Отже, ідеали тіла – ідеали насамперед технічні. Крила птахів ретельно продумані і створені досить майстерно і витончено; про забарвлення крил метелика я вже говорив; комахи в залежності від навколишнього середовища стають жовтими або зеленими і так маскуються, захищаючись від ворогів… Все це розповідає нам про ідеали тіла. Але для чого все це? Безсумнівно, для чогось більшого, ніж тіло.
Очевидно, що природа – великий економ; економіку не людина винайшла. Не обов’язково пам’ятати закони Лавуазьє, щоб зрозуміти, що в природі ніщо не зникає, все перетворюється, і існують природні, глибоко продумані цикли. Уявіть собі грандіозний всеосяжний план, якому в цілому підпорядковується вся матерія. Можливо, нам буде легше побачити його, якщо ми згадаємо осіннє листя – воно опадає, перестає бути листям, щоб перейти в новий стан, перетворитися на добриво, яке засвоїть ґрунт і, ставши родючим, буде чекати наступного циклу, наступної весни. Всі ці цикли продумав всесвітній розум, який керує всім і всіма. І оскільки ми є частиною Всесвіту, яку задумав і якою управляє цей все світній розум, його вплив має поширюватися і на наше життя. Наше тіло рухається, зберігає певну температуру і форму, тому що в ньому є щось, що спонукає його до цього. Немов на підтвердження цього, коли ми вмираємо, наше тіло розпа дається на первинні складові, з яких воно виникло, розкладається, втрачає свою форму – іншими словами, втрачає те, що забезпечувало його існування, надавало йому сенс.
Тоді що ж таке ідеал тіла? Це можливість бути проявом чогось, що перевершує саме це тіло. Було б вкрай складно пояснити сенс існування нервової системи лише фізичними потребами організму: харчуванням, виділенням або розмноженням. Зрозуміло, в нас вкладено набагато більше сил і енергії і нам дано набагато більше інструментів, які слугують не тільки для виконання фізичних функцій. Навіть нав паки, іноді наші дії стають руйнівними для тіла. Хто з нас у своїх думках, в уяві, фантазіях не уявляв себе хворим або не відчував тривоги? Якби зараз ми об говорювали щось дуже холодно або, навпаки, дуже гаряче, у одних спітніли б руки, інші були б схвильовані, не змогли б сидіти спокійно і мимоволі стискали б і розтискали руки, щоб зігрітися. Звичайно ж, існує психічне життя, життя невидиме, внутрішнє. Ми вважаємо: те, що знаходиться в нашому внутрішньому світі, передує фізичному прояву і продовжує існувати після нього, і більше того, воно важливіше, ніж саме фізичне.
Я говорю не про те, що тіло як таке не має значення. Ні, мова не про це. І тіло, і його ідеали важливі, але вони підпорядковані душі, підпорядковані інтересам ідеалам душі.
Ідеали тіла – це кількість, а ідеали душі – якість. Ті, у кого переважають ідеали тіла, хочуть мати багато речей; ті ж, у кого сильніше ідеали душі, мають потребу в речах, лише щоб задовольнити свої внутрішні потреби. Багатьом людям приємніше милуватися прекрасною картиною, ніж їсти бутерброд; багато хто готовий пожертвувати обідом, щоб відвідати нову експозицію в музеї Прадо. Майже всі люди, кожен на своєму рівні, в тій чи іншій мірі жертвують чимось матеріальним на користь духовного. Не всім має подобатися однакове, і думати інакше (я наполягаю на цьому) – помилка сучасної матеріалістичної цивілізації. Вона розділила людей на «племена». Наприклад, любителі живопису йдуть в музей Прадо дивитися нову експозицію художників епохи Відродження. Якщо вони побачать картини художника, який їм не подобається, то скажуть: «Яке безкультур’я! Як таке могло з’явитися в музеї Прадо?». А є люди, які навіть не мають уявлення ні про що подібне, але, можливо, знають, який концерт проходив нещодавно або яка вийшла книга, або знають, коли зайде сонце, куди тече річка, або розбираються в бойових мистецтвах, або колекціонують марки, або захоплюються поезією, або піклуються про свою сім’ю, про своїх дітей… і це теж ідеали, і ніяким з них не можна нехтувати, адже в іншому випадку ми будемо роз’єднані і створимо світ розбрату і насильства.
Потрібно розуміти, що наш світ перебуває у кризі. Віддаючи занадто велику перевагу матеріальним цінностям, ми уподібнюємося зграї вовків, які кидаються один на одного, намагаючись відібрати здобич.
Нам слід усвідомити, що при такому ставленні до якостей душі ми не тільки втрачаємо культуру, але саме життя йде від нас. Причому не тільки наше власне життя, а й життя тих, кого ми любимо, життя наших синів, батьків, друзів, життя майбутніх поколінь, дітей, яких коли-небудь качатимуть у поки ще порожніх колисках. Ми втрачаємо майбутнє самого людства.
Людина виросла, підвелася; людина звела штучні гори; людина осушила річки і знову наповнила їх; людина побудувала водосховища, перетнула океани, висадилася на Місяці, зв’язала континенти – бо мала духовну силу, спрагу пригод. Саме вона змусила людину всупереч комфорту, зручності покинути насиджене місце і спрямувала її до таємниці, до майбутнього, до чогось кращого, до чогось невідомого.
І якщо ми втратимо цю вертикальну, спрямовану вгору силу душі, якщо ми втратимо можливість висловлювати через ідеали тіла ідеали нашої душі, ми втратимо самих себе. Нам слід посилити і зміцнити цю внутрішню частину нас самих. Не потрібно ставати якоюсь вищою істотою або особливо важливою персоною, потрібно бути людиною, глибоко відчувати і розуміти, що таке життя і як його жити. Кожен чоловік і кожна жінка можуть відкрити свої приховані здібності. Часто ми не використовуємо всі можливості нашої пам’яті. Часто ми не знаємо, звідки приходять раптові інтуїтивні осяяння: наприклад, коли ми подумали про когось і відразу ж зустріли його на вулиці. Ми не охоплені прагненням всерйоз пізнати таємниці власного життя і навколишнього світу – дізнатися, звідки ми прийшли, хто ми, куди йдемо. Чи жили ми на цій землі раніше, і чи повернемося ми сюди знову? Йдемо ми, коли вмираємо, в тонший світ, або ми взагалі нікуди не йдемо?
Ці питання дуже важливі, вони хвилюють нас найбільше. Ми повинні досліджувати і читати, вивчати і зіставляти різні форми релігії і містики, щоб зрозуміти, що відчували люди, що залишили після себе монументальні праці, щоб зрозуміти, що надихало людей проводити життя у смиренні, святості і доброті, щоб зрозуміти тих, хто вчить нас підставляти праву щоку, якщо нас вдарили по лівій. Всі ці дії набагато перевершують і людські, і тваринні інстинкти.
Нам варто піднятися над відмінностями наших характерів, відмінностями між поколіннями, відмінностями у просторі і в часі, треба спробувати згуртувати тих, хто відчуває і розуміє все це. Нам треба спробувати об’єднати наші серця у спільному пошуці та взаєморозумінні.
Хіба можна, любі друзі, щоб злочинці і злодії перевершували нас в організованості і здатності жити у злагоді? Адже вони об’єднуються між собою і, як правило, не видають своїх у разі небезпеки. Вони здатні зберігати вірність. Невже всю вірність, всю відданість сьогодні привласнили собі злодії? Невже у здатності об’єднуватися ми поступимося тим, хто торгує людьми або продає наркотики?
Ідеалісти, філософи, художники, вчені – всі, хто хоче нового і кращого світу, всі ми повинні мати ще більшу здатність об’єднуватися і створювати міцні узи. Наша філософія пропонує не тільки цей пошук, не тільки вирішення особистих питань, а й формування нового типу людей, нового способу мислення, який дозволив би створити нову науку, нове мистецтво, нову політику, привести до нового співіснування.
Нове співіснування, нова політика, новий образ мислення, почуття містичного – ми в жодному разі не можемо втратити всього цього, як би воно не звалося і в якій би формі не виявлялося, головне, щоб воно було сповнене глибокого змісту. Тоді одного разу, зимовим вечором, вставши на коліна в снігу, ми раптом зможемо відчути Бога. Нам важливо мати завзятість і стійкість, властиву матеріальним речам. Якщо взяти камінь і підкинути його вгору, він неминуче повернеться до своєї матері-землі, від якої відлетів. Так чому ж наша душа втратила здатність повертатися до свого батька Бога з такою ж природністю?
Щоб бути містиком, ідеалістом, не потрібно ніяких особливих умов, потрібно просто бути природним, потрібно зустрітися із самим собою і навчитися виражати те, що живе в нас. І тому «Новий Акрополь», який ми вам пропонуємо, – це нове Верхнє Місто. Він не пов’язаний ні з релігією, ні з політикою. Це людяний і суто людський підхід до життя для нових людей, які хочуть по-справжньому жити в цьому світі, жити повноцінним внутрішнім життям, подолати межі смерті, пізнати суть речей; для тих, хто здатний милуватися квітами, плином річки, польотом метелика; хто вміє цінувати своїх друзів і бачити в маленьких дітях надію для майбутнього; хто не буде ридати, що залишає це життя, але буде здатний зрозуміти неминучий, невблаганний закон, який веде нас крізь час.
Зрештою, для тих людей, які здатні відчувати священне тремтіння перед величчю гір або співати від радості на сході сонця… Для чоловіків і жінок, що можуть йти з’єднавши руки, не побоюючись нападів і не знаючи втоми. Для всіх, хто прагне тільки вгору і вперед!
Лекція, прочитана у Мадриді, 1976 р.
Потаємний сенс життя
Є одна річ, яка хвилювала філософів завжди, – це життя та його різні аспекти: чи вічна людина, чи існує смерть, що відбувається, коли ми залишаємо сцену цього світу?
Ці питання дуже хвилюють особисто мене: справа в тому, що всі, хто живе сьогодні, приречені на смерть. Усі ми маємо померти.
Іноді ми думаємо – дотримуючись надмірно матеріалістичних позицій нашого часу – що про це краще не розмірковувати. Ми вважаємо, що краще й зовсім не торкатися цієї теми, адже смерть стосується інших. Очевидно, що всі ми народжуємось, живемо і рано чи пізно змушені будемо померти.
Мене – як філософа та як людину – хвилює, що людей не турбує питання про те, чим є життя і який його сенс. Тому що є речі, які обходять одних і не стосуються інших, наприклад, політичні чи економічні проблеми, але є одна проблема, яка обходить кожного, – це факт невідворотності смерті. Адже помирають усі.
Тому мені, як філософу та як людині, здається дивним, що стільки людей зовсім не занепокоєні питанням про самих себе і не звертаються за відповіддю до найвеличніших джерел давньої мудрості та найвидатніших мислителів сучасності.
Ми знаємо, що все, що існує в світі, в тій або іншій мірі, є живим. Раніше ми всі речовини поділяли на органічні і неорганічні й навіть зараз продовжуємо розрізняти органічну і неорганічну хімію. Ми говоримо, що собака, кішка, людина – живі істоти, а вікно чи шматок дерева – ні. Але чому?
Результати сучасних досліджень, зібрані впродовж певного часу, показують нам, що всі речі та всі живі істоти складаються з одних і тих самих елементів: механічних, термічних, електричних, магнітних і т. ін.
Дуже важко сказати, де життя є, а де його немає. Нам здається, що якщо кішка муркотить, коли її пестять, і нявчить, коли її б’ють, то вона, звичайно, жива. Але так само, коли я стукаю по шматку дерева, він видає звук… І звук, що виникає від удару ось цього старовинного етруського персня по дереву, і є голосом дерева. А коли ми станемо гнути чи ламати дерево, воно тріщатиме, і цей тріск буде криком агонії вмираючої істоти. Тобто, із філософської точки зору, ми не можемо відрізняти, що є живим, а що ні.
Класична філософія вчить нас не абсолютизувати. У цьому світі все відносно. Тут немає абсолютно великого чи абсолютно малого, чорного чи білого – не існує нічого, що б мало абсолютні характеристики, у проявленому світі всі явища є відносними. Я говорю зараз із вами хвилин 15–20, вимовляю якісь слова, через півгодини перестану це робити – у кожної миті часу є своє просте, пряме призначення, яке не потрібно плутати із сутністю речей.
Будь-яка річ сама по собі не є ані доброю, ані поганою. Вона набуває цих характеристик лише в залежності від того, для чого її використовують. Ніж у руках розбійника, грабіжника стане знаряддям насилля, вбивства. І цей самий ніж у руках хірурга буде нести добро, рятуватиме життя. Так що ж, ніж – це добре чи погано? Ось один із прикладів відносності. А ця сцена, велика чи маленька? Якщо ми порівняємо її, наприклад, із мурашкою, то вона буде величезною, а якщо з цілим Мадридом – здаватиметься крихітною. Сама вона не має ані величини, ані віку.
Якщо ми спробуємо підійти до цих життєвих питань з такої позиції, то можливо, дійдемо висновків, які з наукової чи іншої точки зору не будуть досконалими, проте залишаться глибоко людяними і допоможуть нам у нашому житті. Перше питання, яке ми перед собою ставимо, – що таке життя? Адже ті характеристики, які ми використовуємо для визначення живих істот, слушні саме стосовно живих істот, але не охоплюють цілком і повністю саме життя.
Платон розрізняв прекрасне як таке і прекрасні речі. Уя – вімо собі сад, а в ньому скульптуру та людину. Ми говоримо, що цей сад, ця скульптура, ця людина – прекрасні. Чому? Тому що вони мають стосунок до буття і суті Прекрасного. Адже Прекрасне – це суть, буття, яке стоїть значно вище всіх проявів і лише відображає себе в них. Саме так воно розкриває себе, хоча вловити його дуже складно: так пісок сиплеться крізь пальці, і чим дужче ми стискаємо долоню, намагаючись втримати його, тим швидше він висипається.
Отже, ми можемо зробити висновок, що все, що нас оточує, є живим.
Життя як таке, згідно зі стародавніми філософами, проявляє себе як діяльність, активність; усе, що є активним, ми називаємо живим, а все те, що не проявляється таким чином, має якесь інше життя, яке ми іноді не здатні зрозуміти.
Адже якщо існує Бог, якщо існують боги, вони є, безмовно, живими. Але вони живі в іншому вимірі, відмінному від того, в якому існуємо ми. Вони живуть на іншому рівні свідомості і в іншому вимірі часу. Поняття часу також досить відносне. Для крихітної комахи кілька годин іноді складають все життя, а для зірки термін людського життя – лише мить. Отже, часові виміри виявляються дуже відносними. І за всіма цими відносностями нам потрібно розрізняти потаємний сенс життя.
Що ж таке життя? Для чого воно існує? Які можливості дає нам? Як проявляє себе? Відповіді на ці питання можна знайти в різних вченнях.
* * *
Матеріалістичні теорії стверджують, що життя виникло випадково: внаслідок зіткнення певних елементів, що не були живими, з’явилась іскра життя, і ця іскра не гасне.
Із філософської точки зору очевидно, що ця теорія не дуже ґрунтовна, адже що рухає цією випадковістю? Можна було б відповісти: ніщо, тоді виходить, що існує дещо, яке нічим не спрямоване до руху? Але це неможливо. Адже все, що рухається, мусить мати свій двигун, мусить мати дещо, що дає поштовх до руху, навіть коли цей поштовх буде схожий на те, що у свій час описував Аристотель. Він говорив про всезагальний двигун, який сам лишається нерухомим. Це наштовхує на роздуми про те, що наші уявлення про швидкість також вельми відносні.
Релігійні вчення доносять до нас уявлення про деяку космічну істоту, дуже часто персоніфіковану, яка вдихає життя у свої творіння. В такому випадку постає питання: хто ж тоді створив саму цю космічну сутність, цього Бога чи богів – як би ми її не звали, це не настільки важливо.
Я згадую один приклад, який наводили мої старі вчителі. Думаю, що він допоможе нам. Уявімо собі наш розум – наш конкретний розум, а не розум якогось більш вищого порядку – як ложку. Ми занурюємо її у чашку і набираємо кілька кубічних сантиметрів води. Якщо ми зануримо її у Тихий океан, то зачерпнемо стільки ж. Іншими словами, річ не в тім, звідки одержувати відповіді на свої питання, а в тім, щоб збільшувати свою «ложку» – розширювати поле своєї свідомості, щоб кожного разу «зачерпувати» все більше й більше – усе більше й більше розуміти. А це вже велика індивідуальна робота.