– Втік! – вигукнув лейтенант. – Поклав речі й утік. Вискочив у задні двері, перестрибнув через огорожу й втік. Що ви йому сказали?
– Який ти дурний! – нервово зауважила Олівія. – Звісно, патер Браун сказав, що все стало зрозумілим. Ніколи б не повірила, що він такий негідник!
– Атож, – сказав інспектор, вирвавшись вперед, – що ж це ви накоїли? Заради чого мене підвели?
– Чим же я вас підвів? – поцікавився священик.
– Упустили вбивцю! – заволав Бернс, і голос його пролунав громом у тихому садочку. – Допомогли йому втекти! А я, дурень, дав вам попередити його. І де він тепер?
– Аякже, я допоміг свого часу кільком убивцям, – сказав патер Браун і для точності додав: – Як ви розумієте, не в убивстві.
– Ви ж увесь час знали, – наполягала Олівія. – Відразу ж здогадалися, що це він. Саме це ви мали на увазі, коли патякали про те, як знайшли тіло. Це й мав на увазі лікар, коли сказав, що татуся міг зненавидіти підлеглий.
– Ото ж бо й воно! – обурювався інспектор. – Ви знали ще тоді, що він…
– Ви знали ще тоді, – говорила Олівія, – що вбивця…
Патер Браун сумно кивнув.
– Так, – сказав він, – я ще тоді знав, що вбивця – пан Дайк.
– Хто? – не зрозумів інспектор і завмер серед мертвої тиші, яку переривав лише спів птахів.
– Пан Дайк, адвокат, – пояснив патер Браун, немов учитель, що тлумачить щось зовсім просте молодшому класу. – Той сивий пан, котрий мав намір читати заповіт.
Вони стояли, дивлячись на священика, поки той ретельно набивав люльку і чиркав сірником. Нарешті Бернс опанував свій голос і люто роздер задушливу тишу.
– Заради неба, чому?… – почав було він.
– Ах, чому? – задумливо зронив священик і підвівся, попихкуючи люлькою. – Що ж, настав час повідомити тим із вас, хто не знає, одну новину. Це велика біда і погана справа, але не вбивство.
Він поглянув прямо в обличчя Олівії і дуже серйозно сказав:
– Але повідомлю вам погану звістку коротко і прямо, бо ви достатньо хоробрі і, мабуть, достатньо щасливі, щоб її пережити. Зараз можете довести, що ви сильна жінка. Так, сильна, але ніяк не заможна.
Всі мовчали, а слуга Божий пояснював:
– Гроші вашого батька, на жаль, зникли. Їх розтратив сивий джентльмен на прізвище Дайк – він, на превеликий жаль, шахрай. Адмірала він убив, щоб той не виявив, що його пограбували. Банкрутство – єдиний ключ не тільки до вбивства, але і до інших таємниць. – Він пахнув люлькою і продовжив: – Я повідомив Руку, що ви позбулися спадщини, і він кинувся допомогти вам. Він чудовий чоловік.
– Та годі вам! – сердито відмахнувся Рук.
– Він справжнє чудовисько, – сказав патер Браун із холодним серцем ученого, – анахронізм, атавізм і пережиток кам’яного віку. Якщо хоч із одним варварським забобоном тепер абсолютно покінчили, то це з честю та незалежністю. Але я зустрічав стільки мертвих забобонів… Рук – вимираюча тварина. Він плезіозавр. Він не хотів одружитися з дівчиною, котра може запідозрити в ньому корисливі спонукання. Тому він був такий похмурий і ожив тільки тоді, коли я приніс йому радісну звістку про банкрутство. Він хотів працювати для своєї дружини, а не жити у неї на утриманні. Який жах, еге ж? Та перейдімо до приємнішої теми – Гаркера. Я сказав йому, що ви позбулися спадщини, і він панічно кинувся геть. Не будемо надто суворими. У нього були і погані, і хороші пориви, але всі вони переплутані. Прагнення досягти успіху не таке вже й страшне, але він називає його прагненням до ідеалу. Старовинне почуття честі веліло не довіряти успіху, молодик міркував: «Це мені вигідно, отже, це нечесно». Сучасна мерзенна мораль вселяє, що «робити добро» і «робити гроші» – одне і те саме. В іншому він – хороший хлопець, яких тисячі. До зірок ідеш чи у вищий світ – усе вгору. Хороша дружина, хороші гроші – все добре. Він – не цинічний пройдисвіт, тоді б він одурив вас або відмовився, залежно від обставин. Він не міг глянути вам в очі, адже з вами залишилася половина його розбитого ідеалу. Я нічого не казав адміралу, але хтось сказав. Під час великого параду на борту він дізнався, що один родинний правник зрадив його. Адмірал так розхвилювався, що зробив те, чого ніколи б не вчинив при здоровому глузді, – зійшов на берег в трикутному капелюсі і визолоченому мундирі, щоб спіймати злочинця. Він дав телеграму в поліцію, ось чому інспектор вештався біля «Зеленого чоловічка». Лейтенант Рук подався за ним на берег. Він підозрював, що в родині якась біда, і частково сподівався, що зуміє допомогти та виправдатися. Тому він поводився так нерішуче. Що ж до того, чому він оголив шпагу, то тут справа в уяві. Він романтик, марив шпагами, втік на море, опинився на службі, де йому дозволяють носити шпагу приблизно раз у три роки. Він гадав, що сам на дюнах, де він грався в дитинстві. Якщо ви не розумієте, що він робив, то можу тільки сказати, як Стівенсон: «Ви ніколи не будете піратом». І ніколи не будете поетом, як ніколи не були хлопчиськом.
– Я не була, – серйозно сказала Олівія, – але, здається, втямила.
– Майже кожен чоловік, – правив своє священик у роздумах, – грається з якоюсь річчю, схожою на шаблю або кинджал, навіть із кишеньковим ножем. Ось чому мені здалося дуже дивним, що юрист цього не робив.
– Про що це ви? – спитав Бернс. – Чого він не робив?
– Невже ви не помітили? – здивувався патер Браун. – Там, у конторі, він грався з ручкою, а не зі складаним ножем, хоча у нього гарний блискучий ніж у формі стилета. Ручки запилені і забруднені чорнилом, а ніж тільки-но вичищений. Але він із ним не бавився. Є межі і для іронії.
Інспектор помовчав і сказав, немов прокидаючись від глибокого сну:
– Не знаю, на якому я світі, і не знаю, дісталися ви до кінця, але я не дістався до початку. Звідки у вас докази проти юриста? Що навело вас на цей слід?
Патер Браун засміявся коротко та невесело.
– Убивця схибив на самому початку, – сказав він. – Не збагну, чому цього не помітили. Коли ви повідомили про смерть, передбачалося, що ніхто нічого не знає, крім одного, – адмірала чекають вдома. Коли ви сказали, що він утонув, я спитав, коли це сталося, а Дайк запитав, де знайшли тіло.
Священик спинився, щоб вибити люльку, і продовжував міркувати:
– Коли вам кажуть про моряка, що він потонув, природно припустити, що він потонув у морі. У будь-якому разі, слід допустити таку можливість. Якщо його змило за борт, або він пішов на дно з кораблем, або «віддав глибині» своє тіло, ніхто не чекає, що його тіло знайдуть. Дайк же спитав, де знайшли тіло, і я второпав, що він це знає. Адже саме він поклав тіло у ставок. Ніхто, крім убивці, не подумав би про таку дурню, як моряк, котрий потонув у ставку, за сотні ярдів від моря. Ось чому я позеленів не згірше за «Зеленого чоловічка». Ніяк не можу звикнути, що сиджу поряд із убивцею. Я висловив це алегорично, але це щось означає. Я сказав, що тіло вкрите мулом, та це могли бути і морські водорості.
На щастя, трагедія не може вбити комедію. Єдиний діючий компаньйон фірми «Вілліс, Гардман і Дайк» пустив собі кулю в лоб, коли інспектор прийшов заарештувати його, а в цей час Олівія і Роджер на вечірньому березі гукали одне одного, як робили це в дитинстві.
Відсутність пана Ґласса
Кабінет Оріона Гуда, відомого кримінолога та консультанта з нервових і моральних розладів, перебував у Скарборо, і за вікнами його – як і за іншими величезними і світлими вікнами – синьо-зеленою мармуровою стіною стояло Північне море. У таких місцинах морський пейзаж одноманітний, як орнамент; а тут і в кімнатах панував нестерпний, справді морський лад. Не треба думати, що мова йде про бідність чи нудьгу, – і розкіш, і навіть поезія були там, де їм належиться. Розкіш була тут – на столику стояло коробок із десять найкращих сигар. Ті, що міцніші, лежали біля стіни, а слабші – ближче. Був тут і набір чудових напоїв, але люди з багатою уявою стверджували, що рівень віскі, бренді та рому ніколи не знижується. Була і поезія – в лівому кутку стояло стільки ж англійських класиків, скільки стояло в правому англійських та інших письменників. Але якщо хтось брав звідти Шеллі чи Чосера, порожнє місце зяяло, немов вирваний передній зуб. Не можна сказати, що книг не читали, – читали, мабуть. І все ж здавалося, що вони прикріплені ланцюгом, як Біблія в старих церквах. Доктор Гуд шанував свою бібліотеку, як шанують громадські бібліотеки. Й якщо професорська строгість охороняла вірші та пляшки, годі й казати, з яким урочистим пошануванням слугували тут ученим працям і тендітним, як у казці, ретортам.
Доктор Оріон Гуд міряв кроками простір – обмежений, як кажуть у підручниках, Північним морем зі сходу, а зі заходу – рядами книг із соціології та криміналістики. Він був в оксамитовій куртці, як художник, але носив її без будь-якої недбалості. Волосся його сильно посивіло, але не порідшало. Обличчя було худе, але бадьоре. І він, і його житло здавалися і тривожними, і строгими, як море, біля якого він (задля здоров’я, звісно) побудував собі будинок.
Доля, мабуть, жартома впустила в довгі, суворі, окреслені морем кімнати чоловіка, до подиву не схожого на них і на їхнього власника. У відповідь на ввічливе, коротке «прошу» двері відчинилися всередину, і в кабінет увійшов безформний чоловічок, котрий безуспішно боровся з парасолькою та капелюхом. Парасолька була чорна, стара і давно не знала ремонту. Капелюх – крислатий, рідкісний у цих краях. Власник же цих аксесуарів здавався втіленням беззахисності.
Господар зі стриманим подивом дивився на нього, як дивився б на громіздке, нешкідливе чудовисько, що виповзло з моря. Прибулець дивився на господаря, сяючи та відсапуючись, немов гладка служниця, втиснувшись в омнібус. Як і вона, він світився наївним торжеством і ніяк не міг впоратися з речами. Коли він сів у крісло, капелюх упав, упала й парасолька. Гість нахилився, щоб їх підняти, але кругле, радісне обличчя було звернене до господаря.
– Моє прізвище Браун, – промовив він. – Даруйте, будь ласка. У справі Мак-Небів. Кажуть, ви в таких речах допомагаєте. Вибачте, якщо щось негаразд.
Він спіймав капелюх і якось смішно кивнув, немов радів, що все гаразд.
– Я не зовсім тямлю, – сказав учений стримано та холодно. – Боюся, ви помилилися адресою. Я – доктор Гуд. Я пишу й викладаю. Справді, кілька разів поліція зверталася до мене з особливо важливих питань…
– Це якраз дуже важливо! – зупинив його дивний відвідувач. – Подумайте тільки, її мати не дає їм одружитися! – І він відкинувся у кріслі, явно тріумфуючи.
Науковець похмуро насупив брови. В його очах поблискував гнів, а може, і сміх.
– Розумієте, вони хочуть одружитися, – промовляв чоловічок у дивовижному капелюсі. – Меґґі Мак-Неб і Тодгантер хочуть одружитися. Чи є на світі щось важливіше?
Професорські тріумфи відняли у Гуда багато, скажімо так, здоров’я, а може, і віру. Проте він ще вмів дивуватися безглуздості. При останньому доводі щось клацнуло у нього всередині, і він опустився в крісло, посміхаючись трохи глузливо, як лікар на прийомі.
– Пане Браун, – серйозно сказав він, – минуло чотирнадцять із половиною років з того часу, як зі мною радилися в приватній справі. Тоді мова йшла про спробу отруїти президента Франції на банкеті у лорда-мера. Зараз, як я розумію, мова йде про те, чи годиться в наречені якомусь Тодгантеру ваша знайома на ім’я Меґґі. Що ж, пане Браун, я люблю ризик. Беруся вам допомогти. Родина Мак-Небів отримає пораду, таку же цінну, як та, що отримали французький президент та англійський король. Ні, кращу – за чотирнадцять років. Сьогодні я вільний. Отже, що ж у вас сталося?
Коротун подякував йому щиро, але якось несерйозно. Так дякують сусідові, котрий передав сірники, а не прославленому ботаніку, котрий обіцяв знайти рідкісну травичку. Тому відразу, без перерви, перейшов до розповіді.
– Я вже казав, що моє прізвище – Браун. Служу я в католицькій церковці, ви її бачили, мабуть, там, за похмурими вулицями, в північній околиці. На самій останній і найпохмурішій вулиці, що йде уздовж моря, немов гребля, живе одна моя парафіянка, пані Мак-Неб, жінка гідна та доволі норовлива. Вона здає кімнати, й у неї є донька, і ця донька, і вона, і орендарі… ну, кожен по-своєму має рацію. Зараз там тільки один мешканець, називається Тодгантер. З ним ще більше клопоту, ніж із іншими. Він хоче одружитися з донькою.
– А донька? – поцікавився Гуд, щиро розважаючись. – Чого ж хоче вона?
– Вийти за нього, певна річ! – вигукнув священик і випростався на кріслі. – В тому-то й складність.
– Атож, страшенна загадка, – погодився доктор Гуд.
– Джеймс Тодгантер, – продовжував священик, – хороший чоловік, наскільки мені відомо, а відомо про нього небагато. Він невисокий, веселий, спритний, як мавпа, поголений, як актор, і ввічливий, як чичероне. Грошей у нього вистачає, але ніхто не знає, чим він займається. Пані Мак-Неб, жінка похмура, впевнена, що чимось жахливим, швидше за все – робить бомби. Мабуть, бомби ці дуже сумирні, бо бідолаха просто сидить годинами замкнений. Він каже, що це тимчасово, так треба, до весілля все з’ясується. Більше нічого і немає, але пані Мак-Неб твердо знає ще щось. Чи вам пояснювати, як швидко поростають легендами шляхи незвідані! Подейкують, що крізь двері чути два голоси, а коли двері відчинені – мешканець завжди один. Пліткують, що якийсь чоловік у циліндрі вийшов із туману, мало не з моря, тихо перетнув пляж і садочок і балакав із Тодгантером біля заднього вікна. Здається, бесіда обернулася сваркою – господар захряснув вікно, а гість розчинився в тумані. Сім’я в це вірить, але у пані Мак-Неб є й своя версія: той, «інший» (ким би він не був), виходить ночами зі скрині, яка вдень замкнена. Як бачите, за дверима приховані дива і чудовиська, гідні «Тисячі й однієї ночі». А маленький мешканець у пристойному піджаку точний і нешкідливий, як годинник. Він акуратно платить, не п’є, терплячий і лагідний з дітьми і може розважати їх без угаву, а головне – він полонив доньку, і вона готова хоч зараз вийти за нього заміж.
Люди, віддані важливій теорії, люблять застосовувати її й у дрібницях. Знаменитий науковець не без гордощів зійшов до простодушності священика. Сівши зручніше, він почав розсіяним тоном лектора:
– У будь-якому, навіть незначному випадку, слід враховувати закони природи. Та чи інша квітка може до зими і не зів’янути, але квіти в’януть. Та чи інша піщинка може встояти перед прибоєм, але прибій є. Для вченого історія – ланцюг міграцій, що змінюють одна одну. Людські потоки приходять, потім – зникають, як зникають восени мухи та птахи. Основа історії – раса. Вона породжує і віру, і суперечки, і закони. Один із кращих прикладів цього – дика, зникаюча раса, яку ми звемо кельтською. До неї належать ваші Мак-Неби. Кельти низькорослі, смагляві, ліниві та мрійливі. Вони легко приймають будь-яке марновірство – скажімо (вибачте, звісно), те, чого вчить ваша Церква. Чи треба дивуватися, якщо такі люди, заколисані шумом моря і звуками органа (даруйте!), пояснять фантастичним чином найзвичайнісінькі речі? Коло ваших турбот обмежене, і вам видно тільки цю конкретну господиню, перелякану вигадкою про два голоси і вихідця з моря. Діяч науки бачить цілий клан таких господинь – однакових, мов птахи однієї зграї. Він бачить, як тисячі бабусь у тисячах будинків вливають ложку кельтської гіркоти в чайне горнятко сусідки. Він бачить…
Тут за дверима знову пролунав голос, цього разу – нетерплячий. У коридорі зашуміла спідниця, хтось пробіг, і в кабінет увірвалася дівчина. Одягнена вона була добре, але не дуже акуратно. Її світле волосся розвіялося, а обличчя назвали б чарівним, якби не вилиці, як у багатьох шотландців, вони були ширшими і різкішими, ніж слід.
– Даруйте, що завадила! – вигукнула вона так голосно, немов наказувала, а не просила вибачення. – Я за патером Брауном. Справа жахлива…
– Що трапилося, Меґґі? – спитав священик, незграбно підіймаючись.
– Здається, Джеймса вбили, – пояснила вона, переводячи дух. – Цей Ґласс знову приходив. Я чула через двері два голоси. У Джеймса голос низький, а у цього – тонкий, злий…
– Ґласс? – повторив священик дещо збентежено.
– Так його звати! – нетерпляче крикнула Меґґі. – Я чула, як вони лаялися. Через гроші, мабуть. Джеймс казав увесь час: «Так… так… пане Ґласс… ні, пане Ґласс… два, три, пане Ґласс…» Ах, про що ми балакаємо! Ідіть хутчій, ще можна встигнути!