Весь у клопотах
Чистоту у квартирі підтримував лакей-англієць із надзвичайно, просто-таки театрально доречним ім’ям – Баундс, чиї навички затьмарював лише той факт, що він носив м’який комірець. Якби він був Баундсом тільки для Ентоні, то хутко виправив би цю ваду, але він був Баундсом іще для двох джентльменів з його кварталу. З восьмої до одинадцятої ранку він повністю належав Ентоні. Він приходив із поштою та готував сніданок. О пів на десяту він тягнув краєчок ковдри Ентоні й кидав декілька скупих слів – Ентоні ніколи чітко не пам’ятав, що саме, але допускав, що щось зневажливе; потім він накривав сніданок на картковому столику у вітальні, застеляв ліжко і після неприязного запитання, чи не потрібно часом іще чогось, забирався геть.
Зранку, принаймні раз на тиждень, Ентоні відвідував свого брокера. Дохід його складав трошки менше семи тисяч на рік – відсоток із грошей, успадкованих від матері. Його дідусь, який ніколи не дозволяв власному сину перевищувати доволі помірні суми кишенькових, уважав, що для юного Ентоні цієї суми більше ніж достатньо. Кожного Різдва він надсилав Ентоні п’ятисотдоларову облігацію, яку Ентоні зазвичай по можливості продавав, хоч і не мав у тім особливої потреби.
Візити до брокера варіювались від напівсвітських балачок до обговорень надійності восьмивідсоткових інвестицій, – вони завжди приносили Ентоні задоволення. Велика будівля довірчої компанії, здавалося, нерозривно пов’язує його з тими великими статками, чию спільність він поважав, і запевняла його, що він належним чином репрезентований у фінансовій ієрархії. Від цих неквапливих людей віяло тим же духом надійності, що й від роздумів про статки його діда, ба більше – вони видавались йому своєрідною позикою на вимогу, яку всесвіт надав Адаму Петчу за його моральну праведність, тоді як гроші в діловій частині здавалися захопленими та утримуваними стрімкою неприборканою силою та величезним подвигом волі: на додачу, вони здавалися більш виразними та очевидними – просто гроші.
Частенько Ентоні наступав на п’яти свого бюджету, але вважав його задовільним. Одного щасливого дня він володітиме мільйонами, а поки що сенсом його існування був задум написання есе про життя пап епохи Ренесансу. Це відносить нас назад до бесіди з його дідусем одразу по приїзді з Рима.
Він сподівався, що не застане діда в живих, але після телефонного дзвінка додому ще з пристані довідався, що Адам Петч знову почувається відносно добре – наступного дня, приховуючи своє розчарування, він вирушив до Террітавна. За п’ять миль від станції його таксомотор звернув на старанно доглянутий під’їзд, що прорізався крізь справжній лабіринт зі стін і дротяних огорож, які охороняли маєток. Це було необхідно, як казали в народі, якщо прийдуть соціалісти – і це було теж достеменно відомо – першим, кого вони знищать, буде старий «Лютий Петч».
Ентоні запізнився, а поважний філантроп чекав його на заскленій веранді, де вже вдруге переглядав ранкові газети. Його секретар Едвард Шаттлворт, який до свого переродження був гравцем, власником салуну і загалом негідником, провів Ентоні до кімнати, де представив йому свого благодійника, ніби той був безцінним скарбом.
Вони поважно потиснули руки один одному.
– Жахливо радий чути, що вам краще, – сказав Ентоні.
Старший Петч, так ніби не бачив онука всього тиждень, поглянув на годинник.
– Поїзд запізнився? – м’яко запитав він.
Його дратувала думка, що він мав чекати на Ентоні. Він жив у стійкій омані, що не лише у своїй молодості провадив свої робочі справи з найвищою скрупульозністю і доводив усі справи до кінця, але вважав саме цей фактор головною причиною свого успіху.
– Цього місяця вони часто запізнюються, – сказав він із відтінком лагідного докору в голосі й додав після довгого зітхання: – Сідай.
Ентоні оглядав діда з мовчазним подивом, який завжди викликало це видовище. Адже кволий, неосвічений старий володів такою силою, що навіть попри заяви жовтої преси міг купити (прямо чи опосередковано) будь-яку душу мужів республіки, і так, що їх заледве вистачило би, щоб заселити Вайт Плейнс, і ще складніше було повірити, що колись він був рожевощоким малюком.
Весь розмах його сімдесяти п’яти років можна було уподібнити до магічних ковальських міхів – перша чверть століття вдихнула в нього життя, а наступна – висмоктувала його геть. Вона висотала щоки і груди, обхват рук і ніг. Вона тиранічно відбирала його зуби, один за одним, занурила його маленькі очі в темно-сизі мішки, прорідила волосся, змінила його кольори подекуди зі сріблястого на біле, подекуди з рожевого на жовтий, бездушно розмиваючи їх, бавлячись, ніби дитина з коробкою фарб. Потроху, через його тіло й душу, вона заволоділа свідомістю. Послала йому нічний піт і сльози, необґрунтовані страхи, поділила його нормальність на довірливість і підозрілість. Штивний матеріал його ентузіазму порізала на десятки м’яких, але дратівливих одержимостей; його енергія висохла до норову малої зіпсованої дитини, а його прагнення влади заступили слабоумні інфантильні бажання створити землю арф і гімнів на землі.
Після завбачливого обміну люб’язностями Ентоні відчув, що від нього очікують окреслення намірів, а водночас блиск в очах старого застеріг його висвітити своє бажання жити за кордоном, принаймні зараз. Він хотів, щоби Шаттлворт виявив достатньо такту і вийшов з кімнати, але секретар сів у крісло-гойдалку між двома Петчами й кидав на них погляди своїх вицвілих очиць.
– Тепер, коли ти тут, мусиш чимось перейнятися, – лагідно сказав дід, – досягнути чогось.
Ентоні очікував, що той скаже щось на кшталт: «залишити щось після себе». Тому зробив припущення:
– Я гадав… Можливо, зважаючи на мою підготовку, я міг би писати…
Адам Петч поморщився, уявляючи собі поета в сім’ї з довгим волоссям і трьома коханками.
– Історію, – закінчив Ентоні.
– Історію? Історію чого? Громадянської війни? Революції?
– Чом би й ні, сер.
Історія середніх віків. Ідея про пап епохи Ренесансу раптово зародилася в його голові, викладена в романі. Одначе, він був радий, що сказав про середні віки.
– Середні віки? Чому не про власну країну? Щось, про що ти знаєш?
– Ну, ви розумієте, я багато жив за кордоном…
– Навіщо тобі писати про середні віки, я не розумію. Темні віки, як ми їх називаємо. Ніхто не знає, що відбувалось, і нікому немає діла, крім того, що вони закінчились. – Він розводився іще декілька хвилин про марність такої інформації, торкаючись, однак, іспанської інквізиції та корумпованості монастирів. Потім додав:
– Ти міг би виконувати якусь роботу в Нью-Йорку, якщо таки маєш намір працювати. – Останнє він вимовив з ледь помітним, майже невловимим цинізмом.
– Так, звичайно, маю, сер.
У спадних конвульсіях розмова дійшла до стрімкого завершення. Ентоні підвівся, глянув на свій годинник і зауважив, що має зустріч із брокером увечері. І що він мав намір залишитися з дідусем на кілька днів, але стомлений і роздратований виснажливим перетинанням океану. Він не мав якогось бажання зносити ці прискіпливі та святенницькі залякування. Потім додав, що повернеться по кількох днях.
Проте, саме завдяки цій зустрічі, ця робота ввійшла в його життя як постійна ідея. Протягом року, який минув відтоді, він склав декілька бібліографій, навіть поекспериментував із назвами розділів і переділом роботи на періоди, але жодне речення так і не з’явилося на папері (та навряд чи коли-небудь могло з’явитися). Він нічого не робив, навіть всупереч прописній логіці йому щастило цим себе розважати.
Пополудні
У жовтні 1913-го, посеред тижня із приємних днів, коли сонце вешталося провулками, а повітря було таким млосним, що, здавалося, тільки спале листя обтяжує його, приємно було ліниво сидіти біля відкритого вікна, дочитуючи розділ «Едіна». Приємно було десь о п’ятій, позіхнувши, кинути книжку на стіл і, наспівуючи, повільно переміститись у ванну.
Співав він, відкриваючи кран.
Він заспівав голосніше, змагаючись із напором води, й поки дивився на знімок Хейзел Давн на стіні, він приклав уявну скрипку до плеча і ніжно провів по ній уявним смичком. Він продзижчав крізь стиснуті губи, що, на його думку, віддалено нагадувало звук скрипки. Вже за мить його руки припинили звиватись і ковзнули вздовж сорочки, розстібаючи ґудзики. Він роздягнувся і прийняв атлетичну позу, як чоловік у тигровій шкурі на рекламі, схвально оглянув себе в дзеркалі, перериваючись, щоб занурити ногу в ванну. Підкручуючи кран і стогнучи, він занурився вниз.
Звикаючи до температури води, він розслабився і впав у дрімотний стан. Коли він закінчить ванну, йому потрібно буде лише неспішно одягнутись і перейтися вниз по П’ятій авеню до готелю «Рітц», там у нього запланована вечеря з двома найбільш частими компаньйонами – Діком Кермелом і Морі Ноблом. Після чого вони з Морі підуть у кіно, а Кермел повернеться додому дописувати книжку, яку він мав невдовзі закінчити.
Ентоні був радий, що йому не потрібно працювати над його книжкою. Думка, що йому доведеться сидіти і складати докупи не лише слова, що їх варто почути, а й думки, що їх варто втілити у слова, не викликала в ньому жодного бажання.
Винурюючи з ванни, він відполірував себе з прискіпливістю чистильника. Потім повільно пішов до спальні, насвистуючи якусь незрозумілу мелодію, й ходив по ній туди-сюди, застібаючись, підправляючись і насолоджуючись теплом густого килима під ногами.
Він запалив сигарету, пожбурив сірник крізь прочинене вікно. І зупинився із сигаретою за два сантиметри до напіввідкритого рота. Його очі зупинилися на яскравій кольоровій цятці на даху будинку трошки нижче по провулку.
Це була дівчина в червоному негліже, звичайно, шовковому, вона сушила волосся на досі теплому післяобідньому сонці. Він свиснув, і звук затихнув у напруженому повітрі кімнати. Він обережно зробив крок до вікна – йому раптом здалося, що вона красива. Вона сиділа на кам’яному парапеті, біля неї лежала подушка такого самого кольору, що й халатик на ній, і вона спиралася на неї обома руками, розглядаючи залитий сонцем приямок між будинками внизу, де, як чув Ентоні, бавилися діти.
Він декілька хвилин спостерігав за нею. Щось зрушилося в ньому, щось таке, що неможливо було пояснити теплим запахом надвечір’я чи переможною жвавістю червоного. Відчуття, що дівчина красива, було навальним – він раптом зрозумів, що це – відстань, не та нездоланна відстань між душами, а відстань у кілька земних ярдів. Осіннє повітря було між ними, і дахи, і нечіткі голоси. Раптом, за якусь цілком незрозумілу мить, яка спотворила відчуття часу, він наблизився до обожнювання більше, ніж у будь-якому поцілунку, який він коли-небудь відчував.
Він закінчив одягатись, знайшов чорний метелик і акуратно припасував його перед тристулковим дзеркалом у ванній. Тоді, піддавшись імпульсу, він швидко повернувся до спальні й поглянув у вікно. Жінка вже стояла; вона відкинула волосся назад, і він міг повністю розгледіти її. Вона була гладкою, десь за тридцять п’ять, абсолютно посередня. Він клацнув язиком і повернувся до ванни, щоб зробити проділ у зачісці.
легко наспівував він, -
Потім, кілька разів змахнувши щіткою, яка надала блискучій поверхні його волосся довершеного вигляду, він вийшов із ванної, а затим із квартири й пішов по П’ятій авеню у напрямку до «Рітц-Карлтона».
Троє чоловіків
О сьомій Ентоні і його друг Морі Нобл сиділи за столиком у кутку під прохолодою даху. Морі Нобл дуже скидався на великого імпозантного кота, його вузькі очі повнилися невтомними тягучими вогниками. Його волосся було гладким і прямим, начебто його, якщо це можна уявити, облизала здоровецька мати-кішка. За часів Гарварда його вважали винятковою постаттю на потоці, найрозумнішим, найоригінальнішим, спокійним та благословенним.
То був чоловік, якого Ентоні вважав своїм найкращим другом. Єдиним чоловіком зі всього оточення, яким він захоплювався, навіть більше, хоча він і сам не дуже це усвідомлював, – якому він заздрив.
Зараз вони раді були бачити один одного – їхні очі сповнені доброти, бо кожен відчуває наліт новизни після недовгого розставання. Їхня взаємна присутність розслабляє їх, дає відчуття спокою; Морі зі своїм витонченим і на диво котячим обличчям хіба що не муркоче. А Ентоні, зазвичай нервовий, як блудний вогник, нарешті заспокоївся.
Зараз вони захоплені однією з тих легких і ненав’язливих розмов, що їх полюбляють тільки чоловіки до тридцяти або чоловіки після великого стресу.
ЕНТОНІ. Сьома година. Де Кермел? (Нетерпляче.) Хотів би я, щоби він закінчив той безконечний роман. Я з голоду помру, поки він допише.
МОРІ. Він вигадав нову назву «Демон-коханець», незле, еге ж?
ЕНТОНІ (зацікавлено). «Демон-коханець»? Чи «Жінка в сльозах», незле! Ніяк незле, що скажеш?
МОРІ. Я навіть сказав би, що добре. Котра година, ти сказав?
ЕНТОНІ. Сьома.
МОРІ (його очі звузилися, виказуючи не те щоб незадоволення, а легке несхвалення). Він мене до сказу довів одного разу.
ЕНТОНІ. Як?
МОРІ. Своєю звичкою робити записи.
ЕНТОНІ. Мене теж. Здається, я щось сказав минулого разу, що здалось йому суттєвим, але він забув, що, отже, він дістався до мене. Він сказав: «Ти не міг би сконцентруватись?» А я відповів: «Ти набрид мені до сліз. Як я можу пам’ятати?»
МОРІ (беззвучно сміється, його обличчя розпливається в розуміючій посмішці). Дік не обов’язково бачить більше, ніж інші. Але він може описати суттєво більше з того, що помічає.
ЕНТОНІ. Це вражаючий талант…
МОРІ. О, так. Вражаючий!
ЕНТОНІ. І енергія амбітності, скерована у правильному напрямку. З ним дуже цікаво – він і підбадьорює, і захоплює. Інколи від його присутності дух забиває.
МОРІ. О, так…
Тиша й далі:
ЕНТОНІ (із переконливим виразом, наскільки це можливе на його худому й дещо невпевненому обличчі). Але енергія його не невичерпна. Колись, мало-помалу, вона зникне, і вражаючий талант, скоріш за все, – теж. Залишиться тільки старе тороччя, дратівливе, балакуче та егоїстичне.
МОРІ (сміючись). Ось ми тут сидимо й доводимо один одному, що малий Дік розуміє речі не так глибоко, як ми, а от він, зі свого боку, відчуває суттєву перевагу творчого мислення над критичним, і все таке.
ЕНТОНІ. Ще б пак. Але він помиляється. Він дуже часто піддається нападам ентузіазму. Якби він не був такий занурений у реалізм і не мав би носити шати циніка, то був би довірливим, як релігійний лідер із коледжу. А він – ідеаліст. Отак. Він гадає, що ні, оскільки відкинув християнство. Пригадуєш його в коледжі? Він проковтував кожного автора, одного за одним, ідеї, техніки, персонажі: Честертон, Шоу, Велс, і кожного з них з однаковою легкістю.
МОРІ (досі обдумуючи своє останнє спостереження). Я пам’ятаю.
ЕНТОНІ. Це правда. Вроджений фетишист. Ось, скажімо, мистецтво…
МОРІ. Зробімо замовлення. Він буде…
ЕНТОНІ. Звичайно. Замовимо. Я казав йому…
МОРІ. Ось він іде. Дивися, зараз зіштовхнеться з офіціантом. (Він підняв палець, щоби подати сигнал, – так, ніби то була м’яка і дружня лапа.) Ось і ти, Кермеле.
НОВИЙ ГОЛОС (завзято). Привіт, Морі. Привіт, Ентоні Комсток Петч. Як поживає онук старого Адама? Дебютантки й досі в’ються за тобою, га?
Новоприбулий – Річард Кермел – невисокий і світловолосий, один з тих, хто до тридцяти п’яти вже полисіє. В нього жовтуваті очі – одне з них суттєво яскравіше, інше тьмяне, як каламутний басейн, чоло в нього смішно видається, як у малюка з карикатури. Він випирає в деяких місцях – його живіт випирає пророчо, його слова випирають із рота, навіть кишені його обіднього костюма випирають так, ніби вони наповнені висловухою колекцією всіляких графіків, програмок і різноманітних вирізок – на них, примружуючи свої непарні жовті очі, він робить замітки, закликаючи до тиші незайнятою лівою рукою.