Ми довго їхали вздовж пласких полів: фари вихоплювали то поодиноке дерево чи дерево з халупою під ним, а далі, доки сягало світло, лише дорога і поля, аж раптом дорога різко повернула в ліс. Навіть у темряві я відчула, як війнуло справжніми зеленими деревами… і це дуже відрізнялося від курного темно-оливкового присмаку Каліфорнії. Десь по дорозі нас спіткала зустріч з негром, який гнав перед собою трьох корів, що невдоволено мукали, коли він, ляскаючи батогом, завертав їх на узбіччя. То були справжні корови, з теплими свіжими шовковистими боками, а за ними й негр поволі виступив з пітьми, справжній негр з великими карими очима, що вп’явся в нас настільки зблизька до авта, що Вайлі не втримався й дав йому квортер.[18] Негр сказав: «Дякую-дякую» і зостався стояти, поки його корови мукали нам услід.
Мені раптом згадалися овечки, коли я їх вперше побачила – їх було сотні, і як наша машина в’їхала в отару на задвірках студії старого Лемлі.[19] Зніматися в картині вівцям не подобалося, та картина з вівцями дуже подобалася чоловікам, що сиділи з нами в машині.
– Кльово? – вигукували вони.
– Це те, що тобі треба, Діку?
– Аж дух захоплює.
І чоловік, до якого вони зверталися як Дік, стояв у повний зріст у відкритій машині, викапаний Кортес[20] чи Бальбоа,[21] що озирає безбережні баранці сірого моря. Навіть якщо я колись і знала назву тієї картини, то давно вже геть забула.
Ми їхали вже годину. Переїхали через річечку по старому гримучому залізному мосту з дерев’яним настилом. Вже кукурікали півні. Всякого разу, як ми проїжджали повз ферми, нашу путь супроводжували синьо-зелені тіні.
– Я ж казав, що скоро світає, – кинув Вайлі. – Я тут неподалік народився. Єдиний син геть зубожілих злидарів з Півдня. Сімейний дім зараз – сарай чи нужник. І було в нашому домі аж четверо слуг: батько, мати та дві сестри. До їхньої гільдії я вступати відмовився, а натомість подався до Мемфіса зробити власну кар’єру, яка зараз зайшла в глухий кут.
На цих словах його рука обійняла мене.
– Сесиліє, виходьте за мене заміж, і буде в мене свій пай у статках Брейді.
Він був настільки обеззброююче щирим, що я опустила голову йому на плече.
– До речі, чим ви займаєтесь, Силіє? Ходите до школи?
– Навчаюсь в Бенінґтоні. Перейшла на третій курс.
– О-о, тоді перепрошую. Мав би й сам здогадатися. Я ж бо не мав такого щастя навчатися в коледжі. А тут – аж третій курс! Я от листав «Есквайр»,[22] Сесиліє, так вони стверджують, що на третьому курсі навчатися вже нічому.
– Чому всі думають, що у коледжі дівчата тільки й…
– Тільки не вибачайтеся. Знання – то сила.
– А знаєте, судячи з ваших слів, ви тільки Голлівудом і живете, – сказала я. – А він відстав, і відстав на багато років.
Він удав, що ошелешений.
– Це ви до того, що дівчата на Сході не мають особистого життя?
– Та навпаки, якраз мають. І взагалі, ви дошкуляєте мені своїми питаннями. До речі, відпустіть мене.
– Не можу. Бо зайвий рух – і ми розбудимо Шварце. А в бідолахи, здається, це перший сон за тиждень, якщо не більше. Послухайте, Сесиліє, колись у мене був роман з дружиною продюсера. Навіть не роман, а так – інтрижка. Так от, коли він закінчився, вона мені сказала тоном, який не терпить заперечень, і сказала от що: «Навіть і не думай хоч кому-небудь обмовитися словом, інакше я зроблю так, що тебе викинуть з Голлівуду, так що й дорогу сюди забудеш. Мій чоловік має тут більшу вагу, ніж ти».
Його відвертість мені знову сподобалась. Незабаром таксі завернуло на довгу алею із запаморочливим запахом живоплоту та нарцисів і зупинилося біля великого, сірого в світанкових сутінках громаддя особняка Ендрю Джексона. Водій обернувся, щоб щось нам пояснити, та Вайлі цикнув на нього, показавши на Шварце, і ми навшпиньки вилізли з авта.
– Зараз всередину не потрапити, – люб’язно пояснив таксист.
Ми з Вайлі вийшли та сіли під широкими колонами.
– А цей Шварце? – запитала я. – Він хто?
– Та ну його, цього Шварце. Колись очолював якесь кінооб’єднання. Чи то колишній «Ферст Нешнл», чи то «Парамаунт», а може, й «Юнайтед Артистс». Та зараз він на бобах. Хоча, він такий, що викараскається. Зворотного шляху до Голлівуду нема тільки пропащим наркоманам та п’яницям.
– Бачу, ви не високої думки про Голлівуд, – припустила я.
– Та ні, чому ж! Та хіба про це треба теревенити на світанку на сходах дому Ендрю Джексона?
– А мені Голлівуд подобається, – наполягала я.
– А як же інакше! Це – як золота рудня посеред казкового краю лотосів.[23] А хто це сказав? Ах, так, я. Для битого жака кращого місця не знайти. Але я ж то приїхав до Голлівуду з Саванни, що в Джорджії. Першого ж дня там я потрапив на звану вечірку в садку. Господар потис мені руку і відійшов собі геть. А там було все, як і має бути: басейн, зелений мох по два долари за дюйм, гарненькі киці з веселощами та напоями… І ніхто до мене жодним словом… Жодна душа. Я намагався перекинутись хоч словом з півдюжиною гостей, та всі вони – ані пари з вуст. Так тривало годину-дві, а тоді я скочив з місця, де сидів, і припустив підтюпцем, неначе навіжений. Я не відчував себе особистістю, яка має власне ім’я, аж доки не добіг до готелю, де клерк вручив мені листа. Листа на моє ім’я.
Природно, що я ніколи не мала такого досвіду, та згадуючи вечірки, на які мене запрошували, я припустила, що таке цілком могло статися. Що ж, чужаків у Голлівуді з розпростертими обіймами не зустрічають, хіба що на ньому написано, що він камінь за пазухою тримає не про вас. І це безперечно. І що на вашу голову той камінь не впаде. Іншими словами, якщо вони не знаменитості. Та й ті завжди були насторожі.
– Слід бути вище цього, – сказала я не без пафосу. – Коли люди хлопають дверима перед вашим носом, то не з того, що вони такі брутальні, і не тому, що завинили саме ви, а тому, що двері вони захлопують перед тими, з ким зустрічалися раніше.
– Ти диви, таке гарне дівчисько – і каже такі розумні речі.
Почало займатися на світ, і Вайлі тепер міг більш-менш мене розгледіти: худорлява, та й з лиця нічого, за модою слідкує, хіба що мізки – як у немовляти, що тільки-но сукає ніжками в утробі. Втім, інколи хотілось би знати, як я виглядала насправді п’ять років тому, тоді на світанні… либонь, скуйовджена, бліднувата, як на мій теперішній погляд, але ще в тому юному віці, коли в тобі живе ілюзія, що всі пригоди закінчуються добре. Ось тільки треба прийняти душ і перевдягнутися.
Вайлі дивився на мене зі справжнім захопленням, і це мені лестило, аж раптом з’ясувалося, що ми не одні. Наше ідилічне усамітнення порушив містер Шварце, який забрів до нас з повинною головою.
– Закуняв от… і вдарився об велику металеву ручку, – сказав він, торкаючись пальцями куточка ока.
Вайлі підхопився.
– І дуже вчасно, містере Шварце. Екскурсія саме починається. Родове гніздо Старого гікорі,[24] десятого американського президента, переможця при Новому Орлеані, ліквідатора Національного банку та винахідника «системи поділу політичної здобичі».[25]
Шварце поглянув на мене, наче прокурор на журі присяжних.
– Ось вам, дивіться: письменник, сценарист! Знає все і водночас нічого.
– Як це? – вибухнув обурено Вайлі.
Так я почала здогадуватися, що він, здається, письменник. І хоча проти письменників я нічого не маю, бо в них хоч що спитай – вони завжди знайдуть відповідь, все ж Вайлі дещо втратив у моїх очах. Бо як на мене, письменники – то не зовсім люди, у тому сенсі, що не зовсім повноцінні люди. А якщо навіть то визнаний письменник, то це не одна людина, а купа різних, які з усіх потуг пнуться зійтися в одну. Це як з акторами: ті силкуються не дивитися на себе в дзеркало і навіть не помічають, до чого жалюгідно-кумедні. Відхилиться воно від дзеркала, а само розглядає своє відображення, віддзеркалене в канделябрах.
– Хіба ж письменники не такі, Селіє? – наполягав Шварце. – Я – не письменник, мені бракує слів. Та знаю одне – це щира правда.
Вайлі дивився на нього, повільно наливаючись обуренням.
– Це вже ми чули. У всякому разі, я – людина практичніша, ніж ти, Менні! Сиджу в конторі та й вислуховую якогось блаженного, який, походжаючи туди-сюди, городить мені всяку нісенітницю, за яку його будь-де, крім нашої Каліфорнії, відразу ж запроторили б до божевільні, а наприкінці, як практична людина пустому мрійнику, ще й радить: щоб я був такий ласкавий і пішов собі геть, а на дозвіллі добряче обмізкував його слова. Чи не було такого?
На якусь мить, як мені здалося, обличчя містера Шварце ніби потрапило у криве дзеркало. Одним оком він втупився в просвіток між високими в’язами;[26] підняв одну руку і з байдужістю куснув задирку на середньому пальці.[27] Над димарем особняка закружляла якась пташка, і погляд його полинув слідом за нею. Пташка, схожа на ворона,[28] вмостилася на дашку димаря, і очі містера Шварце нарешті зійшлися у незмигному погляді на ній.
– Що ж, так тому й бути, – мовив він. – Туди нам не потрапити, тож вам двом треба повертатися на літак.
До світання ще був час. Ермітаж виглядав наче акуратна велика біла коробка, яка сиротливо простояла собі без хазяїна на самоті усі сто років. Ми всі попростували до авта, і лише коли сідали в машину, а містер Шварце несподівано захлопнув дверцята знадвору, тут стало зрозуміло, що він їхати не збирається.
– Я на узбережжя не повернуся. Я так вирішив, одразу як прокинувся. Залишуся тут. Можете потім прислати за мною водія.
– Збираєшся назад на Схід? – здивовано запитав Вайлі. – Лише тому…
– Я так вирішив, – мовив Шварце з ледь помітною усмішкою. – Ви здивуєтесь, коли дізнаєтесь, що колись я був людиною, яка приймає рішення, людиною дій.
І коли водій вже заводив двигун, Шварце нащупав щось у кишені:
– Передайте це містеру Сміту!
– Мені заїхати за вами десь за дві години? – запитав водій у Шварце.
– Так… Само собою. Я буду тільки радий ще помилуватися краєвидом.
Всю дорогу до аеропорту він усе не йшов у мене з голови. Я намагалася вписати його у цю досвітню годину й тамтешній краєвид. Довгий же шлях йому довелося подолати з якогось гетто, аби заявити про себе на сходах грубої президентської усипальниці. Менні Шварце та Ендрю Джексон… їх навіть важко об’єднати в одному реченні. Навряд чи він взагалі думав про Ендрю Джексона, коли бродив навкруги, а якщо й думав, то, може, думав про те, що раз уже люди зберегли його дім, то, мабуть, Ендрю Джексон був людиною з великим серцем, здатний зрозуміти інших. На обох краях людського шляху людині потрібна опора: груди – гробниця. До чого можна прилягти, коли нікому ти більше не потрібен, і пустити собі кулю в лоба.
Звісно, ми цього не знали ще годин двадцять. Діставшись аеропорту, повідомили старшого стюарда, що містер Шварце не продовжить політ. І далі про нього забули. Грозова туча перемістилася до східного Теннессі і розбилася об гори. Тому зліт призначили менш ніж за годину.
З готелю з’явилися заспані пасажири; та я покуняла кілька хвилин на одній з тих «залізних дів»,[29] що їх поставили нібито для відпочинку пасажирів. Поволі з осколків спогадів про аварійну посадку почало відроджуватися передчуття ризикованої мандрівки: повз нас бадьоро пройшла нова стюардеса, висока, ладна, з чорним до лиску волоссям, повна подоба попередньої, от тільки одягнута не у французисту червоно-синю форму, а в лляну смугасту.
Вайлі, чекаючи на посадку, підсів до мене.
– Передали містеру Сміту записку? – спитала я, протираючи очі.
– Аякже.
– А хто він, цей Сміт? Підозрюю, саме він зіпсував Шварце всю подорож.
– Шварце сам винен.
– У мене упередженість до тих, кого називають «паровим котком», – заявила я. – Коли вдома татко намагається тиснути на мене, наче «паровий коток», я кажу йому, щоб приберіг це для своєї студії.
Либонь, я не зовсім справедлива, позаяк у цей час вранці слова – лише бліде відлуння думок.
– Утім, саме він же котком вкатав мене в Бенінґтон, за що я повік йому буду вдячна.
– Ох, і грюкоту ж було б, – кинув Вайлі, – якби коток на ім’я Брейді зіштовхнувся з котком на ім’я Сміт.
– А містер Сміт – татків конкурент?
– Не зовсім. Скоріше, ні. Та якби був конкурентом, то я знаю, на кого поставив би.
– На татка?
– Боюсь, що ні.
Для сплеску сімейного патріотизму було ще зарано.
Пілот та старший стюард стояли біля стола реєстрації, й пілот заперечно хитав головою, розглядаючи потенційного пасажира, котрий вкинув дві монетки по п’ять центів у щілину музичного автомата і п’яно розвалився на лавці, намагаючись відігнати сон. У залі очікування загриміла перша пісня, яку він обрав, – «Втрачена», після якої, через короткий проміжок, ще одна, «Ти пішов»,[30] така ж догматично-безапеляційна і безповоротна.
Пілот ще рішучіше замотав головою і підійшов до пасажира.
– На жаль, друже, цього разу ми не зможемо взяти вас на борт.
– Шо-о-о?
П’яний сів, і хоч виглядав він жалюгідно, та разом з тим було в ньому щось незрозуміло привабливе, так що мені стало шкода його, хоча музику, яку він обрав, не можна назвати інакше, як вкрай невдала.
– Повертайтеся-но краще до готелю і спробуйте поспати. А ввечері буде інший літак.
– Ні-і-і, хощу цим…
– Іншим разом, приятелю.
З прикрості п’яний навіть з лавки впав. І цієї миті, перекриваючи музику з автомата, гучномовець запросив нас, шановних пасажирів, пройти на посадку. В проході літака я налетіла на Монро Стара, майже впала на нього чи, краще сказати, хотіла впасти. То був чоловік, на якого б запала будь-яка дівчина, навіть без усілякого на те заохочення. Ніякого заохочення не поступало й мені, та я йому подобалася, тому він сів навпроти мене, поки тривала посадка.
– Давайте всі ми попросимо повернути нам гроші, – закинув він вудку.
Його темні очі так і брали мене в полон, і промайнула думка, якими б вони були, якби він справді закохався. Водночас вони здавалися і добрими, і відчуженими і, навіть коли їх погляд ніжно тебе вмовляв, він залишався дещо зверхнім. Але хіба то їхня провина, якщо бачили занадто багато. Він з легкістю входив у роль «свого хлопця» і так само з неї виходив – та насправді, на мою гадку, він таким не був. Утім, він добре розумів, коли краще промовчати, а коли відступити в тінь, і як слухати інших. З висоти свого становища (і хоч його високим не назвеш, та завжди здавалося, що – з висоти) він тримав у полі зору усе розмаїття життя у себе під ногами до найменших подробиць, так молодий добрий пастир і день, і ніч опікується своєю отарою.[31] А от день чи ніч – йому було однаково, він був приречений ніколи не стуляти очі, бо таким вже він народився, навіть без позиву до спокою чи навіть його особливого бажання.
Ми сиділи у мовчанні, яке ніхто і ніщо не порушували… Я знала його з тих самих пір, як він став партнером мого татка вже дюжину років тому, коли мені було сім, а Стару – двадцять два. Вайлі сидів через прохід від мене, і я не знала, чи слід познайомити їх один з одним, а втім, Стар крутив у руках каблучку, і робив це до того відсторонено, що я відчула себе маленькою і непомітною, і не набралася духу. Я й раніше ніколи не сміла ані відвести від Стара погляду, ані просто на нього дивитися, хіба що мала повідомити щось справді важливе… і я знала, що й на інших він впливав так само.
– Сесиліє, ця каблучка – тобі.
– Перепрошую. Я й не усвідомлювала, що…
– У мене таких ще з півдюжини.
Він простягнув мені каблучку, масивну золоту каблучку з опуклою літерою «S». Спало на думку, наскільки дивно така масивна річ виглядає на його пальцях, тонких та тендітних, як і риси обличчя з вигнутими бровами та чорним кучерявим волоссям. Такою ж витонченою була і вся його статура. Часом він справляв враження одухотвореного інтелектуала, та насправді він був тим іще бійцем – дехто з його минулого згадував, що у Бронксі[32] він був не останнім у банді підлітків і, коли вони йшли на бійку, той хирлявий хлопчисько завжди йшов попереду, зрідка крізь зуби кидаючи команди тим, хто йшов за ним.