Він виголосив одну лише фразу: «Пан Мертон прийме вас через десять хвилин», але всі тут же почали розходитися. Старий Крейк сказав, що йому вже час, племінник вийшов разом із ним і правником, і Браун на кілька хвилин залишився наодинці з секретарем, оскільки навряд чи можна було вважати людською або хоча б живою істотою здорованя-негра, котрий, обернувшись до них спиною, нерухомо сидів, втупивши погляд у двері кабінету господаря.
– Обережність не завадить, – зауважив секретар. – Ви, мабуть, уже чули про Деніела Дума і знаєте, як небезпечно залишати господаря надовго самого.
– Але ж зараз він залишився сам-один? – спитав Браун.
Секретар зиркнув на нього похмурими сірими очима.
– Всього на п’ятнадцять хвилин, – пояснив він. – Тільки чверть години на добу він проводить на самоті, він сам цього зажадав, і не без причини.
– Що ж це за причина? – поцікавився гість.
Очі секретаря дивилися так само пильно, не моргаючи, але сувора складка біля рота стала жорсткою.
– «Коптська чаша», – сказав він. – Ви, можливо, про неї забули. Але господар не забуває, він ні про що не забуває. Він не довіряє її нікому з нас. Ховає її десь у кімнаті, але де і як – ми не знаємо, і дістає її, лише коли залишається сам. Ось чому нам доводиться ризикувати ті п’ятнадцять хвилин, поки він молиться там на свою святиню, бо гадаю, що інших святинь у нього немає. Ризик, утім, невеликий, я тут влаштував таку пастку, що й сам дідько не пробереться в неї, а вірніше – з неї не вибереться. Якщо цей чортів Дум завітає до нас у гості, йому доведеться тут затриматися. Всі ці чверть години я сиджу, як на голках, і якщо почую постріл або гамір боротьби, то натисну на цю кнопку, і металева стіна парку опиниться під струмом, смертельним для кожного, хто спробує через неї перелізти. Та пострілу і не буде, ці двері – єдиний вхід у кімнату, а вікно, біля якого сидить господар, також єдине, і дертися до нього довелося б на саму гору вежі по стіні, слизькій, як змащена смальцем жердина. До того ж усі ми, звісно, озброєні, і навіть якщо Дум пробереться в кімнату, живим він звідси не вийде.
Патер Браун поморгав, розглядаючи килим. Потім, раптом якось стрепенувшись, він повернувся до Вілтона.
– Сподіваюся, ви не образитесь. У мене тільки-но промайнула одна думка. Щодо вас.
– Справді? – відгукнувся Вілтон. – Що ж це за думка?
– Мені здається, що ви – людина, одержима одним прагненням, – сказав патер Браун. – Даруйте за відвертість, але, мені здається, ви більше хочете спіймати Деніела Дума, ніж урятувати Брандера Мертона.
Вілтон легко сіпнувся, продовжуючи пильно дивитися на священика, потім його жорсткий рот скривила дивна посмішка.
– Як ви про це… Чому ви так вирішили? – спитав він.
– Ви сказали, що, тільки-но почувши постріл, тут же ввімкнете струм, який уб’є втікача, – сказав його опонент. – Ви, мабуть, тямите, що постріл позбавить життя вашого господаря, перш ніж струм позбавить життя його ворога. Не думаю, що, якби це залежало від вас, ви не стали б захищати пана Мертона, але враження таке, що для вас це питання другорядне. Застережень більш ніж треба, як ви сказали, і, здається, всі вони винайдені вами. Але винайшли ви їх, так виглядає, насамперед для того, щоб спіймати вбивцю, а не врятувати його жертву.
– Патере Браун, – неголосно сказав секретар. – Ви розумні та проникливі, але, головне, у вас є якийсь дар: ви спонукаєте до відвертості. До того ж, імовірно, ви і самі про це незабаром почуєте. Тут у нас усі жартують, що я маніяк, і піймання цього злочинця – мій пунктик. Можливо, так воно і є. Але вам я скажу те, чого ніхто з них не знає. Моє повне ім’я – Джон Вілтон Гордер.
Священик кивнув, немов підтверджуючи, що тепер уже йому все стало ясно, але секретар провадив далі:
– Цей індивід, котрий називає себе Думом, убив мого батька і дядька, а також довів до банкрутства мою матір. Коли Мертону знадобився секретар, я подався до нього на службу, розсудивши, що там, де є чаша, рано чи пізно з’явиться і злочинець. Але я не знав, хто він, а лише його підстерігав. Я чесно служив Мертону.
– Розумію, – м’яко сказав патер Браун. – До речі, чи не час нам до нього увійти?
– Авжеж, певна річ, – підтвердив Вілтон і знову трохи сіпнувся, ніби прокидаючись від задуми. Священик вирішив, що ним на мить знову заволоділа його манія. – Заходьте ж, прошу вас.
Священик не зволікаючи пройшов у другу кімнату. Гість і господар не привіталися один із одним – у кабінеті панувала мертва тиша, за мить священик знову з’явився на порозі.
У той же момент стрепенувся мовчазний охоронець, котрий сидів біля дверей. Було таке враження, ніби ожила шафа або креденс. Здавалося, сама поза священика виказувала тривогу. Світло падало на його голову ззаду, і обличчя було в тіні.
– Мені здається, вам слід натиснути на вашу кнопку, – сказав він зітхнувши.
Вілтон схопився, прокинувшись від своїх похмурих роздумів.
– Але ж пострілу не було, – заперечив він тремтячим голосом.
– Це залежить від того, – зронив патер Браун, – що розуміти під словом «постріл».
Вілтон кинувся до дверей і разом зі священиком потрапив у другу кімнату. Вона була порівняно невелика та витончена, але обставлена просто. Прямо навпроти дверей містилося велике вікно, з якого відкривався вид на сад і порослу рідким лісом рівнину. Вікно було відчинене, біля нього стояли крісло і маленький столик. Можливо, насолоджуючись короткими митями самотності, в’язень прагнув насолодитися заодно і свіжим повітрям, і світлом.
На столику стояла «коптська чаша», власник поставив її ближче до вікна явно для того, щоб роздивитися краще. А дивитися було на що – в сильному й яскравому сонячному світлі коштовні камені вигравали кольоровими вогниками, і чаша здавалася подобою Грааля. Поглянути на неї, без сумніву, варто було, але Брандер Мертон на неї не дивився. Голова його була закинута на спинку крісла, густа грива сивого волосся майже торкалася підлоги, загострена борідка з сивиною стирчала вгору, буцімто вказуючи в стелю, а з горла стирчала довга коричнева стріла з червоним оперенням.
– Беззвучний постріл, – тихо сказав патер Браун. – Я якраз недавно розмірковував про цей новий винахід – духову рушницю. Лук і стріли були винайдені дуже давно, а шуму не виробляють зовсім.
Помовчавши, він додав:
– Боюся, що він помер. Що будемо робити?
Блідий, як крейда, секретар зусиллям волі опанував себе.
– Як що? Натисну кнопку, – сказав він. – І якщо я не вколошкаю Дума, то хоча б знайду його, куди б він не втік.
– Пильнуйте, щоб не порішили своїх друзів, – зауважив священик. – Вони, мабуть, неподалік. Мені здається, їх слід попередити.
– Та ні, вони вже все знають, – відповів Вілтон, – і не полізуть через стіну. Хіба що хтось із них… дуже поспішає.
Патер Браун підійшов до вікна і визирнув із нього. Пласкі клумби саду стелилися далеко внизу, як розмальована ніжними фарбами мапа світу. Навколо було так порожньо, вежа стриміла в небо так високо, що йому мимоволі згадалася недавно почута дивна фраза.
– Як грім із ясного неба, – сказав він. – Що це сьогодні балакали про грім із ясного неба і про кару небесну? Гляньте, яка висота. Дивовижно, що стріла могла подолати таку відстань, якщо тільки вона не пущена з неба.
Вілтон нічого не сказав, і священик продовжував, ніби балакаючи сам із собою.
– Або, може, з літака… Треба буде розпитати молодого Вейна про літаки.
– Їх тут багато літає, – сказав секретар.
– Дуже стародавня або дуже сучасна зброя, – зауважив патер Браун.
– Дядечко молодого Вейна, вважаю, також міг би нам допомогти. Треба буде розпитати його про стріли. Стріла схожа на індіанську. Вже не знаю, звідки цей індіанець її пустив, але згадайте історію, яку нам розповів старий. Я ще тоді зауважив, що з неї можна мати зиск.
– Якщо і можна, – затято заперечив Вілтон, – то суть її лише в тому, що індіанець здатен пустити стрілу так далеко, як вам і не снилося. Безглуздо порівнювати ці два випадки.
– Гадаю, мораль тут дещо інша, – сказав священик.
Хоча вже наступного дня він наче розчинився серед мільйонів нью-йоркців і, мабуть, не намагався виділитися з ряду безіменних номерів, що населяють нумеровані нью-йоркські вулиці, насправді ж він півмісяця наполегливо, але непомітно працював над поставленим перед ним завданням.
Патер Браун боявся, що правосуддя покарає невинного. Він легко знайшов нагоду побалакати з двома-трьома людьми, пов’язаними з таємничим убивством, не показуючи, що вони цікавлять його більше за інших. Особливо цікавою та пізнавальною була його бесіда зі старим Гікорі Крейком. Відбулася вона на лавці в Центральному парку. Ветеран сидів, упершись худим підборіддям у кістляві кулаки, які стискали химерне руків’я ціпка, схожого на томагавк з темно-червоного дерева.
– Аякже, стріляли, мабуть, здалеку, – хитаючи головою, торочив Крейк, – але навряд чи можна так уже точно визначити дальність польоту індіанської стріли. Я пам’ятаю випадки, коли стріла пролітала разюче велику відстань і потрапляла в ціль точніше за кулю. Правда, в наш час важко зустріти озброєного луком і стрілами індіанця, та й у наших краях індіанців немає. Але якби хтось із досвідчених стрільців-індіанців раптом опинився біля мертонівського будинку і зачаївся з луком ярдів за триста від стіни… Гадаю, він зумів би послати стрілу через стіну і трафити в Мертона. У давні часи мені траплялося бачити і не такі дива.
– Я не сумніваюся, – ввічливо сказав священик, – що дива вам доводилося не тільки бачити, а й творити.
Старий Крейк гмикнув.
– Навіщо ворушити давнє, – помовчавши, уривчасто буркнув він.
– Декому подобається ворушити старе, – сказав патер Браун. – Сподіваюся, у вашому минулому не було нічого такого, що дало б привід для чуток у зв’язку з цією історією.
– Як вас розуміти? – гаркнув Крейк і грізно вибалушив очі, які вперше ворухнулись на його червоному дерев’яному обличчі, що чимось нагадувало руків’я томагавка.
– Ви так добре знайомі з усіма прийомами та хитрощами червоношкірих… – повільно почав служитель Церкви.
Крейк, котрий досі сидів згорбившись, мало не зіщулившись, сховавши підборіддя у свій химерний ціпок, раптом схопився, стискаючи його, як кийок, – справжнісінький тобі бандюга, готовий кинутися в бійку.
– Що? – зойкнув він хрипко. – Що за чортівня? Ви смієте натякати, що це я вбив свого зятя?
Люди, що сиділи на лавах, з цікавістю спостерігали за суперечкою низькорослого голомозого здорованя, який розмахує дивовижною палицею, і маленького чоловічка в чорній сутані, котрий застиг у повній нерухомості, якщо не брати до уваги легкі змиги очей. Був момент, коли здавалося, що войовничий здоровань з істинно індіанською рішучістю і хваткою гепне свого супротивника по голові, і здалеку вже замаячила поважна фігура ірландця-поліціянта. Але священик лише спокійно сказав, немов відповідаючи на звичайнісіньке запитання:
– Я дійшов до певних висновків, але не вважаю за необхідне посилатися на них, перш ніж зможу вичерпно пояснити все.
Чи то кроки поліціянта, котрий наближався, чи погляд священика таки втихомирили старого Гікорі, але він засунув палицю під пахву і, бурмочучи, знову насунув на голову капелюх. Безтурботно побажавши йому всього найкращого, священик не кваплячись вийшов із парку і попрямував в якийсь готель, у загальній вітальні якого він розраховував застати Вейна. Молодик радісно підхопився, вітаючи патера Брауна. Він виглядав ще виснаженішим, ніж здавалося раніше, його гнітила якась тривога. До того ж у священика виникла підозра, що зовсім недавно його юний приятель намагався порушити – на жаль, із безсумнівним успіхом – останню поправку до американської конституції.[5] Але Вейн одразу пожвавився, як тільки мова зайшла про його улюблену справу. Патер Браун ніби побічно спитав, чи часто літають над будинком Мертона літаки, і додав, що, побачивши круглу стіну, спершу прийняв її за летовище.
– А у вашій присутності хіба не пролітали літаки? – здивувався капітан Вейн. – Іноді вони рояться там, як мухи, ця відкрита рівнина наче створена для них, і я не здивуюся, якщо в майбутньому її оберуть своїм місцем гніздування пташки на зразок мене. Я і сам там частенько літаю і знаю багатьох літунів, учасників війни, але тепер все якісь нові з’являються, я про них ніколи й не чув. Мабуть, скоро у нас, у Штатах, літаків розведеться стільки ж, скільки автомобілів, – у кожного буде свій.
– Оскільки кожен обдарований Творцем, – з посмішкою зауважив священик, – правом на життя, свободу та кермування автомобілем, не кажучи вже про літаки. Отже, якби над будинком пролетів незнайомий літак, цілком імовірно, що на нього не звернули б особливої уваги.
– Авжеж, мабуть, – погодився Вейн.
– І навіть якби літун був знайомий, – продовжував священик, – він, мабуть, міг би про людське око взяти чужий літак. Наприклад, якби ви пролетіли над будинком у своєму літаку, то пан Мертон і його друзі могли б вас упізнати по машині в літаку іншої системи, чи як це у вас називається. Вам би, напевно, вдалося непомітно пролетіти майже повз вікна, тобто так близько, що до Мертона практично було б рукою сягнути.
– Ну, так… – машинально почав капітан і раптом осікся і застиг, роззявивши рота і витріщивши очі.
– Боже мій! – пробурмотів він. – Боже мій!
Потім піднявся з крісла, блідий, весь тремтячи, і пильно подивився на патера Брауна.
– Ви з глузду з’їхали? – спитав він. – Ви у своєму розумі?
Настала пауза, потім він злісно прошипів:
– Та як вам на гадку спало припустити…
– Я лише висуваю припущення, – сказав священик, встаючи. – До певних попередніх висновків я, мабуть, уже дійшов, але повідомляти про них ще не час.
І, церемонно вклонившись своєму співрозмовнику, він вийшов із готелю, щоб продовжити свої дивовижні мандри Нью-Йорком.
До вечора ці мандри привели його темними вуличками до кривих сходів, що спускалися до річки в найстарішій і запущеній дільниці міста. Під кольоровим ліхтариком біля входу в досить підозрілий китайський ресторанчик він наткнувся на знайому особу, але небагато ж залишилося в ній знайомого!
Пан Норман Дрейдж усе так само похмуро дивився на світ крізь великі окуляри, що приховували його обличчя, як скляна темна маска. Але якщо не брати до уваги окулярів, він дуже змінився за місяць, що минув із дня вбивства. При їхній першій зустрічі Дрейдж був елегантний, аж занадто, на межі, де так важко вловити різницю між денді та манекеном у вітрині крамниці. Зараз же він якимось дивом примудрився впасти в іншу крайність – манекен перетворився на опудало. Він усе ще ходив у циліндрі, але зім’ятому та пошарпаному, одяг зносився, ланцюжок для годинника й усі інші прикраси зникли. Однак патер Браун звернувся до нього з таким виглядом, ніби вони зустрічалися лише напередодні, і, не роздумуючи, сів поруч із ним на лавку в дешевому шинку, де харчувався Дрейдж. Утім, почав розмову не священик.
– Ну, – буркнув Дрейдж, – досягли успіху в помсті за смерть доброї пам’яті мільйонера? Адже мільйонери всі зараховані до лику святих, як тільки хтось із них простягне ноги – газети повідомляють, що шлях його життя був осяяний світлом родинної Біблії, яку йому в дитинстві читала матінка. До речі, в цій стародавній книжечці зустрічаються історії, від яких навіть у матінки мороз пішов би по шкірі, та й сам мільйонер, гадаю, злякався б. Жорстокі тоді панували звичаї, тепер вони вже не такі. Мудрість кам’яного віку похована під склепіннями пірамід. Уявіть собі, наприклад, що Мертона викидають із вікна його знаменитої вежі на поталу собакам. Адже з Єзавеллю вчинили не краще. Або ось Самуїл розрубав Агага, коли той просто «підійшов у тремтінні». Мертон також тремтів усе життя, поки нарешті до того дійшов, що і ходити перестав. Але стріла Господа знайшла його, як бувало в тій давній книзі, знайшла і задля науки іншим вразила смертю в його ж вежі.