– Отже, – сказав Гаркер (голова його була переповнена книгами на кшталт «Стань детективом за десять днів»), – отже, це старий трикутник: нещасний випадок, самогубство й убивство.
– Нещасного випадку бути не може, – відповів поліціянт. – Ще не стемніло, ставок за п’ятдесят ярдів від дороги, а дорогу він знав, як свій ґанок. Для нього впасти в цей ставок – все одно що влягтися в калюжу. І самогубство малоймовірне. Адмірал був чоловік бадьорий, процвітаючий, дуже заможний, майже мільйонер, – правда, це нічого не доводить. І в особистому житті у нього ніби все гаразд… Ні, його б я ніяк не запідозрив у самогубстві.
– Ну от, – таємниче стишив голос секретар, – отже, у нас залишився третій варіант.
– Не варто занадто поспішати і з цим, – сказав інспектор до прикрості вічно квапливого Гаркера. – Хотілося б з’ясувати одну-дві речі. Наприклад, щодо майна. Хто це успадкує? Ви, його особистий секретар, щось знаєте про заповіт?
– Я не такий уже й особистий секретар, – пояснив Гаркер. – Його адвокати – Вілліс, Гардман і Дайк, Саттфордська Хай-стрит. Мабуть, заповіт у них.
– Що ж, доведеться завітати до них, – зітхнув інспектор.
– Ходімо зараз же, – сказав нетерплячий секретар.
Він неспокійно пройшовся по кімнаті і знову вибухнув:
– А що з тілом, інспекторе?
– Доктор Стрейкер оглядає його в поліції. Результати будуть десь за годину.
– Не занадто скоро, – сказав Гаркер. – Ми заощадимо час, якщо зустрінемося з лікарем у юристів.
Він запнувся, поривчастість його раптово змінилася збентеженням.
– Послухайте, – сказав він, – я хотів би… ми всі хотіли б, якщо можливо, подбати про неї… про доньку бідолашного адмірала. Вона просила, може, це і нісенітниця, але не варто їй відмовляти. Їй треба порадитися з приятелем, котрий зараз у місті. Це такий собі Браун, якийсь патер чи пастор. Вона дала мені адресу. Я не дуже люблю священиків, але…
Інспектор кивнув.
– Я їх зовсім не люблю, але я високо ціную патера Брауна, – сказав він. – Я бачив його в одній цікавій справі, коли вкрали коштовності. Йому б стати поліціянтом, а не священиком.
– Чудово, – сказав секретар, ідучи. – Нехай він також прийде до юристів.
Так і вийшло, що, коли вони поспішно прибули в сусіднє місто, щоб зустрітися з доктором Стрейкером у конторі, вони виявили там патера Брауна. Він сидів, поклавши руки на свою важку парасольку, і з приємністю балакав із тим компаньйоном цієї фірми, котрий зараз працював. Доктор Стрейкер також прибув, але, мабуть, тільки що, бо акуратно укладав рукавички в циліндр, а циліндр на столик.
Судячи з лагідного і круглого обличчя священика і тихого сміху сивого юриста, з котрим він розмовляв, лікар ще не повідомив їм сумну звістку.
– Все ж таки хороший день, – промовляв священик. – Буря, схоже, минула нас. Були великі чорні хмари, але я не помітив і краплі дощу.
– Ні краплі, – погодився правник, бавлячись ручкою. Це був третій компаньйон, пан Дайк. – А тепер на небі ні хмаринки. Прямо святковий день. – Він побачив відвідувачів, поклав ручку і встав. – А, Гаркер, як справи? Я чув, адмірала чекають вдома.
Тут озвався секретар, і голос його глухо рознісся кімнатою.
– На жаль, ми принесли погану звістку. Адмірал Крейвен утонув, так і не діставшись до будинку.
Навіть повітря цієї контори змінилося, хоча люди й не рухалися. Вони дивилися на молодика, немов жарт застиг у них на устах. Обидва повторили слово «утонув» і глянули один на одного, потім – знову на вістуна і стали його неголосно розпитувати.
– Коли це сталося? – поцікавився священик.
– Де його знайшли? – спитав юрист.
– Його знайшли, – сказав інспектор, – у ставку біля берега, неподалік від «Зеленого чоловічка». Він був весь у багні та водоростях, могли й не впізнати, але доктор Стрейкер… Що таке, патере Браун? Вам зле?
– «Зелений чоловічок», – сказав патер Браун, сіпнувшись. – Даруйте… Вибачте, що я так засмутився…
– Засмутився? – здивувався поліціянт. – Чим же ще?
– Мабуть, тим, що він у зеленій твані, – сказав слуга Божий зі слабкою посмішкою. І додав твердіше: – Я думав, що це морські водорості.
До цього часу всі дивилися на священика, вочевидь, вважаючи, що він з’їхав з глузду. І все ж найбільше здивував їх не він, після мертвої мовчанки озвався лікар.
Доктор Стрейкер привертав увагу своєю зовнішністю: високий і незграбний, він був одягнений цілком коректно, але так, як одягалися лікарі років сімдесят тому. Відносно молодий, він носив довгу темну бороду, розправляючи її поверх жилетки, і в контрасті з нею його гарне обличчя здавалося напрочуд блідим. Псувало його щось дивне в погляді – не косий погляд, але ніби натяк на зизоокість. Всі помітили це, бо промовляв той владно, хоча сказав небагато:
– Раз ми дійшли до подробиць, доведеться уточнити. – І відчужено додав: – Адмірал не втонув.
Інспектор повернувся з несподіваною спритністю і швидко спитав:
– Про що ви?
– Я тільки-но оглянув тіло, – сказав Стрейкер. – Смерть настала від удару в серце вузьким лезом, на кшталт стилета. А вже потім, через якийсь час, тіло сховали в ставку.
Патер Браун дивився на Стрейкера так жваво, як він рідко на когось дивився, і, коли всі покинули контору, завів із ним балачку на зворотному шляху. Їх ніщо не затримало, крім доволі формального питання про заповіт. Нетерплячку юного секретаря підігрівали професійні церемонії юриста. Нарешті такт священика (а не влада правоохоронця) переконав пана Дайка, що таємницю робити ні з чого, і він із посмішкою визнав, що заповіт цілком пересічний: адмірал залишив усе єдиній спадкоємиці, і немає жодних причин це приховувати.
Лікар і священик повільно йшли дорогою з міста до садиби. Гаркер вирвався вперед, прагнучи, як завжди, потрапити кудись, але цих двох більше займала бесіда, ніж дорога. Високий лікар досить загадковим тоном сказав низенькому священику:
– Що ви про це думаєте, патере Браун?
Той пильно глянув на нього і відповів:
– Та, бачите, дещо я думаю, але труднощі в тому, що я ледь знаю адмірала, хоча добре знайомий із його донькою.
– Адмірал, – похмуро сказав медик, – з тих, про кого кажуть, що у них немає жодного ворога.
– Гадаю, ви хочете сказати, – зауважив священик, – що ще про щось пліткують?
– Це не моя справа, – поспішно і різкувато сказав Стрейкер. – Він бував у поганому настрої. Якось він погрожував подати на мене в суд за одну операцію, але, мабуть, передумав. Мені здається, він міг образити підлеглого.
Погляд патера Брауна спинився на секретареві, котрий крокував далеко попереду, і, придивившись, збагнув, чому той поспішає: ярдів за п’ятдесят попереду нього прямувала до будинку Олівія.
Незабаром секретар наздогнав її, і весь інший час священик спостерігав мовчазну драму двох спин, що зменшувалися з відстанню. Секретар, вочевидь, був дуже схвильований, але якщо священик і знав, чим саме, то промовчав. Коли вони дійшли до повороту до будинку лікаря, він тільки сказав:
– Не думаю, щоб ви ще щось нам розповіли.
– Чого б це мені?… – різко сказав лікар, обернувся і пішов, не пояснивши, як закінчив би він запитання: «Чого б це мені розповідати?» або «Звідкіля б мені ще щось знати?».
Служитель Церкви пошкандибав сам-один слідами молодої пари, але, коли він ішов алеєю адміральського парку, його зупинило те, що Олівія несподівано обернулася і попрямувала прямо до нього. Обличчя панночки було надзвичайно бліде, очі мерехтіли якимось новим, ще невизначеним почуттям.
– Патере Браун, – сказала вона, – я маю побалакати з вами якнайшвидше. Вислухайте мене, іншого виходу просто немає!
– Ну, звісно, – відповів священик так спокійно, наче якийсь хлопчисько спитав його, котра година. – Куди б нам піти?
Вона повела його до однієї досить старої альтанки і, коли вони сіли в тіні великого розлогого дерева, озвалася відразу, немов їй треба було полегшити душу, поки не відмовили сили.
– Гарольд Гаркер, – сказала вона, – розповів мені дещо. Це жахливо…
Священик кивнув, і вона продовжувала:
– Щодо Роджера Рука. Ви його знаєте?
– Мені розповідали, – відповів патер Браун, – що товариші називають його Веселим Роджером тому, що він невеселий і схожий на піратський череп із кістками.
– Він не завжди був таким, – тихо зауважила Олівія. – Мабуть, із ним сталося щось дуже дивне. Я добре знала його. Коли ми були дітьми, ми бавилися на березі. Він був розважливий і повсякчас повторював, що подасться в пірати. Мабуть, він із тих, про кого кажуть, що вони можуть вчинити злочин, начитавшись жахів, але в його піратстві було щось поетичне. Він тоді був справді веселим Роджером. Гадаю, він останній хлопчик, котрий справді вирішив втекти в море, і сім’я нарешті його відпустила. Але ось…
– Ну? – терпляче чекав патер Браун.
– Мабуть, – правила вона далі, раптом усміхнувшись, – бідний Роджер був розчарований… Морські офіцери рідко тримають ніж у зубах і розмахують чорним прапором. Але це не пояснює, чому він так змінився. Він просто закляк, став глухий і нудний, немов ходячий мрець. Він уникає мене, але це не важливо. Я гадала, його підкосило якесь страшне горе, про яке мені не дозволено дізнатися. Якщо Гаркер каже правду, горе це – просто божевілля або одержимість.
– А що каже Гарольд? – спитав священик.
– Це так жахливо, що я ледве можу вимовити, – відповіла вона. – Він переконує, що бачив, як Роджер крався за моїм татусем, хитався, потім витягнув шпагу… А лікар каже, що батька закололи сталевим лезом. Я не можу повірити, що Роджер причетний до цього. Він похмурий, батечко запальний, вони сварилися, але що таке сварка? Я не заступаюся за старого приятеля, він поводиться не по-дружньому. Але буває ж, що ви просто впевнені в чомусь! Однак Гарольд присягається…
– Схоже, Гарольд багато присягається, – зауважив патер Браун.
Дівчина помовчала, потім сказала іншим тоном:
– Авжеж, він присягався… Він щойно попрохав моєї руки…
– Отже, я маю привітати вас чи скоріше його? – спитав священик.
– Я сказала йому, що треба зачекати. Він чекати не вміє. – Раптовий сміх знову опосів її. – Він каже, що я його ідеал, мрія і тому подібне. Розумієте, він жив у Штатах, але я згадую про це не тоді, коли він патякає про долари, а коли розповідає про ідеали.
– Вважаю, – дуже м’яко сказав патер Браун, – що ви хочете знати правду про Роджера, бо вам треба ще вирішити щодо Гарольда.
Панночка завмерла і насупилася, потім несподівано посміхнулася й сказала:
– О, ви знаєте дуже багато.
– Я знаю дуже мало, особливо в цій справі, – невесело зауважив священик. – Я тільки знаю, хто вбив вашого татка.
Вона схопилася і дивилася на нього згори вниз, збліднувши від подиву. Патер Браун задумливо продовжив:
– Я скоїв дурницю, коли це второпав. Вони спитали, де його знайшли, і почали тлумачити про зелену твань і «Зеленого чоловічка».
Він також підвівся і, стиснувши свою незграбну парасольку, з новою рішучістю та новою значущістю звернувся до Олівії:
– Я знаю ще дещо, і це – ключ до всіх ваших загадок, але зараз нічого не скажу. Гадаю, це погані вісті, але не настільки погані, як те, що ви уявили. – Він застебнув плащ і обернувся до хвіртки. – Піду зустрінуся з вашим Руком у хижі на березі, біля якої його бачив Гаркер. Гадаю, що він живе там. – І священик попрямував до берега.
Олівія була вразлива, мабуть, занадто вразлива, щоб безпечно мізкувати над натяками, які кинув її приятель, але той поспішав за ліками від її турбот. Таємничий зв’язок між його осяянням і випадковою розмовою про ставок і шинок мучив її сотнями потворних символів. «Зелений чоловічок» став примарою, повитою огидними водоростями, вивіска корчми – людиною на шибениці, а сам заклад – темним підводним притулком мертвих моряків. Однак патер Браун обрав найшвидший спосіб розігнати ці жахіття сліпучим світлом, яке було загадковіше за темряву.
Перш ніж зайшло сонце, щось повернулося в життя юнки і ще раз його перевернуло. Вона ледь здогадувалася, що саме про це тужить, поки раптово, немов сон, до неї повернулося старе, знайоме і все ж незбагненне та неймовірне. Роджер Рук біг по дюнах, але ще коли він був точкою на відстані, панночка побачила, як він змінився. Поки моряк наближався, вона розгледіла, що його темне обличчя освітлене посмішкою та радістю. Роджер підійшов прямо до Олівії, ніби вони й не розлучалися, обійняв її і сказав:
– Слава Богу, тепер я можу піклуватися про тебе.
Вона ледве збагнула його і почула, як сама питає, чому він такий щасливий.
– Розумієш, – відповів він, – я почув погані новини.
Усі зацікавлені особи, в тому числі й ті, хто не виявляв інтересу, зібралися на садовій доріжці, що веде до будинку, аби відбути формальність, тепер уже й справді формальну. Юрист мав намір прочитати заповіт і дати певні поради. Крім нього, тут був інспектор, уповноважений безпосередньою владою, і лейтенант Рук, котрий неприховано піклувався про свою даму. Одні були дещо спантеличені, побачивши високого лікаря, в інших викликав посмішку присадкуватий священик. Гаркер крилатим Меркурієм вилетів до воріт, зустрів усіх, привів на галявину і покинув, щоб підготувати прийом. Він обіцяв за мить повернутися, і всі, хто бачив, як він метушиться, немов заведений, цілком цьому вірили, але поки що розгублено вешталися по галявині.
– Він немов у крикет грає, – зауважив лейтенант.
– Він засмучений, – сказав юрист, – що закон не встигає за ним. На щастя, панна Крейвен розуміє наші професійні труднощі. Вона запевнила мене, що довіряє моїй повільності.
– Хотів би я, – раптово сказав медик, – так само довіряти його швидкості.
– Що ви маєте на увазі? – поцікавився Рук, насупившись. – По-вашому, Гаркер занадто прудкий?
– Занадто прудкий і занадто повільний, – сказав загадково лікар. – Я знаю як мінімум один випадок, коли він діяв не так хутко. Чого він вештався опівночі навколо ставка та шинку, перш ніж інспектор знайшов тіло? Чому він зустрів інспектора? Чому він сподівався зустріти інспектора саме там?
– Не розумію вас, – гмикнув Рук. – Ви думаєте, що Гаркер бреше?
Стрейкер мовчав. Сивий правник засміявся похмуро та безрадісно.
– Нічого проти нього не маю, – сказав він, – навіть удячний, що він із ходу став вчити мене моєї справи.
– А мене – моєї, – сказав інспектор, котрий тільки-но приєднався до них. – Це не важливо. А ось якщо натяки доктора Стрейкера щось означають – це важливо. Прошу вас висловлюватися ясніше. Можливо, я маю негайно допитати його.
– Он він іде, – показав Рук.
Пильний секретар знову став на порозі.
І тут патер Браун, котрий мовчав і скромно тримався в хвості, дуже всіх здивував. Мабуть, особливо тих, хто його знав. Він не тільки поспішно вийшов уперед, але й обернувся до всієї компанії майже загрозливо, немов сержант, котрий зупиняє взвод.
– Стійте! – досить суворо гукнув він. – Прошу у всіх вибачення, але абсолютно необхідно, щоб я перший побалакав із Гаркером. Я маю йому сказати те, що я знаю, і гадаю, не знає ніхто більше. Це дозволить уникнути вельми сумного непорозуміння.
– Що ви маєте на увазі? – здивувався старий юрист.
– Маю на увазі погані новини, – відповів на те патер Браун.
– Послухайте, – з обуренням почав було інспектор, але спіймав погляд священика і згадав про дивні речі, які бачив колись. – Якби це були не ви, я б сказав: яке нахабство…
Але служитель Церкви був уже за межами досяжності і через секунду занурився в балачку з Гаркером. Вони походили перед будинком, потім зникли в його темних глибинах. Через десять хвилин патер Браун вийшов один. На їхнє здивування, він не виявив бажання повернутися в оселю, коли туди нарешті увійшли всі решта. Священик сів на хитку лаву в листяній альтанці, запалив люльку, бездумно зиркаючи на зазубрені листочки і слухаючи птахів. Ніхто так щиро і так терпляче не любив неробства.
Він був занурений у хмару диму і хмару роздумів, коли вхідні двері знову відчинилися і кілька людей кинулися до нього. Першими були донька адмірала та її молодий шанувальник. Обличчя їхні осяяло здивування, а обличчя інспектора Бернса, котрий поспішав за ними, наче слон, від ходи котрого здригався парк, пашіло від обурення.