Хто не знав тих хоромів, блукав серед них, як у лябіринті. Сатмі прямував до того місця, звідки йшло найсильніше ридання.
Він уже перед кімнатою, вже входить.
На білій постелі – тіло Нефрети. Непорушне, мале, безборонне тіло.
При появі Сатмія затихли зойки. Ще хтось захлипав, хтось глибоко зідхнув і тиша. До кімнати ввійшов фараон і поруч нього вся у сльозах королева, сестра покійної. З молодечого фараонового обличчя і гарних рисів його дружини промовляв безмежний біль. Сатмі не втратив своєї рівноваги при появі володаря. Спільна жалоба зрівняла сина небес і слугу божества.
Сатмі підійшов до мертвого тіла. На закритих очах лежала темна тінь. З легко відхилених уст блищали матові зуби. Від чорного волосся чоло видавалося ще біліше, лицівки ще більше кам’яні. Руки, маленькі рученята прилягали до тіла.
Не вважаючи на фараона – Сатмі впав при тілі Нефрети лицем до землі.
Хтось торкнувся плеча Сатмі. Сам фараон допоміг йому встати. Зараз прийдуть винести тіло Нефрети. Пора почати його бальзамувати. Велика муха, мовби зроблена з металю, лазила незручно по личку царівни. Начеб хотіла перевірити все тіло – сунулась по непорушних віях, заглядала до ніздрів гострого носика і зупинилася на устах, де ще недавно гралася усмішка.
Сатмі очуняв. Він побачив в уяві з невблаганною ясністю один образ. До носа Нефрети всувають залізне знаряддя і воно входить аж до мізку… до того самого мізку, з якого вийшли такі слова:
Твоя любов у мене входить,Як мед липкий,Твоя любов для мене сходить,Як день ясний…Трупар-різун тримає готовий ніж, щоб ним розпороти тіло царівни. Чи це можливе? Ні, він не сміє цього зробити. Думки блукають і не знаходять виходу. Інені, Тутмос, писар з конячими зубами, Суаамон…
Суаамон! До нього!
Сатмі дає наказ почекати. Він уже знову заволодів собою:
– Так наказує бог. Чекайте!
Прийшов Суаамон. До святині, до Сатмія. Худорлявий і жовтий, як мумія. Його підсліпуваті очі нагадували своїм поглядом молодого собаку. Виглядав жалісно, зовсім безпечно.
– Нефрета не живе, – сказав Сатмі.
Суаамон кивнув притакливо головою: так мусило бути.
– Її забирають забальзамувати.
Знову той самий знак.
– Ніж того розрізувача не сміє торкнутись її тіла.
Очі Суаамона забігали неспокійно.
Сатмі нагадав давнє повір’я (а може, це і правда), що ворожбити знають спосіб, як охоронити бездушне тіло від розкладу. Вони, мабуть, уміють теж своїми штуками запобігти, щоб труп не розложився. Тоді тіло такого мерця зберігає всю свіжість живої людини, більшу, як мумія. Воно виглядає так, мовби воно жило.
Неспокій, з яким Суаамон слухав цих слів, був доказом, що це правда.
– Нефрета мусить залишитись така, як тепер. Нікому не вільно виймати її нутрощів, її мізку, її серця.
Суаамон іще більше захвилювався.
– Це неможливе. Я не можу цього зробити… Царівна не через те вмерла.
– Отже ж ти знав про її смерть?
Сатмі помітив задоволений вигляд Суаамонового обличчя – такий суперечний із загальною жалобою. Він пригадав часті відвідини ворожбита в Іненія і в ньому прокинулось підозріння.
– Ти знав про все! Ти навіть сам цього хотів! Говори! Я вб’ю тебе! – кричав Сатмі, сіпаючи ворожбита.
Суаамон схвилювався, але знав свою силу:
– Я допоміг убити Нефрету.
Суаамон ледве теліпався під ногами Сатмія, що душив його і термосив ним. Він готов був розірвати його на кусні і розтрощити його череп. Одначе не зробив цього. Суаамон важко віддихав і хотів утікати. Сатмі загородив йому дорогу:
– Ти зробиш, Суаамоне, те, що я тобі скажу. Або тіло царівни буде непорушно свіже без бальзамування, або…
Суаамон, мовби хотів звільнитися з рук Сатмія, відповів:
– Ідемо.
Поява ворожбита в палаті наробила метушні: всі його боялись і ніхто не сподівався від нього нічого доброго.
Він оглянув Нефрету і наказав повести себе до тої кімнати, де настигла її смерть. Сатмі йшов за ним. У малій кімнаті було небагато предметів, але кожний із них віддихав індивідуальністю Нефрети. Сатмі знав від неї і від Тутмоса, що вона замовляла навіть найменшу дурничку за власними вказівками у мистців, які виконували все до найменших подробиць після нарад із нею. Нахил до мистецтва вона дістала у спадщині по своєму батькові – єретичному королеві, мистцеві і поетові Ехнатоні.
Суаамон оглянув нервово кімнати. Він нахилився, мовби шукав чогось, натирав рукою долівку і стискав пальці. Коли він устав – пробував щось сховати у фалдах одягу.
Сатмі, що стежив за ворожбитом, ухопив його за руку і видер з неї якусь річ. Це був талісман із зеленої маси – символ життя. У талісмані, надломанім з одного боку, було вирізане імення Нефрети.
Суаамон придивлявся спокійно, немов з тріюмфальною міною – ото незбитий доказ, що мій експеримент удався!
Сатмі повірив тепер у правду повір’я, що завдяки таємничим силам можна тіло зробити незалежним від розкладу смерти. Хто сумнівався у цьому, той не мав віри. А він вірив тепер твердо, що гарячою молитвою можна в божества виблагати, щоб воно оживило покійника. Він повірив, що тут треба буде тільки особливої жертви, і труп Нефрети наповниться життєдайною міццю – її личко вкриється рум’янцями, її уста промовлять, її ніс пічне віддихати.
Чи є така жертва, перед якою він міг би завагатися? Нехай тільки тіло опреться розкладовій силі і залишиться непорушне до хвилини, коли божество схоче ласкаво прийняти його жертву і вислухати його молитви…
* * *
Суаамон ішов у товаристві одного із храмових прислужників Сатмія, щоб принести все, що треба до великого акту. Він ніс скриньку з талісманами і книгу Тота. Тоді казав зі святині відійти всім з винятком Сатмія, запалив невідоме запашне куриво, одягнувся в шати, що нагадували духовні ризи, і вложив на голову тіяру.
В імлистому димі горіли похмуро лямпи. Відкрите тіло Нефрети блищало, як від місячного світла. Сатмі стояв у ногах покійниці і стежив за рухами ворожбита. Суаамон розпустив віск, і заки віск згустів, він заклеїв ним дірки в носі царівни. Те саме він зробив із вухами. Тільки очі прикрив символами життя з тоненьких золотих бляшок. Зверху перев’язав їх стяжкою, сильно її затягнувши. Третім талісманом закрив Нефретині уста і так само зав’язав їх стяжкою. При кістках зв’язав сильно ноги, коліна і рамена обвив куснями полотна, загорнувши в них клаптики записаних папірусів.
Після цього казав винести тіло до кімнати, де царівна вмерла. Тепер він сказав Сатмію віддати йому зламаний талісман. Сатмі послухав нерадо.
– Щоб те, що робимо, мало свою силу, мусить хтось заявити, що готов поділитися своїм життям із царівною. Дуже можливо, що хто згодиться на це – може негайно вмерти.
Сатмі побачив у голові думку, як блискавку, що він сам зголоситься.
– Тільки той, хто хоче взяти на себе жертву, може оживити неживу, – ще раз пояснив ворожбит, спустивши очі.
– Я готовий! – відповів Сатмі скоро.
– Напиши своє імення на другому боці талісману.
Ворожбит передав йому малий штилєт і ним вирізав Сатмі своє імення.
Суаамон прикрив талісман двома стисненими долонями, відтягнув хутко руки і підніс угору голову, щось бурмочучи. Потім потирав він одну долоню до другої і передав Сатмію цілий талісман без знаку, де був зламаний.
Це була звичайна штучка вуличних чародіїв, але коли йшло про те, щоб рятувати Нефрету, Сатмі міг погодитися на всякий обман. Суаамон казав дати одну нитку з Сатмієвого одягу. На білій нитці він завісив символ життя і перевісив його на шиї царівни.
Так вона лежала з закритими устами і заплющеними очима.
З наказу Суаамона опорожнили малу яскраво помальовану скриню, де царівна ховала свої сукні. До тої скрині поклали царівну, як у домовину. Її прикрили сухим, гостро запашним зіллям і посипали іскристим порошком.
Суаамон казав прикрити віко, обклеїв його в кількох місцях печатками із глини, витиснувши на них знаки. Пахощі, що йшли з зілля, мусили сімдесят днів проникати у тіло царівни. Сімдесят разів треба було запалювати поставлені по кутках кімнати кадильниці з густим куривом, що його приніс із собою ворожбит. Двері та вікна треба було закрити густими завісами і ніхто без якоїсь винятково поважної причини не мав права за той час порушувати спокою царівни. Той, хто запалював кадильниці зранку, міг вертатися щойно на другий день уранці. Дим запаленого курива міг би зашкодити живим.
За всіма наказами ворожбита стежили якнайточніше. Чужинецькі невільники, яким Сатмі наказав пильнувати ворожбита, не відступали від нього ні на хвилину, бо не боялися його чарів. Суаамон і не збирався втікати. Він читав уважно книгу Тота і виглядав так, мовби хотів якнайчесніше виконати прийнятий на себе обов’язок.
* * *
Служанка, до якої царівна ставилась з безмежним довір’ям і зустрічала Сатмія при його відвідинах у саді, оповіла йому все.
Царівна видала наказ, щоб вона зібрала разом усе, що царівна мусить узяти з собою в дорогу. Коли вона внесла скриночку із дзеркальцем, царівна почала зачісуватися. Служниця збирала речі і поралася по кімнаті; вона перейшла до бічної кімнатки, щоб принести всякі дрібниці, близькі серцю своєї пані, – коробочку від малювання обличчя та фляконики з мастями.
Вона почула нараз крик у кімнаті своєї пані. Коли вбігла – побачила царівну на долівці, а у дверях якусь особу, відвернену плечима, у ризах, як саме виходила. Вона гадала, що це Сатмі, який прийшов повідомити про непередбачені труднощі наміреної втечі. Коли вона нахилилася над царівною – не могла й повірити, що має перед собою трупа. Не покидаючи своєї пані, просиділа поруч неї до ранку, переконана, що зранена чи недужа прокинеться. Вона не мала сміливости кричати на ввесь дім, бо якби це не було нічого поважного, то стягнула б на себе королівський гнів.
Аж зранку холодне тіло виявило їй цілу правду. Нефрету вбив Інені при допомозі Суаамона. Аж тепер Сатмі зрозумів, що його втягнули у пастку. Інені прикидався, що дивиться на все спокійно, хоч смерть царівни вважав за єдиний доцільний засіб, щоб не дозволити своєму дорогому учневі зламати святу присягу.
Він тільки з любови до нього спричинив йому такий страшний біль.
Сімдесят днів, призначених Суаамоном на пробу, перемінились у муки. Сатмі молився без упину, щоб божество вернуло йому Нефрету. Для Творця Світу така ласка була дрібничкою…
Сатмі офірував половину життя, щоб Нефрета могла з цієї половини зачерпнути сил і вернутися до нього та створити з ним одне тіло.
А як з його давньою присягою?
Коли Нефрета оживе, він віддасть усі свої сили, і напружить їх до неймовірних меж, щоб зглибити таємницю мудрости.
Чим ближче було до реченця – тим ревніше молився перший жрець. Ні, вже не молився, а домагався і погрожував. Він потрясав статуєю божества, як колись ворожбитом і кляв небо, землю та їх володаря. На сімдесятий день зранку він сидів покірливо, знесилений, на срібній долівці перед образом божества. Золоте обличчя було байдуже, емалеві очі дивились у простір, позолочені уста мовчали.
З’явився Суаамон. Він зняв печатки з труни, вийняв зілля і казав витягнути тіло царівни. Воно не змінилося за той час, тільки трошечки вихуділо. Смагляву шкуру покривав золотистий пісочок, як пелюстки звіяні із квіття. Тіло стало пружке.
Суаамон прибрав царівну нашийником і двома нараменниками. Потім покликав бальзамовиків і наказав зробити все за святим обрядом.
Нефретою зайнялися похоронні сповивачі. Вони дивилися невдоволені на тіло, що не лежало сімдесят днів у рідині, розпущеній содою, не висохло і не пожовкло, а вкрилося золотавим пилом, гостро пахтіло і все ще було свіже, з прикритими устами та заплющеними очима.
Суаамон не дозволив положити на Нефретине серце жука-скарабея з карнеолю, ані вирізати в ньому її імення. Він тільки пересунув на її нашийнику захований талісман із символом життя так, щоб імення покійниці було зісподу, а імення Сатмія зверха. Найвищий пророк Амона придивлявся сумно цій церемонії.
На тоненькому пальці царівни лежав той перстенець із золота та зелено-синьої емалії, яким вона так захоплювалася.
Тепер сповивали Нефретине тіло довгими лляними пасами. З-поза них щораз менше було видко золотисте тіло. Ще тільки світився відкритий трикутник на чолі – зворушливий символ прощання і притаєної надії. Його торкнувся Сатмі нервовими устами. Останнє любовне прощання для тої, що переходила у царство тіней на левади блаженних, – жорстоке розстання для живих.
Сатмі збирав в останніх годинах із думок про Нефрету все те, що вона потребувала на далеку дорогу, щоб її душа могла відповісти перед вічним Суддею. Найважніша з них була про те, що Нефрета не мала змоги у своєму короткому житті напитись із чаші радощів.
У кожному звою, що оперезував її тіло, знаходився один талісман, як товариш подорожі у царство тіней. Святі амулети, вироблені рукою досвідчених майстрів, були із смарагдів, аметистів, гранатів, аквамарин, аґатів, яспісів, ляпіслязулі, обсідіянів, офіолітів, гематитів, туркусів, бурштинів, коралів, малахітів, перел і золота.
Тут були жуки – символи відродин і життя, що твориться, бо нове життя повстає з закопаної в землю кулі, яку вони сунуть поперед себе і що містить у собі яйце. Тут були малі колюмни як символи постійности та яструби як ознаки сили божої матери Ізиди. Тут були скипетри з папірусів, що зображували силу вічної молодости, соколи з людськими головами – символи з’єдиненої душі та мумії, жаби як знак воскресення і нестримного життєвого гону і музичний інструмент, що відповідав іменню покійної як символ щасливого припадку. Нарешті – людське око, що зображало здоров’я і сонце – символ вічности.
Оці та всякі інші символи мали за ціль охороняти життя, допомагати воскресенню, творити разом із перев’язками стіну, що має стримати руїнницький наступ часу.
Нефрету загорнули в лантух, увесь покритий виривками із книги «Про Появу перед Обличчям Світла». Досвідчені руки сповивали її обережно та ніжно тоді, як священик ознайомлений з цим обрядом нахилившись над Тою, що відходить, – нашіптував їй ради, як вона має поводитись у своїй мандрівці.
Тепер прикрили її останнім лантухом з мішкового полотна, зашили червоне полотно на її плечах і затиснули стяжками. Оцей сувій не нагадував уже людського тіла.
«Іди своєю далекою дорогою, Нефрето! Сатмі буде супроводити тебе, бо його імення, вирізане на амулеті, це ж він сам, той, що тебе кохає. Він разом із тобою буде викликати твоє серце, поки твоє життя не вернеться до тебе, буде стукати як курча об шкаралущу яйця, поки твоє серце не заб’ється під цим покривалом.
Серце моє, рідне серце моє! Завдяки тобі я почав жити, о, серце.
Не дозволь, щоб моє імення зів’яло. Не дозволь, щоб брехня впала на мої слова перед могутнім володарем – Аменті, Країни Призахідного Сонця.
Ніколи не втомляться мої уста носити твоє імення, Нефрето, кохана мого серця…»
Так шепотів молитовно Сатмі.
Сімдесят днів приготовляли тіло Нефрети на далеку дорогу. Сімдесят днів працювали до виснаження мистці, щоб вималювати гріб, викований у скелі, приготовлений фараоном для нього самого. Тепер він відступив його своїй улюблениці, що йому молодому заступала сестру.
Від нещастя постарівся фараон і виглядав тепер, як втілення жалоби. Він наказав особистому секретареві Нефрети списати дбайливо все те, що вона йому диктувала, і всі пісні зібрати у дорогоцінну скриночку. Її пісні теж мали піти з нею поза життя, щоб вона могла їх співати по смерти.