Біля жінок горів світильник. Одна з них, що сиділа коло стовпа, боком до Ґендзі, відразу привернула до себе його увагу, бо в ній він упізнав свою обраницю.[68] На ній була темно-пурпурова спідня одежа з візерунчастого шовку, а поверх неї іще щось. Продовгаста голівка, невисокий зріст – загалом нічого особливого, що впадало б у вічі. Вона старалась, щоб гостя навпроти не бачила її обличчя і тонких-тонких рук, що ховалися в рукавах.
Друга сиділа обличчям на схід і вся була як на долоні. Одягнена була недбало: на спідній одежі з тонкої білої тканини абияк накинула бузкову верхню одежу, груди відкрила майже до пояса – до червоних шнурків хакама. Жінка вражала яскравою красою: білим, з округло-пишними формами тілом, високим зростом, виразним овалом обличчя і чола, чарівними очима й ротом. На її плечі спадало не надто довге, але надзвичайно густе волосся, що робило її зовнішність майже бездоганною. «Далебі, батько може пишатися, що іншої такої красуні на світі немає», – думав Ґендзі, задивившись на неї, і раптом відчув, що їй не завадила б деяка врівноваженість.
А от кмітливості їй не бракувало, бо зуміла спритно розмістити свої шашки в позиції «даме»[69] й зраділа. Тим часом дружина Ійо-но суке спокійно заперечила: «Стривайте, там начебто нічия. Ось подивіться: склалася позиція “ко”[70]».
«Е ні, цього разу програла я! Подивімося, що там у кутках, – сказала гостя і, загинаючи пальці, почала рахувати: «Десять, двадцять, тридцять, сорок…» Здавалось, що зуміла б порахувати навіть купальні в провінції Ійо.[71] Шкода тільки, що була трохи неврівноваженою.
Хоча дружина Ійо-но суке, з надзвичайною сором’язливістю прикриваючись рукавом, не показувала свого обличчя, Ґендзі, пильно вдивившись, таки розгледів її профіль. Повіки її очей трохи припухли, лінія носа нечітко окреслена, шкіра на ньому зблякла й постаріла. Загалом вона була негарною, але, зодягнена з тонким смаком, приваблювала до себе більше, ніж красуня навпроти, яка, однак, зачаровувала жвавістю вдачі й упевненістю в собі – вона поводилася вільно, сміялась і жартувала. «От легковажна особа!» – подумав було Ґендзі, але сам, схильний до зальотів, не міг відірвати від неї погляду. Жінки, з якими він досі зустрічався, не поводилися вільно, а трималися вкрай церемонно й сором’язливо приховували своє обличчя. Тож цього разу, вперше підглядаючи за настільки вільною, природною поведінкою жінок, які ні про що не здогадувалися, він не міг на них вдосталь надивитися, але почулася хода Коґімі, й Ґендзі тихенько відступив до виходу на галерею.
«У сестри несподівана гостя… – сказав винувато Коґімі. – Я не міг навіть підійти до неї». – «То що, мені й цієї ночі повертатися додому ні з чим?! Жах! – обурився Ґендзі. – Просто нестерпно!» – «Та ні, якщо гостя піде, я щось придумаю», – пообіцяв хлопець.
«Схоже, що йому вдасться схилити сестру до мене, – думав Ґендзі. – Бо хоча він іще дитина, але впевнений, що може розгадати наміри людей і суть справи».
Ґендзі почув шелест шовкової одежі – мабуть, гра закінчилася і жінки розходилися по кімнатах. «Де ж молодий пан? Зачиняю двері!» – сказав хтось, і почувся стукіт.
«Схоже, всі вже лягли. Піди й щось придумай», – сказав Ґендзі. Хлопець знав, що його сестра надто порядна, щоб піддатися намові, а тому без домовленості з нею вирішив: «Як тільки всі вляжуться, впущу його».
«Молодша сестра Кії-но камі також тут? Я хотів би крадькома глянути на неї», – попросив Ґендзі, але Коґімі відповів: «На жаль, це неможливо. Бо там, крім ґратчастих дверей, є ще пересувна завіса». «Так, але все-таки… Жаль тільки, що я не сказав йому, що вже бачив її», – винувато думав Ґендзі й лише нетерпляче зітхав: «Хоч би скоріше настала ніч!» Цього разу Коґімі зайшов у будинок, постукавши в бічні двері. Там уже всі затихли й лягли спати. «Влаштуюся на ніч біля входу. Обдувай мене, вітерцю!» – сказав Коґімі й, розстеливши рогожу, ліг.
Усі жінки, напевне, розмістилися у східних покоях. Дівчинка-служниця, що відчинила йому двері, пройшла туди ж спочивати, а Коґімі якийсь час вдавав, що спить, а потім, загородивши світло ширмою, у напівтемряві потихеньку впустив Ґендзі.
«Чого можна сподіватися? Це ж просто нахабство…» – думав той, ступаючи несміливо, але покірно вслід за своїм поводирем. Піднявши нижній край завіси перед входом у головні покої, він спробував прослизнути туди потай, але серед нічної тиші його видав виразний шелест м’якої одежі.
«Яка я щаслива, що він нарешті забув мене!» – думала тим часом дружина Ійо-но суке, але, на жаль, останнім часом її переслідував спогад про той колишній начебто сон, тож серед дня вона часом упадала в сумні роздуми, а вночі раптом прокидалась і тяжко зітхала, хоч і весна ще не настала. «Сьогодні і я тут ляжу», – повідомила гостя, жваво розмовляючи, прилягла поруч і швидко заснула – видно, ніщо її не турбувало. Раптом дружина Ійо-но суке відчула, що в повітрі розливаються приємні пахощі. Піднявши голову, крізь прорізи переносної завіси вона помітила в темряві виразні обриси людської постаті. Не тямлячись від страху, вона поволі встала й, накинувши на плечі шовкову спідню одежу, вислизнула з кімнати. Зайшовши до покою і помітивши, що жінка сама, Ґендзі полегшено зітхнув. Дві служниці розташувалися нижче, біля галереї. Відкинувши покривало, він прослизнув до неї і несподівано помітив, що вона більша, ніж минулого разу. Те, що жінка спала міцно, також здалося йому підозрілим. Коли Ґендзі зрозумів, в яку халепу потрапив, то подумав: «Прокинувшись, жінка вважатиме мене зухвальцем, якщо дізнається, що я переплутав її з кимось. Однак так само нерозумно й марно думати про свою обраницю, яка, видно, від мене втекла». І тоді в ньому перемогла ганебна легковажність: «Ну що ж, якщо це та красуня, яку я бачив біля світильника, то…»
Коли дівчина нарешті прокинулася, то, вражена несподіванкою, не встигла нічого подумати й приготуватися до опору. Однак у такому віці, коли рідко хто розуміється на життєвих справах, вона виявилася по-сучасному досвідченою і не втратила голови. Ґендзі вирішив не відкривати їй свого імені, розуміючи, що згодом обставини, що призвели до їхньої зустрічі, викличуть у неї підозру. Ніщо йому не загрожувало, але от ту жорстокосерду, яка понад усе боялася розголосу, він пожалів, а тому дівчину з усіх сил переконував, що кожного разу зупинявся в цьому домі лише для того, щоб зустрітися з нею. Якби на її місці була жінка догадлива, досвідчена, то відразу б усе збагнула, але юна дівчина, попри свою розвиненість, не засумнівалася в його словах.
Вона не була погана собою, але Ґендзі не мав підстав забувати про ту, жорстоку. «Вона десь заховалась і насміхається з мене, як з дурня. Такої впертої особи світ не бачив!» – нарікав Ґендзі, але все одно його думки незмінно вирували навколо неї. Однак він не переставав клястися у вірності й простодушній юній дівчині, яка йому також сподобалася.
«Ще в давнину люди казали: «Таємне кохання міцніше від явного». Тож полюбіть мене так, як я вас. Моє становище змушує мене до стриманості, і я не можу віддаватися сердечним поривам. Та, боюсь, і ваші родичі не схвалять нашого зв’язку. Але не забувайте й чекайте на мене», – переконував Ґендзі.
«Але ж я не зможу з вами листуватися, бо осоромлюся, якщо люди про все дізнаються», – простодушно зізналася вона.
«Взагалі-то краще, щоб ніхто нічого не знав. А листи переноситиме мій юний помічник. Поводьтеся так, ніби нічого не сталося», – сказав Ґендзі й, підхопивши верхню одежу, яку, напевне, скинула та, безсердечна, вийшов.
Коли Ґендзі взявся будити K°ґімі, що лежав поблизу, той притьмом схопився на ноги – мабуть, спав неспокійно. А як тільки він тихенько відчинив двері, то пролунав сердитий голос старої служниці: «Гей, хто там?» – «Я!» – зніяковіло відповів Коґімі. «А чого це ви розгулюєте серед ночі?» – і стара послужливо виглянула назовні. «Та ні, не розгулюю. Просто вийшов ненадовго», – відповів сердито Коґімі, виштовхуючи Ґендзі назовні, але стара, раптом помітивши людську постать у світанковому сяйві місяця, запитала: «А хто це з вами? Часом не Мімбу? Бо такого зросту нема ні в кого…»
Із служниці Мімбу часто насміхалися через її високий зріст. Подумавши, що Коґімі вийшов саме з нею, стара сказала: «Скоро, зовсім скоро, і ви зрівняєтеся з нею своїм зростом», – і також вийшла за двері.
Опинившись у скрутному становищі, Ґендзі ж бо не міг заштовхати стару в будинок, а тому, відступивши до входу на перехідну галерею, став там так, щоб місячне сяйво не падало йому на обличчя. Наблизившись до нього, стара сказала: «І ви сьогодні ввечері побували в нашої пані? А у мене вже з передучора нестерпно болить живіт, тож я хотіла переночувати в нижчих покоях, але пані покликала мене до себе – мовляв, у будинку надто мало людей. От я звечора сюди й перейшла, хоча біль замучив», – поскаржилась вона й, не чекаючи відповіді, скрикнула: «Ой, знову живіт!.. Поговоримо пізніше…» Нарешті Ґендзі мав нагоду піти звідти. Лише тепер він, напевне, зрозумів, наскільки небезпечними є його легковажні пригоди.
Посадивши K°ґімі ззаду в карету, Ґендзі вирушив у свою садибу на Другій лінії. Розповідаючи хлопцеві про події минулої ночі, він зневажливо бурчав: «А все-таки ти зовсім ще малий», – і гнівно ляскав пальцями. Жаліючи його, Коґімі навіть не посмів виправдовуватися.
«Твоя сестра так мене ненавидить, що я сам став собі осоружним. Чого вона сторониться мене й не відповідає люб’язно на мій лист? Звичайно, мені далеко до Ійо-но суке, але все-таки…» – ображено казав Ґендзі, однак, лягаючи спати, спочатку накрився її одежею, а поверх неї своєю. Коґімі поклав поруч, щоб вилити на нього своє невдоволення й поговорити.
«Ти дуже милий, але твоя спорідненість з цією безсердечною особою не сприятиме нашій дружбі», – сказав Ґендзі суворим тоном, і Коґімі геть-чисто занепав духом.
Якийсь час Ґендзі лежав, але не міг заснути. Потім, звелівши принести туш, узявся писати не листа, а скоріше вправу з каліграфії…
так написав він, а Коґімі сховав аркуш паперу за пазуху й поніс сестрі.
«А та, друга, про що вона думає?» – жалів Ґендзі, але, добре поміркувавши, вирішив не посилати їй доречного в такому випадку листа. Тонку ж одежу, що зберегла пахощі любої йому особи, поклав біля себе і раз у раз милувався нею.
Коли K°ґімі повернувся додому, сестра вже чекала на нього, щоб прочитати йому сувору нотацію: «З ганебної вчорашньої історії я все-таки виплуталась і втекла, але ж позбутися того, що подумають люди, неможливо. Просто жах!.. А яку думку матиме про тебе твій пан, який побачив твій чисто дитячий розум?» – соромила вона брата. Відчуваючи нестерпні докори з обох боків, Коґімі все-таки витягнув з-за пазухи складений аркуш паперу. А сестра, незважаючи на обурення, взяла його і стала читати. «Напевне, ця шкаралупка цикади просякла сіллю, як одежа рибачки з Ісе»,[72] – думала вона й не могла заспокоїтися.
А пані Західних покоїв,[73] вкрай розгублена, повернулася до себе. Ніхто з прислуги нічого не знав про те, що сталося, а вона, крадькома зітхаючи, щоразу завмирала, коли повз проходив Коґімі, але, на жаль, листа не приносив. Про обман вона не здогадалася, а тому, колись життєрадісна, ставала щораз сумнішою. А та, безсердечна, насилу зберігала спокій і, згадуючи начебто щиру прихильність Ґендзі до себе, думала: «От якби все це відбувалося тоді, коли я ще не була заміжня!» Та, на жаль, повернути минуле назад вона не могла й, не витримавши туги, написала на краю присланого листа:
Вечірнє лице
Головні персонажі:
Ґендзі, – 17 років
Пані з Шостої лінії – (наложниця-мати Рокудзьо), 24 роки, кохана Ґендзі
Дайні, – годувальниця Ґендзі
Кореміцу, – син годувальниці Дайні, прибічник Ґендзі
Монах Адзарі, – син годувальниці Дайні
Сьосьо, – дочка годувальниці Дайні
Уцусемі, – дружина Ійо-но суке
Ійо-но суке, – чоловік Уцусемі, батько Кії-но камі і Нокіба-но оґі
Коґімі, – брат Уцусемі
Аої, – 21 рік, дочка Лівого міністра, дружина Ґендзі
То-но цюдзьо, – син Лівого міністра, брат Аої, першої дружини Ґендзі
Юґао («Вечірнє лице»), – 19 років, кохана То-но цюдзьо, потім Ґендзі
Укон, – служниця Юґао
Куродо-но бен, – син Лівого міністра, молодший брат То-но цюдзьо та Аої
Імператор Кіріцубо, – батько Ґендзі
Лівий міністр, – тесть Ґендзі
У той час, коли Ґендзі таємно відвідував одну особу з Шостої лінії,[74] одного разу по дорозі з палацу вирішив навідатися на П’ятій лінії до своєї годувальниці Дайні, яка, тяжко занедужавши, постриглася в монахині.
Опинившись у кареті перед замкненими ворітьми її дому, Ґендзі велів своїм супутникам покликати Кореміцу, її сина, а сам тим часом взявся оглядати убогу, безладно забудовану вулицю. Поруч з оселею годувальниці за новим кипарисовим парканом стояв невеликий будиночок. Кілька верхніх половинок ґратчастих вікон на ньому було піднято, й крізь білясті, наче прохолодні, бамбукові завіси видніли привабливі жіночі голівки, що визирали надвір. Стежачи за їхнім безперервним рухом, Ґендзі мимоволі зробив висновок, що жінки дуже високі на зріст. «Цікаво, хто ж там зібрався?» – дивувався він.
Приїхавши в дуже скромній кареті й навіть без передового ескорту, Ґендзі був упевнений, що ніхто його тут не впізнає, а тому крадькома визирнув з карети. Ворота до будиночку були підняті, як віконниці, й перед Ґендзі відкрилося настільки тісне і бідне житло, що йому стало сумно. «Який мені притулок…»[75] – подумав він. А втім, і дорогоцінний палац не кращий. Штахети зручно обвивала якась яскраво-зелена повзуча рослина, з якої, гордовито всміхаючись, визирали білі квіти. «Спитав би я, якби спитати міг…»[76] – мимоволі вирвалося у Ґендзі, й один з його супутників, шанобливо схилившись, відповів:
«Цю білу пишну квітку називають «вечірнє лице».[77] З таким, як у людей, іменем, а зацвіла на зовсім непривабливій огорожі».
Поглядаючи на навколишні справді маленькі будиночки, розташовані безладно тут і там, з перехнябленими стінами і зотлілими стріхами, по яких повзли такі ж квіти, Ґендзі сказав: «Яка жалюгідна доля випала цим квітам! Зірвіть мені одну». Хтось із супутників зайшов за підняті ворота й зірвав квітку. І саме тоді з простих, але зручних пересувних дверей вийшла чарівна дівчина-служниця у довгих хакама з жовтого шовку-сирцю поманила його, простягнула напахчене біле віяло і сказала:
«Будь ласка, віднесіть її на віялі. Стебло в неї, здається, не дуже гарне».
Саме в цю мить з’явився Кореміцу, щоб відкрити ворота материного двору, і взяв квітку для Ґендзі.
«От біда, забув ключі! Вибачте, що спізнився. Щоправда, ніхто з місцевих вас не впізнає, але змусити вас чекати на цій брудній вулиці…» – виправдовувався він.
Карету затягли у двір, і Ґендзі зійшов на землю. Біля постелі хворої зібралися: старший брат Кореміцу, монах Адзарі,[78] зять – Мікава-но камі й дочка. Всі вони радо, уклінно, зустріли прихід високого гостя. Навіть хвора підвелася на постелі.
«Ні, я зовсім не дорожу життям, але досі не могла розлучитися з цим світом лише тому, що в такому разі, ставши монахинею, не була б, як от зараз, з вами й не відчувала б на собі вашого доброго погляду, а тому й зволікала. Однак тепер, коли я прийняла священний сан, хвороба відступила, а ви вшанували мене своїми відвідинами, зі спокійною душею чекатиму, коли зійде на мене світло будди Аміди[79]», – сказала вона і, знесилена, заплакала.
«Останнім часом я не переставав журитися тим, що ваше здоров’я не поліпшується. Я з жалем дізнався про ваше зречення світу. Але все ж таки живіть довго, щоб побачити, якого високого становища я досягну. Після того ви безперешкодно відродитеся на верхньому, дев’ятому, колі Чистої землі. Кажуть, що негоже йти з цього світу, коли хоч щось прив’язує до нього», – сказав Ґендзі, пустивши сльозу.
Будь-яка годувальниця вважає свого вихованця, навіть найнікчемнішого, надзвичайно розумним. Тим паче годувальниця Ґендзі, яка вважала для себе високою честю, що мала право прислуговувати йому, а тому від зворушення плакала. Її діти, штовхаючи одне одного ліктями, несхвально переглядалися – мовляв, заплаканим обличчям їхня мати хоче показати, як їй важко розлучатися зі світом, від якого відреклася. А Ґендзі, глибоко схвильований, сказав: