Якщо я хоча б частково зумів передати атмосферу неприступності готелю, читач, природно, може поцікавитися, звідки ж я все це знаю й яким чином така пересічна особистість, як мій приятель патер Браун опинився в такій компанії обраних. Моя відповідь буде проста і навіть банальна. У світі є дуже давній бунтівник і демагог, який вривається в найпотаємніші притулки з жахливим повідомленням, що всі люди – брати, і де б не з’явився цей вершник на білому коні, справа патера Брауна – слідувати за ним. Одного з лакеїв, італійця, вхопив параліч у сам день обіду, і господар, виконуючи бажання вмираючого, звелів послати за католицьким священиком. Умираючий просив виконати свою останню волю: потурбуватися негайним відправленням листа, який містив, мабуть, якесь зізнання або загладжував заподіяне комусь зло. Як би там не було, патер Браун – з лагідною наполегливістю, яку, втім, він виявив би навіть у Букінґемському палаці, – попросив, щоб йому виділили кімнату і дали письмове приладдя. Пан Левер роздирався надвоє. Він був м’який, але мав і зворотній бік цієї властивості – терпіти не міг усіляких сцен і труднощів. А того вечора присутність стороннього була, як брудна пляма на тільки-но відполірованому сріблі. У «Вернон-готелі» не було ні суміжних, ні запасних приміщень, ні відвідувачів, котрі чекають у холі, або випадкових клієнтів. Було п’ятнадцятеро лакеїв і дванадцятеро гостей. Зустріти того вечора чужинця було б не менше приголомшливо, ніж познайомитися за сімейним сніданком зі своїм власним братом. До того ж зовнішність у священика була занадто пересічна, одяг занадто розтріпаний. Один вигляд його, просто швидкоплинний погляд на нього, міг допровадити готель до повного краху. Нарешті пан Левер знайшов вихід, який якщо і не ліквідовував, то, як мінімум, покривав ганьбу.
Якщо ви проникнете у «Вернон-готель» (що, втім, вам ніколи не вдасться), спершу доведеться пройти коротким коридором, обвішаним потемнілими, але, мабуть, цінними картинами, потім – головний вестибюль, звідки один прохід веде праворуч, у вітальню, а інший – ліворуч, у контору та кухню. Тут же, біля лівої стіни вестибюля, стоїть у куті велика скляна будка, ніби будиночок у будинку. Імовірно, раніше в ній був бар. Тепер тут контора, де сидить помічник Левера (в цьому готелі ніхто ніколи не потрапляє на очі без особливої потреби). А позаду, дорогою до приміщення слуг, розмістилася чоловіча вбиральня, остання межа панських володінь. Але між конторою та вбиральнею є ще одна маленька кімнатка, без виходу в коридор, якою господар іноді користується для делікатних і важливих справ – наприклад, позичає котромусь герцогу тисячу фунтів або відмовляється позичити йому шість пенсів. Пан Левер проявив найвищу терпимість, дозволивши простому клірику осквернити це священне місце та написати там листа. Те, що писав патер Браун, було, ймовірно, набагато цікавіше за мою розповідь, але цей рукопис ніколи не побачить світ. Можу лиш зазначити, що та розповідь був не коротша за мою і що дві-три останні сторінки були, вочевидь, нудніші за інших.
Дійшовши до них, священик дозволив своїм думкам відволіктися від роботи, а своїм почуттям (зазвичай достатньо гострим) прокинутися від заціпеніння. Сутеніло. Наближався час обіду. У відокремленій кімнатці майже стемніло, і, можливо, густіюча темрява вкрай загострила його слух. Коли патер Браун дописував останню сторінку, він спіймав себе на тому, що пише в такт долинаючим із коридору звуків, як іноді в потязі міркуєш під стукіт коліс. Коли він збагнув це і прислухався, то переконався, що ті кроки – звичайнісінькі, просто хтось човгає повз двері, як нерідко буває в готелях. Проте він втупився в потемнілу стелю і прислухався знову. Через кілька секунд священик піднявся і став прислухатися ще уважніше, легко схиливши голову набік. Потім знову сів і, підперши голову, слухав і міркував.
Кроки в коридорі готелю – справа звична, але ці кроки здавалися дуже дивними. Більше нічого не було чутно, будинок був на рідкість тихий. Нечисленні гості відразу ж розходилися по своїх номерах, а треновані лакеї були невидимі та нечутні, поки їх не викликали. У цьому готелі найменше можна було очікувати чогось незвичайного. Однак ці кроки здавалися настільки дивними, що слова «звичайний» і «незвичайний» не пасували до них. Патер Браун ніби стежив за ними, постукуючи пальцями по краю стола, немов піаніст, котрий розучує фортепіанну п’єсу.
Спершу чулися швидкі дрібні кроки, які, проте, не переходили в біг, так міг би рухатись учасник змагання з ходьби. Раптом вони переривалися і ставали розміреними, статечними, рази в чотири повільнішими за попередні. Ледве стихав останній повільний крок, як знову чувся частий квапливий дріб і потім знову уповільнений крок важкої ходи.
Крокував, безумовно, один і той самий чоловік – і при повільній ходьбі, і при швидкій однаково поскрипувало взуття. Патер Браун був не з тих, хто постійно себе розпитує, але від цього, здавалося б, простого запитання у нього мало не репалась голова. Він бачив, як розбігаються, щоб стрибнути. Він бачив, як розбігаються, щоб покататися по льоду. Але навіщо розбігатися, щоб перейти на повільний крок? Навіщо йти, щоб потім розбігтися? Та саме це робили невидимі ноги. Їхній господар дуже швидко пробігав половину коридору, щоб повільно пройтися по іншій половині. Повільно доходив до половини коридору, з тим, щоб отримати задоволення швидко пробігти іншу половину. Обидві методи не мали ані найменшого сенсу. В голові патера Брауна, як і в кімнаті, ставало все темніше і темніше.
Однак коли священик зосередився, сама темрява комірчини немов окрилила його думку. Фантастичні ноги, що міряли коридор, стали уявлятися йому в дуже неприродному або символічному світлі. Може, це якийсь язичницький ритуальний танець? Або нова гімнастична вправа? Патер Браун наполегливо мізкував, що б могли означати ці кроки. Повільні кроки, безумовно, не належали господарю. Люди такого типу ходять швидко і діловито, або не рухаються з місця. Це не міг бути також ні лакей, ні кур’єр, котрий чекає наказів. В олігархічному суспільстві незаможні ходять іноді перевальцем – особливо коли вип’ють, але набагато частіше, особливо в таких-от місцях, вони стоять або сидять у напруженій позі. Ні, важкий і водночас пружний крок, не дуже гучний, але і не зважаючи на те, який галас він чинить, міг належати лише одному мешканцеві земної кулі: так ходить західноєвропейський джентльмен, котрий, імовірно, ніколи не заробляв собі на життя сам.
Як тільки патер Браун прийшов до цього важливого висновку, крок знову змінився і хтось квапливо, по-щурячому, пробіг повз двері. Однак хоча кроки стали набагато швидше, галасу майже не було, наче людина бігла навшпиньки. Але священику не здалося, що той хоче приховати свою присутність, для нього звуки пов’язувалися з чимось іншим, чого він не міг пригадати. Ці спогади, від яких можна було схибнутися, нарешті вивели його з рівноваги. Слуга Божий був упевнений, що чув десь цю дивну швидку ходу, – і не міг пригадати, де саме. Раптом йому спала на гадку нова думка. Патер Браун схопився і підійшов до дверей. Його кімната не сполучалася безпосередньо з коридором: одні двері вели в засклену контору, інші – в гардероб. Двері в контору були замкнені. Священик глянув у вікно, що світліло в темряві різко окресленим чотирикутником, сповненим синьо-багровими хмарами, осяяними зловісним світлом заходу, і на мить йому здалося, що чує зло, як собака чує пацюка.
Розумне (не знаю, чи розважливе) почало перемагати. Служитель Церкви згадав, що господар замкнув двері, пообіцявши прийти пізніше і випустити його. Патер Браун переконував себе, що двадцять різних причин, які не спали йому на гадку, можуть пояснити ці дивні кроки в коридорі. Він нагадав собі про недокінчену роботу та про те, що ледь встигне дописати лист до сутінків. Пересівши до вікна, ближче до згасаючого світла бунтівного заходу, він знову заглибився в роботу. Він писав хвилин двадцять, все нижче схиляючись до паперу, в міру того, як ставало темніше, потім раптово випростався. Знову почулися дивні кроки. Цього разу додалася третя особливість. Раніше незнайомець ходив легко і на диво швидко, але все ж ходив. Тепер він бігав. З коридору чулися часті, швидкі, стрибаючі кроки, немов стрибки м’яких лап пантери. Відчувалося, що біжить сильний, енергійний чоловік, схвильований, однак стримуючий себе. Але тільки-но прошелестів, як смерч, незнайомець добіг до контори, і знову почувся повільний, розмірений крок.
Патер Браун відклав листа і, знаючи, що двері в кімнату зачинені, зайшов у гардероб, по інший бік кімнати. Служка тимчасово відлучився, мабуть, тому, що всі гості вже зібралися, давно сиділи за столом і його присутність не була потрібна. Пролізши крізь сірий ліс плащів, священик зауважив, що напівтемний гардероб відокремлює від яскраво освітленого коридору бар’єр, на кшталт ляди, через яку зазвичай передають пальто і отримують номерки. Якраз над аркою цих дверей палала лампа. Священика вона ледь освітлювала, й останній силуетом вимальовувався на тлі осяяного заходом вікна. Зате все світло падало на чоловіка, котрий стояв у коридорі.
Це був елегантний жевжик у вишуканому простому вечірньому костюмі, високий, але з гарною фігурою і гнучкий. Здавалося, що там, де він прослизнув би, як тінь, люди меншого зросту були б помітнішими за нього. Його яскраво освітлене обличчя було смаглявим і жвавим, як у іноземця, жителя півдня. Тримався він добре, невимушено й упевнено. Строгий критик міг би зазначити хіба тільки, що його фрак не цілком відповідав стрункій фігурі та світським манерам, був дещо неоковирний і якось дивно стовбурчився. Ледь побачивши на тлі вікна чорний силует патера Брауна, він кинув на прилавок номерок і з доброзичливою поблажливістю сказав:
– Будь ласка, капелюх і плащ. Я йду.
Священик мовчки взяв номерок і пішов шукати згадане. Знайшовши, приніс усе і поклав на ляду. Незнайомець попорпався в кишенях і сказав, усміхаючись:
– У мене немає срібла. Візьміть ось це, – і, кинувши золотого півсоверена, він підхопив плащ.
Патер Браун нерухомо застиг у темряві і раптом втратив голову. З ним це траплялося. Правда, дурнішим від цього він не ставав, швидше навпаки. У такі моменти, склавши два і два, він отримував чотири мільйони. Католицька церква (згідно зі здоровим глуздом) не завжди схвалювала це. Він сам не завжди це схвалював. Але часом на нього находило справжнє натхнення, необхідне у відчайдушні миті: адже він втратив свою голову й усе одно знайде її.
– Мені здається, сер, – сказав він чемно, – в кишені у вас все ж є срібло.
Високий джентльмен втупився в нього.
– Що за дурня! – вигукнув він. – Я даю вам золото, чому ж ви не задоволені?
– Інколи срібло дорожче за золото, – скромно сказав священик. – Я хочу сказати – коли його багато.
Незнайомець уважно подивився на нього. Потім ще уважніше глянув уздовж коридору. Знову перевів погляд на патера Брауна і якусь мить дивився на світліюче позад нього вікно. Нарешті, зважившись, він узявся рукою за ляду, перескочив через неї з легкістю акробата і, нахилившись до крихітного священика, величезною рукою схопив його за комір.
– Тихо! – сказав він пошепки. – Я не хочу вам погрожувати, але…
– А я буду погрожувати вам, – перебив його патер Браун раптово зміцнілим голосом. – Погрожувати хробаком невмирущим і вогнем незгасним.
– Дивак! Вам не місце тут, – зауважив незнайомець.
– Я священик, пане Фламбо, – сказав патер Браун, – і готовий вислухати вашу сповідь.
Високий чоловік мало не задихнувся, на мить завмер і важко опустився на крісло.
Перші дві переміни обіду «Дванадцяти справжніх рибалок» слідували одна за одною без усіляких перешкод і затримок. Копії меню у мене немає, але якщо б вона і була, все одно б ви нічого не збагнули. Меню було складено ультрафранцузькою мовою кухарів, незвичною навіть для самих французів. За традицією клубу, закуски були розмаїті і шалено складні. До них поставилися цілком серйозно, тому що вони були марним додатком, як і весь обід, як і сам клуб. За тією ж традицією зупу подали легку і просту – все це було лише вступом до майбутнього рибного бенкету. За обідом точилася та дивна, некваплива розмова, що має віщувати долю Британської імперії, настільки сповнена натяків, що пересічний англієць навряд чи зрозумів би її, навіть якби й підслухав. Міністрів називали на ім’я, згадуючи їх із якоюсь млявою прихильністю. Радикального міністра фінансів, котрого вся партія торі, за чутками, лаяла за вимагання, тут хвалили за слабкі віршики або за поставу в сідлі на полюванні з хортами. Вождь торі, котрого всім лібералам належало ненавидіти, як тирана, піддавався легкій критиці, але про нього відгукувалися схвально, ніби мова йшла про ліберала. Якось так виходило, що політики – люди визначні, але значне в них усе, що завгодно, крім самої їхньої політики. Президентом клубу був добряк літній пан Одлі, котрий усе ще носив старомодні комірці часів Ґладстона.[2] Він здавався символом цього примарного і водночас стійкого суспільного укладу. За все своє життя чоловік зовсім нічого не зробив – ні хорошого, ні навіть поганого. Він не був ні марнотратний, ні особливо заможний. Просто завжди був «у курсі справи». Жодна партія не могла обійти його, й якби він надумав стати членом кабінету, його, безумовно, туди ввели б. Віце-президент, герцог Честерський, був ще молодий і подавав великі сподівання. Іншими словами, це був приємний молодик із прилизаним русявим волоссям і веснянкуватим обличчям. Він мав середні здібності та незліченні статки. Його публічні виступи були завжди успішні, хоча таємниця їх була вкрай проста. Якщо йому в голову приходив жарт, він висловлював його, і шляхтича називали дотепним. Якщо ж жарти не згадувалися, він казав, що тепер не час жартувати, і його називали дуже розумним. У приватному житті, в клубі, в своєму колі герцог був привітний, відвертий і наївний, як школяр. Пан Одлі ніколи не займався політикою, тому ставився до неї незрівнянно серйозніше. Іноді він навіть бентежив товариство, натякаючи на те, що існує певна різниця між лібералом і консерватором. Сам він був консерватором навіть у приватному житті. Його довгі сиві кучері приховували на потилиці старомодний комірець, точно, як у колишніх державних мужів, і зі спини він виглядав людиною, на яку може опертися імперія. А спереду він здавався тихим парубком, котрий шанує комфорт, з тих, хто орендує кімнати в Олбені. Таким він і був насправді.
Як ми вже згадували, за столом на веранді було двадцять чотири місця, але сиділо всього дванадцять членів клубу. Всі вони дуже зручно розмістилися по один бік стола, і перед ними відкривався вигляд на весь сад, барви якого все ще були яскравими, хоча вечір і закінчувався дещо похмуро для цієї пори року. Президент сидів посередині столу, а віце-президент – біля правого кінця. Коли дванадцять рибалок підходили до столу, всі п’ятнадцять лакеїв мали (згідно з неписаним клубним законом) чинно шикуватися вздовж стіни, як солдати, котрі зустрічають короля. Гладкий господар мав стояти тут же, сяючи від приємного здивування, і кланятися членам клубу, немов він раніше ніколи про них не чув. Але при першому ж стукоті ножів і виделок уся ця наймана армія зникала, залишаючи одного чи двох лакеїв, котрі безгучно ковзали навколо столу і непомітно прибирали тарілки. Пан Левер також ховався, весь звиваючись у конвульсіях чемних поклонів. Було б перебільшенням, навіть прямим наклепом сказати, що він може з’явитися знову. Але коли подавалася головна, рибна страва, тоді – як сказати це краще? – тоді здавалося, що десь ширяє ожила тінь або відображення господаря. Свята рибна страва була (певна річ, для непосвяченого погляду) величезним пудингом, що розміром і формою нагадував весільний торт, в якому безліч різних видів риби повністю втратили свої природні властивості. «Дванадцять справжніх рибалок» озброювалися знаменитими ножами та виделками і бралися за пудинг із таким благоговінням, немов кожен шматочок коштував стільки ж, скільки срібло, яким його їли. І, судячи з того, що мені відомо, так воно і було. З цією стравою поралися мовчки, жадібно і з повним усвідомленням важливості моменту. Лише коли його тарілка спорожніла, молодий герцог зробив звичайне зауваження: