Але в цій боротьбі між сестрами протилежність має ще глибший характер. Єлизавета і Марія Стюарт – полярні типи не тільки як королеви, а і як жінки, немов природі раптом заманулося продемонструвати, як контрапункт, всесвітньо-історичну антитезу у двох видатних постатях аж до найменшої подробиці.
Марія Стюарт – повноцінна жінка, жінка від першої до останньої риси, і якраз найважливіші постанови її життя походять із цього найнижчого джерела її статі. Але це не означає, ніби нею постійно керували пристрасті, ніби над її натурою панували лише інстинкти, бо перше, що впадає у вічі в Марії Стюарт, коли придивлятися до її характеру, – її довга жіноча стриманість. Довелося чекати не один рік, перше ніж у ній узагалі прокинулося чуттєве життя. Ми довго бачимо (і портрети підтверджують це) приязну, лагідну, милу, недбалу жінку з легенькою млістю в очах, майже дитячу усмішку на вустах, нерішучий, пасивний характер, жінку, схожу на дівчинку. Марія Стюарт напрочуд чутлива (як і кожна справді жіноча натура), її настрій украй мінливий, вона з найменшого приводу може почервоніти, збліднути, швидко і легко течуть її сльози. Але ці квапливі, поверхневі хвилі її крові довгі роки не зворушують глибин її єства, саме тому, що Марія Стюарт – цілком звичайна, справжня, реальна жінка, вона розкриває свою властиву, справжню силу тільки в пристрасті, – загалом лише раз у житті. Але тоді ми відчуваємо, яка на диво сильна жінка в ній, якою великою мірою вона піддається поривам та інстинктам, як безвольно вона прикута до своєї статі. Адже тієї величної миті екстазу раптом зникають, немов відкинуті, вищі, культурні сили, що були притаманні цій доти холодній і стриманій жінці, прориваються всі греблі доброї вихованості, звичаїв та гідності, і, поставлена перед вибором між честю і пристрастю, Марія Стюарт як справжня жінка віддає перевагу не королівській владі, а жіночій натурі. З неї одразу спадає королівська мантія, вона почувається лише голою та гарячою, як і ті незліченні, які прагнуть брати і давати кохання, і ніщо не надає постаті Марії Стюарт такої величності, як те, що задля єдиної прожитої повною мірою миті існування вона просто-таки зневажливо відкидає державу, владу і гідність.
Натомість Єлизавета ніколи не здатна до такого цілковитого самозречення, і то з однієї таємної причини. Адже вона, як писала Марія Стюарт у своєму відомому сповненому ненависті листі, фізично «не така, як інші жінки». Їй відмовлено не тільки в материнстві, а напевне, і в природній формі змоги віддатися повністю як жінка. Не зі своєї волі, як облудно стверджує Єлизавета, вона все своє життя лишається virgin Queen, незайманою королевою, і, навіть якщо деякі тогочасні повідомлення (скажімо, ті, що їх переказує Бен Джонсон) про фізичний ґандж Єлизавети сумнівні, лишається певним, що якась фізична чи психічна перешкода сковує її в найпотаємніших зонах жіночого єства. Таке безталання повинно вирішальною мірою визначати натуру жінки, і в цій таємниці містяться, наче в зародку, всі інші таємниці характеру Єлизавети. Все тремке, хитке, метушливе, флюгерне її нервів, що всякчас занурює її єство в миготливе світло істерії, неврівноваженість, нерозважливість її постанов, вічні переходи від гарячого до холодного, від «так» до «ні», все комедіантське, витончене, підступне і не найменшою мірою кокетство, здатне інколи утнути найлихіший жарт із її державницькою гідністю, є наслідком цієї внутрішньої непевності. Почуватися, думати і діяти однозначно й природно ця уражена щонайглибше жінка не може, ніхто не може покладатися на неї, а щонайменше вона впевнена в собі. Але, навіть знівечена в своїй найпотаємнішій сфері, навіть інколи з розірваними нервами, навіть небезпечна своїм розумним інтриганством, Єлизавета все-таки ніколи не була жорстока, нелюдяна, холодна й черства. Ніщо не може бути ще більш фальшивою, плиткою і банальною вигадкою, ніж уже стереотипне розуміння (яке перейняв і Шиллер у своїй трагедії), ніби Єлизавета, немов підступна кицька, гралася з лагідною і безборонною Марією Стюарт. Той, хто дивиться глибше, відчуває в цій жінці, що самотньо мерзне серед своєї влади і завжди лише істерично мучить своїх наполовину коханців, бо ж нікому не здатна віддатися цілковито й однозначно, приховане, згнічене тепло, а за всіма її витівками і запальністю – щире бажання бути великодушною і доброю. Насильство не відповідає її боязливій натурі, вона тікає радше до дрібного й пікантного мистецтва дипломатії, до безвідповідальної гри на задньому плані; під час кожного оголошення війни вона вагається і здригається, кожен смертний вирок лежить, мов камінь, на її сумлінні, і вона докладає щонайревніших зусиль для збереження миру в своїй країні. Якщо Єлизавета бореться з Марією Стюарт, то тільки тому, що відчуває (не без підстав) загрозу з її боку, і все ж вона уникла б відкритої боротьби, бо своєю вдачею вона тільки гравець і шулер, а не борець. Обидві – Марія Стюарт із недбальства, Єлизавета з боязливості – воліли б краще мати половинчастий і фальшивий мир. Але тодішні обставини не дозволяли ніякого співіснування. Байдужа до внутрішньої волі індивідів сильніша воля історії часто штовхає людей і держави до своєї вбивчої гри.
Адже позаду внутрішньої відмінності особистостей владно піднімаються, немов велетенські тіні, великі суперечності доби. Аж ніяк не можна назвати випадковим, що Марія Стюарт була оборонцем давньої, католицької релігії, а Єлизавета – покровителькою нової, реформаторської віри; належність до різних релігійних партій лише символічно відображує, що кожна з обох королев була втіленням іншого світогляду: Марія Стюарт представляла вмирущий, середньовічно-лицарський світ, Єлизавета – світ у процесі становлення, новочасний. У суперечці між ними виборола собі простір нова доба.
Марія Стюарт – саме це надає її постаті такої романтичності – стоїть і гине за минулу, застарілу справу як останній відважний паладин. Вона лише кориться формотворчій волі історії, коли, спрямована в минуле, політично пов’язується тільки з тими державами і силами, що вже перейшли свій зеніт: Іспанією і папством, тим часом як видюща Єлизавета посилає своїх послів у найдальші країни, в Росію та Персію, і з прозірливим чуттям спрямовує енергію свого народу до океану, немов здогадуючись, що саме на нових континентах слід збудувати опори майбутнього світового панування. Марія Стюарт твердо наполягає на традиційному, вона не виходить за рамки династичного розуміння королівської влади. На її думку, країна пов’язана з володарем, а не володар зі своєю країною; власне, всі ті роки Марія Стюарт була лише королевою Шотландії і ніколи не була королевою для Шотландії. В сотні листів, які вона написала, йдеться тільки про зміцнення та розширення її особистих прав, але немає бодай одного листа, де б ішлося про добробут народу, про сприяння торгівлі, про судноплавство і збройні сили. Як її мовою в поезії та спілкуванні все життя була французька, так і її думки та почуття ніколи не стали шотландськими, національними; вона жила й загинула не за Шотландію, а тільки за те, щоб бути королевою Шотландії. Зрештою, Марія Стюарт не дала своїй країні нічого творчого, крім легенди свого життя.
Це прагнення Марії Стюарт стояти над усім неминуче мало обернутись у стояння одинцем. Сміливістю та рішучістю вона особисто була незмірно вища від Єлизавети. Але Єлизавета боролася проти неї не сама. Внаслідок властивого їй чуття невпевненості вона вчасно зрозуміла, що їй треба зміцнити свою позицію, зібравши коло себе спокійних і прозірливих людей; навколо неї під час цієї війни стояв цілий генеральний штаб, вона вивчала тактику і практику і, ухвалюючи важливі постанови, стереглася мінливості та неспокою свого темпераменту. Єлизавета змогла створити навколо себе таку довершену організацію, що й сьогодні, коли минули сторіччя, майже неможливо відокремити її особисті дії від колективних дій єлизаветинської доби, тож незмірна слава, пов’язана з її ім’ям, поширюється й на анонімні дії її видатних радників. Якщо Марія Стюарт – лише Марія Стюарт, Єлизавета завжди представляє Єлизавету плюс Сесіла, плюс Лестера, плюс Волсінґема, плюс енергію всього свого народу, і навряд чи можна розрізнити, хто був генієм того шекспірівського сторіччя: Англія чи Єлизавета, бо ж вони сплавилися докупи в одну чудову єдність. Ніщо не дало Єлизаветі такого високого становища поміж монархів тодішньої доби, як те, що вона прагнула бути не володаркою над Англією, а тільки управителькою англійської народної волі, служницею національної місії; вона зрозуміла хід часу, що вів від автократії до конституціоналізму. Єлизавета з власної волі визнає нові сили, які формуються завдяки трансформації суспільних станів, розширенню світу в процесі відкриттів; вона сприяє всьому новому, цехам, купцям, грошовитим людям і навіть піратам, бо вони прокладали Англії, її Англії, шлях до панування на морях. Єлизавета безліч разів жертвує (чого ніколи не робила Марія Стюарт) своїми особистими бажаннями задля загальних інтересів, добробуту країни. Адже найкращим способом порятунку від душевної скрути для неї завжди була можливість поринути в творчу діяльність; своє нещастя як жінки Єлизавета перетворила в щастя своєї країни. Увесь свій егоїзм, усе своє жадання влади жінка, що не мала ані дітей, ані чоловіка, перетворила в турботу про країну; її найшляхетнішим честолюбством було прагнення стати видатною для нащадків завдяки величі Англії, і тільки для цієї майбутньої великої Англії вона жила по-справжньому. Жодна інша корона не вабила її (натомість Марія Стюарт із радістю обміняла б свою на будь-яку кращу), і, якщо Марія Стюарт велично сяє в сучасності, теперішньої миті, Єлизавета, ощадлива і далекозора, всю свою силу присвятила майбутньому рідної країни.
Аж ніяк не випадково, що боротьба між Марією Стюарт і Єлизаветою вирішилася на користь прогресивної і спрямованої до світу королеви, а не спрямованої в минуле лицарської королеви; з Єлизаветою перемогла воля історії, яка штовхає вперед, скидає позаду віджилі форми, немов пусту шкаралущу, і творчо випробовує свою силу щоразу в чомусь іншому. У своєму житті Єлизавета втілювала енергію країни, яка прагне вибороти своє місце у світі, а з загибеллю Марії Стюарт гине пишно і героїчно лише лицарська минувшина. І все-таки кожна з обох жінок досконало реалізувала в цій боротьбі сенс свого життя: Єлизавета, реалістка, перемогла в історії, Марія Стюарт, романтик – у поезії та легенді.
Ця конфронтація велична в просторі, часі й своїми постатями, – якби ж тільки спосіб її провадження не був таким жалюгідно дріб’язковим! Адже, незважаючи на свій видатний формат, обидві жінки лишаються все-таки жінками і не можуть подолати властивої своїй статі слабкості провадити ворожнечу не відверто, а завжди тільки жалюгідно й підступно. Якби замість Марії Стюарт і Єлизавети стояли навпроти один одного двоє чоловіків, двоє королів, одразу дійшло б до гострого конфлікту, до відкритої війни. Претензія гостро постала б проти претензії, сміливість проти сміливості. Натомість конфлікт Марії Стюарт і Єлизавети позбавлений ясної чоловічої відвертості, це котяча бійка, підкрадання і чатування з прихованими пазурами, підступна і наскрізь нечесна гра. Обидві жінки чверть сторіччя ненастанно брехали одна одній і ошукували одна одну (проте насправді навіть на секунду не піддаючись ошуканству). Вони ніколи не дивляться вільно й чесно одна одній у вічі, їхня ненависть ніколи не стає відвертою, щирою і виразною, вони зі сміхом, лестощами і лицемірством вітають та обдаровують одна одну, зичать навзаєм щастя, тоді як кожна потай тримає ніж за спиною. Ні, хроніка війни між Єлизаветою і Марією Стюарт не згадує ні про які битви на кшталт описаних в «Іліаді», ні про які славетні ситуації, це не героїчна пісня, а мерзенний розділ із Макіавеллі, хоч і напрочуд цікавий психологічно, проте морально огидний, бо це двадцятирічна інтрига, що ніколи не була чесною, дзвінкою війною.
Ця нечесна гра починається одразу з початком шлюбних переговорів Марії Стюарт, коли на сцену вийшли високі претенденти. Марія Стюарт дала б згоду вийти заміж за будь-кого, бо жінка ще не прокинулася в ній, і тому вона не втручається у вибір. Вона б охоче взяла собі за чоловіка п’ятнадцятирічного хлопчика Дона Карлоса, хоча чутка змальовує його як лихого і скаженого юнака; з не меншою охотою вийшла б і за неповнолітнього Карла IX. Молодий, старий, бридкий чи привабливий – її честолюбству цілком байдуже, якщо шлюб піднесе її над ненависною суперницею. Особисто майже незацікавлена, Марія Стюарт полишає переговори своєму єдинокровному братові Морею, що провадить їх з украй егоїстичних мотивів, бо, коли його сестра ходитиме з короною в Парижі, Відні або Мадриді, він знову звільниться від неї й буде некоронованим королем Шотландії. Але Єлизавета, що їй бездоганно служили шотландські шпигуни, дуже скоро дізнається про ті закордонні сватання і одразу накладає енергійне вето. Англійська королева відверто погрожує шотландському послові, що у випадку, коли Марія Стюарт відповість на якесь монарше сватання з Австрії, Франції або Іспанії, вона вважатиме це за ворожий акт, якому, проте, ніяк не перешкоджатиме, а водночас ніжно нагадує дорогій родичці, що та може довіряти тільки їй, «хоч які гори щастя і земної пишноти обіцяють їй інші люди». Ох, Єлизавета не має ані найменших заперечень проти якого-небудь протестантського володаря, проти данського короля або герцога Феррарського, – тобто, коли сказати ясними словами, проти якогось безпечного, невартісного претендента, – але було б найкраще, якби Марія Стюарт одружилася «вдома», з яким-небудь шотландським або англійським дворянином. У такому випадку вона довіку може бути впевнена в її сестринській любові та допомозі.
Таке ставлення Єлизавети, зрозуміла річ, – відверта foul play, мерзенність, і кожен прозирає її намір: virgin Queen мимоволі не прагне нічого іншого, як занапастити кожен добрий шанс своїй суперниці. Але Марія Стюарт не менш спритною рукою відкидає м’яча назад. Вона, зрозуміло, ані на мить не думає визнавати за Єлизаветою overlordship, право заперечення в своїх шлюбних справах. Але велику оборудку ще не укладено, ще вагається Дон Карлос, головний претендент. Отож Марія Стюарт спершу лицемірно вдає щиру вдячність за дбайливу турботу Єлизавети. Марія Стюарт запевняє, що навіть “for all uncles of the world” вона не поставить під сумнів свою неоціненну дружбу з англійською королевою якимсь свавільним учинком, – о ні, аж ніяк! – вона зі щирим серцем готова вірно дотримуватися всіх її пропозицій, нехай Єлизавета лише повідомить, якого претендента можна було б вважати за allowed, дозволеного, а якого – ні. Ця поступливість зворушує, але водночас Марія Стюарт несміливо вставляє запитання, яким способом Єлизавета хотіла б відшкодувати їй за цю поступливість. Гаразд, начебто каже вона, я дослухаюся до твого бажання, не виходитиму заміж за жодного чоловіка з таким високим статусом, щоб він, дорога й люба сестро, був вищий від тебе. Але тепер і ти дай мені запоруку і скажи, будь ласка, виразно: як там із моїм правом на наступність?
Отак конфлікт успішно знову опинився на давній мертвій точці. Тільки-но Єлизавета має сказати виразне слово про наступність, ніякий Бог не змусить її висловитись ясно. Вдаючись до вкрай кружних шляхів, вона мимрить, про свою «цілковиту прихильність до інтересів сестри», запевняє, що хотіла б дбати про Марію Стюарт, як про рідну доньку; цілу сторінку ллються найсолодші слова, але єдиного, яке зобов’язувало б і вирішувало б, не вимовила. Обидві, немов двоє левантійських купців, прагнуть провадити оборудку тільки з рук до рук, жодна не розкриває перша руку. Виходь заміж за того, кого я пропоную, каже Єлизавета, і я назву тебе моєю наступницею. Назви мене своєю наступницею, і я вийду заміж за того, кого ти мені пропонуєш, відповідає Марія Стюарт. Але жодна не довіряє іншій, бо кожна прагне ошукати суперницю.
Два роки тягнуться переговори про шлюб, претендентів, право наступності. Хоч як дивно, обидві жінки, вдаючись у своїй грі до шулерства, неусвідомлено грають на користь одна одній. Єлизавета прагне лише стримувати Марію Стюарт, а Марії Стюарт, на лихо, треба вести переговори з найповільнішим з усіх монархів: кунктатором Філіпом II. Тільки тоді, коли переговори з Іспанією скінчилися невдачею і слід пошукати якийсь інший варіант, Марія Стюарт вважає за потрібне покласти край поглядам скоса та вбік і приставити любій сестрі пістолет до грудей. Вона наказує ясно і виразно запитати, кого, власне, пропонує їй Єлизавета як відповідного її становищу чоловіка.
Для Єлизавети не може бути нічого прикрішого за мить, коли від неї вимагають виразної відповіді, надто в цьому випадку. Адже вона вже давно, вдаючись до алегорій, давала зрозуміти, кого вона обрала для Марії Стюарт. Вона багатозначно бурмотіла, що «хотіла б їй дати кого-небудь, про кого ніхто б не подумав, що вона могла обрати його». Але шотландський двір удає, ніби нічого не розуміє, і вимагає реальної пропозиції, назвати ім’я. Приперта до стіни, Єлизавета вже не може ухилятися, вдаючись до натяків. Нарешті вона крізь зуби процідила ім’я обранця: Роберт Дадлі.
Тепер дипломатична комедія загрожує на мить стати фарсом. Адже ця пропозиція Єлизавети – або несвітська образа, або несвітський блеф. Уже навіть те, що королеві Шотландії, вдові короля Франції, пропонують вийти заміж за subject, підданого, своєї сестри-королеви, дрібного дворянина без краплі рівноцінної крові, означало згідно з уявленнями тодішнього часу майже образу. Але вона стала ще зухваліша внаслідок вибору запропонованої постаті, бо ж в усій Європі знають, що Роберт Дадлі вже багато років є Єлизаветиним товаришем в еротичних іграх, отож королева Англії хоче передати королеві Шотландії, наче поношену сукню, саме того чоловіка, якого сама вважала за незначного для шлюбу. Крім того, завжди нерішуча кілька років тому ще бавилася думкою вийти заміж за нього (вона завжди тільки бавиться цією думкою). Тільки тоді, коли Емі Робсарт, дружину Дадлі, знайшли вбитою за вкрай дивних обставин, Єлизавета притьмом відступила назад, щоб уникнути будь-якої підозри в співучасті. Тепер цього чоловіка, вже двічі скомпрометованого перед світом – по-перше, тією темною справою, по-друге, своїми еротичними стосунками, – пропонують Марії Стюарт як чоловіка: серед багатьох раптових і приголомшливих дій за доби Єлизавети, ця, мабуть, приголомшує найдужче.