І захропів.
А він хропе і горя йому мало!
Видовисько, як татари викрадають її синочка, було таким ясним і вражаючим, що затермосила за плече князя.
– Василію, годі-бо спати. Татари нашого синочка викрали. Та проснися ж! Хіба ти не чуєш тупіт копит їхніх коней? Вони Москву захопили, у Кремль проникли, проснися ж! Будемо спасати нашого синочка…
Вона зайшлася плачем і забилася, як у бісівському насланні.
Почали на прохання великої княгині звозити до Москви, у Кремль різних ворожок, з якими Соломонія шушукалася та прохала у них ради-поради, як їй, нарешті, ощасливити князя спадкоємцем. Он князь на неї вже косо позирає… То чи немає у вас, чаклунки-ворожки, баби-знахарки, зілля такого, щоб вона нарешті завагітніла?
– А ти впевнена в цьому, княгине? – озирнувшись, питає стиха ворожка. – Що ти безплідна, га?
– Так усі кажуть… – розгубилася Соломонія. – І князь так рече…
Ось тут ворожка й нараяла їй – на свою біду:
– А ти, княгине, щоб спадкоємця народити, доброго молодця підшукай… І спробуй з ним – тихцем, щоб ніхто не угледів…
Люди князя підслухали пораду ворожки, князеві про те донесли.
Василій так і спалахнув, і велів тій ворожці кліщами язика блудливого вирвати (що й було зроблено).
– А тобі, княгине, ось така моя рада-порада, – князь чи не вперше (а був же до того таким із нею ласкавим!) на Соломонію аж визвірився. – Твоїй порадниці балакучій язика вирвали, щоб не патякала, чого не слід. А тобі, княгине, як будеш такі поради слухати, велю вуха зуздром вирвати. Бо не те слухаєш, Соломоніє Сабурова…
– Тебе лиш слухати одного буду, володарю мій…
І княгиня вперше за роки спільного життя з князем з острахом на нього глянула, впала перед ним на коліна, прощення просила. Присягалася більше не слухати тих бісівок.
– Гаразд, – князь охолов. – Вдруге тебе прощаю. А втретє, як будеш отаке слухати, голови можеш позбутися!
Соломонія знала: це не пуста погроза, слова свого великий князь завжди дотримувався… Та ось лихо, і ненавидіти теж умів. Сьогодні янгол, а завтра – біс. А ти, Соломоніє, крутись, щоб і янголу догодити, і бісові теж.
В останні роки Соломонія раптом почала захоплюватися ляльками, виготовляла їх, бавилася ними – в дитинстві так ними не захоплювалася. Щось вирізала – голову, тулуб, ручки-ніжки, – зшивала дві половинки, наповнювала те ганчір’ям, і в неї виходили якісь маленькі ганчір’яні дітки. Соломонія їм очки-ротики малювала, вбирала лялечку в сорочечку, що її сама ж викроїла, пошила й вишила і називала таку ляльку своїм «синком». І часто колисала ляльку, як малу дитину, і наспівувала їй, аби «дитятко» спало й не коверзувало…
Чого тільки не робили князь і княгиня, щоб Господь дарував їм дитятко… Передавали дарунки церквам і монастирям, їздили до знаменитих святих на поклоніння, роздавали милостиню вбогим, милували закоренілих злочинців – нічого не виходило. Тоді вони чи не у відчаї звернулися до чародіїв і чаклунів та були готові заради появи спадкоємця поклонитися кому завгодно – не тільки Богу, а й чортам-бісам і дияволам. Зрештою, прийшла до Кремля в царські палати знаменита на всю Русь ворожка Степанида Рязанка, подивилася на царицю і коротко, але значуще, мовила, як вирок винесла: «Дітям не бувати!..»
А Соломонія ганчір’яні ляльки гойдає та знай своє наспівує: «А-а, люлі, люлі, люлі…»
Це князя Василія спершу насторожувало, а потім і дратувало. І він почав уникати княгині із ганчір’яною лялькою, що її вона видавала за свого синочка.
Зрештою князь махнув рукою на жону: хай тішиться ганчір’яними ляльками, все одно з неї користі ніякої, тож доведеться таки розлучитися та вдруге женитись. Але вже на такій, що неодмінно народить йому сина. Вирішивши так, князь уже більше не вагався: із Соломонією йому більше не жити, доведеться її в монастир відправити, а собі підібрати любоньку молоду та гарну, здатну народжувати дітей.
Василій III і звернувся до святих отців по дозвіл на розлучення з княгинею, жоною своєю законною перед Богом і людьми. І перед Руссю теж. А заразом прохав святих отців дозволити йому другий шлюб узяти з іншою жінкою. Але розуміння він знайшов лише в митрополита Данила. Інші первосвященики, зокрема й запрошений з Ліонського монастиря учений монах Максим Грек, виступили з осудом великого князя за гріховний намір. (Виходило так, що вони мимовільно стали на сторону його брата Юрія Івановича, який уже давно зазіхав на великокняжий престол.) Василій III разом із митрополитом Данилом і за допомогою світського й духовного судів почав позбуватися противників другого княжого шлюбу: Максима Грека засудили до ув’язнення у Волоколамський монастир, інших теж порозсилали у глухі краї.
І лише тоді великий князь отримав від митрополита Данила благословення на розлучення та на новий шлюб. Пострижена в монахині під ім’ям Софії, Соломонія Сабурова, п’ять років провела у засланні в Каргополі, а вже потім її перевели в Суздаль, у Покровський монастир. Буцімто там вона в один час із новою жоною Василія III, княгинею Оленою, і завагітніла (від кого? Не від Духа ж Святого?). І, як стверджували самі монахи, народила царського сина.
Василій не йняв віри почутому: як народила, вона ж безплідна?! Все життя була такою і є. І буде такою до скону. Не дано їй виконати Божу заповідь: плодітесь і розмножуйтесь. За те й позбувся її, і в монастир вона йшла від нього без плоду в череві своєму, а це – нате вам! – буцімто народила. Чи не від Ілька Муромця? Або від якогось там іншого богатиря? Не інакше, як Соломонія щось затіває проти нього.
Доведеться в Суздаль бояр посилати, нехай розберуться, що вона там накоїла і якого новітнього богатиря Русі породила. Вона безплідна, як та смоківниця, що її й Святе Письмо радить вирубувати.
…Казали, Соломонія таки в гніві кричала, коли її силоміць садовили у візок, щоб везти в монастир, як просту черницю, кричала – коли про те передали князеві, він аж похолов, хоч боязливим зроду-віку не був, а на мить чи то злякався, чи розсердився, – так от, кричала Соломонія, що вона – подумати тільки! – уже тяжі і народить сина, та не якого-небудь, а – богатиря, ще й такого, якого Русь не знала, а вже він, синок її, богатир, витязь мужній, відомстить своєму батькові за те, що той із його матері так поглумився…
І викрикувала ще такі словеса, що про них бояри побоялися навіть доносити великому князеві…
Чутки про те швидко – як вогонь по сухій соломі – розлетівся по Русі – Московській, ясна річ. І всі згодом тільки передаватимуть з уст в уста:
– Чули? Соломонія, княгиня наша, той… Синочка в монастирі народила. Ім’я йому дала Георгій…
Перегодом чутки всюди полинуть: черниця Соломонія таємно виховує сина і не хоче його нікому показувати, а тільки нахваляється:
– У свій час він явиться в могутті й славі! Як архангел-побідоносець на коні! Щоб своєму батечку за матінку свою відомстити, щоб правда на Русі була…
Хтось такі чутки вважав за правду, хтось за вигадку самої Соломонії, або противників великого князя, щоб досадити йому, допекти до живого…
Василій III – великий князь московський, син великого князя московського Івана III (Тимофія) Васильовича і великої княгині Софії (Зої) Палеолог, племінниці візантійського імператора Константина XI, затято боровся за верховну владу зі своїм племінником Дмитрієм, онуком Івана III. У 1505 р. ставши по смерті батька великим князем московським, Василій захопив (чи то пак приєднав) до Московського князівства раніше самостійні Псковську і Рязанські землі. У 1514 р. після війни з Литвою до Москви відійшла Смоленська земля. Василій також ліквідував низку удільних князівств – Новгород-Сіверське, Стародубське, Калузьке, Волоколамське, Углицьке. Вів тяжку війну з Кримським ханством, намагався перетворити Казанське ханство в залежне від Московського князівство, яке вже тоді ставало серцевиною Російської держави, що народжувалася. Нещадно розправлявся з внутрішньою опозицією – князями і боярами, які виступали проти його влади. Створив новий «Судебник»…
Посол германського імператора Максиміліана Сиґізмунда Герберштейн писав, що Василій владою переважав усіх монархів світу.
На лицевому боці його печаті був напис:
«Великий Государ Василій Божою милістю цар і господин всея Русі».
А на зворотному боці значилось:
«Владимирської, Московської, Новгородської, Псковської, і Тверської, і Югорської, і Пермської і багатьох земель Государ».
Хоча для ведення постійних війн потрібна була постійна й велика армія, але із цим у Василія проблем не було: утримання армії обходилося недорого. Бідним платили якусь там мізерію, а тим, хто був багатший, не платили взагалі – воюй за князя і за Русь, а там Бог тобі воздасть.
Згадуваний посол Герберштейн так писав про армію Василія:
«Пожалуй, кому-нибудь могло бы показаться удивительным, что они содержат себя и своих на столь скудное жалованье и притом, как я сказал, столь долгое время, поэтому я разъясню в кратких словах их бережливость и воздержанность. Так, у кого есть шесть лошадей, а иногда и больше, пользуется только одной из них в качестве подъемной или вьючной, на которой везет необходимое для жизни. Прежде всего, такой человек имеет в мешке длиной две или три пяди толченое просо, потом восемь или десять фунтов соленой свинины, есть у него в мешке и соль, и притом, если он богат, смешанная с перцем. Кроме того, каждый носит с собой топор, огниво, котел или медный горшок, чтобы, если он случайно попадет туда, где не найдет ни плодов, ни чесноку, ни луку или дичи, иметь возможность развести там огонь, наполнить горшок водой, бросить в него полную ложку проса, прибавить соли и варить; довольствуясь такой пищей, живут и господин, и слуги… Если же господин хочет пиршествовать роскошно, то он прибавляет маленькую частицу свиного мяса. Я говорю это не о более знатных, а о людях среднего достатка. Вожди войска и другие военные начальники время от времени приглашают к себе других победнее, и, получив хороший обед, эти последние воздерживаются иногда потом от пищи два или три дня. Точно так же, если у московита есть плоды, чеснок или лук, то он легко может обойтись без всего другого».
Водночас із війнами Василій III наводив лад у своїй вотчині, у Кремлі: заново відбудував Архангельський собор, а в селі Коломенському під Москвою спорудив церкву Вознесіння (обидва храми є донині шедеврами світової архітектури).
Взимку оживала торгівля, коли мороз заковував крижаним панцирем ріки. Тоді довжелезні вервечки возів, навантажених усіляким добром, тяглися до Москви. Іноземці дуже дивувалися, що головний торг відбувався на міцному льоду Москви-ріки.
Василій III встигав і воювати, раз за разом розширюючи землі свого князівства за рахунок захоплених, і храми та собори будувати, і торгувати, і… Ось тільки з особистим життям йому не щастило. Соломонія так і не народила спадкоємця, довелося її відправити в монастир.
А коли полишала цей світ княгиня Соломонія, то забажала, щоб у гріб поруч із нею поклали ляльку в багато прикрашеній дитячій сорочечці…
А про «сина» Соломонії – так дехто вперто вважав – склали навіть (щоправда, через роки) пісню. Про те, як він став розбійником…
Зокрема, й на вірш Некрасова було складено пісню «12 разбойников», що входила до репертуару Федора Шаляпіна:
У поемі того ж Некрасова «Кому на Руси жить хорошо» Іонушка розповідає про те, як уже немолодим Кудеяр подався в монахи, аби спокутувати свої гріхи. Йому порадили перепиляти ножичком дуб, і тоді гріхи його будуть відпущені. Розбійник, який вирішив покаятись, витратив роки й роки, щоб перепиляти ножичком товстелезний дуб. І все марно. Стоїть дуб. А якось польський шляхтич почав перед ним хвалитись, як він убиває та мучить своїх холопів. Старий розбійник не витримав і загнав ніж у серце пана – тієї ж миті дуб упав, як перепиляний.
За право вважати Кудеяра «своїм» героєм сперечаються Саратовська, Ростовська, Липецька, Бєлгородська і навіть Тамбовська області Росії.
По Русі, а потім і по Росії довго ходили легенди та передання, що знаменитий розбійник Кудеяр був не простого роду, а… царського. Тому він і мав якісь надприродні якості та здібності.
А щодо Георгія, то Соломонія запевняла, що він помер іще дитиною. Так вона заявила і посланцям Василія III, які приїздили в Суздаль розбирати те дивне діло. І показала їм навіть гробницю в загальній усипальниці монастиря, де нібито покоївся її син. І тут же почала кричати, що син її, як виросте, то законно займе престол батька.
Загадкова гробниця «царського сина Георгія» збереглася до наших днів. Коли її відкрили у 1934 р., то побачили, що замість дитини у гробику-колоді було поховано ляльку у хлопчачій сорочечці, загорнуту у тканину XVI ст. і підперезану пояском із китицями. Звідтоді й виникли дві версії.
Перша: ніякого сина у безплідної Соломонії не було. Друга: сорокадворічна черниця, аби відомстити Василію III (безплідному), народила сина Георгія від невідомого чоловіка (вочевидь, від монаха) і, аби порятувати його від колишнього чоловіка, оголосила дитину померлою, насправді ж передала її на виховання якійсь вірній, але бездітній сімейній парі.
Чи не в кожній області Росії добровольці шукали сліди Кудеяра і де-не-де їх навіть знаходили. Хоча б у Рязанській області ще у XVIII ст. знайшли розбійницьке лігво на березі річки Істри в урочищі Кам’яні Хрести (буцім там виколупали камінь з накресленим на ньому ім’ям Кудеяр).
Скарби Кудеяра – награбоване добро – знаходили на березі Дону, де він грабував судна чи купецькі каравани. Один із дослідників «таїни Кудеяра» вважає його достовірною історичною особою. «У руській історії другої половини XVI ст. у часи Івана Грозного був відомий син боярський Кудеяр Тишенков. У травні 1571 року, коли численні кінні орди кримського хана Девлет-Гірея здійснили стрімкий напад на Москву, разом із своїми прихильниками Тишенков перейшов на бік ворога і показав підходи до столиці. Кримському ханові вдалося підпалити Москву, але потім його військо змушене було відступити. Разом з кримськими татарами зрадник Кудеяр покинув межі Московської держави і залишився в Криму… Через кілька років вигнання Кудеяр звернувся до царя з проханням простити його провину і дозволити повернутися на батьківщину. І царська згода була отримана. Як склалася подальша доля Кудеяра – невідомо, не збереглося документів. Як немає доказів того, що Кудеяр Тишенков і знаменитий отаман розбійників – та сама особа…»
І все ж легенд про розбійника Кудеяра чимало. У Тульській губернії є навіть село Кудеярівка і Кудеярівські виселки. Буцімто й могила Кудеяра міститься теж на Тульській землі – неподалік Тули за Косою горою…
За однією з легенд, сам цар Іван Грозний запросив до себе розбійника – буцімто свого брата з боку батька – на службу, аби він збирав данину. Але Кудеяр привласнив собі частку зібраних багатств. За таку «службу» цар звелів своїм людям знайти і стратити злодія. Але скрині з награбованим добром так і не спромоглися знайти.
У словнику М. Фасмера Кудеяр – ім’я розбійника-отамана – приписується татарському збирачеві податі, зустрічається в піснях і легендах. Воно має тюркське походження і утворене від перського «худі» – «бог» і «яр» – «друг», «коханий». Ім’я Кудеяр було звичайним на Русі в XVI ст., його мали в той час багато історичних осіб.
Існує легенда, що розбійник Кудеяр – це татарин незвичайного зросту і сили, звіроподібної зовнішності, а жона його – руська красуня. В одному з географічних описів Росії зазначається (1901 p.), що Кудеяр є легендарним героєм, виразником «русской удали», «русской силы», що він прокладав шляхи руській людині до «вольних степів», віднятих у татарів. За народними переказами, «лицом он был пригож, телом статен, ум имел обширный, силу богатырскую, народу честно жаловал, во пиру был ласков, во хмелю весел; к красным девицам ластился, молодцам проходу не давал». На підставі цих легенд Костомаров і написав свій відомий роман «Кудеяр», повний авантюр і пригод. Там, між іншим, розповідається і про те, що під час одного з татарських набігів сина Соломонії Сабурової захопили у полон, але Олена Глинська відмовилась його викупляти, аби спровокувати татар на убивство – ще один спадкоємець не був потрібен. Але татари Георгія не вбили, а дали йому друге ім’я – Кудеяр. Він виріс, зібрав загін і вирішив мститися сімейству свого батька Василія III, а заразом і брату з боку батька. В радянській літературі написано п’ять чи шість романів про легендарного Кудеяра: «Скарб отамана», «Кудеярів стан», «Кудеярів дуб», «Розбійник Кудеяр» тощо. В сучасній маскультурі одна з письменниць навіть видала цикл романів про Кудеяра…