Припускаю, що теж саме діялося без перерви протягом дня, але виразному сприйняттю перешкодили оманливі почуття і премудрий у своїй зарозумілості інтелект.
Проте зірки існують і вдень, хоч заглушені гомоном переможних променів сонця – видно їх допіру після смеркання. Мимоволі згадується так зване «симпатичне письмо», створене за допомогою чорнила, яке, висихаючи, тимчасово щезає, і папір виглядає чистим, а щоби лист прочитати, треба його нагріти біля вогню – тоді невидимі доти літери з’являться, вибавлені теплом.
Спочатку розважало мене спостерігання снів і шукання відповідних зв’язків, які, безперечно, існували між ними і денним настроєм кімнати. Але поступово я зауважив, що в незначній мірі, але постійно піддаюся шкідливому впливові мого оточення, що нічні видіння і обстановка кімнати, у якій перебуваю вдень, діють на мене негативно.
Я вирішив чинити опір. Належало вступити в боротьбу з невидимим попередником, зіткнутися з ним у бою і стерти спогади про нього, якими тут усе просякло.
Передусім треба було усунути і замінити меблі в кімнаті. Вони-бо, як я здогадався, становили один із пунктів, де ще чаїлися загрозливі рештки чужої психіки. Я сподівався, що після усунення їх за межі помешкання висохне кілька принадних джерел, розірветься кілька важливих вузлів симпатії, які підтримують небезпечний для мене зв’язок.
Справу я вів систематично, майже, як експериментатор – методом дрібних, ледве помітних змін.
Перш за все наказав винести з кімнати велике плюшеве крісло, що стояло біля вікна, і замінити його звичайним стільцем. Вже ця дрібна модифікація меблів відбилася виразною зміною в перебігу сну, який піддався ніби певному спрощенню, бо не стало одного з його моментів – образу Борти, що сидів біля вікна. Протягом усієї ночі меланхолік ані разу не зайняв нового стільця.
Наступного дня я забрав письмовий стіл, а на його місце встановив малий гарний картярський столик, не забувши також замінити письмове приладдя. Найближчої ночі Борута, правда, сів біля нього на давній, не руханий ще стілець, але не спирався на пюпітр, протягом усього часу не торкався пера і взагалі, здавалося, остерігався будь-якого контакту з новими меблями.
Коли врешті я і той стілець замінив на елегантний, недавно куплений табурет, то він не наблизився навіть до столика. Та частина кімнати стала для нього наче чужою, ворожою територією, якої явно уникав.
Так поступово я викидав предмет за предметом, встановлюючи меблі цілком нові, разюче відмінні від давніх, витримані в живих, сповнених чуттєвої яскравості й крику барвах. Через два тижні залишилися із давніших меблів тільки вже згадана шафа і поруч з нею – дзеркало, що висіло біля дверей, ці дві речі я вже не мав наміру міняти з тієї причини, що, за моїм припущенням, це було цілком зайвим: Боруту, очевидно, ніщо не в’язало з тим кутком кімнати, і він демонстративно уникав його. То пощо ж наражатися на непотрібну працю?
А проте, припущення моє тим разом було помилкове: причина знеохочення, яке виявляв Борута до цієї частини покою, була зовсім інша – не байдужість, але якийсь гидкий спогад.
Проведені зміни справили благотворний вплив на моє щоденне оточення: кімната якось повеселішала, гнітючий настрій обстановки послабився, поступаючись місцем погіднішій атмосфері. Одночасно й сни мої перейшли в нову стадію. В міру того, як щораз далі посувалися метаморфози помешкання, Боруті ніби ґрунт тікав з-під ніг. Я відрізав його спочатку від вікна, згодом од тієї частини кімнати, де колись стояв письмовий стіл, потім обмежив кількома кріслами. Нарешті, після усунення і тих, залишився йому вузький проміжок поміж нових меблів. Але, мабуть, зміна атмосфери почала також певним чином на нього діяти, бо я зауважив у його досі виразній постаті певну розмитість контурів: цей чоловік з кожною ніччю тоншав і танув – я бачив його вже, мов крізь серпанок. Зрештою він перестав ходити між кріслами, а пересувався, як тінь, по стінах. Часом цілісність постаті рвалася, і я помічав тоді лише фрагменти рук чи контур обличчя. Не підлягало найменшому сумніву – Борута, що потерпів поразку, відступав. Потішений неухильною перемогою, я тер від задоволення руки, готуючись завдати йому останнього удару: я наказав поздирати сталево-сірі шпалери і обклеїти кімнату червоним папером.
Наслідки не примусили чекати: тінь упертого супротивника перестала тинятися по стінах.
Але я ще відчував його присутність у повітрі: була невловима, незмірно розріджена, але, попри все, таки була. Я мусив остаточно позбавити Боруту його звичної атмосфери.
Із цією метою протягом двох ночей поспіль уряджав у себе в хаті веселі забави. Сам розохочував підпилих гостей. Ми шаліли. По тих двох пекельних безсонних гулятиках, які наробили мені багато неприємностей із боку співмешканців, наприкінці третьої ночі я врешті кинувся вбраний, смертельно вичерпаний, на ліжко і миттю заснув.
Спочатку втома знемогла психіку, і я спав без сновидінь. Але по кількох годинах відпочинку виринула із сонної мли, як завжди, моя кімната. Я споглядав її спокійно, крізь сон тріумфально всміхаючись: у кімнаті не було нікого, абсолютно нікого.
Бажаючи зміцнитися у переконанні, я водив очима переможця по всіх кутках, починаючи від вікна, і таким чином зміряв поглядом три чверті кімнати, швидко оглянув крісла, сягнув поглядом під стелю, уважно роздивився по стінах – ніде підозрілого сліду, ніде хоч би найменшої ознаки. Раптом, кинувши недбалий погляд у темний закут за дверима, на ту єдину місцину, яку Борута завжди так старанно оминав, я зауважив його. Він стояв на весь зріст, виразною постаттю, трохи, як завжди, згорблений, обернений до мене спиною.
І тут він саме простягнув руку до шафи та, перекрутивши ключа, відчинив. На хвилю завмер так, задивлений у порожні її нутрощі з рядами вішаків, які вишкірили дерев’яні ікла. Повільно, з холодним спокоєм видобув із кишені щось подібне до мотузки чи шкіряного ремінця і примоцував до одного з вішаків, нижній кінець склав у зашморг і зав’язав. Заки я встиг зорієнтуватися, він вже повис. Тіло, скорчене смертельною судомою, загойдалось і відбилося в люстрі на сусідній стіні. Я побачив у його глибині обличчя повішеника: воно було перекривлене глузливим усміхом і дивилося просто на мене…
Із криком я зірвався з ліжка і, тремтячи, немов у лихоманці, вистрибнув через вікно на вулицю. Тут, не оглядаючись позад себе, почав бігти серед ночі порожньою бруківкою, поки не ввірвався до якогось ресторану. Оточило мене миттю підозріле товариство підміських шибайголів. Їхня веселість підтримала мене: вони потрібні мені були в ту хвилину. Вони затягли мене до іншої, ще паскуднішої кнайпи, і я пішов з ними, потім до третьої, четвертої і так далі – супроводжував їх скрізь аж до кінця, аж до білого ранку. Тоді, заплітаючи ногами, завернув нарешті до якогось готелю, аби тут заснути кам’яним сном.
Наступного дня я винайняв веселу сонячну кімнату на околиці міста. До попереднього помешкання не вертався вже ніколи.
НІЧЛІГ
[13]
Коли я повертався із відвідин родини, стрілило мені в голову пішки дійти до найближчої станції. Лагідне літнє надвечір’я неначе запрошувало до мандрівки серед золотих піль стиглого жита і лук, занурених у запахи польових квітів. Та вже десь посередині дороги я почав шкодувати: у повітрі стало якось душно і парко, хмари, які цілий день повзли кудись стороною, раптом збилися докупи і зависли понурою ковдрою над самою головою. Заносилося на бурю.
Я пришвидшив крок, щоби дістатися до залізничної станції ще до того, як піде дощ, і рушив навпростець через ліс, аби спростити дорогу. Хвилин через п’ятнадцять поспішного маршу плутаними стежками я зрозумів, що мої зусилля даремні, і від бурі таки не втекти.
Раптово хмари роздер сліпучий зиґзаґ блискавки, і глухе лопотіння сполохало лісову тишу. Дощисько хлюпонув наче з відра.
Від першого шквалу зливи я сховався у густі зарості, влізши, як у перину, в густі хащі ліщини. Так і перечекав критичний момент.
Коли дощ трохи втихнув, я покинув свій прихисток і рушив далі. Тепер було чимраз важче йти по розмоклому, слизькому ґрунті, кілька разів я спіткнувся і мало не впав навзнак, послизнувшись на якійсь мокрій гілці. До всього ще й стемніло, і я майже втратив орієнтацію. Через півгодини такого ходу, мокрий, як хлющ, я понуро виглядав поміж плетивом лісових стежок і стежинок рятівний шлях. Зрештою, зрозумів, що пішов не тою дорогою і таки заблудився у лісі.
Становище було фатальним. Я запалив сірника, щоб у його світлі переконатися, що вже сьома година вечора, а значить – про поїзд навіть мріяти нема чого: надто пізно.
Дощ, правда, перестав, проте перспектива провести ніч у лісі, на мокрій землі, зовсім не тішила мене. З упертістю потопельника я вхопився якоїсь стежки і, не оглядаючись, почав бігти наосліп між двома шеренгами кошлатих сосен.
Біг зігрів мене і подвоїв сили, через кільканадцять хвилин ліс порідшав, і я вибрався із проклятих хащів на чисте, порожнє, доки око сягало, поле. Видобувся на якийсь путівець, що вів кудись у сутеніючу даль. Постановив іти ним, не міняючи напряму, у надії, що приведе мене до якогось села чи хутора.
Місяць, що визирнув на якусь хвилю із важких хмар, знову зник, я йшов у цілковитій пітьмі.
Знову затягла дрібна мжичка, що пробирала до кісток. Я змерз, як пес, у легкому літньому одязі. Пер уперед себе у цілковитій темряві, намагаючись не збитися з дороги. Раз втрапив у якусь яму і ледве вибрався з дощівки, яка зимно хлюпала під ногами.
Я вперто йшов уперед. Врешті почув під ногами ріденьку травичку, що поросла поміж глибокими коліями путівця.
За якийсь час із правого боку долинув до мене запах черемхи.
Пришвидшивши крок, я із задоволенням вдихав його, щораз міцнішого, згодом домішався ще аромат акацій. Напевно, я наближався до якогось села чи помістя. Наді мною розлого шуміли дерева. З усіх сил я почав видивлятися у напрямі того шуму, проте нічого не побачив: панувала чорна, хоч око виколи, пітьма.
Мені по обличчі мазнула мокра гілка, обливши цілим водоспадом крапель. Втер очі і лапнув рукою вгорі, аби намацати ту гілляку, проте замість неї пальці вхопили тверде дерево штахет.
«Сад, – подумав я з радістю. – Або ж парк. У кожному разі знайду притулок на ніч».
Щоби не заблукати, вже не випускав із рук огорожі і повільно, крок за кроком, рухався вперед, ведучи пальцями по дерев’яних дошках, неначе тримався за провідну нить посеред нічного мороку. Потім штахети відступили, повертаючи кудись углиб. Фіртка. Я ввійшов і замкнув її за собою: у тиші глухо пролунав скрип деренчливих завіс.
Я йшов якоюсь алеєю: наді мною вчувався рух дерев, які росли з обох її боків, навколо панував шерех листя і лопотіння гілок, якими шарпав вітер. Не бачив нічого – навіть стовбури дерев зливалися з чорнотою ночі. Пройшовши так кількасот кроків, я несподівано вдарився головою до чогось твердого, підніс руку в напрямі перешкоди і зрозумів, що то були штахети. Отже, тут подвір’я закінчувалося, напевно, стежка, якою я йшов, не була центральною. Імовірний будинок мав би бути в кінці головної стежки, яка, певно, десь перехрещувалась із тою, якою я випадково пішов. Треба було шукати перехрестя стежок. Я обернувся і почав обережно прямувати у зворотному напрямі. Та чомусь не міг втрапити на бажану дорогу, яка, за моїми розрахунками, мала б завести мене до будинку.
Пошуки не увінчалися успіхом: за кільканадцять хвилин ходу я знов опинився коло фіртки. Зрозпачений невдачею, промоклий до нитки, почав усе спочатку, постановивши тепер іти по штахетах направо і дослідити спершу той бік.
Та заледве я пройшов пару кроків, як наткнувся на якийсь пень. Падаючи, рефлективно викинув угору праву руку, щоби вхопитися за дерево чи гілку. Замість того рука наштовхнулась на ріг будинку. Я поводив рукою по стіні. Дерев’яна, збита з негибльованих дощок. Намацав двері, замкнуті кілком…
Завагався: ввійти чи шукати далі?..
Хатиною та буда бути не могла.
Раптом я відчув, що далі йти вже не можу, що я вже цілком виснажений тривалою важкою мандрівкою. Якийсь час мною вже била лихоманка. Постукав. Зсередини ніхто не відповів. Приклав вуха до стіни, наслухаючи. Цілковита тиша. Нетерпляче вирвав кілок і цілим тілом наліг на ті двері. Вони відчинилися на диво легко. В обличчя вдарив запах свіжого сіна і воску.
«Цікава комбінація», – спало мені на думку, поки квапливо замикав за собою двері.
– Добрий вечір! – голосно обізвався я.
– Добрий вечір! – відповіла луна.
Приміщення, до якого я втрапив, було порожнім. Голос гудів, як у бочці.
Попробував запалити одного, другого сірника – відсиріли. Треба було зорієнтуватися без світла. Навпомацки пересувався вздовж стін, вивчаючи їх поверхню. У другому куті мене затримав якийсь предмет, який глухо задуднів, коли я наштовхнувся на нього ногою. Я хотів було обминути його і йти далі, та рука провалилася без опору, і я упав у щось всередину. Предмет був порожнистим.
«Що за чорт? – подумав я, чіпляючись за край, що виступав. – Ночви чи корито?»
Врешті видобувся назовні. Раптом мені стало не по собі.
– Де я? – крикнув я на повний голос.
Жодної відповіді. Я стояв, як вкопаний, ловлячи вухами мертву пустку. Глуху тишу ночі не порушував ані найменший шум, навіть подих. Чулися лише пришвидшені удари мого власного серця.
Тоді вирішив продовжити вивчення будинку. Ноги заплутались у якійсь шматі чи одязі, що валявся на підлозі. Нахилився, підняв. То була подерта волога лаха, що тхнула гниллю і запахом старих лойових свічок. Відкинув її з відразою.
Втомлений мозок снував здогади про місце мого перебування. Куди я потрапив? Може, то була буда садівника? Теплий запах сіна манив мене до центру будинку.
«На ньому, напевно, можна переспати, хоч би й на підлозі!»
Я пішов на той запах, та вдарився грудьми у якусь перешкоду. Стіл чи поміст, застелений свіжим сіном. Витягнув руку і задоволено погладив пахучий настил. Тапчан був порожнім, я знайшов, нарешті, собі ложе.
Не роздумуючи, скинув промоклу до нитки маринарку і, поклавши її в головах, блаженно витягнув утомлене тіло на тій підстилці.
Надворі все ще падав дощ, по даху стукали великі тяжкі краплі. У гілках дерев шумів вітер. Заколисаний тою монотонною музикою, вичерпаний довгим блуканням по дощі в бурю, я одразу впав у стан дрімоти. Якусь мить я витав поміж сном і дійсністю, у голові клубочилися дивні видіння: образи, обриси, постаті… А потім я провалився у густу темну імлу – нарешті напливла перша хвиля сну і покрила мене, занурюючи у небуття. Незабаром я опинився десь далеко, затягнутий нуртом сну, в цілком новому оточенні, поміж чужими, вишукано одягнутими людьми.
* * *
Покої старосвітського палацу. На стінах турецькі гобелени, реліквії предків і мисливська зброя. Якась зала – простора, світла, у хмарах тютюнового диму. Посередині, при столі з зеленим сукном – група мужчин у фраках. Грають у карти – віст. Обличчя змучені, пом’яті. Напевно, після безсонної ночі. Три постаті – двоє мужчин і одна жінка – притягують загальну увагу. Гарні люди. Особливо отой блондин із характерним англійським профілем. Расовий тип. Грає нервово, постійно програє. Темно-сині очі щохвилі піднімаються над картами і впиваються у бліду темноволосу пані, яка сидить коло свого чоловіка в накинутій на плечі шалі.
Тих двох людей – її і красеня-блондина – щось пов’язує, якась сильна, сердечна таємниця. Погляд жінки вп’явся в обличчя того, що програє. Лице її чоловіка насуплене, мармурово-непроникне, глибока складка перекреслила йому чоло під буйною каштановою чуприною. Він грає рівно, спокійно, лише час від часу нахиляється до недогарка свічки з правого боку і припалює від неї цигарку. Тоді його сірі сталеві очі шукають очей противника і дивляться в них зимно, з напруженою увагою. Гра точиться невблаганним, фатальним ходом.