Іван III першим із князів почав зватися в офіційних документах «Іоанн, Божою милістю государ всея Русі». До нього навіть уперше почав застосовуватись титул «цар», що означав найвищий ступінь самодержавної влади – він прирівнював його до великих правителів світу. І вже народна уява почала звати його Грозним, хоча згодом це жахливе прізвисько прикладеться до іншого Івана – IV.
Для своєї держави Іван III вигадав новий герб: на одному боці царської печаті було зображення двоголового хижого орла (цей символ перекочував у Московію від грецьких царів), a з другого – вершник, який перемагає списом змія.
Сину своєму Василію Іван III передасть князівство Московське уп’ятеро більше за те, що його він у свої двадцять два роки отримав.
Але, щоб підняти міжнародний престиж престолу, князь вирішив узяти другий шлюб (перша жона його померла, залишивши йому сина Івана): оженитися на племінниці останнього візантійського імператора, вихованій при дворі римського папи – Зої Палеолог (на Русі вона отримає ім’я Софія).
За М. Костомаровим, Зоя Палеолог «въехала в Москву 12 ноября, рано поутру, при стечении любопытного народа. Митрополит встретил ее в церкви: приняв его благословение, она пошла к матери Иоанновой, где увиделась с женихом. Тут совершилось обручение: после чего слушали обедню в деревянной Соборной церкви Успения (ибо старая каменная была разрушена, а новая недостроена). Митрополит служил со всем знатнейшим духовенством и великолепием греческих обрядов; наконец обвенчал Иоанна с Софиею, в присутствии его матери, сына, братьев, множества князей и бояр, легата Антония, греков и римлян. На другой день легат и посол Софииных братьев, торжественно представленные Великому князю, вручили ему письма и дары».
А з ними і саму принцесу, князеві-цареві московитів, вручив – як річ коштовну, що її треба берегти, як око в лобі.
Князь Іван аж затремтів, як угледів діву-принцесу.
– Ось вона, славної Візантії славна дочка! Просимо любити і жалувати…
– Моя… – видихнув Іван. – Така мені й у сни приходила. Тепер Москва з Візантією на віки поєднається, а в Кремлі нове сонце засяє, бо жона для мужа і є сонце небесне…
«Довольный славным успехом (свого чергового походу з приєднання інших князівств до свого. – В. Ч.), Иоанн скоро насладился и живейшею семейственною радостию. София была уже матерью трех дочерей: Елены, Феодосии и второй Елены; хотела сына и вместе с супругом печалилась, что Бог не исполняет их желания. Для сего ходила она пешком молиться в обитель Троицкую, где, как пишут, явился ей св. Сергий, держа на руках своих благовидного младенца, приближался к великой княгине и ввергнул его в ее недра: София затрепетала от видения столь удивительного: с усердием облобызала мощи святого, и чрез девять месяцев родила сына, Василия. Сию повесть рассказывал сам Василий (уже будучи государем) митрополиту Иоасафу». (М. Карамзін. «История государства Российского».)
I в біографії великого князя московського Василія III з’явився промовистий рядок: «Син Івана III Васильовича і візантійської царівни Софії Палеолог».
Палеологи – остання імператорська династія у Візантії (1261–1433). Заснована імператором Нікеї Михайлом VIII Палеологом. Зоя (що грецьк. означає життя) було її ім’я, дане їй від народження, Софією (з грецьк. – мудрість) принцесу було названо в Московській Русі. Так от, Зоя-Софія Палеолог була племінницею імператора Константина XI. Шлюб із візантійською принцесою Софією Палеолог Іван III використав для піднесення авторитету Московської Русі, що набирала силу в міжнародних відносинах, і для зміцнення великокнязівської влади. А заразом, щоб вирізнитися з-поміж руських князів – бодай і жінкою. Адже ж принцеса з чужої імперії.
Рік народження Софії Палеолог в історії залишився невідомим, а не стане її у 1503 р. Василеві, майбутньому владиці Московії, на той час виповнилося 24 роки, Іван III вже оголосив його спадкоємцем, а він іще був неодруженим – «в противность тогдашнему обыкновению».
Загуляв княжич (дівок у нього було та було), але все то так, ради забавки. Гульки його вже явно затягувалися й починали викликати небажані пересуди. Треба було спішно обзаводитися (бодай для престижу) княгинею родовитою, а ще краще – іноземкою. Та й великий князь Іван III відчував деяку незручність, аж ніяковість: синові вже скоро 25 стукне, а він усе ще одинак. Куди воно годиться! Ще казна-що подумають московити. Негодящий, мовляв, у Івана синок для женіння, а князь його призначив спадкоємцем (хоч одинак великим князем не може бути).
Спершу Іван думав оженити сина на принцесі з чужоземелля (як і сам оженився) – солідніше так. А будучи союзником Данії, він і запропонував тамтешньому королю одружити свого сина-спадкоємця на його дочці-принцесі. І таким робом утвердити їхню дружбу. Так і запропонував датському послу, який перебував у Москві, передати своєму королю, і посол погодився й передав, але…
Але його величність король датський, мабуть, на догоду шведам, яких він забаг знову собі підкорити (вони не терпіли Московської Русі), ухилився від виявленої йому честі бути тестем спадкоємця великокняжого престолу московитів і віддав дочку свою, принцесу Єлисавету, за курфюрста Бранденбурзького, піднісши «гарбуза» сановитому московиту. Але той навіть на образу вже не мав часу – відчував свою швидку кончину, а кістлява вже стояла у нього за плечима. А так хотілося оженити сина та благословити його щасливий шлюб… Та часу шукати синові наречену в чужоземеллі в Івана вже не було, як і здоров’я. І тоді князь вирішив оженити сина на підданій – Русь теж не бідна на гідних дівиць.
І великий князь Іван III ухвалив: красних дівиць для сина Василія, найгідніших із гідних, найкращих із кращих на вроду, із родів знатних, поведінки взірцевої, вибирати серед дочок боярських і дворянських та притьмом звозити їх до Москви, у Кремль на оглядини.
І потяглися з усіх кінців Русі до Москви заквітчані візки, в яких везли красних дівиць наляканих (вперше-бо дівиці залишали отчу садибу) і водночас обнадієних – адже кожна сподівалася, що саме її на роль жони і великої княгині вибере Василій, царський син і спадкоємець престолу…
Допомагав вибирати найгіднішу батько. Великий князь Іван III радив синові вибрати дщер боярина (між іншим, за походженням грека, але вже обрусілого – Юрія Малого), чия дочка, красуня з красунь, теж була на виданні – чим не пара для Василія? Але жених раптом уперся: не хочу дочку боярина Малого, а хочу Соломонію (і де він її встиг угледіти?) дочку Юрія Сабурова, хоч і не дуже знатного, але одного з потомків якогось там ординського хана. Його дочку й вибрав Василій.
Юрій Сабуров мешкав у Москві, неподалік Кремля, тож чи варто було здіймати гам-тарарам та звозити до Москви дівиць з усієї Русі, коли така виявилась у самій Москві?…
Але серцю не накажеш.
– Діло молоде, – зітхнув князь Іван III. – Я теж замолоду, бувало… Бути так, як вирішив мій син. Зрештою, не нам із нею жити, а Василеві, тож коли що – на себе нарікатиме…
Отож вибрав Василій дівицю Соломонію, а батько її, дворянин Сабуров, на радощах, що ось-ось стане тестем спадкоємця престолу, влаштував бучний бенкет. Гульки були такі, що їх довго потім згадували московити…
Вибір Василія так прокоментує М. Карамзін:
«Соломония отличалась как, вероятно, достоинствами целомудрия, так и красотою, цветущим здравием…»
Василій був у захваті від Соломонії.
І життя їхнє буде довгим та щасним – Василій князюватиме, водитиме раті в походи, завойовуючи для свого князівства нові й нові землі – де князівство, а де бодай удільчик, все згодиться, – а велика княгиня Соломонія, чекаючи-виглядаючи його з походів, доглядатиме разом з мамками їхніх діток, а найперше – сина-спадкоємця…
І на радощах, що небеса ощасливили його Соломонією, велів в усіх московських церквах в усі тамтешні дзвони радісно дзвонити, а жебракам щедро давати милостиню, аби молилися за здравіє Василія та Соломонії…
Соломонія таки принесла Василеві оберемок щастя, але стільки ж (якщо не більше) й нещастя. І матиме Василій клопіт із нею превеликий, але…
Але – згодом, а поки що він із нею, наче Адам із Євою, в раю-едемі розкошує.
І слухають вони Сирін – птаху райську, яка має людський вигляд, а співом своїм бере в полон, і людина тоді відчуває неймовірну радість.
Щоправда, тільки щасливі та радісні люди можуть чути чарівний спів Сирін. Ось тільки заковика: зникає цей птах так само швидко, як слава та успіх…
Частина перша
Вигнання княгині Соломонії
І шлюб із першою жоною Соломонією Сабуровою у Василія III, попри бурхливу радість перших років спільного життя, врешті-решт, виявиться таким, якого князь аж ніяк не чекав – невдалим. І причини того були вагомими: за 20 (двадцять!) років спільного з нею життя і любощів у них так і не з’явилися діти. Бодай одне – спадкоємець…
Великий князь і велика княгиня, занепокоєні відсутністю нащадка, до чого тільки не вдавалися: постійно їздили на богомілля, прикладалися до всіх чудотворних ікон Русі, але все було марно. Чомусь Господь не посилав їм спадкоємця – за які такі гріхи? Не інакше, як Соломонія чимось не догодила Всевишньому. І тоді Василій III таки зважився на нечуване – розлучення.
Як підкреслювалось і наголошувалось: із причини «неплодства» княгині.
За М. Карамзіним
«Тогда великий князь, свободный от дел воинских, занимался важным делом семейственным, тесно связанным с государственною пользою. Он был уже двадцать лет супругом, не имея детей, следственно и надежды иметь их. Отец с удовольствием видит наследника в сыне: таков устав природы; но братья не столь близки к сердцу, и Василиевы не оказывали ни великих свойств душевных, ни искренней привязанности к старейшему, более опасаясь его как государя, нежели любя как единокровного. Современный летописец повествует, что великий князь, едучи однажды на позлащенной колеснице, вне города, увидел на дереве птичье гнездо, заплакал и сказал: «Птицы счастливее меня: у них есть дети!» После он также со слезами говорил боярам: «Кто будет моим и русского царства наследником? братья ли, которые не умеют править и своими уделами?» Бояре ответствовали: «Государь! неплодную смоковницу посекают: на ее месте садят иную в вертограде». Не только придворные угодники, но и ревностные друзья отечества могли советовать Василию, чтобы он развелся с Соломониею, обвиняемою в неплодии, и новым супружеством даровал наследника престолу. Следуя их мнению и желая быть отцом, государь решился на дело жестокое в смысле нравственности: немилосердно отвергнуть от своего ложа невинную, добродетельную супругу, которая двадцать лет жила единственно для его счастия, предать ее в жертву горести, стыду, отчаянию нарушить святой устав любви и благодарности. Если митрополит Даниил, снисходительный, уклончивый, внимательный к миру более, нежели к духу, согласно с великокняжеским синклитом признал намерение Василиево законным или еще похвальным, то нашлись и духовные, и миряне, которые смело сказали государю, что оно противно совести и церкви. В числе их был пустынный инок Вассиан, сын князя литовского Ивана Юрьевича Патрикеева, и сам некогда знатнейший боярин, вместе с отцом в 1499 году неволею постриженный в монахи за усердие к юному великому князю, несчастному Димитрию. Сей муж уподоблялся, как пишут, древнему святому Антонию: его заключили в Волоколамском монастыре, коего иноки любили угождать мирской власти; а престарелого воеводу, князя Симеона Курбского, завоевателя земли Югорской, строгого постника и христианина, удалили от двора: ибо он также ревностно вступался за права Соломонии. Самые простолюдины – одни по естественной жалости, другие по Номоканону – осуждали Василия».
Бездітність монархів на Русі була не таким уже й рідкісним явищем, а отже, проблемою з проблем.
Бездітним виявиться і син Івана Грозного Федір Іванович – йому судитиметься увійти в історію останнім представником династії Рюриковичів. Федора Івановича ще називали (не без підстав) «блаженним». По смерті свого батька Івана IV виявився його єдиним спадкоємцем, тому й став царем Русі. Хоча сам Грозний називав його «постником и молчальником», «более для кельи, нежели для власти державной рожденным» – між іншим, сам же такого сина й породив.
Федір був «росту малого, дрябл телом, лицом бледен; всегда улыбался, но без живости; двигался медленно, ходил неровным шагом от слабости в ногах; одним словом, изъявлял в себе преждевременное изнеможение сил естественных и душевных».
Польський посол тих років писав про руського царя:
«Хотя про него говорили, что у него ума не много, но я увидел, как из собственного наблюдения, так и из слов других, что у него вовсе его нет».
Федір тільки значився царем, а фактично всіма державними справами тоді заправляв Годунов. А щодо Федора, то він цілком і повністю віддавався своїм дивацтвам: «Простой, тихий, чрезвычайно набожный (це й зіграє з ним злий жарт. – В. Ч.), очень ласковый и милостивый царь. Вставал около четырех часов утра и весь день проводил в молениях, службах, ласковых беседах с боярами и в нежном ворковании с супругой. Любил царь вкусно и сытно поесть. После обеда отдыхал три или два часа – меньше в том случае, если ходил в баню или отправлялся смотреть кулачные бои. Вечера проводил с шутами, карлами и карлицами. После ужина молился перед сном и умиротворенный отходил ко сну».
Він був настільки релігійним, що вважав подружні стосунки гріховними. І як результат – помер бездітним 1598 р. З його смертю на троні московському урвалася династія Рюриковичів, яка правила Руською державою 736 років, починаючи від легендарного Рюрика.
8 куль і 106 шабельних ударів – на двох, – що буває, коли королева виявиться безплідною
Вставна новела
Це трапилося 1903 р. у Белграді.
Спадкоємець сербського престолу Александар Обренович (син короля Милана і королеви Наталії), ставши королем (батько-король зрікся престолу на користь сина) того року одружився. Все б нічого – не може король на троні бути холостим, але Александар оженився зі скандалом – ледь чи не на всю Європу, не кажучи вже про своє королівство. Адже претендентка на королівське серце й руку (її звали Драга) аж ніяк не могла стати дружиною монарха. Що з того, що Драга була вродливицею, вдатною на розум, успішно музичила, вільно спілкувалася французькою, а на довершення до всього ще й писала вірші та оповідання, публікуючи їх у сербській пресі. Що з того, адже Драга була простого роду (онука хліботорговця), а така простолюдинка не могла стати жоною монарха і королевою. Окрім того, вже була вдовою (чоловік її помер). І до всього була аж на 15 років старшою за молодого короля!
Яким зіллям вона обпоїла королевича, який щойно королем став? Якими чарами зачарувала? Не інакше, як відьомськими…
Тож і не дивно, що намір Александара одружитися з такою всіх обурив. Проти його забаганки виступили батьки Александара, міністри, чиновники і генерали.
І навіть правлячі династії Європи були шоковані наміром Александара. Батько Александара, екс-монарх Милан, зробив кілька спроб відрадити сина од такого женіння на простолюдинці, але той затявся на своєму. Тоді батько вирішив скинути сина з престолу і для цього почав готувати переворот, але син поспішив оголосити батька поза законом і дозволив будь-якому «чесному сербу» розстріляти його на місці! Батькові довелося тікати з Сербії. Не винісши душевних переживань, екс-монарх помер, а синок його тим часом одружився з Драгою та поспішив оголосити її королевою усіх сербів.