Отож ми можемо стверджувати тепер без вагань, що пророки сприймали божественні одкровення тільки за допомогою уяви, тобто за допомогою слів або образів, і до того ж справжніх або уявних. А позаяк ми не знаходимо в Письмі жодних інших засобів, крім цих, то, як ми вже показали, нам жодних інших вигадувати не можна. Але на основі яких законів природи це робилося, я, зізнаюсь, не відаю. Звичайно, я би міг сказати, як інші, що це звершилося завдяки могутності Бога, але я був би тоді базікою. Бо це було б те саме, якби я захотів пояснити якимось трансцендентальним терміном форму якоїсь одиничної речі. Адже все чиниться завдяки могутності Божій. Та оскільки могутність природи є не чим іншим, як самою могутністю Бога, то безумовно, що ми, оскільки не розуміємо могутності Божої, не знаємо природних причин. Отож нерозумно і вдаватися до цієї могутності Божої, якщо не знаємо природної причини якоїсь речі, тобто самої могутності Божої. Та й нема тепер потреби знати причину пророчого пізнання. Бо, як я вже згадував, ми прагнемо дослідити тут лише документи Письма, аби на основі їх зробити свої висновки, як із даних природи. А джерела (causas) документів нас аж ніяк не цікавлять.
Отож, оскільки пророки сприймали божественні одкровення за допомогою уяви, то вони, безумовно, могли сприймати багато чого, що перебуває поза межами розуму. Бо зі слів і образів можна набагато більше скласти уявлень, аніж із одних тих принципів і понять, на яких тримається все наше природне пізнання.
Далі стає зрозуміло, чому майже всі пророки сприймали і всього навчали за допомогою притч і загадок, і все духовне виражали тілесно. Бо все це більше узгоджується з природою уяви. Тепер ми вже не подивуємося, чому Письмо або пророки так непрямо й темно говорять про Дух, або душу, як то в книзі «Числа» (11:17) та в «І книзі Царів» (22:2) тощо. Далі пророк Михей бачив Бога, що сидів, Даниїл – у вигляді старійшини в білому одязі, Єзекіїль же – у вигляді вогню. А ті, які перебували біля Христа, бачили Духа Святого у вигляді голуба, що знижується; апостоли ж – у вигляді вогненних язиків, і, нарешті, Павло до свого навернення побачив його як велике світло. Все це повністю узгоджується із загальновідомим уявленням про Бога і духів. Нарешті, оскільки уява невизначена (vaga) і непостійна, то саме тому і дар пророцтва залишався у пророків недовго, а також і зустрічався рідко, а саме: у вельми небагатьох людей, та й то дуже рідко. А коли так є, то нам доводиться нині досліджувати, звідки у пророків могла виникнути достовірність стосовно того, що вони сприймали тільки через уяву, а не через певні початки (principiis) розуму. Проте все, що тільки можна було сказати і про це, треба запозичувати з Письма, оскільки ми не маємо (як ми вже сказали) істинного знання про нього; тобто не можемо пояснити його через перші його причини. Про що вчить Письмо стосовно достовірності у пророків, це я покажу в наступному розділі. Тут я вирішив говорити про пророків.
Розділ II
ПРО ПРОРОКІВ
З попереднього розділу, як ми вже показали, випливає, що пророки були обдаровані не більш досконалою душею, але здатністю жвавішої уяви, що достатньою мірою потверджують оповіді Письма. Про Соломона, наприклад, відомо, що він вирізнявся серед інших саме мудрістю, але не пророчим даром. Навіть відомі Геман, Дарда, Калкол
9
Але, щоб викласти справу по порядку, я покажу, що пророцтва розрізнялися не лише залежно (pro ratione) від уяви і тілесного темпераменту певного пророка, але і в залежності від думок, якими вони були просякнуті; і що тому пророцтво ніколи не додавало пророкам більше знань, як це я зараз докладно поясню. Але попередньо тут слід сказати про достовірність, яку мали пророки, тому що це стосується передусім змісту (argumentum) цього розділу, а потім це дещо послужить тому, що ми прагнемо довести.
А позаяк проста уява за своєю природою не містить у собі достовірності, як усяка ясна й чітка ідея, тому до такої уяви повинно бути додане щось іще, – певно, розмірковування (ratiocinium). Це для того, щоб ми могли бути певні в речах, які ми уявляємо. Звідси випливає, що пророцтво само собою не може містити в собі достовірності, бо воно, як ми вже показали, залежить лише від уяви. Тому пророки впевнювалися в одкровенні Бога не через саме одкровення, а через якесь знамення (signum), як це бачимо на прикладі Авраама («Буття», 15:8): після того як вислухав [обіцянку] Бога, він попрохав знамення. Авраам, звичайно ж, вірив Богові і вимагав знамення не для того, щоб повірити Богові, а щоб переконатися, що цю обіцянку дає йому Бог. Те ж саме ще чіткіше бачимо на прикладі Гедеона. Бо він так говорить Богові: «Зроби мені ознаку (щоб я знав), що ти говориш зо мною». Дивись «Книгу Суддів» (6:17). Мойсееві також говорить Бог: «І це (хай буде) тобі знаменням, що я тебе послав». Єзекія, який давно знав, що Ісая – пророк, попросив знамення на підтвердження пророцтва, яке провістило йому одужання. Це, звичайно, показує, що пророки завжди мали певне знамення, яке робило їх упевненими в тому, що вони пророче уявляли. І Мойсей тому нагадує (дивись «Повторення Закону», 18:22), щоб від пророка вимагали знамень, а саме: здійснення якоїсь напророченої події.
Отож пророцтво, відтак, поступається природному пізнанню, яке не потребує жодного знамення. Але містить у собі достовірність на підставі своєї природи. Адже пророча достовірність була не математична, а лише моральна. Це також видно із самого Письма, бо у «Повторенні Закону» (13:3, 4) Мойсей нагадує, що коли якийсь пророк захоче вчити про інших богів, то він, якби й потверджував своє вчення знаменнями та чудесами, має бути засуджений на смерть. Бо, як сам Мойсей продовжує, Бог робить знамення, а також і чудеса для випробування народу. Про це і Христос також нагадав своїм учням, як видно із Матвія (24:24). А Єзекіїль (14:9) навіть ясно вчить, що Бог інколи обманює людей неправдивими одкровеннями, коли, зокрема, говорить: «А пророк (тобто неправдивий), коли б був зведений, і говорив би слово, – Я – Господь, зведу цього пророка». Це засвідчує й Михей Ахаву про пророків («І книга Царів», 22:21).
І хоча все вочевидь показує, що пророцтво і одкровення – справа вельми сумнівна, однак вона, як ми сказали, вважалася вельми достовірною. Тому що Бог ніколи не обманює благочесних і обраних, але, згідно з відомим давнім прислів’ям «І книга Самуїлова», 24:14) і, як видно з історії Авіґаїл і її мови
10
11
І хоча Письмо не завжди згадує про знамення, однак треба гадати, що пророки завжди мали знамення. Бо Письмо не завжди має звичай розповідати про всі умови і обставини (як уже багато хто зазначив), але радше вважає їх відомими. Понад це, ми можемо припустити, що пророки, які, крім того, що міститься в законі Мойсея, ні про що нове не пророчили, не потребували знамень, тому що їхні [пророцтва] потверджував Закон. Наприклад, пророцтво Єремії про зруйнування Єрусалима потверджувалося пророцтвами інших пророків і погрозами Закону, а тому й не потребувало знамення. Але Ханані, який пророкував всупереч усім пророкам про скоре відновлення держави, обов’язково потребував знамення. Інакше він мав би сумніватися щодо свого пророцтва доти, доки настання події, передбаченої ним, не підтвердило б пророцтво («Книга Єремії», 28:9).
А оскільки певність, яка виникала у пророків унаслідок знамення, була не математична (тобто яка випливала із необхідності поняття сприйнятої або баченої речі), а тільки моральна (і знамення давалися лише з метою переконати пророка), то звідси випливає, що знамення давалися згідно з думкою і розумінням пророка. Отож знамення, яке робило одного пророка переконаним у його пророцтві, другого, який мав іншу думку, не могло переконати, і тому знамення кожного пророка були різними. Також і саме одкровення різнилося, як ми вже говорили, у кожного пророка з огляду на властивості фізичного темпераменту, уяви, а також і в залежності від думок, засвоєних раніше. Залежно від темпераменту пророцтва розрізнялися таким чином: якщо пророк був людиною веселою, то йому були відкривані перемоги, мир і все, що викликає в людей радість. Такі люди зазвичай дуже часто уявляють подібні речі. Навпаки, якщо пророк був меланхоліком, то йому були відкривані війни, покари і всілякі лиха.
Таким чином, наскільки пророк був співчутливим, ласкавим, гнівливим, суворим тощо, настільки він був і схильніший до тих чи інших одкровень. За властивістю уяви пророцтва розрізнялися таким чином: якщо пророк був людиною зі смаком, то й душу Бога він сприймав у вишуканому стилі; а якщо грубуватий – грубо. Те саме було і стосовно одкровень, які уявлялися в образах, а саме: якщо пророк був селянином, то йому уявлялися воли і корови тощо; якщо ж воїном – полководці, війська. Якщо, нарешті, він був придворним царя – царський трон. Нарешті, пророцтва розрізнялися і за несхожістю думок пророків, а саме: чаклунам («Євангеліє від Матвія», 2), які вірили в астрологічні нісенітниці, народження Христа було відкрито тим, що вони уявили зірку, яка зійшла на сході. Жерцям Навуходоносора («Книга Єзекіїля», 21:26) – спустошення Єрусалима було відкрито за нутрощами тварин, про що той самий цар довідався і від оракула, а також за напрямком стріл, кинутих угору, в повітря. Згодом пророкам, які вірили, що люди діють за вільним вибором і власною могуттю, Бог відкривався байдужим і таким, який не знає про майбутні людські дії. Все це окремо ми тепер доведемо на підставі самого Письма.
Отож перше виявляється із відомого випадку з Єлисеєм («II книга Царів», 3:15), який став вимагати гуслі, щоб пророкувати Єгораму, і міг сприйняти душу Бога лише після того, як він став насолоджуватися музикою гуслів. Тоді вже він провістив Єгораму з союзниками радісну подію. Раніше це не могло трапитись, тому що Єлисей гнівався на царя, а хто гнівливий на когось, той, звичайно, схильний думати про нього зле, а не добре.
Що ж стосується тверджень декого, що Бог не відкривається розгніваним і сумним людям, то вони, звичайно ж, говорять дурниці, тому що Бог відкрив Мойсеєві, який гнівався на фараона, знамените, гідне співчуття вигублення новонароджених («Вихід», 11:8), і при цьому не використовуючи жодної музики. Каїнові Бог теж відкрився, коли той гнівався. Єзекіїлю було відкрито нещастя і впертість юдеїв, коли він став нетерплячим від гніву («Книга Єзекіїля», 3:14), а Єремія пророкував про нещастя юдеїв, коли був у глибокому сумі і охоплений великою відразою до життя. Тому Йосія і побажав радитись не з ним, але з його сучасницею, жінкою, оскільки вона завдяки жіночому праву була більше здатна відкрити йому милосердя Боже («II книга Параліпоменон», 34). Михей також ніколи не пророкував Ахаву чогось доброго, що, проте, робили інші, правдиві пророки (як видно з «І книги Царів», 20), але протягом усього свого життя пророкував лихе («І книга Царів», 22:8, а ще ясніше в «II книзі Параліпоменон», 18:7). Отож пророки, зважаючи на різний фізичний темперамент, були більше схильні до цих чи тих одкровень.
Потім, стиль пророцтва розрізнявся також залежно від красномовства кожного пророка. Бо пророкування Єзекіїля й Амоса написані не у вишуканому стилі пророцтв Ісаї, Наума, але в грубішому. І якщо хтось, хто знає гебрейську мову, хоче це ретельно розібрати, нехай порівняє між собою у різних пророків деякі глави, що трактують один і той самий предмет: він знайде велику різницю в стилі. Хай він порівняє саме главу І книги царедворця Ісаї від вірша 11-го до вірша 20-го з главою 5-ю селянина Амоса від вірша 21-го до вірша 24-го; хай він порівняє потім порядок і прийоми пророцтва Єремії, яке він написав у главі 49 про Едом, з порядком і прийомами Овдія. Далі, хай він зіставить також главу 40:19, 20 і главу 44:8, і далі Ісаї з главою 8:6, і главою 13:21 Осії. Те саме і стосовно інших пророків. Якщо все це правильно зважити, то легко виявиться, що у Бога нема ніякого власного стилю в мові, але що тільки з огляду на ерудицію і здібності пророка Бог буває вишуканий, точний, суворий, грубий, велемовний і темний.
Пророчі уявлення та ієрогліфи хоча й означали одне й те саме, однак різнилися; бо Ісаї інакше уявилася слава Божа, яка полишала храм, аніж Єзекіїлю
12
стосуютьсяІ тут слід зауважити, що слова, почуті Даниїлом, були (як ми вище показали) тільки уявними. Тому й не дивно, що він, будучи в той час знічений, уявляв усі ті слова настільки плутано й темно, що потім нічого з них не міг зрозуміти. Ті ж, які засвідчують, що Бог не хотів відкрити Даниїлові предмет чітко, певно, не читали слів ангела, який прямо сказав (10:14), що «я прийшов, щоб ти зрозумів, що станеться твоєму народові в кінці днів». Виходить, що ці речі лишились темними тому, що в той час не було нікого, хто мав би таку силу уяви, щоб вони могли бути відкриті йому чіткіше.
Нарешті, пророки, яким було відкрито, що Бог візьме Ілія до себе, бажали переконати Єлисея, що той перенесений до якогось там місця, де вони можуть ще знайти його. Це, звичайно, ясно показує, що вони не прямо зрозуміли одкровення Боже. Нема потреби докладніше доводити це, бо Письмо найбільш очевидно виявляє, що Бог обдарував одного пророка набагато більшою благодаттю для пророкування, аніж іншого. А що пророцтва або уявлення розрізнялися також залежно від думок, засвоєних пророками, і що у пророків були різні думки, навіть протилежні, і різні застереження (praeiudicia) (мовлю про речі чисто спекулятивні, бо про те, що стосується чесності і добрих звичаїв, слід думати цілком інакше), – це я ретельніше і докладніше покажу, бо вважаю це справою важливою. З цього я зроблю в кінці висновок, що пророцтво ніколи не робило пророків вченішими, але що вони лишалися при своїх упереджених думках і що тому стосовно чисто спекулятивних речей ми аж ніяк не повинні їм вірити.
З якоюсь дивною поспішністю всі переконали себе, що пророки знали все, чого людський розум може досягнути. І хоч деякі місця Письма досить ясно говорять нам, що пророки не знали деяких речей, однак [люди] вважають за потрібне говорити, що в тих місцях не розуміють Письма, аніж допустити, що пророки чогось не знали. Або ж вони прагнуть перекручувати (torquere) слова Письма так, щоб воно говорило те, чого аж ніяк не малося на увазі. Якщо допустити одне з цих двох, тоді Письму справді кінець. Бо даремно будемо намагатися довести щось, спираючись на Письмо, якщо дозволено вважати темним і недосяжним те, що достеменно ясно, або тлумачити його довільно. Наприклад, у Письмі нема нічого яснішого за те, що Ісус [Навин], а можливо, й автор, який написав його історію, думали, що Сонце рухається навколо Землі, а Земля ж перебуває в спокої, і що Сонце протягом певного часу залишалося нерухомим
13
14
Це ми можемо стверджувати без усякого сумніву, бо знамення могло справді мати місце і бути провіщене цареві Ісаєю, хоча пророк і не знав справжньої його причини. Про будівлю Соломона, якщо тільки її дав Бог в одкровенні, слід сказати те саме, тобто: що всі її виміри були відкриті Соломонові з огляду на його розуміння і думку. А оскільки ми не повинні вірити, що Соломон був математиком, то можемо стверджувати, що він не знав відношення між окружністю і діаметром кола і думав заодно з гуртом робітників, що воно рівне 3 до 1. Тому, коли дозволяють собі говорити, що того тексту («І книга Царів», 7:23) не розуміємо, то я справді не знаю, що ми можемо зрозуміти в Письмі; адже там оповідь про будівництво ведеться просто і чисто історично. Якщо ж на додачу дозволять вигадувати, що Письмо містить інакшу думку, але з якоїсь невідомої причини написано так, то тоді вийде не що інше, як цілковите спотворення всього Письма, бо всякий буде у змозі говорити з рівним правом те саме про всі місця Письма. І таким чином усе, що тільки може людська злоба вигадати нісенітного й дурного, – все це дозволено буде захищати і виконувати, підкріплюючи авторитетом Письма.
Але те, що ми стверджуємо, не містить нічого нечестивого, бо Соломон, Ісая, Ісус та інші хоч і були пророками, але все ж були людьми, і треба думати, що ніщо людське їм не було чужим. Так само й Ноєві було відкрито згідно з його розумінням, що Бог знищить рід людський, тому що він вважав, ніби світ поза Палестиною є незаселеним