Згадка про нове і, можливо, небезпечне сусідство досить швидко відвернуло увагу обох сперечальників.
– Який жах! – вигукнула пані Бенкс. – Мабуть, він зовсім нещодавно приїхав. Хто б це міг бути?
– Не пригадую, щоб хтось приїхав зовсім недавно, – відгукнувся її чоловік, – хіба що сер Леопольд Пулмен в Бічвуд-гаусі.
– Мій любий, – як дитині зауважила дружина, – які дурниці ти мелеш! Сер Леопольд!.. – жінка помовчала і додала: – От якби хтось сказав, що це його секретар – той, із бакенбардами… Я завжди казала, з того часу, як його взяли на місце, яке мав отримати Філіп…
– Нічого не вдієш, – замріяно зронив Філіп, єдиний раз вступивши в розмову. – Та й місце так собі.
– Єдиний, кого я знаю, – зауважив Дівайн, – це чоловік на прізвище Карвер, котрий оселився на фермі у Сміта. Він веде спокійний спосіб життя, але з ним цікаво балакати. Здається, у Джона були з ним якісь справи.
– Трохи розбирається в автомобілях, – визнав одержимий однією пристрастю Джон. – Розбиратиметься ще краще, коли проїдеться в моїй новій автівці.
Дівайн легко посміхнувся – всі вже побували під такою загрозою – і зауважив:
– Ось дивно! Він добре метикує в автомобільному спорті, в мандрах, взагалі – в живих заняттях, а сам весь час сидить удома і порається з вуликами старого Сміта. Каже, він цікавиться тільки бджолами, тому і живе на пасіці. Визнаю, що це дуже спокійне хобі для такого чоловіка. Однак не сумніваюся, що твоя машина трохи струсоне його.
Коли того вечора Дівайн повертався від Бенксів, його смагляве обличчя перебувало в зосереджених роздумах. Можливо, ці думки і заслуговують на нашу увагу, проте зазначимо лише, що під їхнім впливом він вирішив невідкладно відвідати пана Карвера, котрий жив у пана Сміта. Йдучи в цьому напрямку, жевжик зустрів Бернарда, довготелесого секретаря з Бічвуд-гауса, з великими бакенбардами, які пані Бенкс сприймала, як особисту образу. Молодики були ледь знайомі, бесіда була короткою та випадковою. Проте Дівайн, мабуть, почерпнув з нею інформацію для подальших роздумів.
– Даруйте, що питаю, – несподівано сказав він, – чи правда, що у леді Пулмен є якісь знамениті коштовності? Я не професійний злодій, але я якраз чув, що один тут тиняється.
– Я попереджу, щоб вона за ними пригляділа, – відповів секретар. – Щиро кажучи, я вже дозволив собі застерегти її. Сподіваюся, що вона буде піклуватися про них.
У цей момент позаду пролунало жахливе виття автомобільної сирени, і біля подорожніх зупинилася автівка, за кермом якої сидів сяючий Джон Бенкс. Коли він почув, куди прямує Дівайн, то зауважив, що їде туди ж, однак, судячи з його тону, просто не міг відмовити собі в задоволенні і мусить підвести хоч когось. Поки вони їхали, молодик безперервно хвалив свій транспорт, головним чином за те, що його можна пристосувати до будь-якої погоди.
– Закривається щільно, як коробка, – тішився він, – а відкривається легко. Ну, скажімо, як рот.
Однак зараз рот Дівайна не так уже й легко відкривався, і вони під’їхали до ферми Сміта під безугавний монолог. Пройшовши крізь ворота, Дівайн одразу ж знайшов того, кого шукав. Садом, заклавши руки в кишені, прогулювався довготелесий чолов’яга з масивним підборіддям, у великому м’якому солом’яному брилі. Тінь падала від його широких крис на горішню частину обличчя, трохи схожого на маску. На задньому плані виднівся ряд освітлених сонцем вуликів, уздовж яких походжав інший чоловік, міцний, мабуть, пан Сміт, і ще один, низенький, непримітний, в чорному вбранні священика.
– Послухайте! – крикнув невгамовний Джон, не давши Дівайну привітатися. – Я привіз її, щоб вас підвезти. Ось побачите, вона краща за «блискавку»!
Губи пана Карвера склалися в посмішку, яка, мабуть, була люб’язною, але виглядала доволі похмуро.
– Боюся, що сьогодні ввечері мені буде не до розваг, клопотів під зав’язку.
– «Як копітка бджола»,[2] – продекламував Дівайн. – Мабуть, ваші бджоли дуже копіткі, якщо вони не відпускають вас весь вечір. А от скажіть мені…
– Слухаю! – вимовив Карвер із якимось холодним викликом.
– Кажуть, що треба косити сіно, поки сонце світить, – продовжував Дівайн. – Подейкують, що ви збираєте мед, поки світить місяць?
У тіні крислатого капелюха щось блиснуло, мабуть, очі Карвера.
– Може, тут і не обходиться без місячного світла, – промовив він, – але пам’ятайте, мої бджоли не тільки дають мед – вони й жалять.
– То ви поїдете на машині? – нетерпляче спитав переминаючись із ноги на ногу Джон.
Але хоча в Карвера не залишилося і тіні зловісної багатозначності, вдовольнити пропозицію Дівайна він ввічливо, але рішуче відмовився.
– Мабуть, я не зможу поїхати, – відказав він. – Треба написати багато листів. Може, ви будете такі люб’язні повозити когось із моїх друзів, якщо вже вам потрібен компаньйон. Це пан Сміт і патер Браун.
– Певна річ! – втішився Бенкс. – Нехай усі їдуть!
– Красно дякую, – захвилювався священик. – Боюся, що я не зможу: через кілька хвилин мені треба буде йти.
– Тоді візьміть Сміта, – вказав Карвер майже нетерпляче. – Дивіться, він прагне проїхатися.
Сміт широко посміхався і, так виглядало, що взагалі нічого не прагнув. Це був діяльний маленький дідок у дуже відвертій перуці – одній із тих перук, які нітрохи не природніші за капелюх. Жовтий відтінок штучного волосся не поєднувався з блідістю обличчя.
– Пам’ятаю, – сказав Сміт із якоюсь чемною упертістю, – їхав я цією дорогою десять років тому в одній із таких дивовиж. Повертався від сестри, з Голмґейта, і з того часу жодного разу не їздив тут автівкою. Ну і трясло мене, скажу я вам!
– Десять років тому! – глузливо вигукнув Джон. – Дві тисячі років тому їздили у возах, запряжених волами. Гадаєте, автомобілі не змінилися за десять років? А дороги? У моїй машині навіть не відчуваєш, як обертаються колеса. Здається, що летиш по повітрю.
– Упевнений, що Сміт дуже хоче політати, – під’юджував Карвер. – Це мрія його життя. Поїдьте в Голмґейт, Сміте, навідайте сестру. Та ви просто зобов’язані з нею побачитися! Поїдьте і залишитеся там на ніч, якщо бажаєте.
– Ну, мені доводиться повертатися пішки, тому, природно, що залишаюся ночувати, – зауважив старий Сміт. – Не варто через це ускладнювати життя молодому чоловікові.
– Ви тільки уявіть собі, як зрадіє ваша сестра, якщо ви прибудете не пішо! – потішався Карвер. – Справді, треба поїхати. Не будьте таким егоїстом.
– Саме так, – з бадьорою доброзичливістю підхопив Бенкс. – Не будьте таким егоїстом. Автівка вас не вкусить. Ви ж не боїтеся її, еге ж?
– Ну що ж, – погодився Сміт, задумливо моргаючи. – Не хочу бути егоїстом і гадаю, що не боюся.
Вони від’їхали вдвох під заохочувувальні махання та вигуки, завдяки яким маленька група вчиняла галасу, як цілий натовп. Однак і Дівайн, і священик, котрі приєдналися до цієї церемонії з ввічливості, відчули, що саме виразний жест пасічника надав їй закінченого характеру. Й їм здалося, що він вміє собі підпорядкувати й йому важко опиратися.
Коли автомобіль зник, Карвер повернувся до гостей і рвучко, ніби вибачаючись, промовив:
– Ну ось! – вимовив це з тією цікавою сердечністю, яка є зворотним боком гостинності.
Така привітність рівносильна натяку на те, що час забиратися.
– Мені треба йти, – сказав Дівайн. – Не будемо заважати копіткій бджолі. На жаль, я дуже мало знаю про бджіл – інколи насилу відрізняю бджолу від оси.
– Я розводив і ос, – зронив таємниче Карвер.
Коли гості пройшли вулицею кілька ярдів, Дівайн, сам не знаючи чому, звернувся до свого супутника:
– Досить дивна сцена, вам не здається?
– Атож, – відповів патер Браун. – А вам що здається?
Дівайн глянув на низенького чоловічка в чорному, і в його великих сірих очах знову щось промайнуло.
– Мені здається, – сказав він, – що Карвер усіма силами намагався залишитися сьогодні ввечері сам у будинку. У вас такі підозри не виникли?
– Можливо, і виникли, – погодився священик, – але я не впевнений, що вони збігаються з вашими.
Коли того вечора в саду, що оточував особняк, зовсім смеркалося, Опал Бенкс вешталася темними порожніми кімнатами ще відчуженіше, ніж завжди. Якби хтось придивився до неї уважно, то помітив би, що її звичайна блідість посилилася. Незважаючи на буржуазну розкіш садиби, від неї віяло смутком, тим підсвідомим сумом, яке викликають не старовинні, а старі речі. У домівці панували застарілі моди, а не історичні стилі. Він був переповнений предметами настільки недавнього вжитку, що відразу видно було, які вони старомодні. То тут, то там у сутінках поблискувало кольорове скло. Кімнати здавалися вузькими через високі стелі, а в кінці вітальні, якою вона швендяла, було одне з тих круглих вікон, які зустрічаються в будівлях цієї епохи. Дійшовши приблизно до середини кімнати, Опал зупинилася, ледь хитаючись, ніби її вдарила по обличчю невидима рука.
За мить почувся стукіт у парадні двері, приглушений другими, зачиненими дверима. Юнка знала, що домашні перебувають на другому поверсі, але навряд чи змогла б пояснити, що спонукало її відчинити двері самій. На порозі стояв присадкуватий пошарпаний чоловік, в якому вона впізнала католицького священика на прізвище Браун. Панночка не була з ним близько знайома, але слуга Божий їй подобався. Він анітрохи не підтримував її точку зору на духів, але не відмахувався і не сміявся, а серйозно з нею сперечався. Можна сказати, що священик співчував поглядам дівчини, але не погоджувався з ними. Всі ці думки промайнули у неї в голові, коли вона сказала, навіть не привітавшись і не вислухавши його самого:
– Як добре, що ви прийшли! Я бачила привида.
– Не варто засмучуватися, – зронив патер Браун. – Таке часто трапляється. Більшість привидів – зовсім і не привиди, а ті деякі, які, можливо, і справжні, – абсолютно нешкідливі. Ваш привид якийсь особливий?
– Ні, – сказала панночка й їй стало легше. – Справа не стільки в ньому самому… Розумієте, атмосфера була дуже страшна… Буцімто все розкладається, гниє. Я побачила обличчя у вікні. Бліде, з виряченими очима, зовсім як у Юди.
– Ну що ж, бувають люди з такою зовнішністю, – задумливо пробурмотів священик, – й іноді вони зазирають у вікна. Можна мені подивитися, де це сталося?
Однак коли юнка повернулася в кімнату, там уже зібралися інші родичі, котрі, будучи менш схильні до спілкування з потойбічним, увімкнули світло. У присутності пані Бенкс патер Браун згадав про загальноприйняті умовності і вибачився за вторгнення.
– Боюся, що занадто безцеремонно увірвався в ваш будинок, пані Бенкс, – сказав він. – Мені дуже важко пояснити, яким чином те, що сталося, стосується вас. Я тільки що був у Пулменів, і раптом мені зателефонували і попросили прийти сюди, щоб зустрітися з людиною, котра має повідомити вам новину, можливо, для вас цікаву. Я б не прийшов сюди, якби не був потрібен, як свідок подій у Бічвуд-гаусі. Фактично саме мені довелося підняти тривогу.
– Що трапилося? – здивувалася господиня.
– Бічвуд-гаус пограбували, – серйозно повідомив патер Браун. – Що найгірше, зникли коштовності леді Пулмен, а її нещасного секретаря, пана Бернарда, знайшли в саду. Вочевидь, його застрелив при втечі крадій.
– Це той чоловік! – зойкнула господиня. – Точно, він… – тут вона зустріла сумний погляд священика і замовкла, сама не тямлячи чому.
– Я зателефонував у поліцію, – продовжив він, – і з іншими органами влади, які мають у цій справі інтерес. Вони кажуть, що навіть при поверхневому огляді вдалося виявити сліди і відбитки пальців та інші прикмети відомого злочинця.
У цю мить бесіду на хвилину перервала поява Джона Бенкса, котрий повернувся після невдалої поїздки.
– Судячи з усього… старий Сміт виявився поганим пасажиром. Злякався в останню мить, – пояснив він обурено. – Втік, поки я оглядав пробиту шину. У житті більше не матиму справ із цими сільськими простак…
Але скаргу не почули, бо в центрі уваги опинився патер Браун і його новина.
– Зараз з’явиться чоловік, котрий зніме з мене відповідальність, – продовжував священик все з тією ж багатозначною стриманістю. – Коли ви зустрінетесь із ним, мій обов’язок свідка буде виконаний. Мені лиш залишається поінформувати, що служниця в Бічвуд-гаусі бачила обличчя в одному з вікон.
– Я бачила обличчя в одному з наших вікон, – уточнила Опал.
– Та ти вічно бачиш обличчя, – обірвав її брат Джон.
– Не так уже й погано бачити факти, навіть якщо це обличчя, – спокійно зауважив патер Браун. – Вважаю, що персону, яку ви бачили…
Знову почувся стукіт у парадні двері, і через хвилину на порозі з’явився чоловік, побачивши якого Дівайн підвівся зі стільця. Прибулець був високий, прямий, з довгим блідим обличчям і важким підборіддям. Величезне чоло і живі сині очі Дівайн погано розгледів удень через крислатий солом’яний бриль.
– Прошу вас, не вставайте, – чітко і чемно вимовив Карвер, але в розбурханому мозку Дівайна ця чемність знайшла зловісну схожість із чемністю бандита, котрий спрямував на вас пістолет.
– Сядьте, будь ласка, пане Дівайн, – попросив Карвер, – і, з дозволу пані Бенкс, я зроблю те ж саме. Маю пояснити свій візит. Мабуть, ви підозрювали, що я – знаменитий злодій.
– Підозрював, – похмуро відповів Дівайн.
– Як ви правильно зауважили, – сказав Карвер, – не завжди легко відрізнити осу від бджоли.
Після паузи він продовжив:
– Щодо мене, то я – одна з найкорисніших, хоча і водночас нестерпних комах. Я детектив і прибув сюди, щоб з’ясувати, чи не відновив свою діяльність злочинець, котрий називає себе Майклом Сновидою. Він спеціалізувався на крадіжці коштовностей, а зараз обікрали Бічвуд-гаус, і, судячи з аналізу, це його робота. Річ не тільки у відбитках пальців, але і в маскуванні – тому самому, яким він користувався, коли був заарештований востаннє, а також, мабуть, і в інших випадках. Ви, либонь, чули про цю просту, але вдалу вигадку: він одягав руду бороду і великі окуляри в роговій оправі.
Опал Бенкс нажахана рвонула вперед.
– Це воно! – зойкнула вона. – Це обличчя, яке я бачила! Великі окуляри, руда кудлата борода, як у Юди. Я думала, що це привид.
– Такого ж самого «привида» бачила і служниця в Бічвуд-гаусі, – сухо додав Карвер.
Він поклав якісь папери і згортки на стіл і почав їх дбайливо розпаковувати.
– Як я сказав, – продовжував він, – мене прислали сюди для того, щоб дізнатися про злочинні наміри Майкла Сновиди. Ось чому я зацікавився бджолами й оселився у пана Сміта.
Запанувала мовчанка, і потім озвався Дівайн:
– Ви справді хочете сказати, що цей милий дідок…
– Вважали ж ви, пане Дівайн, – усміхнувся Карвер, – що вулик – моя ширма. Чому б і йому не вибрати собі таку ж?
Дівайн похмуро кивнув, і детектив схилився до своїх паперів.
– Я підозрював Сміта і хотів без нього оглянути його речі. Тому підтримав люб’язну пропозицію Бенкса. Обшукуючи будинок, я виявив певні цікаві предмети, які дивно бачити в будинку старого сільського жителя, котрий цікавиться винятково бджолами. Ось один із них.
Із розгорнутого пакета витягнув волохатий предмет майже червоного кольору – такі бутафорські бороди носять в аматорських театрах. Поруч із нею лежали важкі окуляри в роговій оправі.
– Але я натрапив на одну річ, яка має безпосередніший стосунок до цього будинку і виправдовує моє сьогоднішнє вторгнення. Це записка. У ній вказані назви та приблизна вартість коштовностей, власники яких живуть у вашій місцевості. Відразу ж після тіари леді Пулмен згадане смарагдове намисто пані Бенкс.
Пані Бенкс, котра досі споглядала навалу відвідувачів в гордовитому сум’ятті, при цих словах насторожилася. Її обличчя відразу постаріло років на десять і стало набагато усвідомленішим. Але не встигла жінка вимовити й слова, як Джон стрімко піднявся на повний зріст.