Справді, збагнути його було нелегко. Промовляв він спокійно і владно, мабуть, розважаючись при кожному черговому здогаді, і нітрохи не каявся. Швидше, він насміхався над тим, як вони на даремно страждають.
– Тепер вам трохи відчинилися, – з неналежною поблажливістю казав він, – закони часу та простору, які ніяк не може осягнути ваша наука. Ви навіть не знаєте, що таке «сховати». Більше того, не знаєте, що таке «бачити», інакше б ви бачили так само ясно, як я.
– Хочете сказати, що камінь тут? – різко спитав Гардкасл.
– «Тут» – непросте слово, – відповів містик. – Але я не хотів цього сказати. Лише сказав, що ви не вмієте бачити.
І він розмірено продовжував у нервовій тиші:
– Якби ви навчилися істинному, глибокому мовчанню, то почули б волання на краю світу. Там сидить творіння, що втілює горе. Кажуть, навіть юдеї та мусульмани шанують його, бо воно створене не людиною. Перед ним благоговійно застиг прочанин. Він підняв голову… Він зойкнув, побачивши червоний, гнівний місяць у заглибині, що порожніла століттями.
– Я знав, що ви наділені великою духовною силою, але це!.. – похопився лорд Маунтіґл. – Невже ви перенесли його звідси на гору Меру?
– Може, й так… – зронив Учитель.
Гардкасл нетерпляче крокував кімнатою.
– Я дивлюся на це інакше, ніж ви, – звернувся він до господаря, – але змушений визнати… О, Господи!
Монокль упав на підлогу. Всі повернулись туди, куди дивився політик, і обличчя осяяв неабиякий подив.
«Червоний місяць» лежав на кам’яному підвіконні, точно там, де і раніше. Може, це була вуглинка від багаття або пелюстка троянди, але впав він точно на те саме місце, куди його поклали.
Цього разу Гардкасл не взяв річ і повівся дивно. Повільно обернувшись, він знову пішов по кімнаті, вже не нетерпляче, а з якоюсь особливою величчю. Підійшовши до лавки, на якій сидів індус, він вклонився, посміхаючись трохи гіркою посмішкою.
– Учителю, – сказав він, – ми повинні попросити у вас вибачення і, що набагато важливіше, ми втямили ваш урок. Повірте, я ніколи не забуду, якими силами ви наділені і як благородно ними користуєтеся. Леді Маунтіґл, – і він озирнувся на господиню, – даруйте мені за те, що я спершу звернувся до Вчителя, а не до вас. Але саме вам я маю честь запропонувати недавнє пояснення. Я казав, що є непізнані сили, гіпноз. Багато хто вважає, що ним і пояснюються розповіді про хлопчика, котрий спинається в небо мотузкою. Насправді нічого цього немає, але глядачі – загіпнотизовані. Так і ми бачили те, чого насправді не було. Бронзова рука буцімто приснилася нам. І ми не здогадалися подивитися, чи лежить камінь на місці. Ми перевернули кожну пелюстку латаття, ледве не дали рибкам блювотного, а рубін весь час був там, де і раніше.
Він поглянув на усміхненого Вчителя і зауважив, що посмішка останнього стала ширшою. Щось було в ній, від чого всі схопилися на ноги, ніби струшуючи збентеження та незручність.
– Як добре все скінчилося, – дещо нервово зауважила леді Маунтіґл. – Звісно, ви повністю маєте рацію. Просто не знаю, як благати вибачення…
– Ніхто мене не образив, – сказав Учитель. – Ніхто мене не торкнувся.
І, радісно балакаючи, всі пішли за Гардкаслом, новим героєм дня. Лише вусатий френолог подався до свого намету і здивувався, помітивши, що за ним іде священик.
– Дозвольте обмацати ваш череп? – нерішуче і навіть насмішкувато спитав пан Фрозо.
– Навіщо вам тепер мацати? – по-доброму спитав священик. – Ви ж детектив, чи не так?
Пан Фрозо кивнув.
– Леді Маунтіґл запросила мене про всяк випадок. Вона не дурна, хоч і розважається містикою. Тому я і ліз до всіх, як маніяк. Якби хтось погодився, довелося б терміново гортати енциклопедію…
– «Шишки черепа»: дивись «Фольклор», – підказав патер Браун. – Так, ви добряче чіплялися до людей, але на благодійному базарі таке й не дивне.
– Яка дурнувата подія! – мугикнув колишній шишкознавець. – Аж моторошно, що рубін так і лежав.
– Авжеж, дуже дивно, – сказав священик й інтонація його вразила сищика.
– Що з вами? – здивувався він. – Чому ви так зиркнули? Не вірите, що він там лежав?
Патер Браун покліпав і повільно, розгублено буркнув:
– Ні… Як я можу?… Ні, що ви!..
– Ви даремно не кажете, – не вгавав сищик. – Чому ж ви не вірите, що він лежав там весь час?
– Тому що його поклав туди я, – пояснив священик.
Співрозмовник його розтулив пельку, але не вимовив ні слова.
– Точніше, – продовжував слуга Божий, – я вмовив злодія, щоб він віддав мені його, а потім поклав. Я розповів йому те, що розгадав, і переконав, що ще не пізно покаятися. Вам зізнатися не боюся, позаяк Маунтіґли і не здіймуть галасу, якщо камінь повернувся, тим більше – проти цього злодія.
– Звісно, Учитель… – почав було колишній Фрозо.
– Учитель не крав, – закінчив патер Браун.
– Нічого не петраю! – розвів руками детектив. – За вікном стояв тільки він, а рука з’явилася звідти.
– Рука з’явилася звідти, але злодій був у кімнаті, – сказав священик.
– Знову якась містика! – нарікав сищик. – Ні, так не піде. Я людина проста. Скажіть мені прямо: якщо з рубіном все було гаразд…
– Я знав, що не все гаразд, – сказав патер Браун, – коли ще й не чув про рубін.
Він помовчав і продовжував неквапливо:
– Вам скажуть, що теорії неважливі, що логіка та філософія не пов’язані зі життям. Не вірте. Розум – від Бога, і далеко не байдуже, чи розумне те, що відбувається. Якщо воно нерозумне, щось не гаразд. Згадайте ту суперечку. Які там були теорії? Гардкасл не без зарозумілості назвав ученими іменами філософські загадки, як годиться. Гантер вважав, що все – суцільне одурення і поривався це довести. Леді Маунтіґл сказала, що він тому і приїхав, аби зустрітися з цим Учителем. Приїжджає він рідко, з Маунтіґлом не ладнає, але, коли почув, що буде індус, то поспішив сюди. Чудово. Однак у намет пішов Гардкасл, а не він. Він сказав, що гидує нісенітницями, хоча йому вистачило терпіння на те, щоб приїхати заради неї. Щось не збігається. Як ви пам’ятаєте, він сказав «ворожити», а наша господиня пояснила йому, що це – хіромантія.
– Гадаєте, що це була відмовка? – розгубився співрозмовник.
– Я так думав спочатку, – відказав священик, – але тепер знаю, що це і є справжня причина. Він не міг піти до хіроманта, бо…
– Бо… – нетерпляче вставив детектив.
– Бо не хотів зняти рукавичку, – пояснив патер Браун.
– Рукавичку? – перепитав той.
– Якби він її зняв, – незлостиво сказав священик, – всі побачили б, що у нього пофарбована рука. Так, він приїхав саме через індуса. І добре приготувався.
– Ви хочете сказати, – вигукнув сищик, – що це була його рука? Так він же стояв по той бік!
– Підіть туди, спробуйте самі, і ви побачите, що це неважко, – зітхнув священик. – Він нахилився у дворик, здер рукавичку, висунув руку з-за колони, іншою рукою схопив індуса і почав кричати. Я відразу помітив, що він тримає жертву однією рукою, тоді як будь-яка нормальна людина тримала б двома. Другою він засунув камінь у кишеню.
Запала мовчанка. Нарешті детектив повільно промовив:
– А все ж загадка залишається. Чому старий чаклун так дивно поводився? Якщо він не крав, якого біса не сказав це прямо?! Чому не сердився, коли його звинувачували й обшукували? Чому сидів і посміхався, і спілкувався натяками?
– Ось! – дзвінко вигукнув священик. – Нарешті ми дійшли до суті! Вони ніяк не хочуть збагнути одного. Леді Маунтіґл каже, що всі релігії однакові. Якби так було! Вони бувають настільки різними, що найкраща людина однієї віри і пальцем не ворухне у ситуації, яка глибоко зачепить представника іншої віри. Я казав, що не дуже жалую духовну силу, бо вона підкреслює силу, а не духовність. Не думаю, що цей Учитель став би красти камінь, швидше – ні, навіщо це йому? У нього інші спокуси, наприклад, вкрасти диво, яке належить йому не більше, ніж «Багряний місяць». Цій спокусі він і піддався. А питання про те, чий це камінь, йому невтямки. Він не думав: «Чи можна красти?» Він думав: «Чи достатньо я сильний, щоб перенести рубін на край світу?» Такі речі я й маю на увазі, коли кажу, що релігії різні. Індус пишається духовною силою. Але те, що він називає духовним, зовсім не збігається з тим, що ми називаємо праведним. Це означає швидше «не належить плоті» або «панує над матерією», словом – відноситься не до моральності, а до єства, до панування над стихіями. Ну, а ми – не такі, навіть якщо ми не кращі, навіть якщо ми набагато гірші. Ми – хоча б нащадки християн і народилися під готичними склепіннями, скільки не прикрашай їх східною бісовщиною. Ми іншого соромимося й іншим пишаємося. Кожен із нас злякався б, що його запідозрять у крадіжці. А він злякався, що не запідозрять. Коли ми втікали від злочину, як від змії, він підманював його, як заклинатель. Але ми не розводимо змій! Ця перевірка відразу повертає все на місце. Можна захоплюватися таємницею мудрості, носити тюрбан і довгий одяг, чекати звістки від махатм. Але як тільки камінчик зникне з вашої оселі, варто підозрі впасти на ваших друзів, виявиться, що ви – просто англійський джентльмен. Той, хто вчинив злочин, приховав його, бо він – також англійський джентльмен. Ні, краще: він – християнський злодій. Я вірю і сподіваюся, що можна назвати його злодієм, котрий покаявся, доброчинним розбійником.
– У вас виходить, – засміявся детектив, – що християнський злодій і язичницький шахрай протилежні один до одного.
– Будемо милостиві і до того, і до іншого, – резюмував патер Браун. – Англійські джентльмени крали і раніше, і закон покривав їх. Захід також вміє затуманити злочин багатозначними словесами. Інші камені змінили власників – коштовні камені, різьблені, як камея, й яскраві, як квітка.
Детектив дивився на співбесідника, і він показав на могильний камінь, що темнів у небі абатства.[1]
– Це дуже великий камінь, – сказав священик. – Він залишився злодіям.
Останній жалісливець Марнів
Блискавка освітила ліс, і кожен сірий зморщений листочок на пониклих деревах став чітким, немов тонкий рисунок або гравюра на сріблі. Підкоряючись забаганкам закону, завдяки якому ми бачимо в одну мить мільйони дрібниць, чітким стало все – від неприбраних, але мальовничих залишків пікніка на скатертині під широким деревом до білої звивистої дороги, де чекав білий автомобіль. Похмурий будинок з чотирма вежами, схожий на замок, а цього сірого вечора безформний, немов хмара, раптово виник поблизу, показуючи зубчасті круті дахи й осяяні світлом сліпі вікна. Цього разу це було й справді схоже на притчу, бо для декого з присутніх він випірнув із глибин пам’яті на авансцену буття.
Срібне сяйво освітило на мить і чоловіка, нерухомого, мов вежа. Він був високий і стояв віддалік, на пагорбі, тоді як його супутники сиділи на траві, біля скатертини, збираючи в козуб посуд та їжу. Срібна застібка театрального плаща чоловіка блиснула зіркою в світі блискавки, а біляве кучеряве волосся стало буцімто золотим. Металом відливало й обличчя, не настільки молоде, як постава. На мить світло посилило його орлину чіткість, але висвітлило й зморшки. Може, обличчя це й постаріло від постійного гриму, адже Г’юґо Ромейн був найкращим актором свого часу. Золоті кучері, сталеві риси обличчя і срібне сяйво ланцюжка на секунду додали йому схожості з лицарем в обладунку, й одразу ж він знову став темним, чорним силуетом на немічно-сірому тлі дощового неба.
Однак спокій і раніше відрізняв його від інших учасників пікніка. Ті, хто в прямому сенсі слова валявся у нього в ногах, мимоволі сіпнулися, коли раптовий спалах розірвав сіру завісу, бо до цієї миті сумовитий дощ ніяк не віщував грози. Єдина леді, котра носила свою сивину з тією гордою витонченістю, що вирізняє світських американок, заплющила очі і зойкнула.
Її чоловік – флегматичний лорд Аутрем, англійський генерал, котрий служив в Індії – сердито підняв голову. Молодик з прізвищем Меллоу залупав добрими собачими очима і впустив горнятко. Елегантний пан із якимось винюхувальним носом – сам Джон Кокспер, газетний магнат – неголосно вилаявся не так на англійський, як на канадський лад, бо родом він був із Торонто. Але чоловік у плащі стояв, як скульптура, навіть повіки його не поворухнулися.
Коли склепіння, розколоте блискавкою, знову потемніло, актор зронив:
– Грім гримить що півтори секунди, гроза близько. Від блискавок дерево не сховає, хіба що від дощу.
Молодик звернувся до жінки.
– Мені здається, – несміливо сказав він, – що неподалік є будинок.
– Будинок є, – похмуро зауважив старий військовий, – але сховатися там не можна.
– Як дивно, – зауважила його дружина, – що дощ наздогнав нас саме тут.
Щось у її інтонації не дозволило витонченому і розумному Меллоу задати запитання. Газетяр же, позбавлений якихось забобонів, грубувато спитав:
– Що з ним таке? – поцікавився він. – Більше схоже на руїну.
– Це місце, – похмуро зауважив генерал, – належить маркізу Марні.
– Оце так! – здивувався сер Джон Кокспер. – В усілякому разі я чув усе про цю птаху, і птаху непросту. Про нього як про загадку писали на першій сторінці «Комети» торік. Шляхтич, про котрого ніхто нічого не знає…
– Я також чув про нього, – тихо промовив юний Меллоу. – Існує безліч дивних історій, чому він переховується в такий спосіб. Я чув, що він носить маску, як у прокаженого. А ще хтось цілком серйозно казав мені, що на цій сім’ї лежить прокляття. Дитина, народжена із жахливими деформаціями, яку тримають у темній кімнаті.
– Маркіз Марні має три голови, – зауважив Ромейн без тіні усмішки. – Кожні триста років триголовий шляхтич прикрашає родове дерево. Жодна людина не насмілюється наближатися до проклятого дому, крім мовчазної процесії капелюшників, посланих, аби принести сюди незвичну кількість капелюхів. Але, – і його голос набув глибоких і моторошних обертонів, які могли б викликати трепет навіть у театрі, – друзі мої, ці капелюхи призначені не на людську голову.
Американська леді глянула нього спохмурнівши і з певною недовірою, наче цей трюк із голосом усе ж схвилював її.
– Мені не подобаються ваші потойбічні жарти, – промовила вона. – Й я воліла б, аби ви більше так не жартували.
– Слухаю і корюся, – відповів актор. – Та чи мені, як втаємниченому, не дозволено дізнатися чому?
– Тому, – відказала жінка, – що це не він шляхтич, котрого ніхто не знає. Особисто я знаю його, точніше знала дуже добре, коли він працював аташе у Вашингтоні тридцять років тому, коли ми всі були молодими. І він не носив маску, в усілякому разі не у моїй присутності. Він не був прокаженим, хоча майже так само самотнім. І мав лише одну голову й одне серце, яке було розбите.
– Нещасливе кохання, он воно як, – задумався Кокспур, – якраз для «Комети».
– Припускаю, що це комплімент нам, – відповіла леді задумано. – Те, що ви завжди переконані, що серце чоловіка розбиває жінка. Але існують інші форми любові й утрат. Невже ви ніколи не читали In Memoriam, невже ніколи не чули про Девіда та Джонатана? Марні знищила смерть його брата, принаймні, двоюрідного брата, котрий ріс із ним як рідний брат і був значно ближчим, ніж більшість братів. Джеймс Мейр, ось як звали маркіза, коли я була з ним знайома, був найстарший між ними, але він завжди обожнював Моріса Мейра. І за його словами Моріс справді був справжнім дивом. Джеймс не був дурнем і добре давав собі раду зі своєю політичною кар’єрою. Але, як виглядало, Моріс міг справлятися із нею і з усім іншим. Він був чудовим художником і актором-аматором, музикантом і ще багато ким. Джеймс був красенем, високий, сильний і енергійний, із прямим носом, хоча, гадаю, для молоді він би здався надто дивним із своєю розділеною навпіл, за тодішньою вікторіанською модою, борідкою. Та Моріс був гладко поголений і за показаними мені портретами – дуже навіть привабливим. Хоча він більше скидався на тенора, що не личить джентльменові. Джеймс раз по раз питав у мене, чи його приятель не дивовижний, чи будь-яка жінка не закохається у нього і таке інше, доки це не стало надокучати. І врешті-решт дуже швидко це перейшло у трагедію. Здавалося, що все його життя у цьому ідолопоклонстві, та одного дня ідол упав і розбився, як звичайна китайська лялька. Застуда на морському курорті й усе скінчилося.
– З того часу він і живе відлюдьком? – спитав Меллоу.
– Ні, – відповідала леді Аутрем. – Спершу він довго мандрував. Кажуть, не міг і не може стерпіти жодних нагадувань. Він навіть портрети не зберігає. Тоді, після смерті брата, він поїхав відразу, того ж дні. Я чула, що років через десять повернувся. Може, він трохи заспокоївся, але раптом піддався релігійній меланхолії.
– Кажуть, у нього вчепилися католицькі священики, – пробурчав лорд Аутрем. – Знаю точно, що він роздає милостиню тисячами, а сам живе, як чернець або як самітник. Не розумію, яка з цього користь. Навіщо це потрібно його духовним наставникам?
– Мракобісся якесь, – сказав Кокспер. – Ви тільки подумайте! Людина може бути корисною суспільству, служити людям, а ці кровопивці тримають нещасного на мотузці. Вони йому навіть одружитися не дають, ви вже мені повірте!