В’ячеслав Васильченко
Дворушники, або Євангеліє від Вовкулаки
Вони вже давно серед нас…
ПРИМІТКА АВТОРА
Усі персонажі, установи й події, описані в романі, вигадані. Будь-який збіг з реальними людьми, установами або подіями абсолютно випадковий.
ДОВІДКА
Дворушники – за українським легендами, люди з двома серцями, перевертні.
Присвячується поганим людям. Уже хоча б за те, що вони цю книжку ніколи не прочитають.
А… І ще зеленому чаю «Greenfield»…
На одинака в лісі завжди чекає вовк. Еухеніо Фуентес «У лісовій глухомані» У кохання, як в пташки, крила, Пантери ікла, дракона хвіст… Генрі Лайон Олді «Хабанера» Інколи в ці часи я думаю про горизонт. З горизонтом ви повинні визначитися. Для цього потрібно залишити слід на білому. Можливо, ви скажете, що це проста дія, але кожна дія, яка змінює світ, – героїчна. Чи я просто себе переконав у цьому.
Стівен Кінг «Дьюма-Кі»
Напередодні-1
Сьогодні Вона знову крастиме… Останніх два місяці такі крадіжки стали сенсом Її життя. Хоча ні. Самим життям. Новим її життям. Мала тверде переконання: усе, що відбувалося раніше, – всього лиш репетиція. Підготовка до нього. Теперішнього. Справжнього. Якого прагнула. Про яке марила в рожевих дівочих снах. Про яке мріяла в нескінченних дівочих мріях…
Підхопила Його біля метро «Житомиська». Стояв з квітами і вже нетерпляче виглядав. Завжди впізнавав позашляховик кольору морської хвилі. Її розмальовану «Тойоту». І двох напружених вовків, що задоволено біжать, нанесені з боків авто талановитою рукою майстра аерографії. І могутню вовчу голову з товстою м’язистою шиєю на капоті. Великий фейс лісового хижака дивиться впевнено й незворушно, позбавляючи можливих візаві найменших сумнівів про силу та спритність. Хазяйка теж така. В усьому. Про це Він знав. Знала машина. Упевнені намальовані вовки…
Вона крала Його й Себе в цього жорстокого, але такого привабливого міста. Крала в усього світу. Крала в Господа. Упевнено. Сміливо. Не озираючись назад…
У тому-то й річ, що крала. Їхнє спільне божевілля – це суцільний злочин… А вони – закохані злочинці… Розуміла, що за злочини завжди карають. Десь глибоко в душі починала вже навіть остерігатися. Але та солодка млість, той усесвіт щастя, що приносили ці зустрічі, завжди вчасно затикали роти всім дванадцятьом головам застережливості. А інколи, подібно до казкового героя-переможця, – просто відрубували…
Ці постійні крадіжки відбувались усе частіше. Їхнє життя покотилося з горба нестримним колесом без гальм. Але коли ти в його середині, не думаєш ні про гальма, ні про те, що колись усе одно доведеться зупинитися, ні про те, що котишся вниз… І насолода від запаморочливого польоту вимикає всі інстинкти, всі системи безпеки…
Тепер Він перетворився на вовка. Її вовка. Кохатися з такою стовідсотковою Вовчицею і не стати Вовком… Цього бути не могло. Вона сама тебе перетворить, якщо побачить, що це хоч трохи можливо. Або – викине, як недоношене щеня. Або – загризе. В останнє вірилося більше. Але Вона обрала перетворення.
Він знав, що Тхори, Зайці й Ведмеді Її не цікавили. Не цікавили навіть Леви. Не потрібні. Тільки Вовк. І Вона його знайшла. Додала трошки магії – Жінки і Вовчиці – й одержала, чого прагнула. Хоча якусь дещицю вовчих звичок Він усе-таки мав…
Вони рушили в бік Житомира. У цьому напрямку багато дорожніх готелів і лісів. Є, де сховатися справжнім Вовку й Вовчиці. Спраглим до кохання. Голодним одне до одного…
Напередодні-2
Різкий звук безжалісним скальпелем розітнув ідилію літньої ночі. Нахабно ввірвався в безтурботну тишу заколисаного лісу, розбудивши сонних мешканців і околиці. Схожий на приречений крик якоїсь живої істоти. Невимовний страждальницький біль не вмістився в ньому. Мільйонами збожеволілих крапель шугонув через вінця. Вистачило півмиті, щоб ці моторошні краплі розбризкалися п’янким повітрям. Ще чверть – і безслідно розтанули, ніби їх вигадав талановитий штукар. Незрозуміло, правда, для чого. Відчуття вибухнули єдиним порівнянням: як небезпечна бритва. По венах…
Спочатку – нестримний захват, що розриває будь-яку вимірювальну шкалу. І – при вимкненому на нетривалий час серці – стрибок із заплющеними очима в безодню невагомості. Крилатої. Бездонної. Яка не знає, що таке межа.
Далі – знищувальне розуміння… Жорстоке. Невблаганне. Позамежне. ПОВЕРНЕННЯ НЕМАЄ. І ніколи не буде. Ритуал з часів Адама і Єви. Відхід за невидиму грань. За реальну межу. Раніше чи пізніше. Кому як. Коли в німому безсиллі завмирають стрілки життєвого годинника. І тоді здається – ВСЕ. КІНЕЦЬ. Але це не так. Не кінець. Початок. Початок зовсім іншого шляху. Невідомого. Незвіданого. Особливого. Який часто починається з такого несамовитого крику…
Людське життя теж починається з крику. Але цей, опівнічний, зовсім інший. Якийсь незвичний. Мученицький. Неземний. З відлунням усесвітньої катастрофи. І чогось утраченого назавжди. Напевно, тому що й шлях такий же всесвітньо-неземний…
Цей жахливий крик приреченої істоти, здавалося, належав усе-таки людині. Чи вже ні?…
1
Звичайний ранок. Ще один. Такий, як учора. І як завтра. За ним настане звичайний день. Мабуть, щастя має бути саме таким. Звичайне людське щастя. Просте й банальне, як нова пісняра ще одних «пающіх тр…в». Не вірите? Запитайте у тих, для кого ранок уже ніколи не настане. Ні звичайний. Ні незвичайний. Ніякий…
Та коли подзвонив мобільний, Лисиця зрозумів, що сьогоднішній таки незвичайний. Він у відпустці. Значить – нікому нічого не винен. Тому й дзвонити до нього не треба!
А все ж починалося так чудово: п’ятикілометрова пробіжка, турнік і гантелі. Мокра футболка, ніби суперклеєм, міцно приліпилася до спини. Чергова життєва насолода. Її смачно доповнив зелений «Greenfield». Звична тональність закоханості у Світ. Як завжди…
А думками гасало море. Його професор – чого там применшувати! – заслужив. Тільки ніяк не міг обрати місце. Патріотична «підтримка національного виробника» відправляла куди-небудь у сонячний Крим. Або, як варіант, до Херсонської області. Голос зажирілого космополіта пропонував гайнути до якогось недорогого казкового закордоння. Та хай там як, а їхати потрібно неодмінно. Тому що втомився. Від суворих трудових буднів. Від усюдисущої задухи рідного міста. Від безвідмовного ноутбука…
І ось – дзвінок мобільного. Вторгнення на територію самотнього робінзона. Його «безлюдний острів». Беззаперечні володіння.
Мелодією «вевешної» «Весни» телефон добивав оторопілі рештки професорового розслабону. Дисплей висвічував «Бондаренко».
Лисиця натиснув кнопку:
– Низькоуклінне «алло» тому, хто безстрашно дивиться в обличчя жалюгідним залишкам усього кримінального й жахливого в нашому Прекрасному Світі. І розповідає про них іншим.
– А ти, Богдане, як завжди: у своєму вишуканому стилі? – поставив риторичне питання Бондаренко й відразу ж додав: – Прювіт, пане академіку.
– Здрав будь, боярине, – увімкнув жартівливу церемоніальність Лисиця.
– Докладу зусиль, – офіційно відреагував журналіст. – Чого й вам бажаю. Тільки з оцінкою нашого світу ти трошки поспішив. Не все таке райдужне й рожеве.
– Це ж треба, – награно здивувався Богдан, – а я, черв’як книжковий, після завершення «справи Никонова» вже почав думати, що настають «утопічні часи».
– Трохи поквапився, – з удаваним жалем сказав журналіст. – Але є й приємні моменти.
– Ну і які ж, крім тепла й сонця?
– По-перше, у нас помінявся головний.
– Це втішає. І як новий?
– О, цей – просто геній журналістики, майстер пера, талановитий до безмежності…
– Вітаю, Сергійку, нарешті. Розгледіли лідерську харизму. І в начальницьке крісло сів гідний претендент. Щиро радий. Це потрібно відсвяткувати.
– Спасибі. Але святкувати ніколи. Сам розумієш: «відповідальна посада», «нові обов’язки», «пошук оптимізації роботи колективу»… Та й знаю я твоє святкування: знову будеш обпиватися своїм зеленим «Greenfieldом», а мені – гати по печінці самоналивною системою «горілка-оселедець».
– Так переходь і ти на чай. – Лисиця раптом зрозумів усю глибину сказаного. – Причому – без цукру. Краще з медом.
– Думка приваблива. І вже починає мені подобатися. – У Бондаренка стартувала естафеті щирості. – Ох, умієш переконувати, нейролінгвістичний програміст ти наш… Гаразд. Облишмо жарти. Є серйозна розмова. Зрозуміло – не телефонна. Так що доведеться тобі трохи розвіятися. У напрямку нашого офісу. Ще пам’ятаєш, де він?
– Там, де й раніше, на Золотоворітській?
– Абсолютно точно. Навпроти СБУ й прикордонників.
– Та й до міської управи МВС – рукою подати, – зі знанням видав Лисиця. – Добре влаштувалися, журналісти-криміналісти.
– Це точно, – погодився новий головред «Презумпції». – Гаразд. Я на місці. Коли зможеш – підтягуйся. І чай зелений з медом захопи. Починаю нове життя.
– Чудово! – видерся на пік Оптимізму професор. – Уже збираюся. Правда, в темпі вальсу. На три чверті. У відпустці ми.
– Розумію, – сяйнув поінформованістю Бондаренко. – І це нормально, товариші, – спародіював Горбачова. – Але зустрітися треба сьогодні.
– Зобов’язуюся, – поставив підпис на договорі.
– Домовилися, – ляснув печаткою головред.
«Що там у Сергія завелося таке важливе, що по телефону не зміг сказати? – почав зводити багатоповерхівку здогадів. Бажання витикати носа з улюбленого лігвища не мав. – Хоча давненько й не бачилися. Після зими, по-моєму, так жодного разу. Тільки по телефону та Інтернету. Що ж, мабуть, настав час для підзарядки «face to face». І слава Богу. У небесному сценарії завжди все прописано правильно. На користь – так це вже точно».
Подивився на годинник: дев’ята двадцять шість. І відразу штурхонув себе: навіщо? Відпускникам на годинники дивитися не дозволяється. У них часу – безмежжя. У межах, відведених на відпустку…
Вулиця Золотоворітська впирається, як це не дивно, у… Золоті ворота. За цим маленьким анклавом давнини на неосяжних просторах океану-мегаполіса скромно приховані вхід і вихід станції метро. Яка… теж називається «Золоті ворота». Так що заблукати в трьох соснах («станція метро – історична пам’ятка – вулиця») ну дуже складно. Навіть найнеуважнішому заїжджому гастролерові, що вперше з’явився в українській столиці. Богдан же міг потрапити в потрібне місце навіть із зав’язаними очима. Але охочих зав’язувати професорові очі не знайшлося. Тому милувався красою рідних краєвидів. Поняття «краса» приміряв до всього, що траплялося на шляху. Окрім сміття й безхатьків. Але ця некраса, як не намагалася, бажання почуватися щасливим не замрячила.
Двері кабінету Бондаренка ще без таблички. Без інформації про П.І.Б. і неосяжну грандіозність посади. Та й кабінет очікувано не сяйнув свіжим ремонтом. Часто новий боссссс перебудову починає звідси. З найважливішої стратегічної точки. Можливо, це віра в магію, що несвідомо проблискує навіть у найзапекліших безбожників, наукових атеїстів і всіляких інших хом невірних. Аякже? Попередній там сидів, до того торкався, на те, не доведи Господи, дивився. Залишаючи видимий і невидимий слід. «Мітячи» територію володарювання. Хоча, найімовірніше, новий повелитель босівського кабінету затівав ремонт із зовсім іншою метою. Значно банальнішою: поцупити під цей гіпсокартонний галас таку-сяку копієчку. А там, дивись, і гривня з них вийде. Або – євро. Теж непогано.
Бондаренка, одягненого в «цивільне» – якусь пересічну світлу теніску, а зовсім не динамівську футболку, – схоже, ні перший, ні другий здогад не бентежили. Він безпорадно борсався у справах, час від часу згадуючи про рятувальне коло. Або й узагалі про бригаду вусатих рятувальників.
– Проходь, сідай, – відірвався від матеріалів. – Як доїхав?
– Шикарно, – мовив Лисиця, але сідати не став. – Найнадійнішим у Києві транспортом.
– Це точно, – погодився головред. – Метро, слава Богу, ніколи не підводить… То оце і є воно?
Так відреагував на пачку зеленого «Greenfieldа» й півлітрову банку з медом, що напівочікуваним сюрпризом з’явилися з пакета.
– Куди поставити? – хазяйновито поцікавився професор.
– Зараз.
Новоспечений керівник виріс над столом, наблизився до шафи й відчинив дверцята:
– Сюди.
Професор прилаштував гостинці, а Бондаренко увімкнув чайник. Одне з чудес побутової техніки слухняно взялося до роботи.
– А ти чого шкіру скинув? – смикнув «колишнього журналіста» за сорочку.
– Статус, – розвів руки головред. – Тепер пристрасті демонструвати не можи. Тепер ти – начальник над людями. Об’єктивно ставишся до праці й до працівників. Керівна й спрямовуюча сила. Ось так! Такі тепер ми.
«Колишній журналіст», хоч і крізь сльози, але посміхнувся.
Лисиця підхопив його посмішку, а потім, окинувши оком кабінет, тоном знавця мовив:
– А ти, Сергійчику, непогано влаштувався.
– Та ну його до дідька це «влаштування», – спорудив незадоволену фізіономію. – Мені більше подобалося алюрити на території. На землі, як кажуть у ментівських колах. Бути вільним вовком з міцними ногами. І зубами, звичайно. Особливо не прив’язуючись до певного місця. І все встигав. І все виходило. А тепер – ось. – Головред штовхнув ногою стола. – У бюрократи пошився… Су-у-мно.
– Я їхав святкувати підвищення, а потрапив, схоже, на поминки. Ві-і-ічная пам’ять колишньому розгульному життю. – Богдан завмер ошелешений.
– Та амбівалентно все це, – увімкнув розумника головред. – Воно немов усе й закономірно. Солдат, що мріяв стати генералом, надяг жадані галіфе. З лампасами. Збулася мрія ідіота. Живи й радій. Але… Жах, як хочеться назад. У солдати. В рядові… Відповідальності менше – волі більше. І творчої – насамперед.
– А дзуськи, шановний мій пане найголовніший редакторе, – посміхаючись, похитав указівним пальцем Лисиця. – Заяложене «за все треба платити» працює тут на повну. Як і скрізь. Усе в нашому мудрому Всесвіті відрегульоване і збалансоване: хочеш більше, ніж маєш, – віддай більше, ніж віддаєш. Так що ім’я «гриб» передбачає «подорож» у кошик… Із вдалим прибуттям до місця призначення, пане «Гриб».
– Знущайся-знущайся, – награно образився Бондаренко. – Ти он своє уже й забув, мабуть. Притерся до керівної посади.
– Правду кажучи, спочатку теж вити хотілося, – напівшепотом зізнався Богдан, згадуючи перші дні на посаді завкафа. – Гиденький час. Але потім, слава Богу, попустило. Тобі теж потрібно через це пройти. Така собі начальницька ініціація. Перехід у нову якість. Смерть попередньої сутності заради народження нової. Архетип[1]. З підводного човна не подітися нікуди. Ми – багато в чому заручники предків. Їхнього способу життя й освоєння світу.
– Ініціація, кажеш? – Бондаренко став недоречно серйозним.
– Ну. А що? – не зрозумів такої зміни Богдан.
Нічого не кажучи, головред залив чай і сів на місце. Чашки запарували. З боку могло видатись, що зараз почнеться магічний ритуал. Та ж ініціація. Але хай там як, а швидше, ніж пара, кабінет заповнила таємниця недоказаного.
– Ти теж сідай, – показав головред на стілець навпроти. – Серйозну розмову будемо розмовляти, пане професоре.
Лисиця сів, не зводячи здивованих очей. Чиїхось чужих. З собою таких не брав. І нічого схожого не очікував.
– Є в мене до тебе пропозиція, – почав іздалеку Бондаренко. – Власне, заради неї я й хотів зустрітися.
Богдан залишався здивованооким. Вивести могло тільки те, що мало злетіти з головредових вуст.
– Зробімо так, – не розкривав карти Бондаренко, – я все розповім, а потім вирішимо, як діяти далі.
– Годиться, – по-бізнесменськи відрізав професор.
– Тоді слухай. Я невипадково звернув твою увагу на слово «ініціація». Наскільки мені відомо (хоча це й небагато) ініціація – це один з найдавніших обрядів родового суспільства, суть якого – посвята юнаків у наступний віковий клас. Обставлявся цей обряд найрізноманітнішими магічними фішками, на які заморочувалися наші ну дуже далекі родичі. Одна з них – ритуальні перевтілення. Найчастіше – у тотемних тварин (ведмедів, вовків). Саме з цим пов’язана легенда про вовкулаку. Перевертня. Людину-Вовка. Я правильно викладаю?