Віктор наразі замислився.
– Ситий – це я образно… Можна сказати – багатим.
– Ні, стривай! – Сергій Павлович поклав ручку на аркушик. – Мені здається, що тут ти спрощуєш! Ситі й багаті – не зовсім одне й те саме. Тобто, багатий – завжди ситий, якщо він не на дієті… А от ситий – не завжди багатий! А що це означає?
– Виходить, що ситих набагато більше, ніж багатих!
– О! А це означає, що ситі нам важливіші, ніж багаті. По-перше, тому, що багатих мало, по-друге, вони голосують самі за себе…
Вікторові ця розмова подобалася дедалі більше. Відзначивши відразу ж гостроту розуму хазяїна, він зрадів і за себе: схоже, що й до його думок Сергій Павлович прислухається уважно і конспектує їх, ніби це якась вельми корисна лекція.
– Виходить, багатим нічого обіцяти не треба… Це вже потім, коли ви станете депутатом, треба буде постійно щось багатим обіцяти, без цього не вийде!
– Ну з цього приводу ми ще подивимося, хоча я всіх розумію, – кивнув Сергій Павлович. – Давай по черзі, тільки докладніше. Ось наші БІДНІ, – він підкреслив це слово на папері. – Складімо перелік обіцянок для них. Адже й дурень розуміє, що гроші на вулиці нікому роздавати не будуть!
– Будуть, – не погодився з хазяїном Віктор. – Будуть, перед виборами. Принаймні по десятці на душу. За голосування. Уже роздавали…
– Хіба це гроші? – здивувався хазяїн. – Це ж просто підкуп виборців, а мені зараз потрібні передвиборчі обіцянки! Тобто – програма!
Віктор зітхнув.
– Тоді треба якісь економічні обіцянки, нові робочі місця, нові фабрики і заводи, пільгові кредити для підприємців-початківців…
– Ну, бачиш, ти усе знаєш! Так, – він підсунув Вікторові аркуш і ручку. – Завтра до вечора зробиш текст програми, а ввечері його обговоримо, може, і цим москвичам підсунемо подивитися. До речі, ти знаєш, чим вони повинні займатися, ці іміджмейкери? Бо грошей вони просять до смутку, а що робитимуть – незрозуміло…
– Сергію Павловичу, вони різні бувають… Скажуть зачіску поміняти, ще щось, краватку іншу купити… Тексти виступів теж мають придумувати…
– Зрозуміло, – кивнув хазяїн. – Гаразд, гайда до більярдної. Голову перевтомлювати не можна! Треба жити, як Толстой: поорав – і до столу з ручкою!
Вони зійшли до підвалу. Мовчазний охоронець у легкому чорному костюмі й у білій сорочці без краватки поклав на зелене сукно столу трикутник, наповнив його кістяними кулями. Зняв рамку й послужливо відійшов.
– Дякую, Павлуню! – кивнув Сергій Павлович. Узяв зі стійки кий, подивився уважно на Віктора. – Ну-бо, розбивай, бо знову простоїш без діла!
Віктор розбив піраміду, але жодна куля до лузи не потрапила. Після цього йому дійсно довелося простояти без діла кілька хвилин. Потім зіграли ще три партії, і в останній Віктор собі на подив закотив три кулі.
– Бачиш! – зрадів за нього хазяїн. – Це вже дещо! Вчись! Це називається – обмін досвідом. У мене великий більярдний досвід, а в тебе газетний. От і будемо обмінюватися!
12
Ранкова зоря нагадала про осінь. За вікном коливалося молоко туману. За вікном більше нічого не було: ні дерев, ні паркану, ні міського шуму. За вікном – осінь, вона притлумила все, що ворушилося на землі й понад землею, їй була байдужа марнота. Просто час гальмувати життя перед зимовою сплячкою. Тварини до цих ознак прислухаються, для них це – закон природи. Для людей – сезонна завада. Для дітей – радість розмаю.
Віктор довго дивився на туман із віконця мансардної горнички на третьому поверсі хоромини. Його тішила оманлива відсутність життя за вікном. І він подумав, що саме так, напевно, стоїть зараз перед віконцем його квартири Соня і дивиться на цей туман допитливими очками.
Згадка про Соню відлунила раптом докором. Віктор пригадав, що ще кілька днів тому обіцяв потелефонувати їй.
Спустився на кухню, знайшов у хазяйському холодильнику відкриту банку олив і сардельки. Сніданок вийшов знакомитий. У будинку було тихо: жодних ознак життя. Лишень у коридорі Віктор відразу помітив охоронця Павлуся. Підійшов, привітався, перекинувся кількома словами. З Павлусем вони вже віталися кивком голови, як давні сусіди. Про нього Віктор знав тільки те, що він закінчив Інститут фізкультури й був майстром спорту з біатлону, виступав у молодіжній збірний, а потім перейшов працювати до Сергія Павловича. На питання: «чи можна телефонувати звідси?» Павлусь ліниво, по-панськи, махнув рукою на телефон на тумбочці в передпокої.
Віктор набрав свій номер телефону. Довгі гудки лунали з півхвилини, аж тоді лункий голос Соні прокричав захекане «алло!»
– Соню? – зрадів Віктор.
– Дядьку Вітю!
– Так, я. Я Мишка знайшов!
– А де він?
– До Москви виїхав…
– Нащо? – з рурки долинув смутний подив.
– Він там працює, у зоопарку…
– А ким?
– Пінгвіном.
– А хіба так можна? – запитала Соня, і це питання одразу викликало у Віктора усмішку.
– Йому можна…
– Але ж я не можу працювати Сонею, якщо я вже Соня! – не вгавала дівчинка.
– Я теж не можу працювати Віктором, – сказав Віктор. – Але пінгвін може працювати в зоопарку пінгвіном, а слон – слоном. Тварині дозволяється працювати самою собою…
– Справді?! Ну гаразд, – здалася дівчинка. – А я б хотіла працювати Сонею все життя…
– І що б ти робила?
– Ну, не знаю, була б Сонею з ранку до вечора.
– Сонечко, це дуже важко – працювати самим собою…
– Я знаю!
Розмова перегнала час, і Віктор забув про час і хвилини. Кумедний діалог бадьорив і смішив його, а коли під кінець Соня попросила морозива, а у відповідь на одне з питань Віктора повідомила, що вже сама на метро їздить і по місту ходить, вони домовилися зустрітися за годину на автобусній зупинці біля його старого будинку.
13
До полудня туман розвіявся, і над Києвом знову засяяло тьмяне осіннє сонце. У Гідропарку тривала інерція літа – немов цей пляж-острівець був південною окраїною Києва і там завжди було на кілька ступнів тепліше, ніж деінде в місті. Тому й морозивників на квадратний кілометр у Гідропарку було в кілька разів більше, ніж в інших місцях. І цілком логічним здалося бажання Соні почати прогулянку цим парком із пломбіру в шоколаді.
– А ти постарів! – було перше, що сказала Соня, відкусивши морозива.
– Ти теж! – відповів Віктор.
– А мені не страшно! – всміхнулася Соня. – Тітка Ніна теж постаріла!
– І як же вона постаріла?
– Буркоче увесь час і з дядьком Миколою свариться!
– Хіба? – здивувався Віктор. – І через що ж вони сваряться?
– Бо він не завжди додому приходить! Він сам з Одеси… Увесь час туди їздить, обіцяє черепашки привезти й завжди забуває…
– Ну а тітці Ніні що він обіцяє?
– Обіцяє більше не їздити… І знову їздить…
– Отак! – зітхнув Віктор. – Виходить, тітка Ніна ним незадоволена?
– Ще б пак! – кивнула Соня, ідучи трохи поперед Віктора й ведучи його вбік від центральної алеї Гідропарку. – Вона вже його валізу за двері виставляла!
– Отакої! Отже, ви весело живете! – похитав головою Віктор.
– Не весело, – зупинилася раптом Соня. – Анітрохи не весело! Тітка Ніна обіцяла мене до садка відвести, потім обіцяла няньку знайти…
– І нічого не зробила?
– Нічого!
– Ну я з нею побалакаю! – сердитим голосом пообіцяв Віктор.
– Не треба, – вимовила Соня з цілком дорослою інтонацією. – Ти краще її вижени!
– Як же її вигнати? – здивувався Віктор.
– Ну це ж ти її привів, щоб вона зі мною гуляти ходила? А вона вже давно зі мною не гуляє! Гаразд, ходімо, візьмеш човна!
Віктор озирнувся навсібіч і тільки тепер помітив, що вони біля пункту прокату човнів.
Потім вони пливли човном до самого мосту Патона. Віктор сидів на веслах, а Соня давно доїла морозиво, облизала пальці й сиділа на кормі, далі переповідаючи про своє життя-буття. І від цієї розповіді зростало у Віктора нове почуття провини: тепер він переживав за Соню і сердився на Ніну. І не через те, що в його квартирі з’явився раптом якийсь одеський дядько Микола. Сердився тому, що навіть маленька Соня знала, навіщо й чому з’явилася колись Ніна, а сама Ніна про це, очевидячки, вже забула. Але що вдієш? Повернутися до себе додому, вигнати Ніну з дядьком Миколою і жити вдвох із Сонею? Принаймні зараз це неможливо. Тим часом для Соні ліпший такий догляд, ніж вона житиме у квартирі самотою. Та і як це можна взяти й вигнати Ніну з її залицяльником? Ні, думав Віктор, воно ніби й можна їх вигнати, бо це ж його квартира. Але…
– А ти все-таки насвари її! – втрутилась у його роздуми Соня. – Ти її в куток постав, а цього дядька Миколу вижени! Вона його не вижене! Вона його боїться…
– Чого пак боїться? Адже валізу за двері виставляла?
– Еге, – кивнула Соня. – А потім він на неї загарчав, і вона валізу назад у кімнату занесла!
– А він що, теж на неї гримає?
– І гримає, і по гузну її шелепав! Сильно. Вона навіть плакала!
Віктор кинув веслувати, опустив весла на воду й придивився Соні в очі.
– А тебе вони кривдять?
– Ні… Вони мені не заважають… Тільки, якщо вночі лаються, я прокидаюся… І їсти часом не залишають…
– Ну я з ними побалакаю! – поважно пообіцяв Віктор, і в голосі його забриніли нотки справжньої погрози.
Соня вдоволено посміхнулася. Вона відчула, що дядько Вітя свою обіцянку виконає.
14
Опівночі додому повернувся Сергій Павлович і відразу закликав Віктора до себе.
Віктор до чергового «уроку» був готовий якнайкраще. Повернувся він до Голосієва сердитим і рішучим, і аби якось позбутися роздратування на Ніну й цього «непевного» чи то міліціонера, чи то вартового – дядька Миколу – відразу заходився працювати. На шістьох білих аркушах набазграв він таку передвиборчу пропаганду, що, перечитавши, навіть сам здивувався і, можна сказати, був ладен негайно йти голосувати за кандидата, чиї передвиборчі обіцянки й плани щойно придумав, уклав, зміцнив своїм стилем і фантазією.
Сергій Павлович був чимось пригнічений. Трохи неохоче взяв пописані аркуші. Перебіг перші рядки очима. І зацікавився. Обличчя набуло зосередженого вигляду, й так, мовчки, він дочитав текст до кінця. Відтак розслабився. Зітхнув із полегшенням. Подивився на Віктора.
– Вправно! – кивнув він. Задумливо пожував губи. Потім продовжив. – Іміджмейкери приїздять завтра вранці… І починаємо працювати по-справжньому. Зранку нікуди не йди!
Віктор кивнув, і відразу піймав на собі якийсь особливий, награно турботливий погляд хазяїна.
– Щось тобі сьогодні непереливки?
Віктор скривив губи. Кивнув. Потім легко, без примусу розповів коротенько про Ніну та взагалі про ситуацію зі своєю квартирою.
– Так, брате! – тільки й мовив, дослухавши, Сергій Павлович.
Помовчав.
– Бач, ти відразу кілька статей Закону равлика порушив… от і наслідок! Незнання Закону равлика не звільняє від наслідків!.. Запам’ятай статтю третю: впускати до свого будиночка чужих, напівчужих і напівсвоїх забороняється. Тепер дивися, що в тебе вийшло! Ти залишив у своєму будиночку напівсвоїх, повернувся, а там – чужі! Що це означає?
Віктор зрушив плечима.
– Це означає, що ти не розумієшся на людях чи просто не хочеш до них придивлятися! Хто для тебе в цій компанії ближче за всіх?
– Соня.
– Зрозумів… Завтра… Ні, завтра багато справ. Післязавтра одержиш ключі від своєї квартири назад.
– А як же із Сонею? Вона що, одна там залишиться?
– Щось придумаємо. Але ти однаково доки житимеш тут.
15
Іміджмейкерів привезли вранці чорним джипом. Речей у них із собою було небагато: кілька спортивних сумок і три коробки, у яких, за словами головного іміджмейкера Жори, знаходився пересувний мозок їхньої бригади – якийсь комп’ютер з особливими прикрутами. Крім Жори, до бригади входили ще три іміджмейкери: один комп’ютерник на ім’я Славко і двоє метких братів-близнюків – Сергій та Вова. Близнюки були наймолодші – їм було ніби двадцять або двадцять два роки. Жорі – їхньому верховоді – було років тридцять. Комп’ютерник Славко за зовнішністю – типовий школяр-відмінник, що тільки всох, погорбився і втомлено дивиться на світ крізь лінзи окулярів. Йому, либонь, за пару років теж переступить за сорок.
Сергій Павлович пройшовся з Жорою по будинку. Жора уважно зазирав до всіх кутків: він вибирав місце для штабу своєї бригади.
– А що, комп’ютерів у вас зовсім нема? – здивувався він, завершивши огляд будинку.
– А нащо мені комп’ютери? – Господар подивився на іміджмейкера з посмішкою. – Комп’ютерні ігри я не люблю, граю тільки живцем…
– А інформацію де зберігаєте?
Сергій Павлович стукнув зо два рази вказівним пальцем правої руки по своїй голові.
– Оце тут.
Жора розчаровано кивнув.
Про кімнату домовилися хвилин за п’ять, після чого бригада занесла свої сумки й комп’ютер до колишньої дитячої на другому поверсі.
На цей час Вітя зійшов униз і хазяїн відрекомендував його іміджмейкерам як свого помічника.
Жора відразу виявив до Віктора цікавість і повагу. Міцно потис йому руку, відрекомендував своїх хлопців. Снідали вони разом у вітальні. Сир, ковбаса, свіжа булка, кава. Хазяїн посидів хвилин із п’ять з усіма за столом. Задумливо вивчав обличчя іміджмейкерів, що жують. Випив філіжанку кави й вийшов.
Після сніданку Жора схотів попалити і жестом запросив Віктора за собою у двір. Дістав пачку «Голуаз», запалив.
– Слухай, ти тут давно? – спитав він.
– Не дуже, – відповів Віктор.
– Але вже призвичаївся?
– Призвичаївся.
– Ну і як тобі шеф?
– Нормальний.
– Не жадібний? – вів далі, пихкаючи, свій допит Жора.
– Начебто ні…
– Це добре… Я жадібних не люблю… А тобі скільки відстібає?
– Вистачає…
На обличчі Жори з’явилися ознаки втоми. Він прищулено подивився Вікторові в очі.
– Ти не бійся, ми ж по одну лінію фронту… Просто мені для успішної роботи треба знати… Розумієш, у кожного замовника свої витворки… різні підводні камені… Тому ти краще попередь…
– Та нормальний він чолов’яга…
– Ну а конкуренти в нього? Поважні?
– Дідько його знає, – Віктор стенув плечима. – Мабуть…
– Але без війни?
– У якому розумінні?
Жора кинув недокурок «Голуаз» під ноги, причавив носаком модної тупоносої туфлі і з надмірним зусиллям втиснув його в рінь; на обличчі при цьому промайнула затятість, тонкі губи скривилися, але за мить вираз повернувся до «вихідного стану». Підвів на Віктора раптово збайдужілий погляд.
– У якому розумінні? У розумінні – жертви вже були чи поки нема?
– Був випадок на полюванні, – спокійно відповів Віктор. – Кілька днів тому.
– І кого вбили?
– Його зятя…
– Еге… – Жора замислився. – Ти мені про такі речі повідомляй, я в боргу не залишуся…
– Гаразд, – пообіцяв Віктор.
Після розмови з Жорою у Віктора на душі лишився не вельми приємний осад. Слово «війна» пролунало в їхній розмові якось надто буденно. І так само буденно з вуст Віктора вихопилося – «випадок на полюванні». Він стояв на порозі будинку, думаючи про те, що й справді перебуває зараз на фронті. Адже будь-які вибори тепер – це війна двох чи більше армій. Територію під час цих передвиборчих боїв не загарбували, відстрілювали лише ворогів-конкурентів. Як у великому бізнесі. Тому лінії фронту не було, а якщо докладніше – вона була скрізь, де виявлявся випадково чи навпаки – зумисне – один із учасників передвиборчих військових дій.
На вулицю вийшов Сергій Павлович. Наштовхнувся на замисленого Віктора.
– Чом байдики б’єш? – спокійно запитав він. – Іди до хлопців! Я їм твій текст дав почитати!
Віктор повернувся до будинку. Зазирнув до іміджмейкерів. Там замість дитячого ліжечка вже стояв письмовий стіл, а на ньому – комп’ютер. Біля комп’ютера порався з дротами Славко. Поруч на канапі сидів Жора. Читав програму, написану ним, Віктором. Підвів очі на приходня. Привітно кивнув. Дочитав до кінця.
– Шеф схвалив? – запитав Жора, знову підвівши погляд на Віктора.
– Так.
– Концепція на нобель! Така штук п’ять коштує!.. Ми її до комп’ютера заженем, роздрукуєм… плакатики змакетуєм… До речі, можемо на ній ще трохи купила додати… Ге?
– Як? – поцікавився Віктор.
– У мене в комп’ютері з півсотні різних передвиборчих програм сидить – партійних, безпартійних, популістських, яких хочеш! А у твоїй є ідейки, що мені ще не траплялися… Ми щойно гомельського мера робили, то він теж просив обіцянки з викрутами вигадати. Але ж народ у Гомелі простий. Я йому руба так і сказав – треба тупо обіцяти купило! Це народ розуміє. Купило і задарма! Він послухався і тепер мерствує собі на здоров’я. Ти тямкуєш? – Жора уп’явся в очі Вікторові.