УНДО було зобов’язане співпрацювати з польським урядом під час парламентських виборів, пізніше – у сеймі. Партія мала зміцнити структуру організацій «Луг» і «Січ» як осередків підготовки офіцерських кадрів для майбутньої національної армії, що змагатиметься за Велику Україну. Польська преса дуже гостро відреагувала на зарахування «Лугу» і «Січі» до паралімітарних організацій, указавши на ворожу Польщі атмосферу, яка в них панувала. Прихильниками використання цих організацій у майбутній війні виступала частина офіцерів вищого командування Війська Польського. Підтримував цю ідею генерал М. Карашевич-Токаржевський, котрий виступав за створення у складі Війська Українського легіону. Таку концепцію він репрезентував І. Кедрину-Рудницькому, який поставився до неї критично. Генерал також вважав, що компетентними в цій проблемі були б військові частини з табору петлюрівської еміграції. У першій половині 1930 р., поза розмовами з представниками галицьких українців, мали відбутися зустрічі з генералом В. Сальським – представником еміграційного уряду УНР, про що повідомляв перемишльський «Український голос».[180] Ці факти заперечила «Газета польська». Відкидаючи факт переговорів з УНДО, часопис обмежився запереченням описаних вимог у пресі, які мали «міжнародний характер».[181]
Після арештів керманичів під час пацифікації і парламентських виборів восени 1930 р. УНДО опинилося у складній ситуації.[182] Бурхливе обговорення тогочасного політичного життя відбулося на засіданні Президії ЦК УНДО 13 і 14 жовтня 1930 р. Було визнано, що таким знаком готовності до зміни могли бути вміщені в «Ділі» статті, присвячені проблемі ідеології, політики і тактики УНДО та УПР. Вони мали виявити легальний характер УНДО, його відчуття реалізму, а також виразно окреслити антикомуністичний і антирадянський характер партії. Порозумівшись із М. Галущинським та іншими прихильниками «реальної політики», І. Кедрин-Рудницький, котрий заступив заарештованого В. Мудрого на посаді головного редактора «Діла», опублікував цикл статей (21 листопада – 3 грудня 1930 р.) під загальною назвою «Українська парламентська репрезентація на порозі нових завдань».[183]
У першій статті, «Небувале важке становище», він схарактеризував ситуацію, в якій опинилася партія, президія була заарештована, а увесь тягар випав на 10 послів, котрі перебували на свободі. Перед ними постало складне завдання – визначити політичну тактику представництва УНДО в Сеймі. Ті специфічні умови, як писав І. Кедрин-Рудницький, фізична відсутність усіх членів партійної влади і неможливість провести нормальні повітові та крайові партійні наради зобов’язали новообраних послів і сенаторів брати на себе ініціативу.[184] У наступних статтях фахово проаналізовано парламентську діяльність представників об’єднання. У статті «Один чи два парламентські клуби?» автор критично оцінив поділ українського представництва в попередньому Сеймі та обґрунтував потребу в єдиному клубі українських послів національних партій.[185]
Хоча ЦК УНДО не зайняв офіційної позиції щодо статей І. Кедрина-Рудницького, ці матеріали стали предметом дискусії на засіданні 31 січня – 1 лютого 1931 р. за участю послів і сенаторів. Дебати розгорнулися навколо парламентської тактики репрезентації УНДО. Члени ЦК не мали одностайної думки стосовно згаданих статей І. Кедрина-Рудницького. Прихильники лінії Д. Палієва вимагали засудити автора. Голова засідання – В. Мудрий визнав єдине: статті з’явилися в невідповідний час. Офіційна резолюція ЦК УНДО у справі діяльності УПР не віщувала зміни тактики. Наголошено, що репрезентація «виконувала своє завдання захисту найістотніших прав свого народу», водночас наказувала «бути в майбутньому непохитною у зайнятих позиціях і гідно вести цю надзвичайно важливу і відповідальну працю».[186]
Зауважмо, що на початку сеймової каденції окремі посли та сенатори проводили лінію прихильників «реальної політики». Парламентські виступи членів УНДО в Сеймі на початку 1931 р., незважаючи на заяви про брак довіри до національної політики уряду і відповідні голосування проти бюджету, виразно свідчили про бажання українців отримати територіальну автономію. Це питання вперше порушив О. Луцький. У дискусії 9 січня 1931 року стосовно бюджету Міністерства внутрішніх справ О. Луцький від імені УПР заявив: «Територіальна автономія є обов’язковим постулатом практичної політики, від якої не відступимо».[187] Вимогу територіальної автономії висунув 20 лютого 1931 р. Я. Олесницький під час нарад комісії закордонних справ Сейму. Із такою самою умовою виступив 4 березня 1931 р. на засіданні сенатської комісії (під час обговорення бюджету) і А. Горбачевський.
Осуд пацифікації
На початку діяльності Сейму другої каденції (1931–1932 рр.) найголовнішим питанням репрезентації УНДО була справа пацифікації. Відповідний законопроект щодо Львівського, Станіславівського і Тернопільського воєводств у вересні-листопаді 1930 р. оголошено 17 грудня в Сенаті. Документ складався із 75 сторінок машинопису, містив описи ревізій, перелік зловживань, а також аналіз діяльності уряду й відповідних міністерств в українському питанні. Уряд закликано усунути зловживання і покарати винних. Цей документ у формі петиції було надіслано до Ліги Націй. О. Луцький у згаданому виступі 9 січня 1931 р. висловив чимало претензій до поліції та війська під час пацифікації.[188]
Питання оголошених петицій українцями Польщі в Лізі Націй стало поштовхом до офіційних переговорів уряду з УНДО, що супроводжувалися активними діями тимчасової президії УПР, мета яких – пом’якшити наслідки пацифікації. Президія УПР звернулася до Т. Голувка і Я. Єнджеєвича з проханням скасувати всі репресивні накази, що й надалі залишалися чинними. У середині січня 1931 р. М. Галущинського й О. Луцького заслухали у справі звільнення заарештованих послів УНДО (головно – Д. Левицького) у маршалка Сейму К. Світальського. Ці факти використала президія ББСУ, яка запропонувала розпочати переговори з парламентською репрезентацією УНДО. Вони мали порушити важливі політичні, господарські й культурні питання з метою сприяння покращанню українсько-польських відносин. Пропозицію було прийнято в ЦК УНДО, що уповноважив президію УПР розпочати переговори.[189] Громадськість цікавив обсяг повноважень, отриманих президією УПР для ведення переговорів. Комунікат ЦК УНДО, опублікований у «Свободі» й «Ділі» в середині березня 1931 р., уповноважив президію УПР до початку переговорів з урядовими чинниками у справі відшкодувань для українців. Проте 17 березня 1931 р. «Діло» опублікувало статтю «Як то було насправді», де йшлося і про повноваження УПР обговорити, як Польща виконує міжнародні зобов’язання щодо українців.[190]
Переговори розпочали 25 лютого 1931 р. з українського боку – М. Галущинський, О. Луцький, В. Загайкевич, з польського – Т. Голувко і Я. Єнджеєвич. Українці вимагали звільнити ув’язнених послів, відкрити ліквідовані гімназії, надати фінансові державні субвенції українській суспільності.[191]
Після оголошення цих вимог члени президії УПР пропонували створити узгоджувальну комісію, до складу якої б увійшли посли Українського клубу ББСУ та члени уряду. Своєю чергою, Голувко і Єнджеєвич поставили умову – Український клуб має оголосити декларацію лояльності уряду та відкликати петиції з Ліги Націй. Однак українці пропозицій не прийняли.[192]
Для УНДО таємні переговори мали зондувально-інформаційний характер. Умови польської сторони не були прийнятними для партії в момент, коли справа пацифікації набрала розголосу й мала стати темою дебатів у Лізі Націй. Ще один важливий привід – відсутність заарештованих керівників партії, без яких прихильники «реальної політики» не могли ухвалювати важливих політичних рішень. У подальших офіційних повідомленнях, президія УНДО і УПР акцентували на браку доброї волі й небажанні польської сторони реалізувати оголошені законопроекти щодо «пацифікації».[193] Т. Голувко писав про спроби порозумітися з УНДО: «Щире визнання українським суспільством польської державності, визнання польським суспільством українського за співгосподаря краю – це платформа польсько-української угоди в Східній Малопольщі. Виразом зміни засадничого становища повинна стати заява клубу українських послів про лояльність і активну співпрацю».[194]
Інформація про переговори у пресі спровокувала атаку на прихильників зміни політичного курсу УНДО. Проводячи акції в Лізі Націй, В. Панейко вимагав припинити переговори з поляками, адже їх використовував міністр закордонних справ А. Залєвський. Ці переговори могли зашкодити вирішенню українського питання за кордоном. В. Панейко попереджав, що українсько-польські переговори можуть вплинути на рішення Комітету трьох, котрий розглядав українські скарги. На повідомлення про переговори з поляками відреагувала українська еміграція на Заході, зокрема в США і Канаді.[195] Її представники звернулися до М. Галущинського з проханням припинити переговори з урядом. У цій справі з’явилося чимало листів і звернень. Зокрема, М. Галущинський і О. Луцький отримали листи з вироками смерті «за свої контакти з ляхами». Критично оцінювали зміну тактики об’єднання ОУН, УСРП, УСДП. Критична оцінка лунала в повітах Східної Галичини у Стрию, від якого обрано до Сейму О. Луцького, негативно сприймали співпрацю з ББСУ на локальному ґрунті, навіть під час виборів до органів місцевого самоврядування.[196]
У квітні 1931 р., щоб не дати підстав для подальших звинувачень в угодовстві, президія ЦК УНДО видала розпорядження утриматись на певний час від офіційних контактів з урядовими колами. Водночас 15 квітня 1931 р. УПР видала комунікат, знову роз’яснивши питання українсько-польських переговорів (також надіслано до Ліги Націй). Ішлося про те, що українці як скривджена сторона розпочали переговори, сподіваючись, що уряд – як інституція державної влади – конкретними фактами стане на шлях нової політики у ставленні до українців. Проте ці надії виявились марними. Українські представники були змушені відкинути умови польської сторони щодо ведення переговорів.[197] Однак прихильники порозуміння в УНДО наполягали на продовженні діалогу з представниками уряду для того, аби знайти вихід зі сліпого кута в польсько-українських відносинах.
Нові українські ініціативи
На початку червня 1931 р. В. Мудрий ініціював створення спеціальної комісії, перед якою постало завдання – опрацювати пункти найважливіших українських вимог.[198] Комісія досить швидко сформулювала вимоги, а уряд, виконавши їх, висловив добру волю і бажання порозумітися з українцями. Серед вимог – звільнення під заставу до часу суду заарештованих ундовців (Д. Левицького, Л. Макарушку і Д. Паліїва); легалізація осередків організацій «Лугу» і «Січі» за статутами, на які українці дадуть згоду; відкриття закритих гімназій у Тернополі, Рогатині та Дрогобичі; швидке закінчення судових процесів над українцями; виділення концесій українським установам (переважно в експорті товарів); надання субвенцій культурно-освітнім й економічним товариствам («Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар»); заснування кафедри української історії у Львівському університеті; створення двох-трьох державних українських шкіл; заснування середньої господарсько-технічної школи, перенесення Сільськогосподарської академії з Подебрадів; призначення кваліфікованих українських політиків до урядів першої та другої інстанцій.[199] Опріч того, провід УНДО виступив з ініціативою сформувати міжпартійний Комітет порозуміння українських партій.
Аналіз внутрішньої ситуації в Польщі, здійснений на засіданні екзекутиви ЦК УНДО й УПР 2 липня 1931 р., викликав сумніви щодо можливості реалізувати українські вимоги. За відхилення переговорів з урядом до вересневої сесії Ліги Націй виступила М. Рудницька. Під її впливом вирішено надіслати петиції до Ліги Націй у справі національно-територіальної автономії. Про скерування такої петиції до Ліги Націй нагадував В. Панейко.[200]
Обговорення 2 липня 1931 р. виявило розбіжності в керівництві УНДО. Група на чолі з М. Рудницькою наполягала на тому, щоб посилити міжнародну акцію і не проводити переговорів (навіть приватних розмов) із представниками уряду до вересня 1931 р. – від часу відкриття наступної сесії Ліги Націй. Поміркована група на чолі з М. Галущинським і В. Мудрим не погоджувалася на загострення конфлікту. Вони вважали недоцільним надсилати петиції про автономію і очікувати рішення Ліги Націй.[201] Прихильники «реальної політики» схилялися до проведення переговорів з урядом, якщо їх підтримає польська сторона. Цю позицію схвалив В. Мудрий під час неофіційної розмови з довіреною особою МВС. Водночас він застерігав, що в разі пасивності уряду в УНДО зміцниться прагнення шукати способи вирішення українського питання на міжнародній арені. Начальник відділу національностей МВС Г. Сухенек-Сухецький, аналізуючи ситуацію в УНДО, визнав, що керівництво партії зазнало впливу закордонних осередків, які хотіли розв’язати польсько-українське протистояння через Лігу Націй. Відзначаючи пасивність поміркованої групи в керівництві партії, він наголосив, що уряд не має жодних намірів виступати з ініціативою безпосередньо порозумітися з цією групою.[202]
Зауважимо, що Г. Сухенек-Сухецький не мав авторитету серед українців, передусім через свою діяльність у постпацифікаційний період. За інформацією, поширеною серед українців, він здійснював спроби схилити заарештованого Д. Левицького (ціною звільнення) до подальших переговорів з урядом. Натомість голова УНДО відмовився це зробити і заявив, що саме уряд повинен виступити з ініціативою переговорів.[203]
Начальник відділу національностей МВС покладав надії на розв’язання проблем українсько-польських відносин саме на Д. Левицького. Для цього було опубліковано документ, де розкривалися зв’язки президії УНДО з УВО-ОУН і німцями. «Ілюстрований кур’єр годзінни» 11 вересня 1931 р. умістив листи двох урядників Міністерства закордонних справ Німеччини до генерального консула у Кракові – Клемана. Автори листів (одним із них, припускають, був барон ван Гахн) писали про фінансову й політичну залежність українського підпілля від берлінського уряду, а також про тісний зв’язок керівництва УНДО (тобто й Д. Левицького) з УВО-ОУН. Польська газета зробила закид о. Л. Куницькому, котрий 1926 р. проводив переговори з німецьким Міністерством закордонних справ у питаннях співпраці й фінансової допомоги.[204]
Провід УНДО 12 вересня 1931 р. опротестував ці повідомлення. о. Куницький відреагував на них листом до редакції «Ілюстрованого кур’єра годзінного» у Кракові. Д. Левицький стверджував, що сам факт його розмов із німецьким консулом ще нічого не доводить, і додав, що ініціатором діалогу була німецька сторона, однак змісту його він не пам’ятав.[205] На оприлюднені у краківській газеті (згодом їх було опубліковано в інших польських газетах) документи відреагувало пресове бюро німецького уряду, яке заперечило згадані контакти з українськими політичними партіями. Проте після цих публікацій у пресі вже 13 вересня 1931 р. німецький уряд на певний час припинив фінансування пропагандистської й організаційно-партійної діяльності УНДО. Офіційно у «Свободі» В. Мудрий висловив сумнів у правдивості опублікованих документів, а також вказав, як негативно вплинули атаки польської преси на майбутнє польсько-українського порозуміння, що вже з другої половини 1931 р. не видавалось таким близьким.[206]