– Вітя? – зраділа баба Тоня, відчинивши двері. – Заходь! Заходь! А я гадала, що ти виїхав!..
«Хіба ж вона «баба» Тоня?», – подумав Віктор. Справді, Тоні до бабусі було ще далеко. І вбиралася вона акуратно. Видко, стежить за собою. Молочарки довго зберігають молодість і гладку шкіру. Корисна для здоров’я професія, «їй же, мабуть, уже років шістдесят», – подумав Віктор.
– Їсти хочеш? – запитала баба Тоня. – Я саме бульйон зварила. Купила курку, а вона геть старою виявилася, лише на бульйон і годна…
Віктор кивнув.
Минаючи кухню, кинув оком у вітальню, де на серванті стояв портрет вічномолодого сина Тоні – Тольчика. Багато років тому він зірвався з дерева і розбився на смерть. Тоді навколо цих будинків росло багато старих дерев і на їхніх верхніх гілках вони, тодішні хлопчаки, будували халабуди. Знаходили гарне розгалуження, робили на ньому поміст і дивилися з висоти у двадцять метрів на дрібний світ дорослих будівників комунізму. Власне, вже тоді було зрозуміло, що комунізм люди будували кожний для себе. Було в цьому щось від таємного змагання: хто збудує більше комунізму в себе вдома. У кого в холодильнику надбано більше копченого лосося і «Радянського шампанського». Господи, адже то все було в минулому сторіччі!
Бульйон теж нагадав щось із далекого минулого. Навіть не щось, а просто минуле, добре домашнє дитинство. І тверда куряча ніжка, у якій в’язли зуби, і жовта осуга курячого жиру на плесі бульйонного озера.
– У мене ще холодний рис є, – сказала баба Тоня. – Усипати?
Віктор кивнув, і вона поклала йому в бульйон дві столові ложки вареного рису, що відразу потонув.
– Де ти тепер живеш? – спитала вона.
– Тут і живу, – відповів Віктор.
– Отже, здаєш квартиру? А я гадала – продав!..
Віктор замислився.
– Ні, там небога мого друга з дитиною мешкає…
– Авжеж, у неї такий симпатичний чоловік… високий… міліціонер, здається, чи військовий…
– Чоловік? Міліціонер? – здивувався Віктор. – Про чоловіка я нічого не знаю. – І він кинув через кухонне вікно трохи стривожений погляд на вікна своєї квартири в будинку навпроти.
– Від вас подзвонити можна? – запитав Віктор.
– Оно там телефон на холодильнику…
Віктор підвівся, набрав свій номер.
– Алло! – почувся в рурці лункий голос Соні.
– Соню? – Віктор усміхнувся в рурку.
– Дядько Миколо? – спитала Соня.
– Ні, дядько Вітя.
Запала павза, по якій голос Соні ще більше пожвавішав.
– Дядьку Вітю?! А ти де?
– Я в Києві. А ти?
– А я вдома… А Мишко з тобою?
– Ні, Мишка нема… Він десь тут, у Києві…
– Загубився?
– Атож, загубився, але я його знайду!
– Ти його обов’язково знайди й приведи додому! Бо тітка Ніна кішку принесла, а вона дряпається. А Мишко не дряпався!
– Так, – із сумом підтвердив Віктор. – Мишко не дряпався. А тітка Ніна вдома?
– Hi-і, вона по магазинах пішла. А ти прийдеш?
– Прийду, – пообіцяв Віктор. – Тільки трохи згодом… І напевно тоді, коли тітки Ніни й цього дядька Миколи не буде… Адже у вас тепер дядько Микола живе?
– Живе, – відповіла Соня. – Але він гарний, він мені рольцята купив. А вчора десь на два дні виїхав і обіцяв мені черепашки привезти…
– Цікаво, значить на море виїхав… Він і справді міліціонер?
– Ні, про чуже око… А насправді – якийсь вартовий, тільки не простий, а головний… Ой, тітка Ніна йде! Хочеш із нею поговорити?
– Ні, Сонечко, я потім подзвоню! – хутенько завершив розмову Віктор і поклав рурку на апарат.
Озирнувся на бабу Тоню. Вона й далі стояла біля плитки. Повернувся до столу, знову зиркнув на вікна.
– Якщо хочеш – можеш тут переночувати: туди, либонь, незручно, – мовила, озирнувшись, Тоня.
– Дякую… Я, бабо Тоню, сумку тут залишу… до завтра, а завтра зайду. Гаразд?
– Звичайно, заходь! – кивнула вона.
3
Треба було розрядитися. Віктор простував Хрещатиком порожнем, – лише ті ж два паспорти лежали, кожний у своїй кишені. А в кишені куртки глухо дзенькали жетони казино, що з’їздили з Віктором до Антарктиди й назад. Ідучи від баби Тоні, він витяг згорток із жетонами зі спортивної сумки. Витяг і впхнув у кишеню. Усе це відбулося якось автоматично, але зараз, коли він ішов Хрещатиком проти вечора – то впізнаючи його, то не впізнаючи, – присутність у кишені жетонів підкреслювала в його прогулянці елемент гри, елемент газарду. У внутрішній кишені куртки лежала важливіша штукерія – кредитна картка «Visa» від банкіра-полярника Брониковського. «Вісімдесят дев’ять дев’яносто сім», – повторив Віктор пінкод картки. Пам’ять поки не зраджувала. Поруч із карткою в конверті лежав лист банкіра до його дружини. Віктор навіть не поцікавився, чи є в нього діти? Потім довідається. Коли доїде до Москви, знайде її, передасть листа, переповість усе словами. Вона, мабуть, плакатиме… Але спершу треба знайти Мишка, знайти й перепросити. І, як удасться, виправити ситуацію. Може, незабаром полетить чергова експедиція на далекий холодний Південь нашого маленького глобусу?
– У миттєву безпрограшну лотерею не бажаєте зіграти? – продзеленчав поруч нахабнуватий голос.
Віктор спинився. Хлопець років двадцятьох у джинсах, картатій сорочці і піджаку наопаш посміхався і кивав головою вбік. Віктор озирнувся й побачив теплий гурт лохотронників біля розкладеного столика. Зауваживши поворот його голови, вони мерщій взялися до «гри».
– Дякую, я в безпрограшну не граю, – відповів Віктор. – Тим більше, що я й так завжди виграю!
– Це можна виправити, – сказав хлопець.
– Можна, але не треба, – Віктор усміхнувся до хлопця цілком привітно, обійшов його і рушив далі.
Дивно, що ця балачка Віктора підбадьорила. Згадалося, з яким фаталізмом він вигравав тоді в рулетку, яку втомлювали нескінченні виграші. Плужить дурням і новачкам. Новачком його вже не назвеш, а дурнем – ще можна. Але дурень – слово необразливе. Кожна людина – дурна, тільки одні дуріють перегодом і залюбки, а інші – цілком поважно і все життя.
Віктор спустився на Поділ, але тут на нього чекав неприємний сюрприз: винний бар «Бахус» зник. Натомість тепер виблискував модними вітринами магазин дорогого одягу. Перейшовши на інший бік Костянтинівської, Віктор спустився до пивниці й зрадів, побачивши, що й тут розливають вино. Склянка молдавського «Каберне» виявилася вельми вчасною. І час зупинився. Поруч пиячили вільні громадяни міста Києва, приходили та щезали червоні плями облич. А Віктор купавсь у винному теплі, ніби відігрівався за весь цей пережитий і не надто міцний антарктичний морозець. І в голові бринів дитячий голос, голос Соні, що розпитує про пінгвіна Мишка й скаржиться на дряпучу кішку.
У пивниці вікон не було. Світили жовті лампочки попід темною стелею і по-чужинецькому зеленів неоновий напис над барною стійкою: «Гайнекен». «Який у біса «гайнекен?» – подумав із посмішкою Віктор. – Це усе своє, рідне, вітчизняне, дешеве». І пиво, і вино, і горілка, що її деякі відвідувачі за старою радянською звичкою намагалися непомітно доливати в келихи з пивом – для зміцнення ефекту. Ефект дійсно був міцний. У кутку пивниці вже спав, хропучи, пожмаканий і водночас інтелігентний на вигляд чоловік. До нього підійшов інший, схилився. Віктор зацікавлено спостерігав, гадаючи, що зараз сплячого будуть виносити абощо. Але все виявилося простіше: у сонька на руці був годинник, а той, хто підійшов до нього, просто хотів довідатися час. Він підняв безвладну ліву руку, зсунув рукав піджака з зап’ястка і, вивчивши розташування годинникових стрілок, поклав руку на місце.
На третю склянку вина Вікторові забракло грошей. Він вийшов крутими сходинками з пивниці й розгледівся. Вулиця вбиралась у вечірні вогні, ніжне світло вітрин виливалося на тротуари. Якщо зараз завернути ліворуч і пройти метрів триста, він вийде на набережну Дніпра, і тоді річкове прохолодне повітря підбадьорить його.
Близько години він неквапно брів набережною до мосту «Метро». Повз гасали машини. А Віктор ішов і міркував про себе, про своє повернення. Той факт, що його місце в його власній квартирі зайняте, сприймався спокійно. Просто його дім уже не був його домом. Там виник якийсь інший світ, і, можливо, він не мав права втручатися в життя цього світу. Тільки Соня зараз здавалася йому ближчою, ніж тоді, перед від’їздом. Тільки вона ніби й залишалася нічиєю, тобто такою ж, як і він сам. Це споріднювало, але ще дужче споріднювало минуле. Споріднював покійний Мишко-непінгвін, обличчя якого вже витерлося з пам’яті Віктора. Але по-іншому Віктор його пам’ятав. Навіть голос його пам’ятав. І Соня – це все, що він залишив світові на згадку про себе. Та й не світові він її залишив, а йому, Вікторові…
Дійшовши до мосту, Віктор сів у метро і приїхав на «Лівобережну» Тепер ноги несли просто до казино «Джеф».
Тут нічогісінько не змінилося. Обличчя він не пам’ятав, а розташування готельного фойє, прохід за важкі запони, кабінка обміну жетонів – усі таке саме. Охоронцеві на вході до зали Віктор мовчки тицьнув пару жетонів, заздалегідь витягнутих із кулька в кишені.
Зупинився біля найближчої рулетки, зробив ставки, подивився на трьох підпилих хлопців, що теж розклали жетони по нумерованих квадратиках столу. По колу застрибала кулька. Молодий круп’є ліниво прищулився й стежив за нею. Для нього гра була нецікавою – він усім своїм виглядом ніби показував: «Ще не вечір! Постривайте. Ось годинки за три почнеться справжня гра!»
Віктор теж стежив за кулькою, і теж ліниво. Однак кулька зупинилася на «десятці», й Віктор зрозумів, що його жетони зараз перейдуть у власність столу. Здивований, він знову дістав жетони й зробив кілька ставок. І знову програв. Це його протверезило. Хлопці поруч теж програвали, але цілком спокійно, ніби саме для цього вони сюди й прийшли. А він нащо прийшов? Бо тут він провів свої останні дні й ночі в Києві. Але тоді він святкував майбутню смерть і тому вигравав, а нині? Смерть, схоже, залишилася в іншому, минулому житті. Там же, мабуть, залишилося й везіння.
Віктор зіграв ще кілька разів і знову без успіху. Навіть один із тих хлопців зненацька виграв десяток жетонів, а жетони Віктора круп’є рутинно згортав лопаточкою і зсипав у дірку, в безодню, куди йшло все програне. Той, кому все це згори падало, мав регулярно багатіти, з кожною грою.
«Ні, годі», – подумав Віктор і зупинив руку, що вже залізла до кишені, до кулька з жетонами. Він ступив крок назад. Постежив хвилин із десять за грою хлопців. Прийшла офіціантка з тацею: безкоштовне шампанське мало розрадити постійний неталан. Віктор випив шампанського й підійшов до будки обміну жетонів.
Спочатку зазирнув у віконце й переконався, що там хтось є.
– Жетони назад міняєте? – запитав він.
– Виграли? – долинуло у відповідь.
– Атож, – Віктор виклав пригорщу різнобарвних кружечків і долонею посунув жетони у віконце. – Це ще не всі!
– Пощастило! – мовив хлопець-міняйло, але в голосі виникла напруга.
– Десять відсотків тобі, – сказав Віктор, нахилившись і пильно уп’явшись очима в хлопця.
Той кивнув, і тоді Віктор догріб із кишені всі жетони.
– Забагато, – неголосно мовив хлопець.
– Ти порахуй, а там подивимося…
Віктор випростався. Чув, як зітхав у кабіні хлопець, рахуючи й сортуючи жетони за кольорами.
– Тут на вісімсот доларів, – озвався хлопець.
Віктор посміхнувся. За його підрахунками хлопець помилився чи не втричі, але сперечатися з ним він не збирався.
– Гаразд, давай хоч вісімсот…
Вже у фойє, зайшовши до туалету й закрившись у кабінці, Віктор перерахував зелені банкноти й переконався, що з обіцяних восьмисот міняйло дав йому сімсот шістдесят, але й це не викликало в нього ніякого протесту. Він однаково вважав себе переможцем: адже він поміняв іграшкові гроші на дійсні, а не навпаки.
Єдине, що трохи гнітило, – це результат сьогоднішньої гри. Було ясно, що удача скінчилася. Це, звичайно, не остаточний вирок. Можна спробувати оскаржити в долі. Тільки-но як перевірити? У казино він більше не піде. Двічі в житті – цілком досить. Перший раз і останній.
4
Навіть у стумі вечірнього міста на обличчі у Віктора, мабуть, читалося, що в кишені в нього майже вісімсот баксів. Принаймні, Хрещатиком він ішов прямцем, не ухиляючись від зустрічних перехожих, а змушуючи їх обходити себе; доки так він прямував, двічі озивалися до нього моторні дівчиська, одягнені надто легко навіть для ніжної прохолоди літнього вечора. А потім, хвилин за п’ять, біля кав’ярні «Грота» ще одна, третя, із хлоп’ячою стрижкою і зсунутими на чоло великими сонцезахисними окулярами, сказала йому впритул: «Не поспішай так, мене не помітиш!» І він зупинився здивовано, завважив її, тендітну, в усьому міні.
– Ну? – сказав він, а вона широко усміхнулася й опустила на носик величезні, як тепер здавалося, окуляри, сховавши за їхнім темним склом не просто очі, а майже все обличчя. Тільки усмішка лишилася нижче за окуляри.
– У тебе є куди йти? – запитав раптом Віктор, не дочекавшись відповіді на своє неконкретне «ну?» І дійсно, на таке «ну?» і відповідати ніяк.
– Є куди, – кивнуло дівчисько. – Ходім!
– Стривай, – Віктор підняв руку до свого обличчя, торкнувся вказівним нижньої губи і замислено продовжив – А яка програма? І скільки коштує?
– У тебе вистачить, – дівчисько знову підняло окуляри. – Сховай, бо загубиш…
І вона подалася вперед, тонкою рукою дотяглася до лівої кишені куртки, вихопила зелену сотню, що визирала відтіля, помахала нею перед обличчям Віктора, потім згорнула банкноту навпіл і засунула її назад у ліву кишеню.
– Понтуєш? – запитала вона.
– Ні, я зроду розтелепа. Тебе як звуть?
– Світлинка, а тебе?
– Вітько…
– Ну що, Вітьку, гайда!
Вони піднялися до кінотеатру «Дружба». Далі Світлинка вела Віктора нагору Лютеранською до Печерська. Віктор ішов позаду на півкроку й то дивився навсібіч, то розглядав дівчину. Вона раз у раз напівоберталася, перевіряючи, чи не загубився він.
– Ти чим узагалі займаєшся? – запитала вона, напівобернувшись у черговий раз. Запитала ліниво, без цікавості.
– Я? – Віктор зітхнув, замислившись. Раптом потрібне слово саме вихопилося з рота. – Я – полярник…
– Полярник? – здивувалася Світлана. – Їй-їй? Либонь, сидів?
– Зимував… Чи, власне, літував.
– На крижині?
– Майже. В Антарктиді, в експедиції. Знаєш, в України є там дача, «Фарадей» називається. Я там за захист прав пінгвінів відповідав.
– Дача? В Антарктиді? Кулі ллєш! – засміялося дівча.
– По-перше, я не люблю такі слова, а по-друге – я не брешу! Я дійсно щойно звідти.
Світлана раптом зупинилась, її круглі оченята спалахнули.
– Вже, полярнику, прийшли!
Віктор озирнувся й побачив, що зупинилися вони перед відкритими навстіж воротами дитсадка. Вуличні ліхтарі насилу підсвічували пісочниці й гойдалки. У вікнах двоповерхового будинку не світилося. Віктор перевів погляд на Світлану, потім ще раз зизим оком – на дерев’яні навіси біля дитячих майданчиків. У думках зринула підозра, що Світлана збирається «почастувати» його підлітковою романтикою вулиці. А йому цього не хотілося. Відкритий простір – чи то в Антарктиді, чи то в центрі Києва – він не полюбляв. Особливо коли над цим простором залягала темрява.
– Ну й що далі? – запитав Віктор і в голосі пролунало легке роздратування. – Що ми тут робитимем?
– Не бійся, Вітьку, – защебетала Світлинка. – Маю чарівний ключик!
І вона легко рушила до бічних дверей дитсадка. Спритно відімкнула двері і, зазивно махнувши рукою, пірнула в темряву. Віктор увійшов слідом.
Усередині було напрочуд тихо, і ця тиша здалася Вікторові тривожною.
– Не бійся, тут нікого! – чомусь прошепотіла Світлинка й знов махнула рукою, показуючи дорогу.
Вони піднялися на другий поверх, пройшли широким коридором, слухаючи, як порипує під ногами паркет. Потім Світлана відкрила двері й вони зайшли до якогось приміщення. Очам Віктора, що вже звикли до півмороку, відкрилася спальна кімната з двома десятками по-військовому застелених дитячих ліжечок. Збиті «трикутники» подушок стояли рядком і відразу нагадали Вікторові про піонерські табори з радянського дитинства.
– Чого стоїш? – запитала Світлана. – Треба прилаштовуватися, бо буде незручно!
І вона взялася зсувати ліжечка впритул. Її намір був зрозумілий. Якщо зсунути п’ять таких ліжечок докупи, вийде одне нормальне двоспальне ліжко, що й робила зараз Світлана.
Закінчивши, вона повернулася.
– Гей, полярнику, роздягайся, бо замерзнеш!
Віктор раптом зніяковів. Знову озирнувся навсібіч, прислухався до тиші, подивився на охайні не зсунуті Світланою ліжечка, що геометрично шикувалися ліворуч.