– Пане професоре! – сказав голос. – Я більше не можу. Мушу зазирнути в неї. Зараз я у вас в конторі, книга лежить переді мною. Мені хочеться з вами попрощатися про всяк випадок. Ні, не варто мене відмовляти. Ви все одно не встигнете. Ось я відкриваю книгу. Я…
Професору здалося, що він чує щось, якийсь різкий, хоча і майже беззвучний поштовх.
– Прінґле! Прінґле! – закричав він у трубку, але ніхто не відповів.
Учений відклав слухавку і, віднайшовши академічний спокій (а може, спокій відчаю), повернувся і тихо сів до столика. Потім безпристрасно, ніби мова йшла про провал якоїсь дурної вигадки на спіритичному сеансі, розповів у всіх подробицях цю таємничу справу.
– Так зникло п’ятеро людей, – резюмував він. – Всі ці випадки – вражаючі. Але найнеймовірніший – випадок з Берріджем. Він такий тихий, працелюбний… Як таке могло з ним статися?
– Справді, – погодився патер Браун. – Дивно, що він так вчинив. Працівник він дуже сумлінний. Жарти для нього є жартами, але справа – справою. Майже ніхто не знав, як він любить жарти і розіграші.
– Беррідж? – залупав очима професор. – Нічого не розумію! То ви і з ним знайомі?
– Як би вам сказати… – безтурботно відповів Браун. – Не більше, ніж із цим лакеєм. Розумієте, мені часто доводилося чекати вас у конторі, і ми з ним, певна річ, балакали. Він чоловік цікавий. Пам’ятаю, якось казав, що збирає непотрібні речі. Колекціонери люблять збирати всілякий мотлох. Пам’ятаєте стару розповідь про жінку, котра збирала непотрібні речі?
– Не зовсім вас розумію, – сказав Опеншоу. – Добре, нехай він жартівник (ось уже ніколи б не подумав!). Але це не пояснює те, що сталося з ним і з іншими.
– З якими іншими? – підняв брови священик.
Професор дивився на нього і сказав чітко, як дитині:
– Любий мій патере Браун, зникло п’ятеро людей.
– Любий мій професоре Опеншоу, не зник ніхто.
Слуга Божий дивився на свого візаві привітно і промовляв чітко, і все ж професор не збагнув. Священику довелося сказати ще чіткіше:
– Повторюю: ніхто не зник.
Він трохи помовчав, відтак додав:
– Мені здається, що найважче – переконати людину, що нуль плюс нуль плюс нуль дорівнює нулю. Люди вірять у найнеймовірніші речі, якщо вони повторюються. Ось чому Макбет повірив прогнозам трьох відьом, хоча перша сказала те, що він і сам знав, а третя – те, що залежало тільки від нього. Але у вашому випадку проміжна ланка – найслабша.
– Про що це ви?
– Ви самі нічого не бачили. Не бачили, як чоловік зник за бортом. Не бачили, як чоловік зник із намету. Ви все це знаєте зі слів Прінґла, які я зараз згадувати не буду. Але ви ніколи б йому не повірили, якщо б не зник ваш секретар. Зовсім, як Макбет: він не повірив би, що буде королем, якби не збулося пророцтво і він не став би Кавдорським таном.
– Можливо, ви маєте рацію, – задумався професор, повільно киваючи. – Але коли він зник, я переконався, що Прінґл не дурисвіт. Ви кажете, я сам нічого не бачив. Так, не бачив, але Беррідж справді зник.
– Беррідж не зникав, – сказав патер Браун. – Навпаки.
– Як це «навпаки»?
– Те, що він, скоріше, з’явився, – пояснив священик. – У вашому кабінеті з’явився рудий бородатий чоловік і назвався Прінґлом. Ви його не впізнали тому, що жодного разу в житті не спромоглися роздивитися власного секретаря. Вас спантеличив невигадливий маскарад.
– Стривайте… – почав професор.
– Могли б ви назвати його прикмети? – реготнув священик. – Ні, не могли б. Ви знали, що він гладко поголений і носить темні окуляри. Він їх зняв – і все, навіть гриму не знадобилося. Ви ніколи не бачили його очей і не бачили його душі. А у нього дуже хороші, веселі очі. Він приготував дурнувату книгу і всю цю бутафорію, спокійно розбив вікно, начепив бороду, одягнув плащ і увійшов у ваш кабінет. Він знав, що ви на нього не глянули жодного разу в житті.
– Чому ж він вирішив мене розіграти? – відкрив рота Опеншоу.
– Саме тому, що ви на нього не дивилися, – сказав патер Браун, і рука його стиснулася, немов він був готовий вдарити п’ястуком об стіл, якби дозволяв собі такі різкі жести. – Ви його називали лічильною машиною. Адже вам від нього потрібні були тільки підрахунки. Ви не помітили те, що міг помітити випадковий відвідувач за п’ять хвилин: що він розумний, любить жарти, у нього є своя точка зору на вас, і на ваші теорії, і на ваше вміння бачити людину наскрізь. Як ви не тямите? Йому хотілося довести, що ви не впізнаєте навіть власного секретаря! У нього було багато кумедних задумів. Наприклад, він вирішив збирати непотрібні речі. Чули ви хоча б колись розповідь про жінку, яка купила дві найнепотрібніші речі – мідну табличку лікаря і дерев’яну ногу? З них ваш винахідливий секретар і створив високоповажного Генкі – це було не важче, ніж створити Вейлза. Він оселив лікаря у себе…
– Ви хочете сказати, що він повів мене до себе додому? – Опеншоу був ошелешений.
– А хіба ви не знали, де він живе? – спитав священик. – Не думайте, я зовсім не хочу принижувати вас і вашу справу. Ви – справжній шукач істини, а ви знаєте, як я це ціную. Викрили багатьох ошуканців. Але не треба придивлятися тільки до дурисвітів. Гляньте, хоча б побіжно, на чесних людей – ну, хоча б на того лакея.
– Де тепер Беррідж? – спитав професор не відразу.
– Упевнений, що він повернувся в контору, – припустив Браун. – По суті, він повернувся, коли Прінґл відкрив книгу і зник.
Вони знову помовчали. Потім професор зареготав. Так сміються люди, достатньо розумні, щоб не боятися принижень. Нарешті він сказав:
– Я це заслужив. Справді, не помічав найближчих своїх помічників. Але погодьтеся – було чого злякатися! Зізнайтеся, невже вам жодного разу не стало моторошно від цієї книги?
– Ну що ви! – замахав руками патер Браун. – Я відкрив її, як тільки побачив. Там лиш чисті сторінки. Розумієте, я не забобонний.
Найгірший злочин у світі
Патер Браун походжав картинною галереєю з таким виглядом, ніби прийшов сюди не для того, щоб дивитися на картини. Справді, вони його не цікавили, хоча загалом картини він дуже любив. Не те, щоб у цих дуже сучасних творах мистецтва було щось аморальне або негоже. Той, хто відроджував у собі язичницькі пристрасті, маніпулюючи поєднанням переривчастих спіралей, перевернутих конусів і розбитих циліндрів, за допомогою яких мистецтво майбутнього надихало чи спокушало людство, володів – треба віддати йому належне – легкозбудливим темпераментом. Річ у тім, що патер Браун чекав тут свою юну приятельку, котра обрала це безглузде місце відповідно до своїх більш футуристичних смаків.
Юна приятелька була ще й юною родичкою, однією з небагатьох, котрі у нього були. Звали її Елізабет Фейн, або просто Бетті, і вона була донькою його сестри, котра вийшла свого часу заміж за благородного, але збіднілого сквайра. Позаяк сквайр цей був таким же мертвим, як і бідним, патер Браун був її опікуном, так само, як і сповідником, і в якомусь сенсі захисником, а заодно й рідним дядьком.
Тепер він, втім, марно мружився на групу людей, що стояли в галереї, в пошуках знайомих каштанового волосся й світлого обличчя. Замість племінниці він побачив кількох знайомих і ще більше незнайомих йому людей, у тому числі кількох, із котрими, за химерністю смаку, він і не хотів би знайомитися.
Серед людей, із котрими священик не був знайомий, але котрі тим не менш викликали його зацікавлення, був гнучкий, рухливий і дуже елегантний чоловік, схожий на іноземця завдяки своїй борідці клинцем, як у літнього ідальго, і темним волоссям, підстриженим так коротко, що вони здавалися чорною шапчиною, що щільно облягає череп. Серед тих, із ким священик знайомитися не хотів, була дуже пихата на вигляд особа в викличному червоному платті, з гривою жовтого волосся, занадто довгого, щоб назвати його стрижкою, але надто рідкого, щоб назвати його якось інакше. У персони було міцне, важке обличчя блідого, майже нездорового відтінку, і доста було їй поглянути на когось, як у того виникало відчуття, що на нього зиркає василіск. Вона тягла за собою на буксирі коротуна з великою бородою, дуже широким обличчям й овальними сонними очима. Дивився він цілком пристойно, якщо взагалі не спав, але бичача його шия (вигляд ззаду) здавалася, правду кажучи, дещо грубуватою.
Патер Браун поглянув на червону леді, радіючи з того, що його племінниця нітрохи на неї не схожа. Потім він відвернувся і став озиратися – з якоїсь йому самому невідомої причини – поки не відчув, що будь-яка людська особа була б рятівним контрастом. І тому він із полегшенням, наче прокинувшись, почув своє ім’я та побачив ще одне знайоме йому обличчя.
Це було гостре, але аж ніяк не агресивне обличчя юриста на ім’я Ґренбі, чиї сиві пасма видавалися напудреною перукою, настільки вони не в’язалися з юнацькою енергією рухів чоловіка. Він був із тих людей, котрі носяться конторами, як шкідливі школярі. Певна річ, він не міг скакати по модній картинній галереї так, як скакав у себе в офісі, але, здавалося, мріяв про це і хвилювався, озираючись на всі боки в пошуках знайомих.
– Я не знав, – сказав патер Браун із посмішкою, – що ви захоплюєтеся новим мистецтвом.
– А я не знав, що ви йому протегуєте, – відбрив той. – Я тут полюю за однією людиною.
– Бажаю вдалого полювання, – відповів священик. – Я займаюся приблизно тим самим.
– Сказав, що він тут проїздом на континент, – пирхнув правник, – а я можу зустріти його в цій підозрілій місцині. – Він трохи подумав і продовжив: – Послухайте, я впевнений, що ви вмієте зберігати таємниці. Чи знаєте ви сера Джона Масґрейва?
– Ні, – відповів священик, – але мені важко уявити, що він був таємницею, хоча про нього і кажуть, що він поховав себе живим у замку. Чи не той це старий, про котрого розповідають стільки побрехеньок? Начебто він живе у вежі зі справжніми опускними ґратами і підйомним мостом і навідріз відмовляється повернутися з темного середньовіччя? Він що, один із ваших клієнтів?
– Ні, – коротко відповів Ґренбі, – до нас звернувся його син, капітан Масґрейв. Але старий відіграє в цій справі важливу роль, а я його не знаю, в цьому й річ. Слухайте, це суто між нами, втім, вам я можу довіряти. – Він знизив голос і потягнув свого друга в бічну галерею, що містить зразки різноманітних скульптур, й яка була майже порожня.
– Молодий Масґрейв, – почав він, – хоче отримати від нас велику суму під довіреність post obit[8] свого старого батька в Нортамберленді. Старому далеко за сімдесят, і він рано чи пізно піде. Але як бути з post, якщо можна так сказати? Що станеться з його грішми, замком, підйомними мостами? Це чудовий стародавній замок, і він, як і раніше, чогось таки вартий, але, як не дивно, він не відзначений в заповіті. То ж ви бачите, з ким маємо справу. Питання в тому, як сказав котрийсь герой Діккенса, чи прихильний старий.
– Якщо він прихильний до свого сина, то краще для вас, – зауважив патер Браун. – Ні, боюся, я нічим не зможу вам допомогти. Мені ніколи не доводилося зустрічати сера Джона Масґрейва, і, наскільки я знаю, дуже мало хто бачиться з ним. Вочевидь, ви маєте спитати у нього самі, перш ніж позичати молодому джентльменові кошти вашої фірми. Чи не з тих він, кого частенько залишають без пенса?
– Сумніваюся, – відповів той. – Він дуже популярний, блискучий розум і значна постать у товаристві, але більшу частину часу живе за кордоном. Крім цього, він був журналістом.
– Що ж, – сказав патер Браун, – це ще не злочин, принаймні не завжди.
– Дурниці, – несподівано запропонував Ґренбі. – Ви знаєте, що я маю на увазі, він – перекотиполе. Був журналістом, лектором, актором, ким тільки він не був. То на чому я зупинився?… Втім, ось і він.
І правник, нетерпляче походжаючи порожньою галереєю, несподівано обернувся і на бігу влетів в іншу, заповненішу кімнату. Він поспішав назустріч високому, добре одягненому молодику з короткою стрижкою та закордонною борідкою.
Ці двоє пішли балакаючи, й якийсь час патер Браун ще стежив за ними короткозорими примруженими очима. Спостереження були, проте, перервані поспішною, але своєчасною появою його племінниці Бетті. На превеликий подив дядька, вона потягнула його назад у порожню залу і посадила на стілець, що нагадував острівець посеред повені.
– Мені треба щось вам сказати, – почала вона. – Це так безглуздо, що ніхто, крім вас, не збагне.
– Ти мене переоцінюєш, – сказав патер Браун. – Це не про те, про що почала розповідати твоя матінка? Заручини чи щось таке… Так, про заручини вже пішов поголос.
– Вам відомо, – спитала вона, – що вона хоче видати мене за капітана Масґрейва?
– Ні, – відповів патер Браун після певних роздумів. – Капітан Масґрейв, здається, дуже популярний тепер.
– Природно, ми дуже бідні, – продовжувала вона. – Нам кажуть, що не в грошах щастя, але від цього краще не стає.
– А ти хочеш вийти за нього заміж? – поцікавився патер Браун, дивлячись на неї з-під напівзаплющених повік.
Вона опустила очі і відповіла, стишивши голос:
– Гадала, що хочу. Тобто це я зараз думаю, що гадала… Але я тільки що дуже злякалася.
– Що ж, розказуй…
– Я почула, як він сміється, – промовила вона.
– Ну, сміх допомагає спілкуванню, – зауважив священик.
– Ні, ви не тямите, – сказала дівчина. – Зовсім не допомагає. В тому й річ, що він ні з ким не спілкувався.
Вона помовчала, потім пояснила:
– Я приїхала сюди достатньо рано і побачила, що він сидить сам один у центрі галереї, де висить цей сучасний живопис. Там було тоді було майже порожньо. Він не знав, що хтось поруч, сидів там зовсім один і… сміявся.
– Що ж, нічого дивного, – сказав патер Браун. – Я – не мистецтвознавець, але загалом, якщо взяти всі ці картини…
– Ах, ви не петраєте! – сказала вона майже гнівно. – Це зовсім не те. Він не дивився на картини. Він дивився прямо в стелю, але здавалося, що його очі спрямовані всередину. І сміявся він так, що у мене кров захолола.
Священик піднявся і ходив по кімнаті, заклавши руки за спину.
– У такій справі не можна приймати необдуманих рішень, – почав він. – Чоловіки діляться на два типи… Але ми навряд чи встигнемо обговорити це питання, тому що ось наш герой власною персоною.
Капітан Масґрейв швидко увійшов до кімнати і, посміхаючись, перетнув її. Ґренбі, юрист, усміхаючись, йшов за ним. Його правознавче обличчя стало іншим, доброчинним.
– Маю вибачитися перед вами за все, що я казав про капітана, – сказав він священикові, коли вони пробиралися до дверей. – Він чутливий і чудово зрозумів мене. Сам, без зволікань спитав, чому я не поїду на північ, щоб побачити його старого вітця. Тоді б я зміг почути з його вуст, як там справи зі спадщиною. Ну, як, чи міг він сказати чесніше? Він настільки стурбований тим, щоб облаштувати все якнайкраще, що сам запропонував відвезти мене в Масґрейвські болота, так називається маєток. Я запропонував йому, якщо він такий добрий, рушати разом. І ось завтра вранці ми виїжджаємо.
Поки вони балакали, Бетті і капітан рука попід руку пройшли в дверну раму, створивши в ній щось на зразок картини, яку ті, хто чуттєвіший, вважали б кращим за конуси та циліндри. Якими б не були їхні стосунки, і він, і вона виглядали чудово. І правник не забув зазначити це, коли картина зникла.
Капітан Джеймс Масґрейв зазирнув у чергову галерею. Його сміхотливий, радісний погляд зупинився на чомусь – і зовсім змінився. Патер Браун озирнувся якось натхненно і побачив похмуре, майже фіолетове обличчя великої жінки в червоному під лев’ячою гривою волосся. Вона стояла, легко нахилившись, як бик, який виставив роги, і набрякле обличчя було таким владним і злим, що чоловічок із великою бородою, котрий стояв біля неї, був ледь помітним.
Масґрейв, схожий на гарно одягнену воскову фігуру, навчену ходьбі, пробрався в центр зали. Він сказав жінці кілька слів, так, щоб ніхто не почув. Та не відповіла, але вони разом повернулися, пройшлися довгою галереєю, начебто сперечаючись, а коротун із бичачою шиєю замикав процесію, немов безглуздий карлик-паж.
– Господи, допоможи! – пробурмотів патер Браун, шкутильгаючи за ними. – Хто ж така ця жінка?
– На щастя, не моя товаришка, – відповів Ґренбі з грубою прямотою. – Виглядає вона так, що навіть легкий флірт із нею може скінчитися дуже погано.