Владек схопився з крісла.
– Щиро дякую, професоре… Я… я дуже…
– Ви дуже приємно схвильовані, – докінчив Мохнацький улюблену фразу свого асистента.
– О, так…
Після цієї розмови Владек довго ходив сам не свій. Що робити? До приїзду Антона із Шльонська все так добре складалося. І принесло ж його! Ще тоді, в садочку, Владек зрозумів, що Кривда став серйозним суперником. Він бачив, як Юля кинулась йому навздогін, а потім зайшла до хати, залишивши його самого в саду. Знав: вони зустрінуться. Та як цьому запобігти? Розказати їй про сестру Антона – неможливо. Йому? Так, Антонові. І він пішов до Антона, щоб розкрити товаришеві страшну таємницю, хоч вона, може, і уб’є його.
Владек повертався від Антона задоволений. Добре, що його не застав удома. Все-таки прикро було б казати йому правду. Тепер він знає, що робити.
Напахчений, гарний і шляхетний, він прийшов після довгого часу до Юлі. Вона не зраділа його появі, але й не виявила незадоволення. Їй тепер було байдуже до всіх. Юля вже не чекала на Кривду. Минали осінні дні, відриваючи один за одним календарні листки – тихо, мляво, спокійно. Антін не приходив. Спочатку нетерплячка, потім ображена гордість, врешті, тупа байдужість зморювали душу дівчини. Запитувала себе, чи справді любить. І залишалося це загадкою, такою дивною й нерозгаданою, як і сам Антін. Професор часто згадував Кривду. Юля тоді насторожувалася, але довідувалась тільки про одне: дивний Кривда знову зник. Що він задумав? І завжди Мохнацький закінчував тим самим резюме: «Ця людина з’явиться знову, може, й обідрана. Але здивує всіх нас».
Владек почав приходити до Юлі щодня. Він брав її за руку й говорив про свої почуття. Юля немов не чула його палких освідчень. Аж одного разу, покликаючись на батькову згоду, Владек запропонував їй вийти за нього заміж.
«Батько погодився? А вона що, батькова власність, річ, про яку можна домовлятися й торгуватись?»
Схопилася. Наїжена і гнівна, з огидою дивилась на Владека.
– Ідіть… Ідіть! І не приходьте більше!..
Кузьмінський повертався розбитий, пригнічений. Ішов бічними вуличками, щоб не зустріти нікого із знайомих.
Юля стала мовчазною й дратівливою. Це привернуло увагу професора. Ніжна і навіть насмішлива в розмові з батьком, сповнена романтики і фантастичних мрій, співуча, по-ніжному дбайлива й закохана у квіти й музику – таку любив і такою Мохнацький звик бачити свою дочку.
Від якогось часу Юля почала замикатись у своїй кімнаті, і професорові не раз доводилося довго просити, щоб вона відчинила двері чи відізвалась.
– Чим ти займаєшся? – питав суворо.
Здебільшого мовчала, мовчки показувала на музичну літературу або коротко відповідала, що готується з теорії.
Це турбувало Мохнацького. З кімнати Юлі часто долинали не монотонні звуки складних гам, а якісь невідомі мелодії або улюблена материна пісня «Пасла Касєнька круфкі двє…», а деколи її власні імпровізації – тужливі, уривчасті, як схлипування.
Професор вирішив поговорити з дочкою. Почав з докорів. Перед ним стояла вона, Юля, але холодний блиск її чорних очей і виструнчена, незалежна поза робили її далекою, майже чужою.
– Я хочу з тобою поговорити, доню, – сказав, як міг, лагідно.
– А я не хочу говорити, татку, – відповіла жорстко, не дивлячись йому в очі.
– Як ти смієш так відповідати? – сторопів професор.
– Татку, я прошу тільки одного: не стеж за мною, не перевіряй, чи я дома. Я цього не хочу.
– Але ж я твій батько! Як ти можеш розмовляти зі мною таким тоном? Якби жила мамуся… Хіба я не відповідаю за кожний твій крок?
Юлині губи склалися в глузливу гримасу.
– Я вже сама можу відповісти за свої вчинки. Ти забуваєш, татку, що я доросла.
Професор глянув на дочку, ніби побачив її вперше. І справді… Коли це все сталося? Адже ще недавно бігала по кімнатах галасуючи, заважала йому працювати, просила розповісти щось цікаве. Тепер стояла перед ним вродлива дівчина, доросла і чужа.
– Але чому? Що сталося? – розгублено, здавленим від болю голосом спитав професор ледве чутно.
Цей тон розтопив затаєну образу в серці дівчини. Різко, але вже без льоду в голосі спитала:
– Ти давав Владекові згоду на одруження зі мною?
Старий хитнувся, як від пострілу над вухом.
– Яке ти мав право говорити від мого імені? – пролунав ще один постріл.
– Але ж, доню! Я не казав йому нічого! Я не давав ніякої згоди! Це смішно навіть… – професор безпорадно оглядався, немов шукав підтримки, але нічого не було, а за вікном тільки шумів вітер і стукотіли у шибку краплини дощу…
– Послухай мене… Тільки сядь біля мене, як колись… біля свого татка. Я не можу так… не можу. – Він схилив на руки голову й зітхнув. – Хіба я міг знати, що він такий негідник?
Серце Юлине стислося від жалю. Вона припала до батькових колін, даючи сльозам волю.
Мохнацький розповідав про свою розмову з Владеком і бачив по Юлиному обличчю, як вона ненавидить Кузьмінського. Не розумів. Таж виходила до нього, зустрічалася. А тоді, коли пізно прийшла, хіба не з ним була?
– Донечко, признайся мені, як матері, ти любиш когось?
Припавши голівкою до батькових колін, Юля втішала його, але таємниці своєї не могла зрадити, хоч і дуже бажала.
– Не питай, татусю, не питай тепер… Колись, колись скажу…
Професор погладив її хвилясте волосся і просив прощення, хоч і сам не знав, що саме повинна пробачити йому доня.
V
Антін переглядав газети, стежив за діяльністю галицьких партій. Найбільше його цікавила робота «Просвіти». Якщо ця організація виправдовує свою назву на ділі, то в її роботу варто включитися.
Уже в третій газеті читав одне й те саме оголошення: у будинку «Просвіти» – засідання. Запрошуються делегати від усіх філій. «Чи не піти?»
У просвітянську резиденцію на площі Ринок заходили різні люди. Сільські інтелігенти в пильовиках і капелюхах, подекуди селяни в солом’яних брилях. Вони зупинялись у вестибюлі і встрявали в ділові розмови. Говорили про читальні на селах, про школи. Їх зустрічали, по-дружньому всміхаючись, розпитували про повітові новини. Антін почував себе ніяково. Стояв на сходах, спершись на поруччя, і вагався: залишатися чи йти геть? Враз він побачив знайоме обличчя. Молодий чоловік пильно й допитливо дивився на Антона.
– Пробачте, – підійшов той, – чи не ви колись перед тією колотнечею в залі Коперніка кидали доволі радикальні репліки?
– Щось було подібне, – зрадів Антін, що є з ким заговорити. – А ви також там були?
– Аякже! Хіба не пригадуєте, збори вів, головував. Пригадали? І вам неприємна така зустріч, напевно.
– Чого ж би… – зам’явся Антін.
– Так, так… Але зрозумійте, що сама публіка примусила і мене так повестися з вами. Не треба ховати в серці образи. Це було так давно, і такі ми були тоді наївні. А зараз… Мушу признатися, що в тодішній нудній компанії «Студентської громади» ви з’явилися як свіжий вітер.
– О, це схоже на комплімент, пане Вербицький.
– Ні, справді, – притиснув руку до грудей співрозмовник, як давній знайомий, привітно дивлячись в очі Антонові. – А що ви зараз робите?
– Те, що й ви. Прийшов послухати.
– Та я тільки мимохідь. Хотів узяти репортаж для газети. Тут, скажу вам по щирості, нічого нема цікавого. Читають реферати, звітують, добиваються грошей для сільських читалень і ніколи їх не отримують. Є робота корисніша. Думаю, ви кудись належите?
– Ні, нікуди не належу.
– О, це цікаво. Тепер таких у Львові зі свічкою вдень не знайдеш. Може, вийдемо, пане-товаришу, поговоримо, чи ви…
– Мені однаково. Можемо вийти.
На вулиці розговорилися. Орест Вербицький уже два роки працює в апараті УНДО.[10] Робота кипуча. Це не студентські організації. Тут вирішуються справи політичного характеру. Якраз тепер передвиборна гарячка. Треба відстояти до сейму свою людину. Це велика справа – мати в сеймі представника від українців. Добре було б, якби Кривда захотів узяти участь у передвиборній кампанії. З таким ораторським хистом, з таким запалом! Ну, як?
Антін не довго вагався. Якщо він уже вирішив влитися у політичну роботу, то це найкраща нагода, щоб почати. Домовилися зустрітися наступного дня на Трибунальській.
На Трибунальській щодня дзвеніла келихами кав’ярня «Нафтула». Тут не просто пили вино і пиво. У наповненому пахучим цигарковим димом залі «еліта» польської й української націй намагалися вирішувати за столиками долю своїх народів.
Сидів і Антін за гальбою пива й прислухався до розмов. Тут одні відстоювали «чистоту націй», інші пропагували високу шляхетність. Про майбутніх сеймівських послів говорили так, як про приправу до котлет або про піну на пиві. Всі суперечки точилися навколо німецько-польського договору. Ім’я Гітлера не сходило з уст. Кожен крок нового «Наполеона» викликав захоплення в людей, які за столиками кав’ярні розв’язували політичні питання.
Тут велися запеклі дискусії, поляки ображали українців, а українці поляків; іноді дзвеніли бокали від ударів кулаками об стіл, але всі дружно піднімали тости за розумну зовнішню політику уряду Речі Посполитої.
Антін днями просиджував у кав’ярні. У нього складалося враження, ніби він виступає в ролі олов’яного солдатика. На другому тижні такої «діяльності» йому хотілося все кинути. Майбутній посол, за якого він повинен був агітувати, напевно, також отак сидить і запиває вином пишні фрази. Але посла Антін не бачив, і він його мало обходив. Хотів знати, в чому полягає практична діяльність УНДО. І ось вона майже вся тут. Або така, як тут. Не міг спокійно слухати, як представники українських партій розпинаються за Гітлера. Парадоксальним виглядало те, що присутні тут поляки схвалюють договір свого уряду з державою, яка насильно германізує жителів Сілезії і Полаб’я.
Почав розуміти одне: все котиться в якусь прірву, брудний вал води захоплює з собою більше й більше річок, потоків, і зупинити його вже нема сили.
– Це збіговисько ренегатів, ми повинні сказати їм про це вголос! – кипів, розповідаючи Вербицькому про свої враження.
Вербицький зацитькував. Вони, представники легальної партії, не мають права виступати проти політики уряду.
– Ми займаємось питанням не перетворення, а тільки вдосконалення суспільного ладу. Вам треба це зрозуміти.
– Я розумію, – відповів Антін різко. – Ми зміцнюємо існуючий лад.
– Не зовсім так. Усуваємо вади, здебільшого національного характеру.
– Збираючи по дорозі крихти зі столу Мосціцького, – додав Антін.
Інтелігентне обличчя Вербицького спалахнуло рум’янцем обурення.
– Ну, це вже, знаєте, пасквіль! Ви як хочете, революцією?
Антін не чекав такого запитання. Але воно само і без Вербицького постало перед ним. У пам’яті зринув образ скривавленого демонстранта. Антін знову почув його передсмертний крик: «Хай живе революція!»
– Не знаю, – промовив сам до себе. – От якби виступити в пресі, довести, переконати, зупинити каламутний потік…
Після довгої перерви Антін розкрив папку з сілезькими матеріалами. Перегорнув сторінку, узяв ручку…
На другий день зайшов до редакції «Діла» зі статтею «Господарі своєї землі». З редактором Антін уже був знайомий. Якось вони з Вербицьким пропонували йому написати репортаж про підготовку до виборів.
Редактор зустрів Антона ввічливо.
– Щось актуальне? – спитав, беручи рукопис.
– Навіть дуже.
– Тоді зайдіть, прошу вас, десь так через тиждень.
Завжди в неділю до обіду Антін проводив час зі своїм гімназистом. Багата міщанка готова була віддати що завгодно, аби тільки вивести свого ледачого сина в пани. Антонові було вигідне таке місце. Обіди й непогана плата. Поки знайде роботу.
У найближчу неділю після розмови з Вербицьким Антін потрапив у халепу. Він вийшов з брами й попрямував було до свого учня, як несподівано побачив біля Волоської церкви великий натовп. Народ збігався, кожний намагався протиснутись досередини, площа заповнювалася. Антін пропхався й побачив: кількох чоловіків оточили молоді хлопці. Один з оточених говорив з відчутним російським акцентом:
– Я ще раз вас питаю, чого вам треба?
– А треба, – гукнув хтось йому, – щоб ви, православна московська псявіро, відспівали греко-католицький гімн перед храмом Божим!
– Отак, – викрикнув інший, – я буду співати, а ви за мною. Починайте: «Бо-о-о-же вели-и-кий, єдини-й, Ру-усь-Украї-ї-ну хра-ни-и…» Ну, чого мовчите, собаки?
– В морду їх! – почулось з гурту.
Антін не бачив, хто це сказав, але голос був знайомий.
Той самий з оточених говорив все ще спокійно:
– Це якесь хуліганство, господа! Ми знайдемо правосуддя!
– Правосуддя? Погань московська! – закричали напасники. – Дайте йому правосуддя! – Хтось кинувся до нього і вдарив у лице.
Кривда прикипів до місця. Це був Вербицький. Антін рвонувся, схопив Вербицького за руку й, викручуючи, повернув до себе.
– То це ти так виборюєш права для народу, худобо! На! – І щосили гримнув кулаком по зубах.
…Побитий вертався Антін додому, закриваючи хустиною криваву рану на чолі. Але фізичного болю не відчував. Душу роздирало почуття безпорадності, безвихідності. Все брехня, всюди фальш і обман. Куди подітися?
Сидів за столом і зціплював зуби, щоб не закричати від безсилої люті. Аж тепер він почав натрапляти на слід правди. Знаходив кінець у заплутаному клубку. Перед очима – змову зморені селяни Сілезії, зігнуті хлібороби на позальнівських полях, дяк Пантела і міняйло сіллю, а проти цих злидарів – набундючені пани з «Нафтули», пихаті політики з кав’ярень і молоді ундівці, які відстоюють свої ідеї мордобоєм. І над усім цим – пісня, однаково безрадісна над Віслою і Дністром.
Всі нації світу подібні, бо у всіх є гноблені верстви. І нема різниці, якому народові віддати себе. Аби тільки приниженим, зневаженим, голодним.
І тут, зупинившись на роздоріжжі, Антін виразно побачив одну дорогу й жахнувся.
Революція?!
Прозорі золоті дні пізньої осені змінилися на похмурі, сірі, холодні. Олов’яне важке небо трусило над Львовом сніжинки перших посланців ранньої зими.
Антонові довелося скрутно. Мати гімназиста відмовила йому в заробітку. Це заскочило Антона несподівано. Ще за день до скандалу біля Волоської церкви господиня була дуже привітною і почастувала його багатим обідом – син приніс із гімназії добрі оцінки. Бо то одразу видно міцну руку репетитора. Наступні три дні Антін не заходив, чекав, поки затягнеться рана на чолі. Прийшов у четвер і, не розуміючи, в чому справа, зустрівся з непривітною господинею.
– Вибачте, я не був ці дні… Хорував, – почав було, але пані зневажливо махнула рукою.
– По вашому чолі видно, що хорували. Ви мусите знати, прошу вас, що ми також читаємо газети. Дивіться! – вона подала йому вчорашній номер «Діла».
Не розуміючи нічого, Антін розгорнув газету.
– Отут, – тицьнула пані пальцем на невелику статтю «Бешкет біля храму Божого».
Пробіг очима. Стаття була підписана Вербицьким. Автор розповідав, що якісь люди, очевидно, російські емігранти, які є членами москвофільського «Общества русских студентов», зчинили бійку з українцями. Серед них був і колишній студент університету, людина без певних занять, Кривда, який побив до крові одного з українців.
– Ви не будете більше вчити мого сина! – зневажливо процідила пані.
– Яка підлість! – сказав.
Того ж таки дня зайшов до редакції «Діла». Редактор зустрів його з удаваною ввічливістю й саркастичним гумором.
– Явився герой дня! Ха-ха! Герой у каламутному ореолі слави. Про вас пишуть газети! Я двадцять літ працюю в пресі, і ще ніхто й не гавкнув. Як це вам удалося?
Антін ледь стримував у собі шалену лють. Він вступився за людей, а ці ділки, щоб змити з себе провину, зараховують його до найреакційнішої партії москвофілів-монархістів, чіпляють йому політичний ярлик і в такий спосіб дипломатично, підло й хитро розправляються зі своїм противником. Читайте, громадяни, і бережіться його! Це не благородна людина, яка боронить покривджених, це навіть не звичайний хуліган – це представник партії! Зачиняйте перед ним двері в порядних домах, у редакціях і будь-яких організаціях взагалі. В Антона було нестримне бажання затопити редакторові кулаком у набрякле обличчя. Процідив крізь зуби: