Оля простягнула руку за квитком, але раптом опустила. Володі виступив піт на чоло. «Не хоче брати тому, що я Заєць», – подумав і вже хотів піти, коли Оля:
– Я забула, я ж з Галкою.
– А-а… Не знав я. Ну, то візьми два.
– А ти?
– Та я завтра… – і відвернувся.
Це бачили Юрко й Василько. Вони добирались до каси без черги.
– Олі віддав, кавалер! А нам не хотів узяти, – кинули йому вслід.
Володьку – як окропом. Повернувся і схопив Юрка за оборки. Той перелякано дивився на товариша і, щоб злагіднити гнів небезпечного противника, почав виправдовуватись:
– Та це я так, пожартував, пусти…
– Гляди!.. І стань в чергу.
– Тю-у, який! Ти ж сам ніколи не стояв!
Василько кудись зник, не хотів зв’язуватися з Володькою. Володя відштовхнув Юрка, повернувся й зустрівся поглядом з Олею. По її очах було видно, що вона задоволена поведінкою Володі. Але він був вкрай збентежений і цього не помітив.
– Чого стоїш? – буркнув. – Ну, піди, розкажи, що я знову заводжу бійки коло кінотеатрів!
У відповідь Оля подала йому квиток.
– Візьми один, Галя не йде.
Він узяв і швидко відійшов.
У кінозалі сиділи разом. Володька крадькома зиркав на рівний носик сусідки й думав, про що заговорити. Погляд його зупинявся кожен раз на пухнастому її кучерикові біля рожевої мочки вуха, і це заважало йому почати розмову. Ззаду доносився шепіт Юрка й Василька:
– Сидять обоє, диви! Хи-хи-хи…
– Парочка.
Оля – як на жаринках. Володя теж почував себе не краще. Що там було на екрані, вони не могли б докладно розказати. Та й між собою – ні слова. Так якось незручно. Володя аж прів від думки, як він повинен повестися після кіно: чи провести Олю додому, чи сказати «на добраніч» і піти. Але не сталося ні одне, ні друге. Бо коли виходили, Оля раптом зникла в натовпі. Й Володя полегшено зітхнув.
А на другий день усі немов змовились у класі. Коли в очі з ким – лукаві посмішки, коли ж обернеться – шепіт. І виразно виділяються слова: Оля… кавалер… страшна любов.
Володі було образливо. Хотілося повернутись і дати ляпаса першому-ліпшому, хто шепочеться. Але стримався. Подумав, що на це сказали б інші. Зловив себе на тому, що думав саме про Олю. І від цього стало приємно. Сміливо й гордо глянув на товаришів. А вони, побачивши, що від збентеження нема вже й сліду на обличчі Володьки, переможені, опустили очі.
Відтепер у Володі появилися іншого роду розваги. Кожного дня він приходив до школи раніше за всіх і вистоював у коридорі до першого дзвінка. Проходжувався біля стінгазети або старанно перечитував плакати, немов вивчав кожну окрему букву. Зрештою, за якийсь час він знав напам’ять майже всі статті стінгазети, всі написи на фотомонтажах, а букви на плакатах набирали чимраз більше ознак живих істот.
Під час таких занять Володя намагався нікого не помічати. Проте не міг не привітатися з Оленою Григорівною. Це, мабуть, тому, що вона дуже поволі піднімалася сходами нагору. А може, тому, що на її зморщених щоках завжди спочивала добродушна посмішка, а очі були зігріті теплом.
Часто з нею разом або перед її приходом піднімалась угору невисока щупленька дівчинка. В поясі пальцями обхопив би, а темно-каштанові товсті коси ледве вкладались на її голівці. З нею також вітався Володька. Вона відповідала кивком голови й швидко бігла в клас. Коли ж їх ішло дві або більше, вона не дивилася в бік Володі й робила незадоволену гримасу у відповідь на багатозначні натяки й жести своїх подруг. Тоді Володька насуплював брови, стискав губи так міцно, що на бороді виступала ямочка, й заходив до класу.
Так минав час.
Аж одного дня сталось таке, чого не чекали ні учні, ні вчителі, ні сам Максим Іванович.
Володька за щось (ніхто не знає, за що!) потрапив у міліцію, де пробув цілу ніч. Поки ця справа вияснялась у кабінеті директора, звістка блискавкою облетіла школу. Навіть учні молодших класів перешіптувались: Заєць сидів під арештом, його виключать – і різні варіанти причин – за хуліганство, а вірніше всього, за крадіжку на базарі.
Перед канцелярією – стривожені учні. Звідти вийшла заклопотана Олена Григорівна. В кабінеті перед похмурим директором стояв Володя Заєць. Чорний чуб розсипався на чолі, темні очі спинились на ніжці стола.
Максим Іванович суворо й холодно, як безпристрасний суддя, дивиться на Володьку з-під зсунутих на ніс окулярів. У його очах – щось подібне на докір і зневагу до невдячного годованця. Володя відчував це і бажав, щоб швидше все закінчилось.
– Ну, то розповідай, Заєць, як ти вчора потрапив у міліцію, – з ноткою злості в голосі – директор.
Володя мовчав.
Максим Іванович ще і ще раз повторив питання, але відповіді не почув.
– Слухай, Володю, – вже трохи м’якше, – ти мусиш розповісти. Що робив учора в оранжереях парку?
Володя здригнувся, але далі мовчав. Тільки загадкова усмішка на мить торкнулася уст і відразу згасла. Ні, він не скаже ні слова.
Йому яскраво пригадалася вчорашня неприємність, і в темних очах майнула та сама дивна посмішка.
У всьому винна подруга Олі – Галя. Три дні тому після уроків вона підбігла до Володі й під великим секретом сказала, що незабаром, тобто сьогодні, в Олі день народження (п’ятнадцять років!), що батько дозволяє їй забавитися зі своїми товаришами і що Оля хоче запросити Володю, тільки сама соромиться. Володя розтав від щастя, вдячно стиснув Галі руку й бігом помчав додому.
Дома зосередився: як йому бути, з чим прийти? І тут відразу – перешкоди. Увечері прийшла з роботи мама й послала Володю до сусідки Тоні позичити грошей. Стало ясно, що йому тепер не дістанеться ні карбованця від мами. Він почав переглядати всі свої книжки, але жодної годящої не знайшов: усі старі, з погнутими обкладинками. Володя тоді придумав інше. Намалює орнамент, він уміє малювати, а під ним напише вірша. На другий день орнамент був готовий, та нічого не виходило з віршем. Ще промучився один день, але, крім рядка «Питні оди вийшли з моди», далі не пішло.
Хлопцеві недалеко було до розпуки. Вчора зустрівся з Олею у коридорі. Червона, як півонія, пробігла вона мимо нього і тільки у дверях класу оглянулася. Хитнула запитуюче головою, що мало означати: «Прийдеш?» Володька відповів кивком: «Прийду».
І він рішився на відчайдушний крок.
Пізно ввечері крався у парку до теплиць. Сторож дрімав, а через скляні двері виднілись освітлені неоновими лампами червоні й кремові троянди. Тільки три зірве, хіба це крадіжка?
Тихо рипнув поміст – Володька затамував подих, притулившись до стіни. Сторож спав. Ступив ще один крок. І раптом щось брязнуло, щось упало і з дзенькотом покотилося по підлозі. Скрикнув сторож, кинувся Володя до виходу, збив старого з ніг і – втікати. Але старий тюпав за ним і кричав щосили. Володька мав надію втекти, та ба! При виході з парку загородила йому дорогу кремезна постать у міліцейському кашкеті й наказала льодовим голосом:
– Стій! Ваші документи?
…Максим Іванович почав уже виходити з рівноваги. Грюкнув кулаком по столу й крикнув:
– Останній раз питаю: що робив учора в теплицях?
– Не можу цього сказати, Максиме Івановичу.
– Тоді прощайся раз назавжди зі школою. Тобі місце в трудовій колонії!
Володьку здушили сльози. Те, що сказав директор, здалось йому неймовірним. Перед очима постала постать матері – вдови, яка завжди перед зарплатою позичає грошей у сусідки Тоні. Сердито витер кулаком непрошені сльози.
– Можеш іти, – сказав останнє слово директор.
Але тут відчинилися двері, в канцелярію вбігла Оля. За нею увійшла Олена Григорівна.
– Хто дозволяв заходити? – гримнув на Олю Максим Іванович.
Оля сміливо підійшла до столу й стала поруч з Володею.
– Це я винна. Це мені на день народження хотів Володя принести квіти.
На хвилину стало дуже тихо. Тільки Олена Григорівна стримано посміхалася, а в її очах світилась материнська ніжність.
Оля важко дихала від хвилювання, поклавши долоню на груди.
Володя розгублено дивився на присутніх і врешті зупинив свій погляд на розчервонілому обличчі Олі. Максим Іванович хотів було щось сказати, коли враз зауважив, що перед ним стоять не діти. І це відкриття його збентежило.
…Буває часто: якась мелодія нагадує давно забуте, тепле, хороше. Буває, що усміхнене обличчя незнайомої людини розігріває зачерствіле серце. Трапляється – дві тіні серед густого листя бузку будять далекі спогади, припорошені пилом часу.
А Максим Іванович теж колись був молодий. Перед ним стояли хлопець і дівчина, які тільки що ступили на поріг юності. Позаздривши цій щасливій і такій короткій, єдиній хвилині у житті, суворий директор несподівано для себе самого полагіднішав.
– Гаразд, можете йти…
І він почав набирати номер відділку міліції.
1958
Кленовий віночок
Завадович не любив, коли його будили в неділю після обіду.
– Зіно, донечко, там дзвонить хтось, – покликав, але ніхто не обізвався. – Ах, її немає… Маню, чуєш, Маню! О Боже. Всі сплять.
Дзвінок продеренчав ще раз, загавкали собаки. Завадович незадоволено кректав, піднімаючись з ліжка. Одягнув піжаму, ступив у пантофлі й почвалав до дверей.
На східцях біля входу стояв і помітно хвилювався молодий мужчина. Передихнув і підняв руку, щоб натиснути востаннє на кнопку дзвінка, коли почулись чиїсь повільні кроки, хтось шикнув на собак і скреготнув ключем. У дверях показалась лисина і чисто виголене обличчя немолодої людини.
– Вам кого?
– Я товариш Зіни.
– Хм… Не пригадую, – приглядався Завадович до худорлявого високого чоловіка в чорному кітелі з золотими дубовими листочками на комірі.
– Не пізнаєте, бачу. Я ж Антін, Семенюк.
– А-а… Тоді… тоді прошу. Тільки… тільки Зіни немає. До державних готується. Завтра здає останній екзамен.
На устах Антона сковзнула радість. Хотілося відразу запитати про все: як здала попередні екзамени, куди дістала призначення на роботу, але заспане обличчя Завадовича зі слідами мережаної подушки на щоці і холодний погляд зупинили його.
– Тоді я, може… завтра після екзаменів зайду. Щоб не перешкоджати.
– Та ви заходьте…
Менший пес не переставав брехати, другий – гладкий, з відрубаним хвостом підстрибував і лащився. Антін сів у крісло. В душі дивувався, як це Завадович так добре тримається. Не постарів, не зморщився. Такий самий, як був ще тоді, коли працював директором шестикласної школи і тлумачив дітям, що Пілсудський виграв Першу світову війну. Чомусь пригадалося саме це, і добродушність враз зникла з обличчя Антона.
– Якими вітрами? – почав розмову Завадович.
– Просто з тайги. Відпрацював після технікуму три роки, а тепер…
Завадович кахикнув.
– Ну, ну, а тепер?
– А тепер таки в Підберізьке лісництво.
– Так, так. Це добре. Повертатись у рідне село, так би мовити, в середовище, з якого вийшов – це благородно. Так… так… Повертайтесь, щасти вам Боже.
Антона пересмикнуло. Щось фальшиве й недоброзичливе відчув у голосі Завадовича. Він знав давно: Завадович його не любить. Здавна не любить.
…Колись, ще в четвертому класі… Клас комбінований. Молодші «другаки» прислухаються до відповідей старших, раді з них кепкувати. А він ніяк не розумів заплутаного польського речення: «Свєнти Ян шедл пшез ляс і одмавял пацєжи».[2] Антін переклав: «Святий Іван йшов через ліс і гнав пацята». Клас гримнув реготом. Сміявся і Завадович. Сміялися тільки його губи і два ряди золотих зубів, а очі були холодні, недобрі. Роздався тріск. Антін присів від болю, шматок лінійки відлетів до вікна. І раптом сталося таке, чого ніхто не чекав. Маленька Зіночка, що вчилась у другому класі, прискочила до батька, вирвала з рук переламану лінійку й викинула через вікно. Обурені оченята гнівно дивилися на збентеженого батька.
Відтоді душа Антона немов роздвоїлася. Завадовича ненавидів, а на його донечку крадькома поглядав і чомусь червонів. Часом йому хотілося сказати їй щось хороше, але не міг. Бо вона дочка Завадовича.
…Пам’ятає той незабутній вересень. Він ще не бачив червоноармійців, але учні зійшлися до школи й гомоніли, що панська Польща вже небіжка. Зіна до школи не прийшла. Не було й директора школи Завадовича. Глуха злоба заворушилась у серці Антона.
– За Польщею плачуть, – вирішив. І Антонові забажалося чимсь дошкулити їм сьогодні. Зірвав зі стіни криводзьобого орла й подався з ним до хати Завадовича. Довго ходив біля воріт, вичікуючи. Врешті побачив на подвір’ї Зіну. Покликав.
– Вашу Польщу дідько взяв, ти чула? Тепер твому татові дадуть за шляхту загродову!
– Мій татко зовсім не поляк, – промовила пошепки, не підводячи очей.
– Перекінчик! Перекінчик! Гаврила Безпалького до криміналу запакував! На тобі вашого орла. Повісь у хаті і молись тепер до нього.
Зіна гірко заплакала. Повернулась і миттю побігла в садок. Антін опустив орла. Стало соромно, гірко. Що вона винна? Хай би вже старому так… а то… Хвилинку постояв, повагався і враз погнався слідом за Зінкою. Догнав, схопив за руку і зніяковів. На нього дивились очі, голубі, як умите дощем небо, – тужливо, докірливо.
– Ходи до школи.
– Справді? – блиснув радістю її погляд. – А мене там не будуть бити?
– Ні, – запевнив Антін.
У ту ж мить хтось шарпнув його за плече.
– Забирайся геть! – гаркнув над вухом Завадович.
Антін стрепенувся, але вперше в житті відчув у собі сміливість і з ненавистю поглянув на учителя.
– Мені ся не хоче! – крикнув. До Зіни: – А ти приходь до школи, ніхто тобі нічого не скаже. – І з незалежним виглядом пройшов біля Завадовича, презирливо чвиркнувши крізь зуби.
…Антін ходив до десятого класу, Зіна – до восьмого. Саме в той час батько Антонів відміряв Завадовичеві учительську присадибу, а п’ятнадцять моргів записав у колгосп…
Так, Антін знав, що Завадович його ненавидить. І все-таки переступив поріг цієї хати.
– Я також думаю, що це непогано, – промовив після короткої мовчанки. – Може, й Зіна забажає в рідне село?
Завадович стиснув зуби.
– Треба думати логічно. Ви ж знаєте, що ми давно звідти перебрались.
– Так, так. Пам’ятаю. У час колективізації. – І знову глянув гострим поглядом на малі, заплилі очі Завадовича. – А ви непогано влаштувалися, бачу.
– Дякувати Богу. Лаборантом в університеті.
Мовчанка.
– Значить, прийшли провідати старого учителя.
Антін нахмурив чоло.
– Зіну прийшов провідати.
– Якже, шкільні товариші… Тільки не знаю, чи вам доведеться з нею зустрітися. Маню, чуєш, Маню! (З кухні обізвався жіночий голос.) Чи не завтра в Остапа іменини? Так? Який жаль, – розвів руками Завадович. – Вона, напевно, піде до нього. Напевно.
В Антона кров прилила до обличчя.
– Так!.. А що це за Остап, якщо можна спитати?
– Ага, я навіть не сказав, – солодкаво заговорив Завадович. – Правда, ви не в курсі справ. Наречений, наречений нашої Зіночки. Інженер, прекрасна партія. Може, й ви загостите на весілля, ми повідомимо, – і єхидно залюбувався поблідлим обличчям гостя.
– Б…брехня! Підла брехня! – зірвався Антін. Рвучко вийняв з кишені листа і кинув ним в обличчя Завадовичеві. – Читайте, що вона писала місяць тому!
Збентежений господар швидко опам’ятався. Зім’яв листа, жбурнув його в кут і гримнув кулаком по столу.
– Правда! Правда, добродію. А ви як гадали? На село дичіти? Вона в аспірантуру здаватиме, у неї вища освіта, а ви… ви з лісу вийшли, у ліс і вертайтесь. Щасливої доріжки!
Хтось подзвонив, загавкали собаки.
– Напевно, Остап, – кинулась з другої кімнати господиня.
До кімнати ввійшов кучерявий юнак з ріденькими бакенбардами й тоненькими вусиками. Віддавав з порога низький поклін господарям.
– Добридень, професоре, добридень! Цілую ручки, добродійко. Я сюди і назад… – Глянув скоса на Антона. – У нас, тобто в мене, завтра пікнік, іменини. Зіна знає, Зіна йде. Я вас, панство, прошу. Не відмовте.