Універсальною мобільною формою театральної практики емігрантів стали мандрівні групи. Серед них театр під керівництвом Теодори Руденко у Ковелі, реорганізований у подальшому в «Український наддніпрянський театр», «Український наддніпрянський театр» Ольги Міткевич, театральні трупи М. Орла-Степняка, М. Коморовського, Г. Березовського. Директором Української драматичної школи, заснованої у 1922 р. при Музичному інституті ім. М. Лисенка, був Олександр Загаров.[107] Під керівництвом наддніпрянця Миколи Певного з 1928 р. почав працювати в Луцьку Волинський український театр.[108] Підтримку йому надавало Волинське українське театральне товариство на чолі з емігрантом Миколою Масловим.[109] Однак із часом польська влада всіляко намагалася ізолювати український культурний простір на західноукраїнських землях у межах «сокальського кордону».
За участю наддніпрянських емігрантів у Львові з 1922 по 1927 р. діяв «Гурток діячів українського мистецтва» (ГДУМ), що об’єднував художників, літераторів, архітекторів на чолі з Петром Холодним. Колишній міністр освіти УНР ще в Тарнові організував малярську майстерню, у Львові малював, реставрував ікони, розписував стіни, проектував вітражі. До ГДУМ належав еміґрант Юрій Магалевський, уродженець Поділля, художник при штабі Армії УНР, який написав серію портретів діячів УНР, у Львові розписував церкви й каплиці, писав ікони, редагував альманах «Дніпро». Павло Ковжун із Житомирщини займався книжковою графікою, малярством, театральною декорацією, був редактором і автором мистецтвознавчих праць, сатирично-гумористичного журналу «Ґедзь».[110]
У Рівному емігранти створили «Літературно-мистецьке товариство», де працювали Іван Карнаухов, Михайло Павловський, Петро Зінченко, Андрій Дубиновський, Сергій Полікша.[111] На західноукраїнських землях збереглися будівлі, спроектовані талановитим архітектором Сергієм Тимошенком. Серед них храми у Клепарові та Левандівці, монастир Студитів у Зарваниці, відновлення Братської церкви у Луцьку, кілька цивільних споруд та пам’ятників.[112]
Долучилися емігранти й до літературної творчості. До подвижників української національної ідеї, що уособлювали наддніпрянську політичну еміграцію, можна віднести Галину Журбу (Домбровська), автора сценічного етюду «Маланка» (1921 р.), повісті «Зорі світ заповідають» (1933 р.), роману «Революція іде» (1937 р.). Співпраця з «Літературно-науковим вісником», «Літописом Червоної калини», «Веселкою», листування з Дмитром Донцовим, написання літературних творів, публіцистичних статей характеризували творче життя Романа Бжеського, що оселився у Кременці.[113] Відомим автором невеликих оповідань, описів із народного життя, «Читанки» та низки перекладів був лікар і педагог Модест Левицький.[114]
Емігранти переймалися питаннями шкільництва й освіти, виступали проти утраквізму, працювали вчителями (Надія Шульгина-Іщук, Іван Власовський, Роман Бжеський, Євген Богуславський, Петро Зінченко та ін.). На Волині з їхньої ініціативи виникли товариства, які опікувалися проблемами українських приватних гімназій. Зокрема, «Українська школа» дбала про Рівненську українську приватну гімназію, видавала часопис для дітей «Сонечко», ініціювала будівництво Українського дому. Товариство ім. Лесі Українки турбувалося справами Луцької, а пізніше і Кременецької українських приватних гімназій. Однак у боротьбі за українську школу емігранти обмежувалися закликами, меморандумами, резолюціями, протестами, а для польської адміністрації шкільництво залишалося основним засобом асиміляційної політики.
Будучи людьми старшого віку, емігранти розуміли важливість опіки над молоддю, студентством, їх навчанням, національним вихованням. Уряд УНР у екзилі налагодив тісні контакти з керівником «Лугу» Романом Дашкевичем, вбачаючи в цій організації основу майбутньої української армії.[115] На Волині спортивні товариства «Горинь» у Рівному, «Стир» у Луцьку, «Гарт» у Здолбунові виникали й діяли в межах проурядової ідеології, тому не користувалися авторитетом у молоді, переважна частина якої поділяла націоналістичну ідеологію.
До формування та поширення цієї ідеології долучився емігрант Дмитро Донцов, котрий проживав у Львові, був редактором «Літературно-наукового вісника» (1922–1932), часопису «Заграва» (1923–1924), «Вісника» (1933–1939), написав низку праць, зокрема «Юнацтво і Пласт», «Патріотизм», «Націоналізм», які мали великий вплив на молодь. У згадані видання дописували емігранти Самійло Підгірський, Ігор Лоський, Роман Бжеський.
Націоналісти вбачали в Державному центрі УНР свого основного супротивника, звинувачуючи його у полонофільстві. Еміграція УНР навзаєм дистанціювалася від націоналістичних угруповань, категорично засуджувала їхню ідеологію. Зауважимо, що у другій половині 30-х років поширюються симпатії окремих діячів УНР до націоналістичної ідеології, які яскраво виразилися під час Другої світової війни (Іван Литвиненко, Леонід Ступницький, Петро Смородський, Василь Мороз, Олександр Даниленко, Іван Трейко та ін. воювали в УПА).
Основним політичним та ідейним суперником Державного центру УНР на еміграції був гетьманський рух, якому також була притаманна внутрішня боротьба між осередками, що орієнтувалися на Павла Скоропадського, Василя Вишиваного, Івана Полтавця-Остряницю. З останнім було пов’язане формування на Волині наприкінці 1924 р. ІІ Коша Українського національного козацького товариства (УНАКОТО) на чолі з колишнім офіцером армії УНР Іваном Волошиним.[116] В УНАКОТО працювали Михайло Богацький, Аркадій Валійський, Михайло Душенко, Володимир Савченко-Більський, Захар Дорошенко та інші емігранти. Запланований осередок УНАКОТО в Галичині на чолі з генералом Борисом Неїловим (Палій-Неїло), на той час мешканцем Перемишля, створити не вдалося.[117]
Як авторитарна організація монархічного спрямування УНАКОТО втратило вплив через переслідування поліції, плинність кадрів, малий авторитет серед місцевого населення, започаткування «волинського експерименту», виїзду активних діячів. З наступником УНАКОТО, створеним у 1935 р. Українським народним козацьким рухом (УНАКОР), емігранти на території Волинського воєводства не співпрацювали, хоча ним також опікувався Іван Волошин, який ще з травня 1934 р. переїхав до Німеччини.[118]
Таким чином, явище української еміграції було невідокремлюваним від політичного контексту міжвоєнної доби. У Західній Україні емігранти позиціонували себе як наддніпрянські українці, однак більшість, унаслідок наддніпрянсько-галицьких суперечностей, намагалася оселитися на Волині. Економічні труднощі, обмеження у свободі пересування, проблеми адаптації, утиски з боку влади, внутрішні суперечності ускладнювали непросте життя наддніпрянців. Однак, оселяючись на території західноукраїнських земель, вони опинялися серед україномовного середовища, а у випадку Волині – ще й православних віруючих, що знімало гостроту психологічної адаптації та інтеграції в суспільно-громадське життя. Цьому сприяли як допомога місцевого населення, так і різні форми самоорганізації. Наддніпрянські емігранти долучилися до створення низки громадських, культурно-освітніх, релігійних, мистецьких організацій, що засвідчує їхній внесок у розбудову політичної системи Другої Речі Посполитої. Пошук моделей конструктивного розвитку українсько-польських відносин змушував частину з них іти на компроміс з владою. Водночас емігранти ніколи не відмовлялися від ідеї Української держави, послідовно займаючи антибільшовицьку позицію.
Ігор Соляр
Між ідеями негації польської держави і здобуття автономії
Ідея автономії як тактичний засіб
Новий міжнародно-правовий статус Східної Галичини після 14 березня 1923 р. поглибив суперечності у національно-державницькому таборі Західної України. Українські політичні партії переглянули свої програми, щоб модифікувати ідеологію до нових внутрішньополітичних та міжнародних обставин. Найвиразніше ці процеси виявились в Українській народно-трудовій партії (УНТП). На засіданнях Народного комітету партії (березень – травень 1923 p.), а також на сторінках преси розгорнулася жвава дискусія щодо подальшої тактики УНТП.[119]
Першу апробацію нова політична лінія партії отримала на засіданні Народного комітету 19 квітня 1923 р. В. Охримович, виступаючи з рефератом про лінію УНТП, наголосив: «Засоби легальної боротьби можуть бути ріжні – парляментарні і позапарляментарні».[120] У третьому рефераті «Відношення до поляків» д-р А. Говикович розділив цю тему на кілька питань. Щодо Польщі як держави, то її, вважав він, потрібно «втягати в такі комбінації, які могли б її значно ослабити, а тим самим нас зміцнити». У ставленні до польських партій обрано позицію, що уможливлювала б співпрацю з окремими з них у відповідний момент для розпаду єдиного польського фронту. На той час це була партія «Визволення», яка не мала впливу в Галичині, але могла допомогти у боротьбі з «П’ястом». Окрім того, А. Говикович підтримав створення спільної комісії з Українською парламентською репрезентацією для вироблення проекту автономії. Розуміючи, що Сейм не сприйме цю пропозицію, він пропонував вийти зі стану пасивності й стати на шлях легальної боротьби «чи то через громадську самоуправу, поширення язикових прав і т.».[121] Обговорення цих рефератів засвідчило, що з багатьох питань тактики керівництво УНТП не було одностайним.
15 березня 1923 р. після ухвали Ради Амбасадорів ідею автономії Західної України УНТП розглядала як тактичний засіб. Діячі партії називали різні причини, серед них: 1) необхідність встановити єдиний національний загальноукраїнський фронт по західний бік ризької лінії; 2) вироблення спільної політичної платформи для всіх українських земель, які перебувають під польською владою; 3) проголошення окремими польськими політичними колами гасла автономії Східної Галичини; 4) спроба нормалізувати польсько-українські відносини.
На з’їзді УНТП у травні 1923 р. майбутній голова партії В. Охримович запропонував «домагатися повної територіально єдиної автономії для всіх українських земель під владою Польщі».[122] Подальше дотримання цієї тактики спричинило критику опонентів. «Я знаю, що ми цього швидко не осягнемо, може взагалі не осягнемо, – зауважував голова партії, але це гасло буде гаслом найдальшого стану до повного з’єднання з цілістю українських земель у власній державі і одночасно все ж таки близшою, можливішою для осягнення ціллю».[123]
У підсумковій резолюції з’їзду зазначено: «В теперішніх політичних умовах Народний з’їзд стоїть за об’єднання всіх українських земель, що найшлися під владою Польщі, себто Східної Галичини, Лемківщини, Волині, Холмщини, Полісся і Підляшшя в одноцільну правно-політичну одиницю в повноті політичних прав української нації на своїй землі; натомість Народний З’їзд рішучо протестує проти т. зв. воєвідської автономії».[124] Позицію УНТП підтримав Народний з’їзд Холмщини, а також голова Української парламентської репрезентації (УПР) С. Підгірський у виступі 2 червня 1923 р..[125]
Водночас Володимир Охримович пояснив необхідність гасла національно-територіальної автономії: «Він нам необхідно потрібний як максимальний легальний клич для нашої організаційної і агітаційної роботи, бо робота нашої партії, хочемо того – чи ні, мусить бути легальна, а для легальної роботи нелегальні засоби є напридатні […]. Сей клич і сей постулят національно-територіальної автономії потрібний нам також як дороговказ до нашої найвищої національної мети, щоби ми прямуючи до неї не заблудили, так як блудили наші провідники, що блукаючи між Денікіним і большевиками, між Камінцем Под. [ільським] і Варшавою, між Парижем і Москвою – не тільки найвищої, але й найближчої мети не осягнули, аж заблудилися вкінці до ухвали Ради Амбасадорів з 14 березня 1923 р.».[126]
Резолюція Народного з’їзду УНТП (травень 1923 р.) про автономію спричинила розкол не тільки в самій партії, а й у національно-державницькому таборі Західної України. Під тиском Незалежної групи УНТП (перебувала під впливом Є. Петрушевича і Закордонної групи УНТП), інших політичних партій національно-державницького табору Західної України цю резолюцію було анульовано з’їздом УНТП у квітні 1924 р..[127]
Нову програму партії було затверджено на з’їзді УНТП 21 травня 1923 р. у Львові. Захищаючи позицію самостійності й соборності Української держави, трудовики висунули «домагання повної, однопільної національно-територіальної автономії Галичини з Лемківщиною, Волинню, Холмщиною, Підляшшям і Поліссям з окремим повноправним сеймом і окремою автономною владою цих земель».[128] Повністю порвавши із закордонним проводом і відкинувши ідею «спільного фронту» українських партій, голова партії В. Охримович заявив: «Треба зірвати з поглядом одної тактики для ріжних груп і партій».[129] Негативно ставлячись до радянської влади в Україні й орієнтуючись передусім на власні сили, партія таки наполягала: «мусимо орієнтуватись на наш національний центр, на Київ».[130]
Українська парламентська репрезентація також переживала складний процес формування своєї політичної програми. Від січня до березня 1923 р. українські посли намагались уможливити співпрацю з польською владою. Тогочасний прем’єр-міністр Польщі В. Сікорський обіцяв голові УПР А. Васильчуку поступки для українців у господарській та культурній галузях, якщо їхні посли визнають польську державність і голосуватимуть за державний бюджет. У лютому 1923 р. УПР проголосувала за довіру урядові В. Сікорського, однак той не дотримав обіцянок. Дискусії щодо політичної платформи призвели до відставки голови УПР А. Васильчука; 22 березня новим головою обрано С. Підгірського.
Новообраний голова висунув таку програму: «1) домагатись практичних результатів праці по програмі: «Чого хоче список 16»; 2) свою політику оперти на потребах широких народніх українських мас та тісному зближенні організацій з українськими громадянами Галичини; 3) для скріплення тактичних позицій поновити єднання з клюбами меншостей».[131]
Налагодження контактів з Народним комітетом УНТП, безперечно, було позитивним чинником у розробленні єдиної програми українського визвольного руху, однак інші політичні сили не підтримували її. На засіданні українського сеймового клубу 20 червня Самійло Підгірський запропонував скликати Національний конгрес усіх українських земель під Польщею. Незважаючи на відмінності у партійних програмах, він наголосив: «Ніхто соціального елементу не затирає і затерти не може, але бідний і богатий однаково відчувають національний гніт і при цьому всі об’єднаються[…]. Але яке велике моральне значіння, глибоке і історичне, буде мати Національний Конгрес, на котрому під одним дахом зустрінеться Коломиєць з Підлящуком, коли тисячі 2 людей, представників всіх українських земель під Польщею, скажуть своє слово».[132]
Однак польська адміністрація, яка бажала зберегти т. зв. сокальський кордон між Галичиною і північно-західними землями та запобігти вплив на інші етнографічні українські території, заборонила проведення конгресу. У цей історичний період дедалі більше зростала кількість політичних сил, котрі схилялися до тимчасового примирення з польським режимом, очікуючи від уряду поступок – національно-територіальної автономії та ін.