Те, що там сталося, Андрійко знав. Тому вирішив піти в зворотній бік. І виявилася дуже дивна річ. На чудацьку компанію, яка пересувалася містом не громадським транспортом, а пішки, звернуло увагу доволі багато людей. В основному, робочих одиниць зі сфери торгівлі та обслуговування. Їм, чи то з яток, чи то з вікон магазинів та перукарень, усе видно.
– І бігають, і бігають, – жалілася одна одинця Андрійку на Наваринський вулиці. – А нічого не купують!
– Хоч би купили щось, – підтримувала її інша одинця з вулиці Рюміна. – А то ганяються один за одним, нібито робити їм більше нема чого.
– Паніку створюють, – бідкалася третя вже на Центральному проспекті. – І це в наш майже військовий час! Он звідти вони прибігли, звідки автобуси ходять.
Тобто, як зрозумів Андрійко, вчора в самому центрі міста відбувалося справжнісіньке тобі переслідування. А почалося воно, можливо, з території приміського автовокзалу.
Тож, саме на ньому Андрійко і почав шукати чергову одиницю, яка змогла б допомогти йому в подальшому розслідуванні злочинів камуфляжної банди. І вчинків дивного Святого Миколая.
Одиниця сиділа за скляною перегородкою й продавала квітки на автобуси. Народу в цей будній день було мало і одиниці кортіло побалакати.
– А як же! – відповіла вона на запитання Андрійка. – Були, були тут такі. Я ще подумала: волонтери чи військові з АТО. Чи може наші, місцеві? Хоча, ні. Вони з парутинського транспорту зійшли. З Ольвії. Та на туристів зовсім не схожі. Та й які туристи взимку?