– Я добре накритий? – ще раз запитав батько і, здавалося, з особливим зацікавленням очікував на відповідь.
– Не турбуйся, ти добре накритий.
– Ні! – вигукнув батько, ніби настромлюючи відповідь на запитання, різко відкинув ковдру з такою силою, що вона миттю розправилася у польоті, і зірвався у ліжку на рівні ноги. Він притримувався за плафон однією рукою.
– Ти хотів назавжди накрити мене, мій синочку, але я ще наразі не накритий! І навіть якщо це мої останні сили – на тебе їх ще вистачить, навіть буде занадто. Звичайно, я знаю твого друга. Він був би мені хорошим сином. Саме тому ти зраджував його усі ці роки. Бо по-іншому з якої причини? Ти думаєш, я не плакав за ним? Саме тому ти зачиняєшся у своєму кабінеті, щоб ніхто тобі не заважав, буцім-то начальник зайнятий – а сам пишеш свої фальшиві листи у Росію. Але батька, на щастя, ніхто не повинен вчити, як бачити наскрізь власного сина. Ти думав, що тепер ти переміг, що опинився зверху, всівся своєю задницею, і батько під тобою вже не ворухнеться, а синочок у цей момент вирішить одружитися!
Ґеорґ дивився на жахливе видовище, яке являв зараз його батько. Друг із Петербурга, якого батько, виявляється, знав так добре, раптом викликав у нього дуже щемливі почуття, як ніколи раніше. Він бачив його, загубленого у далекій Росії. Бачив на порозі розграбованого, спустошеного магазину. Друг стояв поміж поламаних полиць, знищених товарів, тріснутих труб. Навіщо йому довелося поїхати так далеко!
– Так подивися ж на мене! – вигукнув батько, і Ґеорґ майже машинально кинувся до ліжка, щоб схопити все на льоту, але застиг на півдорозі.
– Тому що вона задерла спідниці, – почав батько, – бо вона ось так задерла свої спідниці, ця дурна гуска, – і для більшої наочності він підняв сорочку так високо, що можна було розгледіти на його стегні шрам, отриманий на війні, – бо вона задирала спідниці ось так і ось так, і ти кинувся на неї, а щоб спокійно задовольнитися нею, ти спаплюжив пам’ять про матір, зрадив свого друга і запхнув свого батька у ліжко, щоб він і не поворухнувся. Але ж він усе ще ворушиться, правда?
Тепер батько вже стояв вільно, не тримаючись, і вимахував ногами. Він аж світився від власної проникливості.
Ґеорґ стояв у кутку, подалі від батька. У певний момент він вирішив спостерігати за всім якомога уважніше, аби його не могли застати зненацька за допомогою якогось обхідного маневра, ззаду чи згори. Тепер він знову пригадав собі це давно забуте рішення, але воно відразу ж зникло з його свідомості, ніби хтось швидко протягнув нитку до вушка голки.
– Але твій друг не зраджений! – вигукнув батько і підсилив сказане, похитавши туди-сюди великим пальцем. – Я був його представником тут, на місці.
– Комедіант! – не зміг стриматися від вигуку Ґеорґ, і хоча відразу ж збагнув, що наробив, і навіть прикусив язика, вибалушивши очі від болю, було уже надто пізно.
– Так, я справді ламав комедію! Комедія! Гарне слово! Чим ще може потішити себе старий батько-вдівець? Скажи мені, будь ласка, – і залишайся у момент відповіді моїм ще живим сином, – що залишалося мені у моїй комірчині, де мене переслідувала хамська прислуга, мені, кого старість пронизує аж до кісток? А мій син із тріумфом пішов у світ, підписував підготовані мною угоди, купався у задоволеннях і хизувався перед батьком непроникно чесним виразом обличчя! Ти думаєш, я не любив тебе, я, той, хто тебе породив?
«Зараз він нахилиться, – думав Ґеорґ. – А щоб він упав і розбився!» – прошипіло щось у нього в голові.
Батько нахилився, але не впав. А оскільки Ґеорґ не наблизився, як того сподівався батько, то старий знову випростався.
– Залишайся на місці, ти мені не потрібен! Ти думаєш, що у тебе достатньо сили, аби прийти сюди і стояти осторонь, бо так тобі зручніше. Але ти помиляєшся! Я все ще сильніший. Якби я був сам, то мені, мабуть, довелося б відступити, але тепер мені додала сили ще й мати, та і з твоїм другом ми домовилися, а всі твої клієнти у мене в кишені!
«Навіть у нічній сорочці він має кишені!» – сказав сам собі Ґеорґ і подумав, що таким зауваженням можна було би знищити батька. Але про це він думав лише коротку мить, і відразу ж забув.
– Візьми-но свою наречену і прийдіть до мене! Я вимету її геть, ти не встигнеш і оком змигнути!
Ґеорґ недовірливо скривився. Але батько лише кивав на підтвердження щойносказаного, кивав, дивлячись у бік Ґеорґа.
– Ти дуже розважив мене сьогодні, коли прийшов і запитав, чи писати другові про заручини. Він знає все, дурненьке телятко, знає все! Я сам йому написав, бо ти не додумався забрати у мене письмові приладдя. Тому він і не приїздить усі ці роки, бо знає все у сто разів краще, ніж ти сам, і твої зім’яті та нечитані листи він тримає у лівій руці, тоді як у правій у нього – мої!
Він натхненно змахнув рукою у себе над головою.
– Він знає усе у тисячу разів краще за тебе! – вигукнув батько.
– У десять тисяч разів! – сказав Ґеорґ, щоб висміяти батька, але ще невимовленими ці слова набули смертельної поваги.
– Я вже багато років чекаю, коли ти звернешся до мене з цим питанням! Думаєш, мене хвилює щось інше? Думаєш, я читаю газети? Ось! – і він кинув у Ґеорґа газетою, яку заніс до себе в ліжко. Це була стара газета, й згадані у ній прізвища нічого не говорили Ґеорґові.
– Як довго ти зволікав, перш ніж дозрів! Мати вже померла, вона не дожила до цього щасливого дня, твій друг гине у Росії, ще три роки тому він пожовтів до смерті, та і я, сам знаєш, як мої справи. У тебе ж є очі!
– Отже, ти шпигував за мною! – вигукнув Ґеорґ.
Батько співчутливо і ніби ненароком промовив:
– Це ти, мабуть, збирався сказати раніше. Тепер це вже зовсім недоречні слова.
А потім голосніше:
– Тепер ти нарешті знаєш, що існує окрім тебе, досі ти знав лише про себе. Ти був фактично невинною дитиною, але у глибині душі – ти родом із пекла! Тож знай: я велю стратити тебе, втопити!
Ґеорґ відчув, що його виганяють із кімнати, ззаду за ним батько із гуком упав на постіль, і цей звук відлунював у Ґеорґа у вухах. Він перестрибував сходинки, ніби котився униз по нахиленій площині, збив із ніг служницю, яка хотіла піднятися сходами, щоб прибрати у кімнатах вранці.
– Боже! – скрикнула вона і прикрила обличчя фартухом, але Ґеорґ уже зник. Він вискочив із воріт, перебіг дорогу і кинувся до води. Він уже вхопився за перила мосту, ніби голодний за їжу. Перекинувся на другий бік, бо в юності був чудовим гімнастом, і батьки пишалися цим. Він ще тримався руками за поручні, але руки його вже слабшали, побачив омнібус, який легко заглушив би звук від його падіння, ледь чутно вигукнув:
– Кохані батьки, я ж вас завжди любив! – і відпустив руки.
У цей момент через міст сунув безкінечний транспортний потік.
Перетворення
I
Одного ранку Ґреґор Замза прокинувся із тривожного сну і побачив, що у своєму власному ліжку перетворився на потворну комаху. Він лежав на панцерно-твердій спині і, коли трохи підводив голову, бачив свій ребристий брунатний, розділений дугоподібними лусками живіт, на якому ледь трималася ковдра, готова цілком зіслизнути на підлогу. Його численні і жалюгідно тоненькі порівняно з іншими частинами тіла ніжки безпорадно мерехтіли у нього перед очима.
«Що зі мною трапилося?» – подумав він. Це не був сон. Його справжня, хіба що трохи замала, людська кімната продовжувала своє спокійне перебування поміж добре знайомими стінами. Над столом, на якому були розкладені зразки тканин – Замза працював комівояжером, – висів портрет, який він напередодні вирізав із журналу і помістив у красиву позолочену рамку. На портреті зображено жінку в хутряній шапці і горжетці, жінка сиділа прямо, демонструючи глядачеві важку хутряну муфту, в якій цілком зникла уся нижня частина її руки.
Ґреґор перевів погляд на вікно, і похмура погода – чутно було, як дощові краплини стукають по підвіконню, – змусила його засмутитися ще більше. «Цікаво, якщо я посплю ще трохи, то, мабуть, зможу забути про всі ці дурниці», – подумав він, але це було неможливо здійснити, бо він звик спати на правому боці, а у своєму теперішньому стані йому не вдавалося зайняти звичну позицію. Як би він не напружувався, перевертаючись на правий бік, але однаково скочувався назад, на спину. Він спробував щонайменше сто разів, заплющив очі, щоб не бачити, як смикаються його ніжки, і припинив спроби лише коли відчув у боці легкий, незнаний досі тупий біль.
«О Боже, – подумав він. – Чому я вибрав собі таку важку професію! Щодня, щогодини я в дорозі. Хвилюватися доводиться значно більше, ніж на звичайному робочому місці, у магазині, а крім того, слід ще терпіти незручності подорожі, переживати, чи встигнеш на потяг, миритися з поганим і нерегулярним харчуванням, постійно перебувати у людському натовпі, який ні на мить не зупиняється, не стає анітрохи привітнішим. Чорт забирай це все!» Він відчув легке свербіння на животі; повільно підсунувся на спині ближче до бильця ліжка, щоб легше було підняти голову, знайшов місце, яке свербіло, повністю вкрите дрібними білими плямами незрозумілого походження, і хотів торкнутися цього місця однією ніжкою, але відразу ж відсмикнув ногу, бо навіть найлегший доторк примушував його тремтіти і відчувати холод.
Він зіслизнув назад у своє попереднє положення. «Від цих прокидань удосвіта, – подумав він, – можна збожеволіти. Людина повинна мати можливість виспатися. Інші комівояжери живуть як одаліски. Наприклад, коли я до обіду повертаюся в готель, щоб записати отримані замовлення, ці панове ще снідають. Якби я спробував дозволити собі щось таке, мій шеф викинув би мене геть тієї ж миті. Хоча хто знає, чи не було би так навіть краще для мене. Якби я не стримувався через своїх батьків, то давно би вже звільнився, я би сам пішов до шефа і сказав би йому все, що думаю від чистого серця. Так, щоб він гепнувся зі свого столу! Він має дивну звичку сідати на стіл і звідти розмовляти з підлеглим, а той на додаток ще й мусить підходити дуже близько, бо шеф недочуває. Але ще не все втрачено, щойно я зберу гроші, аби виплатити йому борг своїх батьків, – а це триватиме років п’ять-шість, – тоді так і зроблю. І ми попрощаємося раз і назавжди. Але зараз мені таки доведеться встати, бо мій потяг відходить о п’ятій».
І він подивився на будильник на скрині. «Боже мій!», – подумав він, стрілки показали пів на сьому і спокійнісінько попрямували собі далі, перевалили за пів на сьому, майже наблизилися до за чверть сьома. Невже будильник не подзвонив? З ліжка було видно, що будильник поставили правильно – на четверту, тож він точно дзвонив. Тоді як можна було проспати цей звук, від якого тремтіли меблі? Він спав неспокійно, але, мабуть, від цього сон виявився міцнішим. І що тепер робити? Наступний потяг відправляється о сьомій, щоб наздогнати його, доведеться страшенно поспішати, а тут ще навіть зразки не спаковані, та і сам він почувається не надто свіжим і енергійним. А навіть якщо він встигне на потяг, то однаково не зможе уникнути прочухана від шефа, бо кур’єр чекав на нього біля потягу о п’ятій, тож давно розповів про його спізнення. Кур’єр був людиною шефа, позбавленою власної гідності і розуму. А що коли захворіти? Це було би дуже підозріло і соромно, адже за п’ять років служби він жодного разу не хворів. Шеф, мабуть, приведе лікаря зі страхової компанії, дорікатиме батькам через лінь сина і відкине всі виправдання, посилаючись на слова лікаря, на думку якого люди завжди здорові, просто не хочуть працювати. І хіба у цьому випадку його слова були би аж настільки безпідставними? Якщо не зважати на дивну після такого тривалого сну сонливість, Ґреґор почувався цілком здоровим і навіть добряче зголоднів.
Поки він поспіхом обдумував усе це, так і не наважившись виповзти з ліжка, – годинник показав за п’ятнадцять сьому, – у двері, розташовані біля верхнього бильця його ліжка, обережно постукали.
– Ґреґоре! – крикнула мати. – За чверть сьома. Хіба ти не збирався їхати?
Її ніжний голос! Та Ґреґор злякався, почувши свій голос, який прозвучав у відповідь. Це був, без сумніву, його власний, колишній голос, до якого домішувалося, ніби звідкись знизу, дивне і неприємне попискування, яке неможливо було заглушити, і воно лише у перший момент залишало словам чіткість вимови, але потім відразу ж настільки спотворювало звучання відлунням, що важко було збагнути, чи добре ти все почув. Ґреґор спершу хотів відповісти детально і все пояснити, але за таких обставин обмежився лише словами:
– Так, так, дякую, мамо, я вже встаю.
Через дерев’яні двері зміни у голосі Ґреґора, мабуть, не були помітними, бо мати задовільнилася таким поясненням і пішла геть. Але ця коротка розмова звернула увагу інших мешканців квартири на те, що Ґреґор всупереч планам залишився вдома, і ось уже у бічні двері постукав батько, стукав він кулаком, але звук вийшов ледь чутним.
– Ґреґоре, Ґреґоре, – покликав він. – Що трапилося? – А через якийсь час знову уже грубшим голосом: – Ґреґоре, Ґреґоре!
До інших бічних дверей постукала сестра і жалібно запитала:
– Ґреґоре, ти захворів? Тобі щось потрібно?
Ґреґор відповів відразу в обидва боки:
– Я уже готовий, – він намагався старанністю вимови і довгими паузами між окремими словами позбавити свій голос незвичного звучання. Батько повернувся до свого сніданку, але сестра прошепотіла:
– Ґреґоре, відчини, благаю тебе.
Але Ґреґор і не думав відчиняти, а навпаки, похвалив себе за те, що і вдома почав застосовувати набуту у подорожах звичку зачиняти на ніч двері.
Спершу він хотів спокійно і без перешкод встати з ліжка, вбратися і передовсім поснідати, а потім думати далі, бо вже встиг збагнути, що у ліжку йому не вдасться додуматися ні до чого путнього. Він пригадав собі, що вже не раз відчував у ліжку біль, який, можливо, виникав через незручну позу під час спання, але потім, після прокидання, це виявлялося чистою фантазією, тож тепер йому було цікаво, як перетворяться на ілюзію його сьогоднішні уявлення. Він ні на мить не сумнівався, що зміна голосу була лише провісником звичайної застуди – професійної хвороби комівояжерів.
Скинути на землю ковдру виявилося дуже простою справою; йому достатньо було трохи надути живіт, і ковдра сповзла сама. Але далі справа пішла важче, насамперед через те, що він став таким широким. Йому потрібні були руки і ноги, щоб випростатися; а замість цього у нього були лише численні ніжки, які безперервно рухалися врізнобіч, і керувати якими він зовсім не вмів. Якщо він хотів зігнути одну з ніг, то вона спершу випрямлялася; а якщо йому врешті вдавалося зробити котроюсь ногою саме те, що він і планував, то у цей час всі інші ніжки, ніби вирвавшись на волю, починали болісно і хаотично рухатися.
«Тільки не лежати у ліжку без потреби», – сказав сам собі Ґреґор.
Спершу він хотів вибратися з ліжка нижньою частиною свого тіла, але ця нижня частина, яку він, доречі, ще навіть не бачив і не міг уявити собі детально, виявилася доволі неповороткою; справа просувалася вкрай повільно; і коли він урешті, мало не збожеволівши, зібравши всю силу і незважаючи ні на що, шарпнувся таки вперед, то виявилося, що він неправильно обрав напрямок і тому вдарився об нижнє бильце ліжка, а пекучий біль, який він відразу ж відчув, навчив його, що саме нижня частина його тіла зараз, здається, була найбільш вразливою.
Після цього він вирішив спробувати щастя, просуваючи вперед верхню частину тіла, і обережно повернув голову до бильця ліжка. Це йому вдалося легко, і незважаючи на вагу тіла, воно повільно піддалося і повернулося слідом за головою. Але коли його голова врешті опинилася за межами ліжка і повисла у повітрі, він злякався, що, продовжуючи рухатися таким чином, впаде і пошкодить голову. А саме зараз йому ніяк не можна втрачати свідомість; краще вже залишитися у ліжку.
Та коли він після чергових виснажливих зусиль, зітхаючи, відхекувався у ліжку, як і перед тим, а його ноги метушилися ще безладніше, не дозволяючи йому жодним чином запанувати над цим рухом, він повторив собі, що не можна далі залишатися у ліжку і що розумно буде пожертвувати чим завгодно, якщо існує хоча би найменша надія звільнити себе від ліжка. Та водночас він не забував час від часу нагадувати собі, що спокійні і найспокійніші роздуми кращі, ніж рішення, прийняті від безвиході. У такі моменти він напружував зір і намагався сконцентрувати погляд на краєвиді за вікном, але, на жаль, споглядання ранкового туману, який закривав навіть протилежний бік вулиці, не додавало йому бадьорості та сміливості. «Уже сьома, – сказав він сам собі, коли почув бій годинника. – Уже сьома, а ще такий густий туман». І ще якусь мить пролежав спокійно, ледь чутно дихаючи, ніби очікував від цілковитої тиші повернення свого колишнього стану.