Лікар перев’язав руку. Годі було зробити щось більше. Він уже хотів підвестись, як помітив, що вуста Генделя заворушились. Лікар підступив ближче. Гендель тихесенько, немов самим віддихом, прохрипів: «Минулося… минулося мені… нема сили… я не хочу жити без сили…» Лікар Дженкінс низько нахилився над хворим. Він помітив, що одне око, праве, дивиться непорушно, а ліве ворушилось. Задля перевірки підняв праву руку вгору. Вона впала назад, мов мертва. Потім підняв ліву. Ліва лишилася в новій позиції. Тепер лікар Дженкінс знав уже досить.
Коли лікар вийшов із кімнати, Шмідт, переляканий і збентежений, пішов за ним до сходів:
– Що там?
– Апоплексія. Права сторона паралізована.
– А він… – Шмідт затнувся на слові, – він одужає?
Лікар Дженкінс, не кваплячись, узяв понюшку тютюну. Він не любив таких запитань.
– Мабуть. Можливо все.
– І він лишиться паралізований?
– Напевне, якщо не станеться дива.
Але Шмідт, відданий учителеві кожною жилкою свого тіла, не вгамовувався:
– А він… а він зможе принаймні знову працювати? Він не може жити і не творити.
Лікар Дженкінс стояв уже на сходах.
– Це вже ні, – тихесенько проказав він. – Мабуть, ми зможемо зберегти людину. А от музиканта ми втратили. Удар дійшов аж до мозку.
Шмідт дивився на лікаря. В погляді Шмідта був такий страхітливий розпач, що лікар аж збентежився:
– Як кажуть, – повторив він, – якщо не станеться дива. Я, щоправда, ще такого не бачив.
Чотири місяці Ґеорґ Фрідріх Гендель жив без сили, а сила була його життям. Права половина його тіла лишалася мертвою. Він не міг ходити, не міг писати, не міг правою рукою натиснути бодай одну клавішу, щоб вона озвалася звуком. Він не міг говорити, вуста йому скривились на один бік від страхітливого розколу, що відбувся в його тілі, лише нерозбірливо і приглушено пробивалося в нього слово з вуст. Коли друзі грали для нього музику, трохи ясніло його око, потім ворушилося важке і непокірне тіло, немов хворий уві сні; він хотів потрапити в ритм, але мороз скував йому члени, моторошна заціпенілість полонила його, сухожилки і м’язи вже не корилися, колишній велетень почувався безпорадно замурованим у невидній могилі. Тільки-но замовкала музика, кінцівки йому важко опадали, і він знову лежав, наче труп. Зрештою лікар, збентежившись, – пацієнт був вочевидь невиліковний, – порадив, що хворого треба повезти на гарячі купелі в Ахен, можливо, завдяки їм йому там стане краще.
Але під заціпенілою оболонкою, подібно до тих таємничих гарячих водойм під землею, таїлася незбагненна сила: воля Генделя, первісна сила його єства, її не зачепив нищівний удар, вона прагнула ще не дати загинути безсмертному в смертному тілі. Могутній чоловік ще не дав перемогти себе, він ще хоче, ще хоче жити, хоче творити, і ця воля створила диво всупереч законам природи. В Ахені лікарі наполегливо порадили йому не лежати в гарячій воді довше, ніж три години, бо його серце не витримає, тривалі купелі можуть убити його. Але воля кинула виклик смерті задля життя і задля найпалкішого бажання Генделя: бути здоровим. На страх лікарям, Гендель щодня по дев’ять годин лежить у гарячій ванні, і разом із волею зростає і його сила. Через тиждень він уже знову може плентатись, а ще через тиждень – ворушити рукою, то була незмірна перемога волі та впевненості, він нараз вирвався з паралітичних обіймів смерті, щоб обняти життя ще гарячіше і палкіше, ніж доти, з отим несказанним щастям, яке знає тільки той, хто одужує.
Останнього дня, цілком володіючи своїм тілом, Гендель, що вже мав виїздити з Ахена, зупинився перед церквою. Він ніколи не був дуже побожним, але тепер, піднімаючись милостиво поверненою йому вільною ходою вгору, де стояв орган, відчув, як його надихає незмірне. Задля проби натиснув лівою рукою на клавіші. Вони зазвучали, зазвучали ясно і чисто у сповненому чекання приміщенні. Потім, вагаючись, спробував правою рукою, що довго була скута й заціпеніла. І дивіться, навіть під нею злинули вгору, наче срібні джерельця, звуки. Мало-помалу Гендель почав грати, фантазувати, і його немов затягнув могутній струмінь. Дивовижно нагромаджувались і спинались у невидимі високості дзвінкі цеглинки, знову і знову здіймалась угору повітряна будівля його генія, що не лишала тіні, була ефірною ясністю, наповненим звуками світлом. Унизу слухали безіменні черниці та вірні. Ще ніколи вони не чули, щоб так грала смертна людина. А Гендель, смиренно опустивши голову, грав і грав. Він знову знайшов свою мову і промовляв тепер нею до Господа, до вічності й до людей. Він знову міг писати музику, знову міг творити. Аж тепер він відчув, що одужав.
– Я повернувся з Аїду, – гордо проказав Ґеорґ Фрідріх Гендель, випнувши широкі груди, простерши могутні руки, лондонському лікареві, що не міг надивитися на медичне диво. З повною силою, з несвітською жадобою праці і з подвійним завзяттям, одужавши, він знову взявся до роботи. Давній бойовий дух знову надихав п’ятдесятитрирічного чоловіка. Він пише оперу, – вже здорова рука чудово кориться йому, – другу, третю, великі ораторії «Саул», «Ізраїль у Єгипті» і «Аллегро і Пенсієрозо»; наче з давно застояного джерела, невичерпним потоком ллється його творча енергія. Але час проти нього. Смерть королеви урвала вистави, потім почалася іспанська війна, на майданах щодня збираються юрби, що галасують та співають, а театр лишається пустим, нагромаджуються борги. Потім настала сувора зима. В Лондоні був такий холод, що замерзла Темза, і по її дзеркальній поверхні їздили зі дзвіночками сани, такої неприязної пори були закриті всі зали, бо ніяка янгольська музика в приміщеннях не могла чинити опору такому лютому морозові. Потім захворіли співаки, доводилось відмовлятися від однієї вистави за другою, скрутне становище Генделя ставало дедалі тяжчим. Кредитори тиснули, критики глузували, публіка була байдужа й німа, і мало-помалу Гендель, що відчайдушно боровся, занепав духом. Один бенефіс іще врятував його від боргової в’язниці, але яка ганьба – заробляти собі на життя, як жебрак! Гендель дедалі більше усамітнюється, щоразу похмуріший його настрій. Чи не було б краще, щоб він лежав, напівпаралізований тілом, ніж мати тепер паралізовану душу? Вже 1740 року Гендель знову почувається, наче в облозі, він тепер розбитий чоловік, шлак і попіл своєї колишньої слави. Він насилу нашкрябує зі своїх попередніх творів різні фрагменти і стулює їх докупи, вряди-годи ще пише щось нове. Але пересох у ньому могутній потік, зникла первісна сила в уже знову здоровому тілі; цей велетень уперше почувається втомленим, уперше цей нездоланний борець переможений, уперше священний потік творчої пристрасті зупинився і пересох, дарма що творчо наповнював світ від миті, коли Генделю виповнилося тридцять п’ять років. Гендель іще раз підійшов до кінця. І в повному розпачі він знає або гадає, ніби знає: до кінця вже навіки. Навіщо, зітхає він, Господь дозволив мені встати після моєї хвороби, якщо люди знову поховали мене? Краще б я помер, ніж блукав власною тінню в холоді та порожнечі цього світу. В гніві Гендель інколи бурмотів слова Того, що висів на хресті: «Боже мій, Боже мій, нащо мене ти покинув?»
Як пропащий, опанований розпачем чоловік, утомлений від самого себе, зневірений у своїй силі, утративши віру, можливо, навіть у Бога, Гендель у ті місяці тиняється вечорами по Лондону. Тільки пізно ввечері він наважується вийти з дому, бо вдень кредитори з борговими розписками чекають його під дверима, щоб схопити, а на вулиці доводиться бачити байдужі й зневажливі людські очі. Іноді Гендель думає, чи не втекти йому до Ірландії, де ще вірять у його славу, – ох, вони не здогадуються, яка надламана сила в його тілі, – або в Німеччину чи Італію; там, можливо, знову розтане його душевна криза, й зі спустошеної скам’янілої душі, овіяної милим південним вітром, знову полине мелодія. Ні, він не терпить такого стану, тільки цього одного, не терпить, що не може творити і діяти, він, Ґеорґ Фрідріх Гендель, не терпить бути переможеним. Інколи він зупиняється і стоїть перед церквою. Проте знає, що слова не дадуть йому ніякої втіхи. Інколи заходить до шинку, але тому, хто звідав високе, блаженне і чисте сп’яніння творчості, огидне горілчане затьмарення. Інколи дивиться з мосту вниз на Темзу, в чорні, як ніч, німі води, і думає: чи не краще одним рішучим рухом позбутися геть усього? Тільки б не терпіти довше тягар цієї порожнечі, тільки б не бути в жорстокій самотності, покинутим і Богом, і людьми.
Але Гендель знову помилився. Того 21 серпня 1741 року був гарячий літній день, небо, наче розплавлений метал, задушливо й чадно нависало над містом, тож Гендель тільки вночі вийшов у Ґрін-парк, щоб трохи подихати повітрям. Там, у глибокій тіні дерев, де ніхто не бачив його і ніхто не міг завдати йому мук, він утомлено сів, бо та втома тепер гнітила його, мов хвороба, втома розмовляти, писати, грати, думати, втома відчувати, втома жити. Навіщо і для кого? Мов п’яний, пішов він додому по вулицях, по Пелл-Мелл і Сент-Джеймс, опанований тільки єдиною палкою думкою: спати, спати, нічого не знати, тільки спочивати, спочивати, і найкраще – навіки. В домі на Брук-стрит усі вже спали. Повільно, – який він утомлений тепер, до якої втоми зацькували його люди! – побрався він сходами вгору, щокроку рипіло дерево. Нарешті він у кімнаті. Черкнув кресалом і запалив свічку на письмовому столі; він робив це, не думаючи, механічно, як робив рік у рік, щоб сісти за працю. Адже тоді – з його вуст мимоволі зірвалося скорботне зітхання – він приносив із кожної прогулянки мелодію, певну тему, і завжди похапцем записував її, щоб не втратити створене під час сну. А тепер стіл був голий. Жодного нотного аркуша не лежало на ньому. Священне млинове колесо й далі стояло в замерзлому потоці. Немає нічого, щоб почати, нічого, щоб закінчити. Стіл був голий.
Але ні, не голий! Хіба там не ясніє в світлому чотирикутнику щось паперове й біле? Гендель схопив його. То був пакунок, і він відчув, що всередині є щось написане. Гендель рвучко зламав печать. Зверху лежав лист, лист від Дженненса, поета, що написав йому тексти «Саула» та «Ізраїля в Єгипті». Він прислав йому, писав поет, і сподівається, що високий геній музики, phoenix musicae, музичний фенікс, буде такий ласкавий пожаліти його бідолашні слова й понести їх на своїх крилах в ефір безсмертя.
Генделю здалося, ніби він торкнувся чогось огидного. Невже той Дженненс прагне поглузувати з нього, вже померлого і скаліченого? Одним рухом Гендель роздер листа, зіжмакав, кинув на землю й розтоптав ногами. «Паскуда! Шахрай!» – ревів він; той незграба вколов його в найглибшу, найпекучішу рану і роз’ятрив її аж до жовчі, аж до найтяжчої гіркоти його душі. Гендель гнівно загасив свічку, ступив, мов прибитий, у спальню і впав на ліжко: з очей йому раптом порснули сльози, і він затремтів усім тілом від безсилого гніву. Лихо цьому світові, в якому з окраденого ще й глузують, а стражденного мучать! Навіщо ще кликати його, коли серце йому скам’яніло, а сили не стало, навіщо знову вимагати, щоб він став до праці, коли в нього паралізована душа і знесилені чуття? Тепер тільки спати, тупо, наче тварина, тільки б забути, тільки б уже не бути. Важко лежить він на ліжку – розгублений, пропащий чоловік.
Але Гендель уже не може спати. Неспокій опанував його, розбурханого гнівом, як море – бурею, лихий і таємничий неспокій. Він крутиться з лівого боку на правий, а з правого – знову на лівий і дедалі більше втрачає сон. Може, краще все-таки встати і глянути на слова? Але ні, що́ над ним, над померлим, зможе вдіяти слово? Ні, воно не дасть йому тепер ніякої втіхи, бо Господь дав йому впасти в глибини, відокремив від священного потоку життя! А проте ще пульсувала в ньому сила, таємничо цікава, і спонукала його, а його безсилля нічого не могло вдіяти проти неї. Гендель підвівся й пішов до кабінету, знову запалив світло руками, що аж тремтіли від збудження. Хіба диво одного разу вже не позбавило його паралічу тіла? Може, Господь і душі зможе дати цілющу силу та втіху? Гендель підсунув свічку ближче до списаних сторінок. «Месія»! видніло на першій сторінці. Ох, знову ораторія! Його останні зазнали провалу. Але, неспокійний, Гендель перегорнув титульну сторінку і став читати.
Уже на першому слові він збадьорився. «Comfort ye», – так починався написаний текст. «Будь утішений!» – мов чарівні, були ці слова, – ні, не слова: то була відповідь, божественно дана відповідь, янгольський поклик із навислих небес у його зневірене серце. «Comfort ye», – як це сильно звучало, як струснули його залякану душу ці творчі, натхненні слова. І, навряд чи й дочитавши, навряд чи відчувши до кінця, Гендель уже чує їх як музику, чує, як вони ширяють, кличуть, жебонять і співають. О, щастя, брама відчинилася, він знову відчуває і чує музику!
Руки Генделю аж тремтіли, коли він тепер одну за одною перегортав сторінки. Так, він покликаний, покликаний, кожне слово проникало в нього з нездоланною силою. «Thus saith the Lord» («Так промовляє Господь!») – хіба це не сказано йому, і тільки йому, хіба не та сама рука, яка повалила його ниць, тепер, на щастя, підводить його з землі? «And he shall purify» («Він очистить тебе»), – так, це сталося з ним, йому нараз вимело з серця всю похмурість. Хто інший міг навіяти такі піднесені й могутні слова цьому бідоласі Дженненсу, цьому віршописцю з Ґопсолу, як не він, єдиний, хто знає його скруту? «That they may offer unto the Lord» («Щоб жертву принести Богові»), – так, запалити жертовне полум’я з палкого серця, щоб воно здійнялося аж до небес, дати відповідь, відповідь на цей чудовий поклик. Це сказано йому, тільки йому: «Об’яви своє слово могутнє», – ох, об’явити, об’явити з силою гримотливих тромбонів, ревучого хору, з громом оргáну, щоб слово знову було таким, як і першого дня, священним Логосом, що пробуджує людей, усіх, навіть тих, хто в розпачі ще ходять у пітьмі, бо справді: «Behold, darkness shall cover the earth», ще вкриває пітьма землю, ще не знають вони про блаженство спасіння, яке дається їм цієї миті. Гендель тільки-но прочитав, як уже буяє в ньому, цілком сформований, подячний крик: «Wonderful, counselor, the mighty God», – так, треба хвалити його, дивовижного, що вміє і дати пораду, і діяти, що дає мир збуреному серцю! «Бо янгол Господній підступає до них», – так, на срібних крилах прилетів він у кімнату й торкнувся Генделя і дав йому спасіння. Як не дякувати йому, як не тішитись і радіти, тисячами голосів в одному власному, як не співати й не хвалити: «Господові слава!»
Гендель схилив голову над аркушами, немов під час урагану. Вся втома минулася. Ще ніколи він не відчував отак гостро своєї сили, ще ніколи отак не відчував, як пронизує його завзяття творчого пориву. І знову, щоразу, наче потоки теплого спасенного світла, струмують над ним слова, кожне спрямоване в його серце, заклинає і визволяє! «Rejoice» («Радій»), – як велично пориває цей хоровий спів, Гендель несамохіть піднімає голову і випростує руку. «Він справжній помічник», – так, Гендель прагнув засвідчити це, наче ніколи не робив нічого земного, прагнув підняти своє свідчення над світом, наче осяйну скрижаль. Тільки той, хто тяжко страждав, знає про радість, тільки катований здогадується про останнє добро помилування, треба засвідчити перед людьми саме це, засвідчити воскресіння після пережитої смерті. Коли Гендель прочитав слова: «He was despised» («Він був зневажений»), набігли тяжкі спогади, обернувшись у похмурі, гнітючі звуки. Вже вважали, ніби він переможений, ніби його живцем поховано, глузливо цькували його – «And they that see him, laugh», сміялися ті, хто бачив його. «І не було нікого, хто б утішив стражденного». Ніхто не допоміг йому, ніхто не втішив його, як він був безсилим, але дивовижна сила – «He trusted in God», він покладався на Бога, – дивіться, вона не дала йому лежати в могилі: «But thou didst not leave his soul in hell». Ні, не в могилі його розпачу, не в пеклі його безсилля, бо, скутому і зниклому, Господь лишив йому душу, ні, знову покликав його, щоб він приніс людям звістку радості. «Lift up your heads» («Підведіть свої голови»), – як мелодійно лине тепер із нього величний наказ проголошення! І раптом побачив Гендель, бо ж там стояли слова, написані рукою бідолашного Дженненса: «The Lord gave the word».