Перша небезпека приходить цілком несподівано. Марія Стюарт давно вже помазана як королева Шотландії, а тепер, коли вона вийшла заміж за дофіна, наступника французького трону, над її головою невидимо ширяє друга, ще коштовніша корона. Але доля тримає перед нею як згубну спокусу ще й третю корону, і вона по-дитячому, безпорадними, засліпленими руками хапається за її оманливий блиск. Того самого 1558 року, коли Марія Стюарт стала дружиною спадкоємця французького трону, померла Марія, англійська королева, і на англійський трон одразу зійшла її єдинокровна сестра Єлизавета. Але чи справді Єлизавета – королева, яка має право стати наступницею на троні? Генріх VIII, цей багатий на дружин Синя Борода, лишив трьох дітей: Едварда і двох доньок, Марія була від його шлюбу з Катериною Араґонською, а Єлизавета – від шлюбу з Анною Булин. Після ранньої смерті Едварда спадкоємицею трону стала Марія як старша донька, народжена в безперечно законному шлюбі, але тепер, коли вона померла, не лишивши дітей, чи є законною спадкоємицею трону ще й Єлизавета? Так, стверджують англійські придворні правники, бо єпископ уклав той шлюб, а папа визнав. Ні, заперечують французькі придворні юристи, бо Генріх VIII згодом оголосив свій шлюб з Анною Булин нечинним, а Єлизавету завдяки постанові парламенту – бастардом. Якщо Єлизавета – згідно з цим підтвердженим усім католицьким світом розумінням – негідна трону як бастард, право на королівський трон Англії дістається не кому іншому, як Марії Стюарт, правнучці Генріха VII.
Отже, шістнадцятирічна недосвідчена дівчина раптом постає перед незмірно важливою постановою, наслідки якої матимуть значення для історії всього світу. Марія Стюарт має дві можливості. Вона може бути поступливою й діяти політично, може визнати свою родичку Єлизавету законною королевою Англії і відмовитися від власних претензій, які, безперечно, можна обстояти тільки зброєю. Або ж може сміливо й рішуче назвати Єлизавету узурпаторкою і просити французьку та шотландську армії силою зброї усунути узурпаторку з трону. На лихо, Марія Стюарт та її радники обирають третій шлях, найгірший, який є в політиці: середній шлях. Замість сильного й рішучого удару по Єлизаветі французький двір лише хвальковито струшує повітря: з наказу Генріха II подружжя наступників трону запроваджує до свого герба ще й англійську королівську корону, тож згодом Марія Стюарт велить прилюдно і в усіх документах називати себе “Regina Franciae, Scotiae, Angliae et Hiberniae”, «Королевою Франції, Шотландії, Англії та Ірландії». Отже, претензію висувають, але не захищають її. З Єлизаветою не воюють, а тільки розсердили її. Замість справжньої дії залізом і мечем обирають безсилий жест претензії на мальованому дереві й писаному папері, тож унаслідок була створена тривала двозначність, бо в такій формі претензія Марії Стюарт на англійський трон начебто є, а водночас її немає. Залежно від того, як заманеться, її то приховують, то знову дістають на світ Божий. Отож Генріх II відповідає Єлизаветі, коли вона згідно з договором вимагає повернути Кале: «В такому разі Кале слід повернути дружині дофіна, королеві Шотландії, яку ми всі вважаємо за королеву Англії». А з другого боку, Генріх II пальцем не ворушить, щоб захистити цю претензію своєї невістки, а далі провадить справи з начебто узурпаторкою трону, немов із законною монархинею.
Унаслідок цього безглуздого пустого жесту, по-дитячому й марнославно примальованого герба, Марія Стюарт нічого не здобула і все занапастила. В житті кожної людини трапляється помилка, якої вже ніколи не можна виправити. Тож і тут ця політична невправність Марії Стюарт, скоєна в дитячому віці радше з упертості та пихи, ніж унаслідок усвідомлених роздумів, занапастила все її життя, бо через цю образу наймогутніша жінка Європи стала її непримиренним ворогом. Справжня володарка все може дозволити й терпіти, крім одного: щоб хтось інший засумнівався в її праві володарювати. Тож немає нічого природнішого, – і тут годі звинувачувати Єлизавету, – якщо вона відтоді вважає Марію Стюарт за найнебезпечнішу суперницю, за тінь позаду її трону. Те, що вони обидві відтепер скажуть або напишуть між собою, буде тільки видимістю і облудними словесами, щоб приховати внутрішнє суперництво, але під тим покровом однаково існує незціленна розколина. Половинчастість і нечесність у політиці та житті завжди завдають більше шкоди, ніж енергійні та гострі постанови. Лише символічно примальована англійська корона на гербі Марії Стюарт призвела до більшого проливу крові, ніж справжня війна за справжню корону. Адже відкрита боротьба вирішила б ситуацію раз і назавжди, а ця, підступна боротьба, поновлюється щоразу і занапащає обом жінкам володарювання і життя.
У липні 1559 року цей згубний герб з англійською державною емблемою несли, гордо показуючи всім, перед королем-дофіном і королевою-дофіною в Парижі під час турніру, яким відзначили укладання Като-Камбрезійського миру. Король-лицар Генріх II не позбавляє себе втіхи зламати спис pour l’amour des dames, «задля любові дам», і кожен знає, яку він даму має на увазі: Діану Пуатьє, що, пишна й горда, поглядає з ложі на свого королівського коханця. Але розвага раптом обернулася страхітливою трагедією. Цей двобій вирішив долю світової історії. Адже Монтґомері, капітан шотландської гвардії, з уже розщепленим списом, так невправно і з такою силою мчав із тим обрубком на короля, свого супротивника на турнірі, що одна скалка крізь забороло встряла глибоко в око і король, непритомний, упав із коня. Спершу ту рану не вважали за небезпечну, але король уже не опритомнів, перелякана родина обступила ліжко вмирущого, що знемагав від гарячки. Могутня натура відважного Валуа ще кілька днів бореться зі смертю, аж поки 10 липня його серце зупинилося.
Але навіть у найтяжчому горі французький двір однаково вшановує звичай як найвищого господаря життя. Коли королівська родина виходить із замку, Катерина Медичі, дружина Генріха II, раптом зупиняється на порозі. Від миті, коли вона овдовіла, не їй уже годиться йти попереду, а жінці, яка тієї самої миті піднеслася до королеви. Несміливим кроком, збентежено і спантеличено Марія Стюарт як дружина нового короля Франції змушена проминати вчорашню королеву. Цим єдиним кроком вона, сімнадцятирічна, перегнала всіх своїх перевесниць і ступила на найвищий щабель влади.
Розділ 3
Королева, вдова і все-таки королева
Липень 1560-го – серпень 1561 року
Лінію життя Марії Стюарт ніщо так не повернуло в бік трагічності, як те, що доля вкрай оманливо й без зусиль з її боку дала їй у руки всю найвищу земну владу. Її злет відбувся по кривій, яку вона долала зі швидкістю ракети, – у шість днів королева Шотландії, в шість років наречена наймогутнішого принца Європи, в сімнадцять років королева Франції, – тож вона мала в своїх руках найвищий обсяг зовнішньої влади ще до того, як почалося по-справжньому її внутрішнє життя. Марії Стюарт падає все з невидимого рога достатку, що видається невичерпним, вона нічого не здобуває своєю волею, не виборює своєю силою, ніде немає ані зусиль, ані заслуг, усе – тільки спадщина, ласка і подарунок. Немов у сновидді, де пропливають барвисті й мінливі образи, Марія Стюарт бачить себе у весільній сукні, в коронаційній сукні, але, ще не здатна зрозуміти пробудженими чуттями цю передчасну весну, не помічає, що та вже відцвіла, зів’яла, минула, і дівчина прокидається розчарована, спустошена, пограбована й розгублена. У віці, коли інші люди тільки-но починають бажати, сподіватися, жадати, Марія Стюарт уже проминула всі можливості тріумфу, не мавши ані часу, ані дозвілля зрозуміти їх ще й душею. У цій поквапності її долі ще й криється, мов у насінині, таємниця її неспокою та невдоволеності: хто так рано став першим у країні, першим у світі, той уже ніколи не вдовольниться малою життєвою мірою. Тільки слабкі натури зрікаються й забувають, сильні не подаються і йдуть у боротьбу, кидаючи виклик навіть усемогутній долі.
І справді, мов сновиддя, минає короткий час королювання у Франції, мов квапливе, неспокійне сновиддя, сповнене страху і клопоту. Реймський собор, де архієпископ поклав корону на голову блідому хворому хлопчику, і гарна, прикрашена всіма самоцвітами скарбу королева, що немов маленька, зграбна, ще не зовсім розквітла лілея, зринає поміж аристократії, – ось єдина барвиста, сяйлива мить, подарована долею, хроніка не повідомляє ні про які свята та веселощі. Доля не лишає Марії Стюарт часу створити сповнений трубадурів двір мистецтв і поезії, про який вона мріяла, не лишає часу навіть художникам відтворити образ монарха і його прегарної дружини на пишному полотні, не лишає часу хроністам зобразити її характер, не лишає часу народові пізнати свого володаря чи навіть навчитися любити його; обидві дитячі постаті, немов квапливі тіні, гнані лихим вітром, проминають у довгій низці королів Франції.
Адже Франциск II хворий і від самого початку позначений, наче дерево в лісі, для ранньої смерті. Полохливо, важкими, втомленими очима, немов розплющеними після страшного сновиддя, на нас дивиться кругле, набрякле обличчя блідого хлопчика, а раптовий, отже, й неприродний розвиток ще більше ослаблює властиву йому силу опору. Навколо нього всякчас пильнують лікарі й наполегливо радять щадити себе. Але в хлопця озивається дурнувате дитяче честолюбство, він прагне не відставати від стрункої, жилавої дружини, що палко полюбляє полювання і фізичні розваги. Він силою примушує себе до нестямної їзди верхи та фізичних зусиль, щоб створити враження здоров’я й чоловічої сили, але природу годі одурити. Його кров невиліковно млява й отруєна, це лиха спадщина його діда Франциска I, в хлопця раз по раз трапляється гарячка, коли лютує негода, він завжди змушений сидіти вдома, нетерплячий, переляканий і втомлений, жалюгідна тінь, яку дбайливо обступають численні лікарі. Такий нещасний король породжує на своєму дворі радше співчуття, ніж шанобливу повагу, натомість серед народу поширилися невдовзі лихі чутки, мовляв, він хворіє на проказу, і купається, щоб зцілитися, в крові щойно вбитих дітей; похмуро поглядають селяни на жалюгідного блідого юнака, коли той повільно їде повз них на огирі, а придворні вже починають думати наперед і гуртуються навколо Катерини Медичі, королеви-матері, і Карла, спадкоємця трону. Такими млявими, кволими руками недовго можна напинати віжки влади; хлопчик уряди-годи малює жорстким, невправним письмом своє ім’я “François” під документами і декретами, але насправді керують замість нього Ґізи, родичі Марії Стюарт, а сам він бореться тільки за одне: якомога довше зберегти свою дрібку життя і сили.
Таке спільне перебування в кімнаті хворого, постійне піклування і догляд навряд чи можна назвати щасливим шлюбом, якщо він узагалі став справжнім шлюбом. Але ніщо не дає підстав і припускати, що ці обоє напівдітей не могли вживатися, бо навіть такий лихий і сповнений пліток двір, усі любовні зв’язки якого Брантом зобразив у своєму “Vie de dames galantes”, «Житті галантних дам», не знаходить жодного слова докору чи підозри для поведінки Марії Стюарт. Адже задовго до того, як державні міркування пов’язали Марію і Франциска перед вівтарем, вони здружилися, спільні дитячі ігри давно вже поєднали їх, і тому еротичний елемент навряд чи відігравав якусь суттєву роль у цих напівдітей; треба чекати ще роки, перше ніж у Марії Стюарт прокинеться здатність палко віддаватися, а Франциск, цей виснажений гарячкою хлопець, був би останнім, хто пробудив би цю здатність у стриманій, глибоко замкнутій у собі натурі. Звісно, відповідно до своєї співчутливої, люб’язної і зичливої вдачі Марія Стюарт найревніше дбала про чоловіка, бо, якщо не почуттям, то бодай розумом мала знати, що вся її могутність і влада залежать від віддиху та ударів серця бідолашного хирного хлопця і що, бережучи його життя, вона захищає власне щастя. Але в цьому періоді існування королівства взагалі не було місця для справжнього щастя: в країні вирувало гугенотське повстання, і після сумнозвісних заворушень у замку Амбуаз, які загрожували самій королівській парі, Марія Стюарт була змушена заплатити сумну данину обов’язкові володарки. Вона мусила бути присутньою під час страт бунтівників, мусила дивитись, – і цей момент глибоко закарбувався в її душі, можливо, згодом він спалахнув, немов магічне дзеркало, іншої, її власної миті, – як живих людей зі зв’язаними руками кладуть на колоду, як після замашного удару ката сокира з глухим, хрустким і деренчливим звуком рубає шию і голова, кривавлячи, котиться в пісок; цей образ був досить моторошний, щоб стерти блискучий образ коронування в Реймсі. А потім одна лиха звістка наздоганяла іншу: в червні 1560 року померла мати, Марія де Ґіз, що від ім’я Марії Стюарт правила в Шотландії, лишивши питомі володіння Стюартів у стані релігійних чвар і бунту, з війною на кордоні, з англійськими військами глибоко в країні, тож Марія Стюарт замість святкових уборів, про які по-дитячому мріяла, була змушена одягати жалобне вбрання. Музика, така люба серцю, повинна мовчати, немає вже танців. Але кістяна рука знову стукає в серце та дім. Франциск II день у день слабшає, отруєна кров у його жилах неспокійно б’ється на скронях і шумить у вухах. Він уже не може ходити, не здатний їздити верхи, і його лише в ліжку переносять із місця на місце. Нарешті проривається гнояк у його вусі, лікарі нічим не можуть зарадити, і 6 грудня 1560 року страждання бідолашного хлопчика скінчилися.
Знову повторюється – трагічний символ – сцена між двома жінками, Катериною Медичі і Марією Стюарт, коло ліжка вмирущого. Тільки-но Франциск II зітхнув востаннє, Марія Стюарт, бо ж вона вже не королева Франції, поступається в дверях Катерині Медичі, молодша королівська вдова має пускати попереду старшу. Вона вже не перша жінка держави, а знову лише друга; за один рік мрія скінчилася, Марія Стюарт уже не королева Франції, а лише та, якою була від першої миті й лишиться до останньої: королева Шотландії.
Згідно з церемоніалом французького двору найсуворіша жалоба вдови короля триває сорок днів. Протягом цього нещадного життя взаперті вдова ні на мить не може покидати своїх покоїв, перші два тижні ніхто, крім нового короля і її найближчих родичів, не має права провідувати її в штучному склепі, в затемненій кімнаті, освітленій тільки свічками. Але, на відміну від жінок із простолюду, королівська вдова не вдягається в ті дні в похмурі чорні убори, в завжди доречний колір жалоби, бо тільки їй одній личить “deuil blanc”, «біла жалоба». Білий чепчик над блідим обличчям, білий парчевий одяг, білі туфлі, панчохи, лише темніє флер над тим дивним світінням – такою ходить Марія Стюарт у ті дні, такою зображує її Жане на своєму відомому портреті, такою описує її Ронсар у своєму вірші:
І справді, навряд чи на якійсь іншій картині симпатичність і лагідність цього юного обличчя відтворені з більшою переконливістю, ніж на тому портреті, бо поважна задума оповила спокоєм жваві за інших обставин очі й надала ще більшої ясності однорідній, чистій блідості шкіри, де не видно ніяких прикрас; у жалобі ми відчуваємо шляхетне й королівське, притаманне людській натурі Марії Стюарт, набагато виразніше, ніж на давніших картинах, які зображували її, надміру рясно прикрашену самоцвітами і всіма регаліями влади, серед розкоші та пишноти монаршої гідності.
Цей шляхетний смуток промовляє й у строфах, які вона сама в ті дні присвячує як погребовий плач померлому чоловікові. Ці вірші цілком гідні її наставника і вчителя Ронсара. Навіть якби цей тихий жалобний плач не був написаний королівською рукою, він промовляв би до серця завдяки простому тонові своєї щирості. Адже овдовіла дружина аж ніяк не вихваляється палкою любов’ю до небіжчика, – Марія Стюарт ніколи не брехала в поезії, завжди тільки в політиці, – а дає висловитися чуттю, що вона покинута й розгублена: