– Звідки ти, любе створіння? – нахилилася Рафлезія Ізольдівна до Микитки. – І раптом заверещала на все горло: – Кажи, хто тебе підіслав, дрібното пузата!
– Сюди його, сюди давайте, – закумкав з кабінету Паблішер. – Я з нього зараз швидко все витрушу.
І зацьомкав губами, неначе уявив, як витрушує з Микитки цілі жмені різнокольорових льодяників. У того й серце обірвалося. Але впасти не встигло. Тому що в цей час за спиною охоронця Стрільцова щось загарчало, і його чавунна рука зісковзнула з Микитчиного плеча. А сам він підстрибнув та й вдарився головою об дверну поперечину.
– Ой, ой! – загорлав. – Кусається! Та хто ж його назад запустив? Та ми ж з Нінкою двері зачинили!
– Р-р-р! – гарчав собака, ухопивши охоронця за штанину й метляючи своєю шотландською головою.
– Рятуйте! Бийте його! Виганяй її звідси. Пішла, пішов! Усіх звільню!
Піднялася страшезна метушня. І тільки доктор Паблішер не брав у ній участі: вигукнувши «ай-я-яй!», він відразу ж зачинився в кабінеті.
Між косяком та знервованим Стрільцовим утворилася вузесенька щілина. Микитка крутнувся на місці і протиснувся крізь неї до коридору, мало не спіткнувшись об свого рятівник. Рятівник сказав: «Гав!», відпустив штанину охоронця і разом з хлопчиком кинувся коридором. Лишень зоопарк зодіакальний на стінах замиготів.
– Сті-і-ій! Лови їх! Хапай!
Але було пізно. Микитка з собакою вивалилися з неземної астрології в пахучу земну весну і рвонули крізь неї. Прямісінько по проспекту Братів Стругацьких у напрямку бульвару Аліси Селезньової. А потім – дворами, дворами, до самого Марсіянського Парку. І лише тут, в найдальшому куточку пам’ятки природи місцевого значення, захеканий Микитка дозволив собі розслабитися.