські кулі, єгипетське сонце, арабські кинджали, російські морози прибрали з його шляху попередників. Дезе загинув під Маренґо, Клебер – у Каїрі, Ланн – під Ваґрамом; Ґруші не пробивав собі шляху до найвищої гідності, той шлях прочистили йому кулі за двадцять років війни.