А тут про Антона враз заговорили газети. Він раптом відчув у собі неймовірну силу пристрасті, гніву й силу своїх знань. Він спробує спинити те божевілля, що огорнуло верховод-політиканів, інтелігенцію. Йому здалося: якби їм відкрити очі, то вони ще встигли б повернутись із слизької стежки, що веде в провалля.
Антін стояв у нерішучості: йти до Мохнацького чи ні? Там Юля, туди йому не можна. Але там розумний вдумливий професор, єдиний можливий порадник, – і треба йти.
Надвечір вийшов з дому. Як колись перед екзаменаційним столикам, затремтів, коли з-за рогу показалася така знайома хвірточка, густо повита диким виноградом, готичний фасад професорського особняка. Тремтів від думки, що йому може відчинити двері не сам Мохнацький, а Юля або… Владек.
У кімнаті застав самого професора. Такий, як завжди, – низький, кремезний, з лисою головою, насупленими бровами і чорною борідкою. Милий, дивакуватий і розумний.
– До мене? – спитав професор похмуро і байдуже, немов Кривда прийшов до нього вперше.
– До вас, професоре. Не впізнали?
– Чому, пізнав…
Кривду вразив непривітний холодний тон Мохнацького. Чому він так? Сердиться, що не заходив, чи, може, він, Антін, небажаний гість? Чи не краще одразу ж піти, не сказавши ні слова?
Професор ледве чутно запросив сісти.
– Я до вас просити поради, пане професоре, якщо ви бажаєте мене вислухати.
– Поради? – Мохнацький підвів здивовані очі. – Просити поради?
Кривда підвівся, мнучи шапку в руках, мов хлопчина, що не знає, як сказати, чого прийшов. Професор дивився йому в очі, вичікуючи. Приглядався до передчасних зморщок на чолі юнака, до його смаглявого обличчя, дошукувався того, що могло подобатися Юлі. Справді, весь вираз обличчя говорив про впертість і наполегливість вдачі цієї людини. Так, він міг сподобатись Юлі. Професорові теж подобався цей юнак. Він готовий був усе для нього зробити, тільки не віддати дочку неспокійному, вічному шукачеві знегод. І тому, мабуть, загорівся і померк теплий блиск у зіницях Мохнацького.
Кривда м’яв шапку.
– Я не можу говорити про такі справи тепер… у такій… ну… Я сподівався вас побачити іншим. Не можу зрозуміти, чому… То дозвольте іншим разом, якщо…
– Ні, паничу, – професор не зводив з Антона погляду. – Викладай тепер, чого прийшов.
Роздратований тон професора ще більше збентежив Антона. Він нерішуче сягнув рукою у внутрішню кишеню пальта й витяг звідти жмут своїх записок.
– У мене виникла нова ідея, професоре, і я мушу поділитися нею з вами.
– Щодо дисертації? – нічого не розуміючи, спитав професор. «Він цілком безнадійний дивак», – подумав.
– Ні, щодо цього матеріалу. Я поки що не пишу дисертації. З цим завжди можна встигнути. Мені б хотілося видати невелику популярну книжечку про споконвічну осілість слов’ян на просторах між Віслою і Одером.
– Я вас не зовсім розумію, – знизав плечима професор, сідаючи в крісло. Поморщив чоло, намагаючись зрозуміти причину появи Кривди. – Осілість слов’ян? Ви гадаєте – Америку відкриваєте? Ці речі в науці відомі. І взагалі, що це дасть?
– Я не збираюся відкривати новий континент, – відповів Антін роздратовано, забуваючи, що розмовляє з професором Мохнацьким. – Справа не тільки в осілості, хоч і вона ще не зовсім доведена. В мене виникла думка…
– Ну, так… так. Але звідки ви візьмете такий матеріал, коли у вас досліджений тільки південний Шльонськ? Голим польським патріотизмом доведете, якого у вас, до речі, обмаль. Німці, добродію, мають свою теорію, а саме, що ще до германської колонізації в ХІІ столітті жили тут германські племена. Ця теорія невірна, її можна розбити. Але тільки фактами. А ви їх не маєте.
– Є факти! – заперечив Антін і сам сів за столом. – Є в мене такі факти, що від горезвісної теорії Платнера не залишиться й сліду. Ось я захопив у катовіцькій книгарні брошуру якогось Шліммера. Він якраз проповідує теорію, нібито німецькі рицарі зайшли колись у незаселену країну, а слов’яни далеко пізніше сюди перекочували. Проте я маю докази, що це не так. Єгоров лише, між іншим, згадує, що в XIV столітті відбулась германізація топографічної номенклатури. Факт цей, на перший погляд, ніби нічого й не говорить. Але треба заглянути глибше. Які назви змінювалися і для чого? Є підстави догадуватись, що далекі предтечі сучасних фашистів навмисне германізували слов’янські назви річок, озер, сіл, добре усвідомлюючи, що це матиме колись не канцелярське, а політичне значення.
– Ну, далі, далі, – зацікавився професор. – Що далі? Які у вас факти?
– Я кличу на допомогу як свідка топоніміку. Мертві гори, німі ріки й озера заговорять, піднімуть завісу минулого. Я познаходив цілий ряд німецьких назв, скалькованих з слов’янського.
– Ого… Це, знаєте, цікаво, – хитнув головою професор. – Ану, покажіть мені свої матеріали.
Він переглядав довгий список коментованих назв. Обличчя його розтягнулось у задоволеній усмішці.
– Непогано… Перевернути старі канцелярські акти і з пилюки вигребти нетлінні факти. Німці калькували слов’янські назви. Як ви до цього додумались? Чекайте, але що це дасть?
– Я про це хотів з вами порадитися. Тепер немов усі чемериці наїлися. В кіножурналах – Гітлер і Муссоліні. В колах інтелігенції тільки й розмов про якусь місію Німеччини. Це не рак душ, це тільки зараза, і мені здається, що якби авторитетним тоном, переконливо заговорити до них, що слов’янські народи зовсім не гірші, що німецький колоніалізм, а тепер фашизм завжди були і є ворогом слов’ян, показати те, що робилося протягом століть і робиться тепер на колонізованих землях, – мені здається, що не тільки інтелігенції, а й урядові відкриються очі.
– І цією брошуркою зробити переворот у політиці, – додав скептично професор.
– Я вірю, що в даний момент така праця могла б зробити важливу справу. Польський фашизм дає дорогу німецькому чоботові. Отже, треба боротися з фашизмом у Польщі. Хіба антифашистський трактат, обґрунтований науково, трактат, що зачепить національні почуття, розкриє історію віковічної боротьби слов’ян проти германського засилля, не вплине на тих, хто зараз, може, й несвідомо, йде в зуби ворогові, як кролик у пащу кобри?
– Я так не думаю, – сказав професор серйозно. – Але робити щось треба. Може, справді ви започаткуєте в науці протифашистську течію. Тільки це політика, юначе. Тримайтеся. Наші водзовє[12] не почнуть танцювати під вашу дудку і по голівці не погладять.
– Я не буду вас наражати на небезпеку, професоре. І не буду на вас посилатися. Тільки вашої допомоги прошу, вашої ерудиції.
– Радо допоможу вам. Але хвилиночку… Для того, щоб який-небудь видавець випустив книгу під вашим іменем, вам треба ще до того десь надрукуватися. Так буде краще. Знаєте що? Напишіть розвідку про топоніміку без жодного політичного забарвлення, і я вміщу її у краківських «Вядомосьцях літерацкіх». Там я дещо вже друкував.
Антін схопив за руку професора. Але той смикнув її і знову тим самим пронизливо-недовірливим поглядом ошпарив Кривду.
– Де ви були весь час?
– Тут, професоре.
– Чому не заходили?
– Не міг. І не можу вам сказати, чому…
– Дивіться на нього! А я хочу, щоб ви сказали мені правду. Хто до вас сьогодні заходив?
– Не розумію. Ніхто не заходив…
– Ніхто?! Як – ніхто? – кинувся професор. – Де ж тоді Юля?
– Панна Юля? До мене? – сторопів Антін. – Як…
Професор метнувся до одежної шафи й накинув пальто. Кривда зупинив його.
– Що сталося? Кажіть же!
– Сьогодні ми читали вашу статтю і те, що в газетах. І вона щось задумала… Недавно пішла. Біжіть, ну, швидко біжіть! Знайдіть і приведіть її сюди. Ну, чого стоїте?
Антін біг вулицями, не розуміючи, в чому справа. Знав, що Юля десь там, у нього. Але чому, чому? Шарпнув двері, вбіг у сіни, відчинив двері своєї кімнати. Біля етажерки стояла Юля. Великими очима дивилася на Антона, збентежена, вродлива. Чорні кучеряві пасма вибилися з-під шапочки, розкриті вуста готові були вимовити якесь слово, але в очікуванні мовчали.
Розхристаний, задиханий Антін підійшов до неї і взяв за руку.
– Що… що сталося, Юлю? Чому ви…
– Я прийшла до вас, – промовила вона тихо. – Вам тяжко.
Приголомшений таким навальним щастям, Антін стояв розгублений. Це було неймовірно. Гарячими устами припав до її рук.
– Дорога моя…
VII
На початку листопада з Владеком трапилася пригода, про яку йому ніколи й не снилося. Це було жахливо. На Валах, у самому центрі, до нього підступила якась жінка й вчепилася за руку. Зморене бліде обличчя й погаслі очі страшно дивились у сутінках на нього, висохлі губи шептали: «Пане, пане!» Владек хотів вирватися від божевільної жебрачки і в ту ж мить прикипів до місця. Пізнав: це була Оленка…
…Оленка прокинулась. Мале віконце рожевіло, в хату заглянув ранок. Їй щось снилося, проте сон утік, як тільки розплющила очі. Тоді згадала все, що сталося вчора, щаслива усмішка промайнула на устах, очі, сповнені щастя, повернулися в бік Владека… і одразу ж погасли. Біля неї не було нікого. Не повірила. Схопилася з ліжка, кинулася до сіней, скрикнула. Не було нікого. Чи не приснилось усе це їй? Безпорадно оглянулась довкола, схлипнула, і гірка складка залягла в кутику вуст.
– Дурненьке дівчисько, – прошепотіла до себе, – ти думала, що він зрозумів твоє горе, побачив у тобі людину і залишиться з тобою… Нерозумна…
Щось зашелестіло під її руками. Підняла край подушки і побачила гроші.
– Заплатив… Змилувався… Милостиню дав і втік… Втік, щоб не бачити мене, окаянної!
І заридала, припавши до подушки.
Змучена, бліда, кволо підвелася з ліжка. Побачила себе в дзеркалі. Може, вперше в житті побачила себе такою, якою була насправді. На неї дивилася не та кокетка, що примруженими очима, закинутою назад головою і відкритими грудьми заманювала до себе чоловіків, – повні горя голубі очі з докором і нерозумінням дивилися з дзеркала на свою двійницю і питали:
«Що ти зробила з себе, сестро?»
Тремтіла вся і мовчки відповідала:
«А як же жити?»
Читала відповідь, невмолиму, страшну:
«Краще умри».
Здригнулася від цієї думки, затулила руками обличчя й одвернулась.
«Не хочу вмирати, не хочу… Жити хочу!»
Перед очима виникали одна за одною картини пережитого…
Найми в місті. Стара пані на кожному кроці штовхає, немов для потіхи. Так тривало довго. Не витерпіла. Кров’ю з розбитої губи плюнула в очі пані. Побита, скривджена, ще зовсім мала, ходить від дверей до дверей, просить хліба.
Знову найми. Їй шістнадцять років. Молодий пан, дихаючи в обличчя вином, хапає її в темних сінях, скручує руки. Пручається. З усієї сили б’є його в гладке обличчя.
Вулиця. Зима. Голод уже перестав дошкуляти, тільки тіло стало вже важке; ходити трудно. Біля ратуші стоїть жовнір. Темна ніч. Манить його пальцем до себе і хриплим від страху голосом шепоче: «Два злоті…»
Здригнулася від цієї згадки. Але в розірваний ланцюг спогадів вклинюється ще одне кільце, бліде, неясне. Може, це й не спогад, а тільки сплетіння думок.
…Хата. Мабуть, та, в якій народилася. Хтось ледь живий лежить на ліжку. Більший від неї хлопчик дрижить з переляку і тулить її до себе. А потім… До хати заходять люди, хочуть її взяти, але вона плаче, не дається і кричить: «Антосю! Антосю!» Все забулося, наче в тумані, лише цей крик, цей крик… А далі нитка спогадів рветься. Що далі було? Хто був цей Антось? Може, брат? Про це їй не говорили. Ще зовсім маленькою послали в якесь село пасти корови.
Одного дня сказала господареві:
– Йду до міста служити.
Їй дали посвідку з гміни, і вона пішла.
…А вчора зустріла людину. Зустрічала їх багато і до кожного підходила. Як на торговищі. Але цей був якийсь не такий. В очах його таївся смуток. І, здається, саме це не дозволило їй вимагати грошей. Хотіла хоч на хвилину чистого щастя. І він їй дав. Як милостиню, як ті гроші, що залишив під подушкою. Дав і втік. Бо вона не людина. Повія. А вдень з повією ніхто не хоче розмовляти.
Стояла, повернувшись обличчям до стіни, опустивши руки. Очі втупилися в одну точку.
Враз обернулася. Схопила гроші й квапливо почала складати речі у валізку. Постукала до господині, дала їй плату і, не сказавши ні слова, подалась на вокзал.
З провулка вийшов знайомий.
– A-а, цілую ручки! – обняв її за плечі. – Куди панянка зібралася?
– Вступися.
– Хи-хи-хи! Це відколи так? – Притягнув її до себе. – Сьогодні де?
– Тут! – крикнула і щосили ляснула долонею по щоці. – Тут! – повторила ще раз і вибігла на головну вулицю.
Не знала, що робити, куди їхати. Тільки твердо вирішила: геть звідси, кудись далеко, де її ніхто не знає.
– До Львова, – сказала у віконце.
…Минали дні і тижні. Надходила глуха осінь, почалися холоди, випав ранній сніг. За малу комірчину, найняту в однієї міщанки на Левандівці, віддала вже останні гроші. Спочатку ще кликали її прати білизну, тепер і цей заробіток урвався. Щодня ходила шукати роботи. Але марно.
Біля магістрату товпилися люди, тиснулися в черзі, вимагали роботи. Закутані в лахміття, тупали замерзлими ногами по бруку, махали руками від холоду, хто стояв мовчки, хто вголос бубонів прокляття.
– На біржу, на біржу! – чулися щоденно вигуки адміністраторів.
Одежа Оленчина зносилася. Зимове пальто з заячим комірчиком ледь прикривало благеньку літню сукенку. Але в натовпі безробітних вона все ще вирізнялася своїм одягом.
– Панянка також без роботи? – якось спитав її сусід у черзі до приймальні магістрату.
– Без роботи.
– Давно?
– Третій місяць.
– Ого! Це ще не довго. Пустіть тих, що по рокові.
Мовчала, закусивши губи.
– А ви вже десь працювали?
– Ні, я приїжджа.
– От що я вам пораджу, панянко. Йдіть на біржу. Там часом дають адреси. А тут даремно стояти, якщо ви ніде не працювали. Підіть туди.
Але й на біржі спитали, де працювала. Не хотіла говорити гіркої правди. Панок за столом знову повторив запитання. Оленка почервоніла. Їй ще ніколи не доводилося називати вголос свою професію. Панок єхидно посміхнувся.
– У пані, здається, добра спеціальність. Чого вам треба? Підлогу мити?
Верталась голодна, у відчаї. Розпука стискала груди. Що робити? Назустріч їй ішли люди: добре вдягнені, веселі, йшли з жінками під руку. Жовніри тинялись по вулицях, кидаючи пожадливі погляди на її бліде, та все ще привабливе обличчя.
Вона відводила очі й дивилася просто перед себе. Огида до колишнього ремесла була сильнішою за голод.
Вечоріло. В кишені ні гроша. Сьогодні господиня замкнула комірчину й викинула в коридор її шмаття. Якби хто його купив. Але хто купить? Що робити?
Двірники звозили сніг у відкриті люки каналів. Звідти клубочилась смердюча пара, внизу шуміла брудна Полтва.
«Туди!» – вирішила Оленка й перетяла вулицю до відкритого люка. Випари сопухом вдарили їй в обличчя. Подумала з відразою:
«Ні, тільки не в таку твань… Життя було брудним, хай хоч смерть буде чиста».
І попрямувала далі. Вийшла на Вали. Ледве переступала з ноги на ногу. Люди проходили, штовхалися. Хтось голосно засміявся. Їй було байдуже. Ось над’їде трамвай, і все закінчиться. Але життя ще тліло в грудях, ще жевріло бажання жити. Чому вона мусить так рано вмирати? Якби до криміналу… Там перебула б до весни. А навесні вернеться на село. В те Загайпілля, з якого пішла зовсім маленькою. Найметься до багача. Заробить грошей і вийде заміж. Вона ще молода… Їй треба жити.
Уявила село, себе в простій сільській одежі, маленьку хатину, і мрійлива усмішка зацвіла на змарнілому обличчі. Щастя, те невловиме марево, знову майнуло прудкою пташкою перед її очима.
Як потрапити до криміналу?
Загорілись вечірні вогні. Тротуаром назустріч їй ішов мужчина в пальті з сивим коміром, у сивій шапці. Обличчя його Оленці було знайомим. Зупинилася. Дивилась великими очима. Пізнала. Хотіла крикнути, але голос застряг у горлі. Скочила вперед і схопила його за рукав.
– Пане…
– Пся крев, вар’ятка! – кинувся Владек і враз ахнув.