Віра зайшлася від щасливого сміху, – бездомний пес сумно поплентався вгору вулицею, – закинула голову обличчям до неба, наче дощу просила в нього, щоб пригасив її спрагу.
«Ти пам’ятаєш, небо, лукаве небо? Тоді ти ясніло і насміхалося над моїми мріями, а зараз хмаришся, бо я перемогла тебе. Не сердься на мене за те, що я сильніша від весни: вона кохає тебе, впивається твоїм теплом, п’є росу і в’яне. Сильніша я од вітру, бо він гуляє з тобою і гине стомлений. А я люблю навіки! Моє бажання таке міцне, що приведе коханого до мене десятьма тисячами стежок. Чуєш, захмарене небо?»
Віра заплющила очі і, як колись у дитинстві, лічила три рази по тридцять ще й три, лічила до десятого мільйона, і серце теж вело свою незбагненну лічбу.
Розтулила повіки, небо відбивало вогні міста, підморгувало до дівчини. Хто ж це дивиться на неї? Повернулася. Біля телеграфного стовпа стояла людина. Силует поворухнувся. Віра тихо зойкнула. Злякано дивилася на чорне, як смола, кучеряве волосся, побачила знайомі очі, впізнала і все ще трималася за штахети парканця, притискаючись до них.
– Чому ви пішли самі? – Мирон узяв її за плечі, вона тремтіла і була німою. – Я вийшов слідом за вами. Скажіть, що трапилось? Ви такі бліді…
– Я… я сп’яніла…
Мирон нахилився до Віри, і вона чекала. А коли побачила в його очах невимовний жаль, мабуть, до себе самого і зрозуміла той жаль, сказала:
– Ви хочете мене ще побачити?
– Хочу… Мушу вас побачити…
– Я прийду. Сюди, на це місце. Післязавтра вранці. В неділю.
Надійшов трамвай. Віра не подала руки, ступила крок, другий і побігла не оглядаючись.
Мирон дивився вслід за трамваєм і думав, чи не вдруге його доля – подібна і не така – зустрічається йому тут, на вузькій вулиці замарстинівського передмістя?
III
Шинкарук повертався з Коломиї пішки через Сакатурські правці. Смалило сонце, тополі чахли над берегом, висихав Прут у своєму жолобі, тулився до ріні, але й вона не була холодною, і Прут задихався від спеки.
Не чекав на чайку – вона бовваніла на тому боці; навхрест складені жердини сохли і тріскали, давно не зволожувані; скинув черевики і, підкачавши штани, пішов убрід.
– Жабі по око, – сказав уголос і сам не чув, що сказав; кляв гостре каміння, яке лізло в підошви, і не пам’ятав своїх прокльонів. Думками він тепер був не тут. – Добре, що хоч Віра у Львові, – прошепотів, а самому хотілося кричати отут, серед пустинного зарінку: – Що робиться, звідки йде зло?!
Та ніхто його не почув би – ні ті, що вірять богам земним, ні ті, що небесним, та й боги не почули б.
Не міг простити собі самому, що розпочав оту всю тяганину. Але ж просила братова не в одному листі: «Ви, шваґре, зробіть це не для мене, ми з вами незнайомі, для брата зробіть, який вас так любив. Він не винен, присягаюсь дитиною, не винен. Сам приїхав до Харкова після того, як Львів зайняли пілсудчики, захистив дисертацію, коли повернувся з експедиції на Землю Франца-Йосифа, комуніст – і от забрали. Я не мала від нього жодного листа, не знаю, де він. Писала скрізь, але відповіді не одержала. Може, вам, шваґре, пощастить дізнатися хоч що-небудь про нього. Добийтеся, щоб переглянули справу, і я впевнена – все це жахливе непорозуміння залишиться лише поганим сном».
Ще в минулому році Шинкарук радився з партприкріпленим Скакуновим. Розповів йому про свій клопіт.
Спокійний і неговіркий Скакунов, колишній вчитель з Херсонщини, любив працьовитого Шинкарука. Він давно знав про те, що брат Шинкаруків репресований, але не нагадував, не розпитував – рана болить, як би її не завдали: вмисне чи випадково, справедливо чи незаслужено. Зі співчуттям глянув на Шинкарука, сказав:
– Замішані в націоналізмі не підлягають ніякій реабілітації. А брат ваш… Щось мусило там бути…
– Не вірю в це! – Вчитель звів до грудей стиснуті кулаки. – Він був соціалістом ще в юності, крайньо лівим. Часто у нас з ним були суперечки. Я… належав до тих, поміркованих… У Харкові Михайла прийняли в партію.
– Будьте розсудливі. А написати генеральному прокурору можете, за це вам нічого не скажуть.
І Шинкарук написав. Майже рік не було відповіді, аж сьогодні його покликали.
У приймальні Коломийського відділу НКВС чекають виклику два мовчазні клієнти. Черговий біля столика з телефоном теж мовчазний. По обидва боки приймальної кімнати – високі двері, оббиті дерматином.
Шинкарука викликали поза чергою.
В кабінеті на фронтальній стіні – портрет Берії. Пронизливі очі сховалися за пенсне, недовірливо блимають на відвідувача.
– Оперуповноважений Шкрупила, – не підводячись, підкреслено чітко представився чекіст. – Прошу сідати.
Шинкарук придивився до червоних кубиків на синіх петлицях оперуповноваженого. Не знав добре ранґів радянських військовослужбовців, проте догадався, що в цього звання невисоке. А він хотів би порозмовляти з начальником районного відділу.
– Ви писали, – підвів Шкрупила важкі, свинцевого кольору очі, пильно глянув на вчителя, – до генерального прокурора в справі вашого брата Михайла Шинкарука?
Питання прозвучало, як початок допиту. Шинкарукові похололо біля серця.
– Так… писав.
– І чого ви хотіли?
– Дізнатися, де він і чи…
– Це вам конче потрібне? Для чого?
– Як для чого?… Сім’я в нього, дитина…
– І ще для чого? – підвищив тон оперуповноважений.
– Хотів просити переглянути справу. Можливо… невинний. Адже могла зайти помилка…
– Бідний, невинний радянський мученик! Добре вас тут підкрутили! – Шкрупила змахнув рукою, схопившись з-за столу. Опанував себе, сів у крісло.
По борознявому обличчі Шинкарука котився піт. Мовчав.
– Отож, – мовив оперуповноважений. – Одного поля ягідки – ви і ваш брат. Я так гадаю.
Руки в Шинкарука трусилися. Він боязко оглянувся, коли рипнули з сусідньої кімнати двері і до кабінету увійшов літній чоловік у цивільному.
«Мабуть, начальник», – подумав Шинкарук, але вже не наважувався просити в нього аудієнції. Хотілося як можна швидше вийти звідси.
Чоловік у цивільному підійшов до вчителя і подав руку.
– Шинкарук? Знаю, знаю… Славний лікнепівець району, так? Це ви у справі вашого листа прокуророві?
– Так…
– Ми вже вирішили справу, – втрутився оперуповноважений.
– Ага… А немає у вас питань до мене?
– Ні… немає, – заперечливо сказав вчитель, втомлено зітхнувши.
«Вивезуть, – це перше, про що подумав Шинкарук, зачинивши за собою двері кабінету. – Як Якубського».
Він ішов навпростець, забуваючи про спеку і втому, а в голові, мов шашіль у старих меблях, товклося одне: «Добре, що хоч Віра у Львові». З ним віталися знайомі, а він механічно кивав головою і не зупинявся ні з ким на розмову. Але на Каменецькій горі в Сакатурському лісі зустрів Опришка.
Худий, гачконосий, понурий, він був, зрештою, таким, як завжди. Та Шинкарукові здалося, що Андрій якось вороже глянув на нього.
Від спраги Шинкаруку пересохло в горлі, він хрипко привітався і хотів минути голову загайпільського колгоспу, але Опришко зупинився сам.
– Стурбовані ви якісь нині, вчителю. На поїзд не встигли, що пішки?
– Не встиг…
Шинкарук витер хустинкою піт з потилиці, сягнув рукою в кишеню, витяг кисет і став крутити цигарку.
– Куріть, Андрію.
Закурили.
– На нараду до Коломиї їздили?
– Ага… На нараду.
– А учні з ким?
– Таж є… Марта Яківна є. Та й чи то на Шинкарукові світ клином зійшовся? Треба буде, знайдуть іншого.
Не спідлоба, як завжди, а прямо вчителеві в очі глянув Андрій і помітив на його широкому обличчі тривожну журу.
– Не за брата часом кликали? Кликали… Кирчаєв прийняв вас?
– Ні, Шкрупила…
– A-а, опер… А до Кирєєва чому не зайшли? Він же начальник.
– Начальник заходив. Справа вияснена…
– Не журіться. Багатьох тепер кличуть, навіть членів КПЗУ. Перевіряють. Видно, так треба…
Шинкарук змінився на обличчі, м’ясисті губи болісно сіпнулися, він схопив Андрія за плече:
– Чому, ну чому таке недовір’я? «Одного поля ягоди!» Я ж впевнений, що брат невинний. А якби й так, то чому повинен відповідати за нього я, чому діти мої мають покутувати за свого стрия?
– Хто вам казав?
– Бо вивозять. Самі знаєте. Колись шкодив Єжов. А зараз?
Андрій смикнув плечем, і його запалі під лоб очі налилися злом.
– У тих Млинищах чи в Хімчині сволоту позабирали, а ви панську сльозу за ними пускаєте. І у владу нашу зневірюєтесь, бо один раз власна шкіра затерпла! Не вивезуть, спіть спокійно і думайте, як ото Яким або Пушкар, лише про свою спину!
Низька кремезна постать вчителя виросла, коротко стрижені вуса наїжилися, здавалося, зараз він крикне, вилається.
– Про себе… – сказав несподівано м’яко. – Про себе… – похитав докірливо головою. – Коли я весь свій вік чужих дітей виводив у люди, не думав тільки про себе. І не для себе корплю тепер у школі вдень і ввечері! – вже кричав учитель. – І ви не маєте права, не маєте права, Опришку!
Він круто повернувся і швидко зник за горою в густих ліщинових заростях, залишивши на стежці збентеженого Андрія.
Діждався Богдан ще одної вакаційної неділі. Хлоп’ячі будні збігали в полі.
Свої нерозлогі морґи Шинкарук обробляв сам, робітників не наймав ніколи. Він любив господарство і привчав до сільської роботи дітей. Тому-то селяни були з учителем запанібрата, а Віра й Богдан довге літо проводили разом з сусідськими дітьми на вулиці, на пасовиськах і з сапою на похилих загонах.
Нинішнє літо було для Богдана не таким, як попередні. Він закінчив у Коломиї сьомий клас з відзнакою. Замість табеля отримав свідоцтво про неповну середню освіту – документ, який свідчив, що Богдан розпрощався з дитинством назавжди.
А насправді це прощання відбулося раніше. І тому він ображався, що мама й дотепер вважає його дітваком, досі контролює, які він читає книжки, і сюсюкає, як до маленького: «Богданю, рибонько, дитинко!»
Крім добрих оцінок у свідоцтві, Богдан приніс ще й два значки – тсоавіахімівський і ГПО, похвалився, що на другий рік приймуть його в комсомол. Не розумів тільки, чому мати нахмурилась і заборонила йому показуватися в селі з цими відзнаками.
Набагато кращою була зустріч з батьком. Він назвав хлопця козарлюгою і не дуже його засмутив, коли замість велосипеда, на який тайкома надіявся Богдан, подав сапку в руки і сказав:
– Ходім, сину, сапати кукурудзу.
Богдан давно мріяв про цей день, коли вийде разом з дорослими в поле, займе свій загін і гнатиме його від гаю до дороги. Дорогою йтимуть люди й вітатимуть: «Дай, Боже, щастя!» – а він, розмашисто витираючи піт з чола, відповідатиме: «Дякую за слово добре, дай, Боже, щастя й вам!»
Романтика сільської праці трохи зблідла, коли почали мліти руки, а сонце без жодної поблажливості до його молодого віку безжалісно пражило від самого ранку до надвечір’я. Але Богдан не скаржився. Щоранку, перемагаючи біль у суглобах, схоплювався з ліжка, обливався холодною водою і виходив на загін першим, із задоволенням мацаючи стужавілі мускули рук.
Зате неділя була його. З самого ранку Богдана немає вдома. Ще далеко до того часу, коли добре продрухаються люди, приберуться й потягнуться стежкою до церкви, а він уже обійшов царини і прибрів на потічок, у довгу жолобину між шпаївським узгір’ям і горбатою загайпільською толокою.
Повітря, настояне на ранішній прохолоді і густому запаху акацій, свіжою патокою пливе понад долиною і заповзає, ховаючись від сонця, під крони вільх, припадає до холодної чорної ріні, до слизьких водоростей і кислуватих лопухів. А потічок, дбайливо виминаючи високе каміння, квапно перебігає, напружено морщиться на своїх вузьких перебродах, а над ним гойдаються, ніби підвішені на ниточці, комахи-русалки, завмирають у одній точці, дрібно тріпочучи голубими крильцями; шугають проти течії воронобокі мересниці і кумедно булькають угору за комарами.
Це улюблене Богданове місце. Тут його ніхто не бачить, не покличе, не розвіє думок. А їх у нього багато, та не всі можна навіть висловити.
Хіба передаси словом п’янкий запах чебрецю або колір жовтоцвіту, що жахтить під берегом на сонці, чи тремтливий багрець бузькового вогню, розлитий по мочаруватій леваді? Хто повірить йому, що тільки тут, пригорнувшись грудьми до м’якої трав’яної бараниці, він відчуває, що повернувся додому? Кого цікавитиме те, що лише на цьому місці він може найкраще осмислити прочитане, почуте, бачене?
А коли вгледишся в небесну блакить, тоді мислиш зовсім по-дорослому. Та не всім думкам можна самому дати лад. Тоді він іде до батька, а його батько не такий, як інші, – він товариш, друг і мудрець.
Над зеленим тунелем у високості горить сонце, довкола сонця безмежний простір холоду, проміння безслідно пропадає в безвістях, і тільки земля, така малесенька порошинка, бере собі частину тепла і творить з нього життя. Одна земля і одне сонце… Це було б зрозумілим, але сонць і планет, так пише книжка, не тисячі, не мільйони, а без кінця. Як збагнути це «без кінця»? І чому до болю в голові хочеться зрозуміти?
А може, це Бог? Ні. З богами покінчено давно…
Минулого літа сидів отут і вимовляв слова «отченашу» – борг перед Богом, вранці забув помолитися. Богдан змалку молився. Колись поставав у його уяві добрячий дідуган, який усе знає. Потім зрозумів, що бородатий бог – це казка. Є вічний і всесильний невидимий дух, який існує всюди. Цей дух народив сина і послав його на землю… Богдан враз спіймав себе на блюзнірській думці: адже планет безліч, то хіба на кожну з них Бог послав своїх синів і всі вони називалися Ісусами? Тут щось не так… «Це також казка, видумка!» – жахнувся хлопець, струсонув головою, щоб прогнати сумніви, бо ж страшно: батько й мати вірять, а він… Ні, ні! Швидко повторював слова молитви, але вони уже звучали якось дивно пусто, а зовсім нові, чужі думки били молоточком по мозку і вистукували тільки заперечення того всього, у що вірив дотепер.
Він утікав тоді з левади, втікав від самого себе, але не міг уже позбутися нав’язливих сумнівів і перестав молитися. А вночі снився йому розсерджений Бог. Він потрясав над його обличчям кудлатою бородою і душив кощавими пальцями за горло. Цілими днями ходив, наче струєний, все боявся кари невідомої сили, а найбільше тієї порожнечі, що глухо стугоніла в грудях.
Не витримав. Увечері, коли мати вже спала, а батько допізна працював над річними звітами, він зайшов до нього в кімнату.
– Тату…
– Ти ще не спиш? А я просив не заважати, – не відриваючись від паперів, промовив Шинкарук.
– Я мушу щось сказати, татку…
Шинкарук відчув тривогу в голосі сина, різко повернув голову, глянув і весь насторожився: він дотепер не задумувався над тим, що цьому довгов’язому хлопчині минуло чотирнадцять років. У нього, напевно, є свій світ думок і запитів, і його батьківська порада зараз як ніколи потрібна Богданові.
– Що трапилося, Богданю? – Він простяг руку, щоб погладити хлопця, і опустив її. Побачив: син уже не хоче, щоб його пестили, він чекає, коли з ним поговорять, нарешті, як з дорослим.
Шинкарук встав. Богдан мовчки переступав з ноги на ногу.
– Татку, я… я вже не вірю в Бога.
Батько зміряв поглядом сина з ніг до голови, випростався і, здавлюючи задоволений вигук, чмихнув у вуса.
– Переконали вчителі?
– Ні, я сам…
– Са-а-м?
– Так-так! – блиснули Богданові очі. – Нам казали, що Бога нема, але я вірив мамі, та й ти… А тепер зрозумів, що на інших планетах ніхто не може знати нашого Бога, що його самі люди на Землі видумали… Але мені страшно, татку… Ні в що не вірити?…
Шинкарук узяв сина за рамена і посадив у крісло.
– Я теж атеїст, Богдане.
Хлопець схопився. Він ніколи не підозрював, що батько безбожник. Адже мати запевняла: тато молиться, а у школі говорить те, що мусить. Разом з бентежним здивуванням прийшло до Богдана незвичайне відкриття: перед ним стоїть його однодумець, друг!
– А мама?
– Багато людей вірять… Але пройде певний час, і Біблія стане казкою для дітей. Та головне не це, синашу. Людині треба в щось вірити, на те вона людина.