«А чи не перебратися нам кудись у затишне місце й спокійно поговорити?» – запропонував Ґендзі. «Все це дивно! Ваші слова приємні, але поведінка не така, як заведено у світі. Мені аж страшно!» – відповіла вона по-дитячому наївно. «Справді, – сказав Ґендзі, всміхаючись. – То хто ж з нас стане лисицею-перевертнем? Просто піддайтеся моїм чарам», – лагідно вмовляв він, і жінка послухалась його – мовляв, нехай так і буде.
«О, яка вона дивовижна особа! Із щирою душею готова виконати будь-яке незвичне, навіть безглузде, моє бажання», – думав Ґендзі й згадав про підозрілу «гвоздику», яку описав То-но цюдзьо тієї дощової ночі, але, розуміючи, що вона мала причину таїтися, не смів її розпитувати. Оскільки не було ознак, що вона може образитися і раптом кудись поїхати, то Ґендзі навіть подумав: «Якби я став рідше її відвідувати, то, можливо, вона змінилася б. А якби знайшов собі нове захоплення, то вона мене ще більше покохала б».
П’ятнадцятої ночі восьмого місяця яскраве місячне сяйво, просочуючись крізь щілини дерев’яної покрівлі, заливало весь дім, а тому незвичайна оселя здавалася Ґендзі ще дивовижнішою. А коли настав досвіток, у сусідньому будинку прокинулися люди й почулися грубі чоловічі голоси: «Ну й холоднеча!» – «А нинішнього року справи будуть геть кепські! Їздити торгувати у провінцію також безглуздо… Жодної надії. Гей, сусіде, ти чуєш?» Такі-от фрази долинали до Ґендзі.
Коли люди вставали до своєї буденної роботи й раз у раз було чути шум та їхні голоси, то жінка почувалася ніяково. Будь-яка самовпевнена, звикла до розкошів особа в такій оселі провалилася б крізь землю від сорому. А от жінка мала таку спокійну вдачу, що не дуже переймалася ні житейськими прикрощами, ні неприємностями, ні відчуттям незручності. Поводилася з такою наївною гідністю, що здавалось, ніби не чула безцеремонної галасливості сусідів, а тому справляла на Ґендзі враження більш приємної людини, ніж якби червоніла від сорому.
Стукотіння ступи, голосніше за страшний гуркіт бога Грому, лунало біля самого узголів’я. «Що за набридливі звуки!» – подумав Ґендзі, але не здогадувався, звідки вони взялися. Знав лише, що вони дивні й дражливі. А було їх безліч. З усіх боків долинав приглушений гул рублів, якими викачували грубий полотняний одяг, по небу з гучними криками летіли дикі гуси – все це разом було важко стерпіти. Вони лежали біля виходу на галерею. Ґендзі відсунув дверцята, й обоє виглянули назовні: у крихітному садку ріс благородний китайський бамбук, і роса на листках блищала так само, як у садибі вельможі. Безладне дзижчання комах у вухах Ґендзі, звиклого до «стрекотіння цвіркуна під стіною»,[87] справляло на нього незвичне враження. Його почуття було настільки глибоким, що він мирився з усіма цими незручностями.
Жінка у скромній м’якій світло-фіалковій одежі поверх білого авасе[88] була привабливо-тендітною і хоча нічим особливим не вражала, своїми плавними рухами й манерою говорити його вкрай зворушувала. «От якби вона була трохи сміливішою…» – подумав Ґендзі й так захотів побути з нею у сприятливіших обставинах, що запропонував: «А що, як ми спокійно проведемо ніч до світанку десь поблизу, в затишному місці? Бо лишатися тут нестерпно». – «Чому так несподівано?» – спокійно запитала вона.
Ґендзі присягався їй у вірності не тільки в цьому, але і в прийдешньому житті, а вона, як не дивно, вірила йому, бо, здавалось, не мала досвіду спілкування з чоловіками. Не звертаючи уваги на те, що можуть про них подумати, він викликав Укон й через неї передав своїм супутникам привести карету. Її служниці, переконавшись у щирості намірів Ґендзі, хоч і з певним острахом, але таки довірилися йому.
Наближався світанок. Ще півні не співали, лише було чути, як якийсь старий, молячись, бився головою об підлогу. Схоже, що кожен його рух давався йому через силу, і Ґендзі мимоволі поспівчував йому: «У житті, як вранішня роса, скороминущому чого він, молячись, жадає?» Мабуть, готувався до прощі на священну гору Мітаке,[89] промовляючи:
«Прислухайтеся! Адже він думає не лише про це життя, – сказав Ґендзі зворушено й додав:
Історія з клятвою в Палаці Довголіття[90] мала сумний кінець, тому Ґендзі звернув свої думки до прийдешнього світу будди Міроку, а не обіцяв коханій, що вони «в наступному житті в небі літатимуть нерозлучною парою». Нова обіцянка про вірність до настільки далекого майбутнього була справді безмежною.
склала вона вірш такого змісту, видно, без надії на майбутнє.
Місяць завмер над самим краєм гір, а жінка все вагалася: їхати чи не їхати бозна-куди. Поки Ґендзі умовляв її, місяць раптом зник за хмарою, а небо посвітлішало й стало прекраснішим. «Вирушаймо, поки зовсім не розвидніло», – сказав він і, як завжди, поспішно вийшов з дому. Легко підняв жінку й посадив у карету, туди сіла також Укон.
Прибувши до якоїсь садиби, розташованої неподалік, й очікуючи сторожа, вони бачили перед собою занедбані ворота, оброслі папороттю, й неймовірно густу тінь дерев у саду. Навколо плив щільний туман, листя взялося росою, і, навіть піднімаючи завісу в кареті, Ґендзі замочив рукава. «Ще ніколи я такого не зазнавав. Усе не так-то просто…
А з вами таке траплялося?» – запитав Ґендзі, й жінка сором’язливо відповіла:
На її обличчі проглядав страх і розгубленість. «Мабуть, через те, що звикла до багатолюдної оселі», – подумав Ґендзі з цікавістю.
За наказом Ґендзі карету затягли у двір і, сперши голоблями на поруччя, залишили стояти, а тим часом взялися готувати для гостей західний флігель. Укон, радісно збуджена, потай згадувала давні часи.[91] Поглядаючи на сторожа, який з усіх сил намагався вдовольнити гостей, вона здогадалася, що йдеться про високу особу.
Коли навколишній світ почав набирати звичних обрисів, гості зійшли з карети. Покої виявилися охайно прибраними – дарма що готувалися поспіхом.
«Не годиться панові бути без слуг», – сказав сторож, добре знайомий молодий доглядач, який прислуговував Ґендзі також у садибі Лівого міністра. Увійшовши в покої, він запропонував: «Може, покликати кого-небудь, як годиться?» Але Ґендзі відразу перебив його: «Я навмисне вибрав собі сховок, куди ніхто не прийде. Тож і ти збережи цю таємницю при собі».
Сторож поспішно приніс сніданок, але не було кому обслужити Ґендзі. Під час такого незвичного нічлігу поза домом Ґендзі не залишалося нічого іншого, як безперестанку присягатися у вірності – «навіть якщо текти навіки перестане річка Окінаґа».[92] Сонце вже підбилося високо, коли Ґендзі встав і власноруч підняв ґратчасте вікно. Перед ним відкрився до самої глибини занедбаний, безлюдний сад з купкою непривабливих старих дерев. До самого будинку підступали буйні трави – геть-чисто як «поля осінні»,[93] а ставок заріс водоростями. Що й казати, сумна місцина. Щоправда, в окремій від головного будинку оселі начебто хтось жив, але вона була далеко звідси.
«Яка моторошна картина! Але не бійтеся, ні демони, ні злі духи мене не чіпатимуть», – сказав Ґендзі. Жінка почувалася ображеною через те, що він і досі приховував своє обличчя. «Справді, не годиться ставити тепер між нами перепону», – подумав він і, знімаючи маску, сказав:
«Ну, то як блищить роса?» – запитав він, а вона, глянувши скоса, ледь чутно відповіла:
«Чудово!» – оцінив Ґендзі. Тим часом вона подумала, що справді немає на світі такої відвертої і щирої людини, як він. А ще більше вражала його краса на тлі похмурої місцини.
«Я стільки натерпівся від вашої невтомної скритності, що вирішив не відкриватися вам. Назвіть хоч тепер своє ім’я! Ваша мовчанка мене лякає», – сказав Ґендзі, й жінка відповіла: «На жаль, я «дитина рибалки»[94]…» Така ухильна відповідь вельми йому сподобалася.
«Що ж, мабуть, я в усьому винен», – сказав він. Ось так за їхньою розмовою, сповненою докорів і пристрасті, минув день до вечора.
Розшукавши їх, прийшов із солодощами та фруктами Кореміцу. Однак, соромлячись докорів Укон, у покої ступати не відважився. Вражений тим, що Ґендзі зайшов так далеко у своєму захопленні, він зробив висновок, що вона того варта, й навіть пошкодував власної великодушності – мовляв, поступився нею, адже міг був сам зблизитися з цією жінкою.
Милуючись неймовірно тихим вечірнім небом, Ґендзі здогадався, що жінку лякає темрява внутрішніх покоїв, а тому підняв завіси і приліг поруч з нею біля виходу на галерею. Вони поглядали на обличчя одне одного, освітлені призахідним сонцем, і вона, попри зловісні передчуття, забула про свої прикрощі, стала трохи спокійнішою, а тому привабливішою. Цілий день вона горнулася до Ґендзі й, іноді по-дитячому здригаючись від страху, викликала співчуття. Він поспішив опустити ґратчасті вікна й велів запалити світильники. «Прикро, що навіть тепер, коли ми порозумілися, свою душу ви все одно мені не відкрили», – скаржився він.
«Напевне, у палаці, помітили, що мене немає. Цікаво, де мене шукатимуть? – думав він. А ще його непокоїло інше: «Яке ж у мене дивне серце! А як страждає господиня садиби на Шостій лінії? Її нарікання тяжко вислуховувати, але вони справедливі». Дивлячись з любов’ю на обличчя жінки, довірливо звернене до нього, Ґендзі мимоволі порівняв її з тією, далекою: «Якби ж то пристрасть тієї не була такою надмірною, що іноді не хочеться з нею навіть зустрічатися…»
Коли ніч наближалася до кінця й Ґендзі нарешті трошки задрімав, раптом у головах з’явилася вродлива жіноча постать.
«Ви забули про мене, яку колись любили, а привезли сюди оцю нікчемну особу, щоб обдарувати її своїм коханням. Яке страшне розчарування!» – почув він і побачив, як ця дивна жінка торгає його кохану. Злякавшись нападу злого духа, Ґендзі прокинувся, коли світильник уже погас. Охоплений страхом, Ґендзі вийняв меч і, поклавши його в головах, покликав Укон. Вона прийшла, також перелякана.
«Розбудіть сторожів на галереї і скажіть їм принести смолоскип!» – розпорядився Ґендзі.
«Як же я піду? Там темно», – злякалася Укон.
«Ви просто як мала дитина!» – засміявся Ґендзі і плеснув у долоні. Йому відповіло тільки моторошне відлуння. Ніхто його не почув і не прийшов. Кохана тремтіла всім тілом, а він відчайдушно думав, що ж робити. Жінка обливалася потом і, здавалось, от-от знепритомніє.
«Вона така боязка, – сказала Укон. – Тож я й не уявляю, як вона страждає!»
«Така тендітна, – подумав Ґендзі, – навіть удень все поглядала приречено на небо… Бідолаха…»
«Піду сам будити людей. Нестерпно слухати цю моторошну луну, коли плещу в долоні. Побудьте хвильку тут, поруч з нею», – сказав Ґендзі і, посадивши Укон біля постелі, попрямував до західних бічних дверей, за якими побачив, що на галереї немає світла. Там гуляв вітер, а нечисленна варта спала. Та й було їх там усього троє: син сторожа, що був довіреним молодим слугою Ґендзі, хлопчик-придворний і той самий охоронець, який колись передав йому квітку «вечірнє лице». Ґендзі гукнув, і один з них, піднявшись, підійшов до нього.
«Принеси смолоскипи. Людям накажи безперервно деренчати тятивою лука й голосно кричати. Хіба можна спокійно спати в такому безлюдному місці? А пан Кореміцу сюди приходив?»
«Приходив, але пішов, сказав, що наказів не отримав і прийде сюди вдосвіта». Юнак, до якого звернувся Ґендзі, вартовий Водоспаду,[95] вміло брязкаючи тятивою і гучно викрикуючи: «Обережно, вогонь! Обережно!» – попрямував до покоїв сторожа. Ґендзі мимоволі згадався палац: «Там саме тепер минув час переклички вартових, і настала черга вартового Водоспаду». Судячи з усього, було не дуже пізно.
Повернувшись у покій, Ґендзі побачив, що жінка лежала в тій самій позі, як і перед тим, а Укон припала обличчям до підлоги біля неї.
«Що це таке? Ви що, зі страху збожеволіли? Звичайно, у таких диких місцях лисиці та інші істоти можуть налякати людину, але при мені вам нема чого боятися», – сказав Ґендзі, піднімаючи служницю.
«Мені раптом стало погано, і я впала ниць. А моя господиня, мабуть, почувається зовсім зле».
«Це правда, але що з нею?!» – вигукнувши, Ґендзі схилився над жінкою – вона не дихала. Він торсав її, а її тіло, покірно піддаючись його рукам, не подавало ознак життя, і Ґендзі мимоволі примирився: «Видно, якийсь злий дух забрав її юну душу». Вартовий Водоспаду приніс смолоскип. Укон не могла рухатися, тому Ґендзі, присунувши найближчу ширму до жінки, сказав: «Несіть сюди». Почувши такий незвичайний наказ, слуга розгубився, не сміючи наблизитись і навіть поріг переступити. «Ближче, ще ближче, без церемоній», – квапив його Ґендзі, а коли смолоскип освітив постіль, то в головах з’явилася жіноча постать, побачена уві сні, яка, мигнувши невиразною тінню, вмить зникла. «Таке буває лише у старовинних повістях», – згадав Ґендзі, завмираючи від страху, але найбільше його тривожила думка: «Що сталося з жінкою?» Забувши про себе, він ліг поруч, тряс її, щоб привести до тями, але вона щораз холоднішала й невдовзі перестала дихати. Його охопив відчай. Поблизу не було надійної людини, яка могла б порадити йому, що робити. Звичайно, в такому випадку допоміг би монах, але… Хоча Ґендзі виявляв силу духу, але, побачивши, що його кохана покидає цей світ у такому молодому віці, розгубився. І, стискаючи її в обіймах, благав: «Прокиньтеся, прокиньтеся! Не завдавайте мені такого болю!» Але, на жаль, тіло її ставало все холоднішим і почало втрачати привабливість.
Укон, досі охоплена жахом, нарешті прийшла до тями й гучно заридала. Ґендзі мимоволі згадав історію про те, як одного міністра налякав злий дух у Південній палаті,[96] й узявши себе в руки всупереч власному розпачливому стану, дорікнув Укон: «Ні, все-таки вона не помре! А ваші нічні ридання просто нестерпні! Замовкніть!» Покликавши сина сторожа, Ґендзі сказав: «Мабуть, злий дух напав на нещасну, якщо вона так страждає. Вели гінцеві негайно привести пана Кореміцу. А якщо зустріне його брата, монаха Адзарі, то нехай і його запросить сюди. Але накажи говорити тихо, щоб не почула їхня мати, монахиня, бо вона ніколи не схвалювала моїх походеньок». Важким тягарем лягала на його душу думка про те, що він довів жінку до смерті у такому моторошному місці.
Здається, минула північ. Подужчав вітер, буйніше зашуміли сосни, хрипливо закричав невідомий птах. «Може, це сова?» – мимоволі подумав Ґендзі. В його голові вирували тисячі думок, а навколо панувало безголосся й моторошне безлюддя. «І навіщо я вибрав таку глуху оселю?» – каявся він розпачливо.
Укон, нічого не тямлячи, трималася його й тремтіла так, наче от-от мала померти. Стривожений тим, що і з нею може щось статися, Ґендзі міцно притискав її до себе. Лише він зберігав розум, але нічого не міг придумати. Вогонь тьмяно мерехтів, і над ширмою, що відділяла головні покої, то тут, то там тремтіли сірі тіні. Було чути, як скрипіла підлога, і здавалось, ніби хтось наближається. «От би швидше прийшов Кореміцу!» – думав Ґендзі. Та оскільки ніхто не знав, де він перебуває, то його шукали до самого ранку, коли, здавалося, минула тисяча ночей. Коли нарешті десь далеко заспівав півень, Ґендзі подумав: «Що у попередньому житті спричинилося до такого нещастя, яке загрожує і моєму життю? Може, це відплата за мою легковажну й негідну поведінку, що стане назавжди приводом для поговорів. Хоч би як я крився, від людей нічого не приховаю: невдовзі чутка про це дійде до Його Величності, у столиці почнуть злословити, і я стану посміховиськом для зіпсованих молодиків. Врешті-решт я зганьблю своє ім’я».
Нарешті прийшов Кореміцу. Зазвичай готовий будь-коли виконувати примхи свого пана, цієї ночі він цього не зробив і навіть на виклик з’явився запізно. І хоча Ґендзі це не сподобалося, він усе-таки велів йому зайти, але не мав сили відразу розповісти про те, що сталося. Почувши про прибуття Кореміцу, Укон згадала, з чого все почалося, і знову заридала. Ґендзі також не міг більше витримати. Досі лише він один володів собою і підтримував Укон, але як тільки прийшов Кореміцу, то, відчувши на душі полегшення, піддався смутку й довго-довго плакав.