Нарешті стали з’являтися перші слова, з довгими, хвилинними, проміжками вирази невиразні, складаються з величезним зусиллям, немов би в боротьбі з заціпенінням розуму…
«…хаос… морок… сум’яття сну… далеко… сіре… світло… ох! як тяжко!.. як тяжко… вирватися… гидота! гидота!.. сіра маса… густа… смердюча… нарешті… я відірвався… я… єсьм…»
Потім настала довга, на кілька хвилин перерва, але стрічка продовжувала виповзати ледачою хвилею. Знову з’явилися знаки – тепер проставлені упевненіше, сміливіше:
«…Єсьм!.. Єсьм!.. Єсьм!.. Он… там… моя оболонка… лежить… на канапі… холодна, брр… розкладається… потроху… зсередини… Байдужа мені… надходять якісь хвилі… великі, ясні хвилі… вихор!.. Чуєш цей велетенський вихор!.. Ні!.. Ти його не можеш чути… І все переді мною теперішнє… все тепер… чудесна круговерть… підхоплює мене… з собою… понесло!.. Йду вже, йду!.. Прощай… Ром…»
Депеша раптово обірвалася, апарат став. Мабуть, саме тоді я захитався і впав на підлогу. Принаймні у такому вигляді застав мене помічник, що увійшов до контори близько трьох ранку, – я лежав на підлозі без пам’яті, з рукою, обмотаною телеграфною стрічкою.
Прокинувшись, я насамперед запитав про товарняк. Так і не прибув. Не барившись ні секунди, я скочив на дрезину і погнав її повним ходом крізь світанкову мряку.
Вже під’їжджаючи до Щитниськ, я помітив, що відбулося щось надзвичайне. Зазвичай спокійна і пустельна двірцева площа була забита натовпом, що облягав службову будівлю.
Скажено розштовхуючи людей, я прорвався в службове приміщення. Там я застав двох чоловіків, що схилилися над канапою, на якій із закритими очима лежав Йошт. Відштовхнувши одного з них, я схопив друга за руку. Але рука його закоцюбла і холодна, як мармур, вислизнула з моєї і безсило звісилася. Обличчя під шапкою буйного попелястого волосся, вже схоплене холодом смерті, застигло в трохи помітній ласкавій усмішці.
– Серцевий напад, – пояснив лікар, що стояв поряд. – Рівно опівночі.
Я відчув гострий, колючий біль з лівого боку грудей. Підняв очі на дзиґар, що висів над столом, – показував дванадцяту: стрілки завмерли в трагічну хвилину.
Я сів на канапу поряд з померлим.
– Він помер відразу? – запитав я у лікаря.
– На місці. Смерть настала рівно опівночі під час надавання телефонної депеші. Коли я прибув сюди десять хвилин на першу, отримавши вістку від залізничника, пан начальник уже не жив.
– Хто ж спілкувався зі мною телеграфом поміж другою і третьою ночі? – запитав я, вдивляючись в обличчя друга.
Присутні здивовано переглянулися.
– Ні, – відповів мені помічник Йошта, – це виключено. В цю кімнату я ввійшов близько першої ночі, щоб прийняти справи, і з того часу не покидав службового приміщення ні на хвилину. Ні, пане начальнику, ані я, ані хто інший зі співробітників не користувалися цієї ночі телеграфним апаратом.
– А проте, – впівголоса сказав я, – сьогодні вночі поміж другою і третьою я отримав депешу зі Щитниськ.
Запанувало глухе, кам’яне мовчання.
– Лист!
Я сягнув до кишені, розірвав конверта. Був адресований мені. Йошт писав:
«Ultіma Thule, 13 липня.
Дорогий Ромку!
Я повинен загинути – скоро, раптово. Людиною, яку я побачив сьогодні уночі в одному з вікон халупи, – був я сам. Може, небавом виконаю свою місію, а тебе виберу на посередники. Розкажеш людям, засвідчиш істину.
Може, тоді повірять, що існує і світ інший… Якщо встигну… Прощай! Ні! До побачення – колись потойбіч… Казимир».
ДЕМОН РУХУ
[10]
Блискавичний «Continental» щосили мчав уперед, дорогою від Парижа до Мадрида. Була пізня пора, якраз на опівніч, дощило і було дуже холодно. Мокрі батоги дощу хльостали по освітлених шибах та розбризкувалися по склі слізними вервечками крапель. Мокрі від зливи фюзеляжі вагонів виблискували від світла придорожніх ліхтарів. Від їхніх чорних тіл у просторі розчинявся глухий стогін, змішаний зі скреготом коліс, вібруючих бамперів і шин, які безжально крутяться. Ланцюг вагонів пробуджував у нічній тиші відлуння, підіймалися важкі, сонні повіки, з жаху широко розплющувалися очі, і так ціпеніли… А потяг мчав далі, у бурі вітру, в танці осіннього листя, волочачи за собою довжелезний шлейф диму, що чіплявся за дах, кіптю і сажі, мчав далі, без перепочинку, кидаючи за собою криваві іскри і залишки вугілля.
У одному з переділів першого класу, втиснутий у кут між стіною і подушкою, дрімав сорокарічний чоловік міцної статури. Тьмяне світло лампи, що поволі цідилося крізь затягнену занавіску, освічувало старанно виголене подовгасте обличчя, з гримасою затятості довкола вузьких вуст. Він був сам, і ніхто не стояв на заваді його сонних роздумів. Тишу зачиненого купе перекреслював стукіт коліс під підлогою і мерехтіння газу в пальнику. Червоний колір оксамитових подушок навіював сонливість і діяв мов наркоз. М’який, податливий під пальцями пушок матерії приглушав відголоси, тлумив гуркіт шин, вгинався слухняною хвилею під натиском тягаря. Купе здавалося зануреним в глибокий сон; дрімали затягнуті на кілечках фіранки, похитувалися зелені сітки, розіпнуті під стелею. Заколисаний рухом вагону, мандрівник перехилив утомлену голову на узголів’я і заснув. Випущена з рук книжка зісковзнула з колін і впала на підлогу; на оправі з делікатної, темно-шафранової палітурки виднівся заголовок: «Хвилясті лінії», поруч – викарбуване прізвище власника: Тадеуш Шиґонь….
У якийсь момент подорожній нервово смикнувся, розплющив очі і озирнув усе, що його оточувало: на якийсь момент на його обличчі з’явилося здивування і спроба зорієнтуватися, мандрівник мовби не міг зрозуміти, де і чому тут опинився, але в ту ж мить на губах з’явилася поблажлива усмішка, і він вдруге поринув у сон.
На коридорі було чутно чиїсь кроки; двері рвонули, відсунули, і до купе зайшов кондуктор:
– Попрошу квиток.
Шиґонь навіть не здригнувся. Кондуктор підійшов і узяв його за плече:
– Вибачте – прошу пред’явити квиток.
Мандрівник спантеличено поглянув на непрошеного гостя.
– Квиток? – перепитав недбало позіхнувши. – А у мене його ще нема.
– А чому Ви не купили його на станції?
– Я не знаю.
– За це мусите заплатити штраф.
– Штра-а-аф? Так, я заплачу.
– Звідки ви їдете? Певне, з Парижа?
– Я не знаю.
Кондуктор обурився:
– Як то не знаєте? Ви що, насміхаєтеся наді мною? Хто ж повинен знати?
– Менше з тим. Допустимо, я сів у Парижі.
– Куди я маю виставити квиток?
– Подалі звідси.
Кондуктор уважно глянув на пасажира:
– Я можу дати квиток тільки до Мадрида; там собі можете пересісти в довільному для вас напрямку.
– Мені однаково, – байдуже змахнув рукою. – Тільки б їхати.
– Квиток я віддам трохи пізніше. Я мушу спершу розрахувати ціну разом зі штрафом.
– Добре, добре.
Увагу Шиґоня прикували лацкани кондукторового коміра із залізничними відзнаками: пара відірваних крил, уплетених в коло. Коли кондуктор з іронічною посмішкою рушив до виходу, Шиґоньові враз здалося, що це обличчя, скривлене знайомою гримасою, він уже бачив не раз. Якийсь дідько підірвав його з місця і на прощання Шиґонь його застеріг:
– Вважайте на протяг!
– Спокійно, я зачиняю двері.
– Вважайте на протяг, – вперто повторив Шиґонь, – часом можна і карк скрутити.
Але кондуктор вже був на коридорі:
– Вар’ят або п’яний, – зауважив собі впівголоса, і пройшов до сусіднього вагону.
Шиґонь залишився сам…
Він перебував на стадії однієї зі своїх відомих «втеч». Якогось дня, ні з того ні з сього, ця дивна людина могла опинитися за кількасот миль від рідної Варшави, десь на другому краєчку Європи, в Парижі, в Лондоні або в якомусь глухому містечку в Італії. Він міг на свій подив прокинутися в готелі, який бачив уперше в житті. Яким чином він опинявся несподівано для себе у чужому середовищі, йому ніколи не вдавалося з’ясувати. Працівники готелю, у яких він намагався щось випитати, міряли іронічним поглядом цього високого чоловіка в жовтому плащі, й інформували Шиґоня про те, що він прибув учора вечірнім або вранішнім потягом, повечеряв і зажадав ночівлі. Раз якийсь дотепник поцікавився, чи не варто Шиґоньові нагадати його прізвище. Це підступне запитання, зрештою, було цілком обґрунтованим: людина, яка забула, що вона робила попереднього дня, може не знати, як зветься. В кожному разі в тих імпровізованих мандрівках Тадеуша Шиґоня була деяка таємнича і незрозуміла риса; їхня безцільність, повне забуття минулих випадків, дивна амнезія, яка охоплювала все від моменту виїзду аж до моменту прибуття в незнану місцину.
Безсумнівно, що впродовж усіх тих подорожей Шиґонь мусив перебувати у стані напівсвідомості. Але після повернення з кожної такої авантюрної подорожі все йшло узвичаєним темпом – він відвідував казино, грав у бридж і робив великі ставки під час кінних перегонів. Все було по-старому, звично і буденно… Але якогось ранку Шиґонь міг зірватися, і безслідно зникнути.
Причина тих втеч залишилася невідомою. На думку деяких джерел, відповідь потрібно було шукати в атавістичній стихії, що корениться в природі, бо у венах Шиґоня пливла циганська кров. Він успадкував її від своїх буйних мандрівних предків, які залишили йому вічну тугу за волоцюжництвом і спрагу вражень. Як виявилось, Шиґонь ніколи не міг довго витримати на одному місці, тому безперервно змінював помешкання, переїжджаючи із однієї дільниці в другу. Цей дивак схилявся до романтичних подорожей без певно вираженої мети – він сам цього не схвалював після повернення. Минав якийсь час після таємничого зникнення, і він несподівано повертався назад, злий, виснажений і незадоволений. Але кілька наступних днів він не виходив з хати, уникаючи людей, перед якими відчував сором і заклопотаність.
Якась темна сила виривала його з дому, несла на двірець, пхала до вагону – якийсь непереборний наказ змушував його покинути все, не раз глибокої ночі якась сила вела його мов приреченого лабіринтом вулиць, минаючи тисячі перешкод, і ця сила впихала його до купе і відправляла в широкий світ. Потім мандрівка вперед, наосліп, навмання, кілька автобусних зупинок, зміна потягів у невизначеному напрямку, нарешті, зупинка в місті, містечку чи селі, в чужій країні, під якимсь небом і, нарешті, це жахливе пробудження в незнайомому місці, серед чужих людей… Шиґонь ніколи не приїжджав на те саме місце: потяг завжди викидав його деінде. І в цей момент він був у стані, наближеному до трансу. Потяг, який його віз, виїхав учора зранку із Парижа. Чи він сів у нього в столиці Франції, чи на якій станції по дорозі – не знав. Виїхав звідкись і їхав кудись – ото усе, що можна було у цій справі сказати…
Розімлівши на подушках, Шиґонь випростав ноги і запалив сигару. Мав почуття несмаку, майже огиди. Таке враження у нього викликав вигляд кондуктора або взагалі будь-кого із залізничників. Ці люди стали уособленням недосконалості, яку він вбачав в будові потяга і залізничному русі.
Тому зневажав цих людей, і навіть ненавидів їх. Часом ця ненависть зумовлювала повторювання цих дивних «втеч», яких він соромився не тільки через їхню безцільність, а радше через те, що вони були настільки примітивними.
Його навіть збуджувала нагода влаштувати дрібний конфлікт чи суперечку з керівництвом залізниці, на деяких лініях його вже добре знали, тому він неодноразово ловив на льоту іронічну посмішку носія чи кондуктора.
Кондуктор, що обслуговував його вагон, видався Шиґоню добре знайомим. Вже не раз промигнуло йому перед очима, задивленими в простір, те худорляве, побите віспою обличчя, осяяне іронічною посмішкою при зустрічі з Шиґонем. Принаймні так йому здавалося…
Особливо його дратували залізничні оголошення, реклами і мундири. Особливо ті крилаті кола на шапках і лацканах урядників. Ото розмах! Ото фантазія!
На самий вигляд цих відзнак у Шиґоня неодноразово виникало диявольське бажання здерти їх і замінити зображенням собаки, що кружляє за власним хвостом…
Сигара повільно жевріла, заволікаючи купе блакитним туманом. Пальці, що злегка її тримали, ослабли, пахуча сигара упала й закотилася під бамбетль, прискаючи дрібними іскрами: курець задрімав…
Гаряча пара, яку щойно пустили рурами, тихо зашипіла під ногами і розлила по купе хатнє тепло. Якийсь спізнений комар наспівав непоказну мелодію, зробив кілька кіл і сховався між випуклинами оксамитових подушок. І знову тільки тихий шепіт пальника і розмірений гуркіт коліс…
За якийсь час Шиґонь прокинувся. Потер чоло, розправив плечі і роззирнувся по вагону. Він неприємно здивувався, зауваживши, що у нього з’явився супутник. Навпроти, зручно витягнувшись на подушках, сидів якийсь залізничний чиновник і курив цигарки, нахабно пускаючи дим в його бік. З-під недбало розіпнутої службової блюзки виглядала оксамитова камізелька, така сама, як у того начальника станції, з яким Шиґонь колись мав неприємну пригоду. Натомість, під тугим коміром із трьома зірочками і парою крилатих кіл, обгортала шию червона, як кров, хустка, далебі так, як у безсоромного кондуктора, який дражнив його своєю усмішкою.
«Що за дідько?! – подумав, уважно придивившись до фізіономії непрошеного гостя. – Але ж то вочевидь найогидніша кондукторська мармиза! Ці самі запалі щоки, ці самі сліди віспи. Але звідки знову цей ранг і мундир начальника»?
Тим часом непрошений «гість», зауваживши інтерес попутника, випустив трохи диму, легко струшуючи попіл з рукава, приклав руку до навісу шапки і з солодкою посмішкою промовив:
– Добрий вечір!
– Добрий вечір, – сухо відповів Шиґонь.
– Ви здалеку їдете?
– Знаєте, в цей момент я не налаштований з вами спілкуватись. І взагалі хочу подорожувати мовчки. Тому зазвичай я обираю порожнє купе і плачу за це щедрі чайові.
Не звернувши уваги на тверду відмову, залізничник улесливо посміхнувся і далі промовив незворушним тоном:
– Нічого страшного. Поволі самі наберете розмаху. Питання лише у вправності і навику. Самотність, як відомо, поганий товариш, бо ж людина є суспільною худобиною – zoon politikon – чи не так?
– Якщо ви добровільно зараховуєте себе до категорії худоби – я особисто не маю нічого проти. А я є тільки людиною.
– All right! – кивнув чиновник. – А бачите, як вам вже язик розв’язався. Не все так погано, як на перший погляд здавалося. Бачу, що у вас є великий талант спілкування, особливо стосовно парирування питань. Ну-ну – піде якось, піде… – зверхньо докинув попутник.
Шиґонь підозріло примружив очі і через шпари між повіками вивчав попутника.
– Якщо я не помиляюся, ми з вами – старі знайомі, бачилися кілька разів у житті, – після хвилини мовчання знову зав’язав розмову невтомний залізничник.
Опір Шиґоня повільно танув. Нахабність цього чоловіка, який дозволяв безкарно себе зневажати, роззброювала. Йому навіть стало цікаво, з ким він має справу.
– Можливо, – відкашлявся Шиґонь. – Тільки мені здається, що донедавна ви носили інший мундир.
В образі залізничника в цей момент щось перемінилося. Кудись миттєво зникла чиновницька блузка, що ряхтіла золотими зірочками, зникла червона шапка, і замість ввічливо усміхненого «начальника» навпроти сидів згорблений, пом’ятий і глумливий кондуктор вагону в потертому плащі, з ліхтариком, пришпиленим до грудей.
Шиґонь протер очі, мимоволі сахнувшись:
– Господи! Що за диво? Тьху! Чари чи дійсність?! – Але з протилежного боку тепер до нього нахилявся ввічливий «начальник», вбраний у відповідний одяг. Кондуктор непомітно прослизнув у мундир свого начальника.
– О, так, – відповів так, ніби нічого й не було, – я отримав підвищення.
– Я вас вітаю, – схвильовано пробурмотів Шиґонь, витріщивши очі на цю переміну.
– Так, так, – продовжував той, – там, «нагорі» вміють цінувати енергію і гнучкість. Вони мене розпізнали, і я став начальником. Колія, знаєте, велика річ. Варто служити і викладатися. Це чинник цивілізації, посередник народів, обмін культур! Імпульс, коханий пане, напір і рух!
Шиґонь зневажливо надув губи.
– Ви, пане начальнику, – іронічно промовив Шиґонь, – жартуєте. Що за рух? У сьогоднішніх умовах, при вдосконаленій техніці, першокласний паротяг, так званий Express-Pacifique, в Америці розганяється до двохсот кілометрів на годину. Припустимо, з часом, в міру поступу буде двісті п’ятдесят кілометрів, а то й три сотні кілометрів – то й що? Давайте подивимося на кінцевий результат, врешті-решт, не заходячи надто далеко, навіть на міліметр за межі землі.