Як буває перед бурею, пітьма насувалася швидко, але священик і Фламбо ще бачили всіх чотирьох: так само, прихилившись до стовбура, нудився байдужий Аткінсон, тінь пані Квінтон лежала на гардині, лікар тинявся в оранжереї, блукаючий вогник його сигари спалахував віддалік. Так само, немов вріс у землю, тремтів у траві факір, і гіляччя у нього над головою гойдалося все дужче і ширше. Гроза висіла в повітрі.
– Коли індус заговорив із вами, – довірливо і тихо почав священик, – на мене немов осяяння зійшло. Він просто тричі повторив одне і те саме, а я раптом побачив і його самого, і всю його світобудову. Він уперше сказав: «Мені нічого не треба», і я відчув, що ні його, ні Азію не можна збагнути. Він повторив: «Мені нічого не треба», і це означало, що він, як космос: ні в кого і ні в чому не відчуває потреби – в Бога не вірить, а гріх не визнає. Блиснувши очима, він повторив свої слова ще раз. Тепер їх слід було розуміти буквально: ніщо – його оселя і заповітне бажання, він жадає порожнечі, як п’яниця – вина. І цю спрагу руйнування та заперечення…
Фламбо, на котрого впали перші дощові краплі, сіпнувся, як від бджолиного укусу, і здійняв очі на небо. Викрикуючи на ходу щось невиразне, до них через весь сад біг лікар. Промчавши кулею повз двох друзів, він, немов шуліка, налетів на Аткінсона. Той ніяк не міг встояти на місці й усе норовив перебратися ближче до ґанку. Медик закричав, трясучи гультяя за комір:
– Закінчуйте вашу брудну гру! Що ви з ним зробили?
Священик різко випростався і голосом, що дзвенів сталлю, немов на розлучення, переконливо сказав:
– Пустіть його, лікарю. Нас тут досить, щоб затримати будь-кого. Що там сталося?
– Не все гаразд із Квінтоном, – відповів зблідлий Герріс. – Я зазирнув у вікно і побачив, що він лежить в якійсь дивній позі, не в тій, в якій я його залишив.
– Ходімо, – уривчасто розпорядився слуга Божий. – І не тримайте Аткінсона. З того часу як Квінтон перкинувся з ним словом, він увесь час був на виду.
– Я постережу його, – зголосився Фламбо, – а ви йдіть.
Лікар і священик швидко зайшли в будинок і, відімкнувши кабінет, поспішили всередину. З розгону налетівши на великий письмовий стіл із червоного дерева – темряву осявав лише тьмяний жар каміна, що зігрівав хворого, вони помітили біліючий на виду аркуш паперу. Медик рвучко підніс його до очей, прочитав і, сунувши патеру Брауну зі словами: «Боже милий, ви тільки погляньте!», кинувся в оранжерею. У зловісних червоних пелюстках немов згустіли відблиски заходу.
Священик перечитав записку тричі. «Я вбиваю себе сам, але все ж убили мене», – написано було характерним нерозбірливим почерком Квінтона. Із запискою в руці він попрямував в оранжерею. Назустріч ішов його побратим-медик зі схвильованим обличчям, що не залишає надії. «Він зробив непоправне», – такі були його слова.
Тіло Леонарда Квінтона, мрійника і поета, лежало в гущині азалій і кактусів, чиїй пишні красі бракувало життя. Голова нещасного звисала з тапчана, мідяні кучерики волосся розсипалися по підлозі, з рани в боці стирчав той самий дивний кривий ніж, який трапився їм у саду, слабка рука ще стискала руків’я.
Гроза налетіла раптово, як ніч у Колриджа,[4] і під густою завісою дощу скляний дах і сад одразу ж потемніли. Окинувши швидким поглядом труп, священик знову взявся за записку. Він близько підніс її до очей, силкуючись прочитати написане при слабких вечірніх променях, потім став проти світла, але в білих спалахах блискавок, що на мить освічували вікно, папір став видаватися чорним.
Темрява повернулася, стрельнула громом і стихла. І негайно ж із чорноти почувся голос священика:
– Цей аркуш якоїсь дивної форми.
– Що ви хочете цим сказати? – насупився лікар.
– Це не квадрат, один із куточків відрізаний. До чого це, як гадаєте?
– Дідько його знає! – сердито кинув медик. – Підіймімо бідолаху, він уже не дихає.
– Краще облишмо все, як є, і повідомимо поліцію.
Патер Браун, як і раніше, не відривав очей від записки. Виходячи, він затримався біля столу й узяв маленькі ножиці.
– Ага, ось чому він це зробив, – відкриття, здавалося, втішило його. – Та тільки навіщо?
По чолу священика побігли зморшки.
– Не забивайте собі голову дурницями, – гаряче запротестував Герріс. – Це була примха, черговий вибрик, яких у нього були тисячі. До того ж весь папір так обрізаний.
І він вказав на невеликий стосик чистого паперу, що лежав на маленькому столику віддалік. Священик узяв один аркуш – він був такої ж форми, як і записка.
– Точно такий же, – сказав він, – а ось і відсутні шматочки.
На обурення медика, священик став їх лічити.
– Ну ось, – патер Браун винувато посміхнувся, – два-дцять три аркуші і двадцять два обрізки. Ви, бачу, поспішаєте повернутися в будинок.
– Кому з нас піти до дружини? Гадаю, краще вам. А я викличу поліцію.
– Як скажете, – безпристрасно кинув священик і вийшов на ґанок.
Там він застав іншу драму або скоріше бурлеск. Головний її герой, довготелесий товариш слуги Божого, Фламбо, стояв у давно забутій ним бійцівській стійці над розпростертим на землі Аткінсоном, котрий борсався біля сходів, теліпаючи черевиками в повітрі. Його прогулянковий ціпок і габік валялися на доріжці. Не витримавши нарешті батьківської опіки колишнього короля злодіїв, Аткінсон спробував збити його з ніг, що було дещо ризиковано навіть після того, як монарх зрікся трону. Фламбо приготувався до відповідного стрибка, але тут його плеча торкнулася рука патера Брауна:
– Не сваріться з Аткінсоном, друже мій. Даруйте йому, прийміть його вибачення і відпустіть спати. Не сміємо вас затримувати, пане.
Той невпевнено зіп’явся на ноги, зібрав свої розкидані речі і пішов геть.
– А де індус? – спитав священик вже без тіні гумору.
До них приєднався лікар і, не змовляючись, усі троє повернули в сад до порослого травою горбочка під неспокій-ними фіолетовими кронами, де тільки-но в молитовному екстазі гойдався темношкірий факір. Але його там не було.
– Ну ось, все ясно, його порішив той темнолиций бовван.
Медик люто тупнув ногою.
– Ви ж не вірите в магію, – спокійно заперечив священик.
– Анітрохи! Я зі самого початку терпіти його не міг, завжди вважав шахраєм, але якщо він і справді чародій, то він мені ще в стократ гидкіший.
Лікар люто вертів очима.
– Він утік, але що з того? – заперечив Фламбо. – Провину його цим не доведеш, в суд не викличеш і з вигадками про самогубство через навіювання до констебля не підеш.
Священик зник у господі, час було повідомити дружині про те, що трапилося. Незабаром він з’явився, змарнілий і засмучений, але і потім, коли все з’ясувалося, їхня розмова залишилася в таємниці.
Фламбо, котрий тихо перемовлявся з медиком, замовк при наближенні того, кого не чекав назад так швидко. Але, навіть не зиркнувши на приятеля, патер Браун відвів убік Герріса:
– Ви викликали поліцію?
– Так, вона прибуде хвилин за десять.
– У мене до вас прохання, – безпристрасно продовжував священик. – Я, знаєте, колекціонер – збираю дивовижні історії. Майже завжди в них є якась дрібиця, що її не вліпиш у поліційний протокол, на зразок нашого теперішнього приятеля-індуса. Ось я і хочу вас просити, щоб ви описали все, що сталося, але тільки для мене, без права на розголос. Справа у вас тонка, і, здається, ви опустили багато подробиць. Священикам, як і лікарям, доводиться зберігати таємниці, і, що б ви не написали, все залишиться між нами. Прошу вас, напишіть все, що знаєте.
Трохи схиливши голову набік, лікар напружено слухав, потім, впритул глянувши на співрозмовника, сказав: «Згоден» і кинувся в кабінет. За ним грюкнули двері.
– Ходімо на веранду, Фламбо, – попросив француза священик. – Там сухо, і ми покуримо собі на лавці. У мене нікого немає ближчого за вас, тому хочу побалакати або, правильніше, помовчати з вами.
Вони влаштувалися яканайзручніше, і, всупереч звичаю, патер Браун прийняв запропоновану йому сигару. Він мовчки міркував, а дощ стукотів у них над головами.
– Так, друже мій, дивна історія, – сказав він нарешті.
– Неймовірно дивна. – Фламбо зіщулився, немов від холоду.
– Ви кажете «дивна», й я кажу «дивна», але розуміємо ми під цим різне, – заперечив священик. – Новітній здоровий глузд змішав в одне два різних поняття: ми називаємо таємницею все чудове і водночас заплутане. Від дива завмирає серце, але суть його проста. На те воно і диво, і послане нам Богом чи дияволом, а не петляє кривими стежками природи і людських жадань. Ви вважаєте, що побачили диво тому, що тут сталося незрозуміле: прийшов підступний індус і приманив нещастя. Я зовсім не хочу сказати, що справа обійшлася без раю чи пекла, бо лише їм відомий ланцюг причин і наслідків, через які люди чинять дивні гріхи. Але мені відомо лише одне: якщо ви маєте рацію і справа в магії, отже, це диво, і немає ніякої таємниці, точніше, немає нічого складного, бо диво незбагненне, але шляхи його прості. Однак простотою тут і не пахне.
Стихла було буря повернулася з новою силою, і з потужним гулом дощу злився неголосний гуркіт грому. Священик почекав, поки з сигари впав попіл, і знову озвався:
– Все тут таке заплутане, все до неподобства складне і дуже далеке від прямизни ударів неба чи пекла. Як по петляючому сліду впізнають равлика, так і тут я чую хитрі повадки людини.
Лупнувши гігантським білим оком, небесне склепіння знову вкрилося темрявою, і патер Браун продовжував:
– І саме тут підлий, підліший за все інше, цей обрізаний аркуш паперу. Він гірший, ніж кинджал, який проштрикнув Квінтону серце.
– Це ви про записку, де він написав, що зводить рахунки з життям?
– Так, про аркуш, де написано: «Я вбиваю себе сам, але все ж мене вбили». Він неправильно обрізаний, друже мій, нічого гіршого я не зустрічав у цьому грішному світі.
– Там просто бракує шматочка. Квінтон, видно, обрізав так свій папір.
– Отже, він обрізав його дивно і, більше того, огидно. Слухайте, Фламбо, певна річ, Квінтон упокоївся, Господи, врятуй душу його. Він був зіпсованою людиною, але ж художником – справжнім. Чудово володів і пензлем, і пером. Навіть у його нерозбірливому почерку видно витонченість і сміливість ліній. Не можу вам довести, я не вмію доводити, але чим хочете поручуся: він ніколи не обкарнав би так аркуш паперу. Якби забаглося його обрізати, підігнати, переплести, та що завгодно, рука мистця зробила б зо-всім інший рух. Ви тільки уявіть собі цей аркуш: який жахливий, дикий, обурливий обріз – ось такий! Невже не пам’ятаєте?
Тліючим кінчиком сигари священик швидко креслив у повітрі неправильні квадрати. «Як вогняні руни вночі, – по-думалося Фламбо, – загадкові письмена, що зачаїли загрозу, про яку він згадував нещодавно». Відкинувшись на спинку лави, священик затягнувся сигарою і закотив очі догори. Фламбо відволік товариша:
– Припустімо, кутики обрізав не він, але до чого тут самогубство?
Патер Браун продовжував дивитися вгору не відповідаючи. Нарешті він вийняв сигару з рота і сказав:
– Ніякого самогубства не було.
Фламбо здивовано глянув на нього:
– Тоді навіщо він у ньому зізнався?
Священик знову подався вперед, поставив лікті на коліна, опустив погляд і виразно, але тихо вимовив:
– Він у ньому не зізнавався.
Сигара випала з рук Фламбо.
– Отже, це фальсифікація?
– Ні, написано його рукою.
– Ото ж бо й воно! – в запалі гукнув Фламбо. – Людина своєю рукою пише на аркуші паперу: «Я вбиваю себе сам…»
– На кепсько обрізаному аркуші паперу, – спокійно поправив його патер Браун.
– Яке це має значення, матері його ковінька?
– Там було двадцять три аркуші і двадцять два обрізки, – патер сидів нерухомо, – один шматочок знищений. Легко припустити – якраз його бракує в записці. Вам це не навіює ніяких роздумів?
Світло думки осяяло обличчя Фламбо:
– Мабуть, там було щось написано, щось на кшталт: «Не вірте, якщо скажуть», або «Хоча».
– Як кажуть діти, тепер тепліше, – кивнув слуга Божий. – Та тільки шматочок був крихітний, на ньому не вмістити навіть слова. Вам не спадає на гадку якийсь значок, трохи більший за кому, який міг би стати доказом? Його й довелося прибрати тому, хто продав душу нечис-тому…
– Щось не второпаю, – гмукнув помовчавши Фламбо.
– А що б ви сказали про лапки? – спитав Браун, відкинувши сигару, вогник якої прорізав темряву, як падаюча зоря.
Від подиву Фламбо наче онімів, а священик терпляче продовжував, немов втовкмачував основи грамоти:
– Не треба забувати, що Квінтон жив уявою. Він писав повість про знахарство та магію Сходу, йому…
Позаду з тріском розчахнулися двері, і з них вийшов лікар у капелюсі. Він на ходу простягнув патерові Брауну пухкий конверт:
– Ось документ, про який ви просили. А мені вже час. Бувайте.
– На добраніч, – в спину йому відповів священик.
Медик віддалявся швидким кроком. З розчинених дверей на двох друзів падало світло від газового ліхтаря. Слуга Божий розпечавав конверт і прочитав таке послання:
«Любий патере Браун! Vicisti, Galiloee.[5] Інакше кажучи, будь прокляті ваші всевидющі очі! Невже щось криється за цим брудом – клерикальною балаканиною? Все життя, із самого дитинства моїм богом була природа, я вірив лише в інстинкти та функції людського організму, не думаючи про те, морально це чи аморально. Ще хлопчиком, не думаючи про кар’єру медика, я розводив мишей і павуків, і бачив у людині досконалу тварину, що вважав найзавиднішою долею. Невже у ваших мареннях щось є? Мені здається, я занедужав.
Я покохав дружину Квінтона. Що тут поганого? Я слідував велінням природи, що світ рухається любов’ю. І чесно гадав, що їй зі мною буде краще, ніж із Квінтоном, бо шаленець і мучитель набагато гірший, ніж охайна тварина на зразок мене. У чому я помилився? Я розглянув усі факти з неупередженістю вченого – зі мною їй, без сумніву, було б краще.
Мої погляди дозволяли мені вбити його. Від цього вигравали всі, навіть він сам. Але як здорова тварина, я зовсім не бажав, щоб убили й мене. Тому став чекати нагоди, коли мене ніхто не запідозрить. І така нагода трапилася нині вранці.
Я тричі заходив сьогодні до Квінтона. Першого разу він патякав без угаву про свою нову містичну повість «Прокляття відлюдника». Я застав його над рукописом. Мій пацієнт негайно відклав усе, розповів сюжет: англійський полковник накладає на себе руки, піддавшись навіюванню індуса-відлюдника, показав останні сторінки і прочитав уголос заключні рядки, щось на кшталт: «Гроза Пенджабу перетворився в жовту пергаментну мумію, яка все ще вражала своїм гігантським зростом. Із зусиллям спершись на лікоть, він підвівся і шепнув племіннику на вухо: «Я вбиваю себе сам, але все ж убили мене». Останньою фразою починалася чиста сторінка. То був рідкісний шанс – один із тисячі. Я вийшов, як зачумлений, мене п’янила моторошна доступність задуманого.
Тут і дві інших обставини склалися на мою користь: ви запідозрили індуса і знайшли кинджал, який міг служити йому знаряддям. Я непомітно запхав кинджал у кишеню, повернувся до Квінтона і дав йому снодійне. Він не хотів балакати з Аткінсоном, але я його змусив, бо важливо було продемонструвати, що він був живий, коли я виходив. Квінтон ліг в оранжереї, а я трохи затримався в кабінеті. Знадобилося півтори хвилини, щоб зробити все необхідне, я дуже меткий. Рукопис я закинув у камін – залишився тільки попіл. Лапки псували справу, й я обрізав кутик. Для повного реалізму я відхопив кутики в усьому стосі чистого паперу і вийшов, твердо знаючи, що Квінтон живий і спить в оранжереї і що його зізнання в самогубстві лежить на видному місці стола.
Останній крок був найзухвалішим. Збрехавши, що виявив труп, я кинувся в оранжерею першим, затримав вас запискою і встромив у Квінтона кинджал. Я не часто вагаюся. Через снодійне моя жертва була в забутті, й я поклав його кисть на руків’я. Ніхто, крім хірурга, не міг би так спрямувати кривий ніж, щоб потрапити прямо в серце. Невже ви помітили і це?
Але тут сталося непередбачуване: природа відвернулася від мене. Я немов охляв. Відчуваю, що зробив погане, і мені відмовляє розум: при думці, що ви все знаєте і я не буду жити під тиском цього тягара сам-один, якщо одружуся і матиму дітей, мене охоплює нерозважлива радість. Не знаю, що це? Божевілля? Чи, можливо, що докори сумління і справді існують, як у героїв Байрона? Закінчую, бо більше не можу.
Джеймс Ерскін Герріс».