Треба зупинити деміфологізацію. Нам потрібні нові міфи. Друзі, нам потрібно відтворити культуру, що відкриє нам красу, яка дасть нам можливість жити по-справжньому – так, як нам би хотілося. Нам потрібний світ більш усвідомлений, багатший образами. Подивіться на наші будинки, хоча б на ті, що розташовані в цьому районі, – красиві й добротні. На нових будинках уже немає балконів, прикрашених різьбленням. Сьогодні все робиться заради комфорту. Коли ми хочемо винайняти квартиру, то вже не запитуємо, чи є бібліотека або зала для малювання; нас цікавить метраж кухні чи ванної кімнати, тому що наша цивілізація – цивілізація ванних кімнат. Нас турбує, чи добре працює холодильник, тому що ми створили цивілізацію, де найважливіше – зберегти трохи холодної закуски.
Наших прадідів і прабабусь більше турбувало інше: чи достатньо освітлена зала, щоб писати картини, та чи є в будинку місце, де можна почитати книгу. Внаслідок демі-фологізації ми нічого не цінуємо, ніщо не є для нас справжньою цінністю. Прапори перестали бути прапорами, вони перетворилися для нас на оздоблену тканину. Ми профанізували наших героїв і наші символи. Ми аналізуємо життя і настанови Ісуса, намагаючись з’ясувати, чи не виникли вони через те, що він був закоханий у Марію Магдалину, чи, можливо, в Іуду. При такому підході, що не щадить нічого святого, ми залишаємося без дому, без родини, без батьківщини, без Бога, без Христа, без філософії.
Одна з проблем сучасності – самотність. Ми самотні і, немов загублений серед моря човен, з кожним днем усе більше ламаємося, підточуємося зсередини й ззовні, тому що ми втратили символи, втратили здатність йти слідом за великими, слідом за святими. Якби не залишилося жодної великої людини, жодного святого, то ми повинні були б їх придумати тут і зараз, щоб розповідати про них нашим учням, нашим дітям, новим поколінням, щоб вони могли йти дорогою життя з піднесеною головою. Нехай сьогодні немає Фермопіл, ми повинні їх вигадати й відтворити в нашій поезії, у нашій літературі. Нехай кожен знає, що це не просто скелі. Нехай кожен знає, де велике, а де мале, де глибоке, а де поверхове. Нехай кожен знає, що є духовні й моральні цінності, які важать набагато більше від того, що виміряється кількісно. Хоча сьогодні немає ані королів, ані святих, ми мусимо їх вигадати, щоб знову знайти почуття честі, властиве Сідові, всім відомому Сіду Завойовнику. Одного разу сам король встав перед ним навколішки: «О, Сіде! Я так багато грішив, наробив силу-силенну помилок!» На що Сід відповів: «О, пане, мій король не повинен ставати навколішки ні перед ким. Мого короля судитиме Бог, а не я». Безсумнівно, ця людина мала почуття честі.
Сьогодні ми судимо всіх і вся. Сьогодні ми не знаємо, хто такий король, не знаємо, що означає шанувати когось і йти за кимось, не знаємо навіть, що означає залишатися самим собою. Наші храми стоять порожні. Ми йдемо до храму, щоб почути слова про Бога, про безсмертя душі, про причини існування всього живого, а нам говорять про контрацепцію. Ми йдемо до психолога, щоб він допоміг нам дати раду нашим проблемам, а він говорить, що ми, напевно, закохані у свою бабусю. Кожен займається справами, які не належать до сфери його компетенції. Ус е це схоже на те, якби дерева раптово почали бігати, захлинаючись гавкотом, а на тілі собаки зненацька виросли б гілки з квітами. Все переплутане, скрізь мішанина.
Нам потрібні нові міфи, здатні ушляхетнити наші душі; нам потрібні нові, живі приклади. Потрібно, щоб з’явилося нове покоління людей, що буде кращим і добрішим. Нам варто знову помандрувати з Дон Кіхотом на лани Кастилії. Нам треба переконатися, що ми можемо перемагати велетнів і перетворювати їх на вітряки. Нам треба уявити себе поруч з Леонідом, почути його слова про бенкет із Плутоном, і відчути, що триста спартанців можуть встояти перед мільйонною армією персів. Нам потрібно знову спуститися з Гільгамешем на дно океану, щоб знайти там чарівну рослину безсмертя. Ми мусимо звернутися до глибин своєї душі, щоб зуміти відтворити нове суспільство, нову батьківщину, батьківщину людей кращих. Ми повинні зробити це заради дітей, і не тільки задля тих, які вже є, але й задля тих, що з’являться завтра. Це наш історичний обов’язок перед суспільством. Ми повинні відтворити Акрополь, знову звести «Верхнє Місто» із властивою йому красою, з його міфами, героями і святими. Втративши міфи, красу, святих і героїв, ми перестаємо бути людьми й перетворюємося на гуманоїдів. Ми повинні відчувати й уміти висловлювати нашу внутрішню віру. Людина відрізняється від тварини, й не тільки тим, що в неї немає хвоста. Людина відрізняється від тварини своєю вірою і внутрішнім життям. Людина відрізняється від тварини, тому що її очі наповнюються сльозами перед красою заходу сонця, тому що вона може прочитати вірші і передати їх іншим. Людина відрізняється від тварини, тому що розуміє музику й своїм виконанням може донести до інших її красу. Людина відрізняється від тварини, тому що крім сексу їй потрібна любов, і вона здатна любити всією душею. Людина відрізняється від тварини тим, що для неї честь вища, ніж сила, тим, що вона може допомогти слабкому підвестися. Людина відрізняється від тварини тим, що схиляє коліна не для того, щоб дотягтися до годівниці, а тому що вірить у Бога, у вищу силу, що перебуває в її серці, що звертається до неї із самої глибини душі: «Бог існує!»
Про людину
Потрібність доброчесних людей
Саме на цьому моральному аспекті, що випливає із внутрішньої чистої природи, із самого єства, наголошував у більшості своїх творів Платон і, понад двадцять сторіч потому, Кант та його наступники.
Жоден філософ цього не заперечував, жоден мислитель не ставив під сумнів таку потребу. Але після занепаду античного світу цю безперечну істину обумовлювали богословськими, політичними та соціальними, а то й просто економічними причинами.
З розвитком науки і механіки механістичне розуміння речей розповсюджується на метафізику, поступово затягуючи індивіда у трясовину – «культ процесів» і їх виникнення.
Таким чином, доброта і доброчесність, властиві людині, зумовлюються її релігією, родиною, географічним, расовим походженням і багато чим іншим, чим можна було б списати цілі сторінки з деталізованим переліком упереджень та спрощень.
Людство дало себе затуманити програмами й системами, формами, а не змістом. Оскільки етична платформа дала тріщину, люди вдаються до доволі утопічних формул рецептурного довідника, адже, уявивши зло як щось реальне, – яке вже не є простою відсутністю добра, а незаперечною присутністю, – люди впадають в екзорцизм усіх ґатунків, знеособлений у надіндивідуальному. Єство відступає на другий план, підпорядковуючись механізму, який гіпотетично, за допомогою конфесії чи розуму, має створити досконалу людину, виходячи з її власних недосконалостей.
Власне це намір звести кам’яну міцну й надійну стіну з глиняної цегли, у певному вигляді й порядку, сподіваючись, що «магія» сукупності змінить природу індивідуального та окремого і перетворить цеглу на камінь.
Духова масовість сторіччями передувала сучасним конвеєрам, бо, нехтуючи реальність, вважалося, що, згромаджуючи часткове з частковим, постане досконале доброчесне створіння, подібне до своїх попередників. Ба більше, допускалася еволюція форм, заснована на невдачах і успіхах досвіду. А найголовніше, що окрему особу було відтручено заради сукупності людей, які буцімто були чистим винаходом систем, людей, яким ті системи уможливлювали виживання за умови пристосування і втрати своєї особистості.
Продукти конвеєра визначалися за походженням, тобто згідно з тим, яка система їх породила.
Християни були доброчесні; «язичники» погані.
Зі Святого Якова зробили «мавроборця».
Аристократи мають «блакитну кров», усі інші – «плебс».
Народ добрий, а королі – лихі… Хай живе гільйотина!
Робітник добрий, а капіталіст лихий.
Військовик більш вартий, ніж селянин, або навпаки.
«Обраний народ»… «Божий народ»… Зрештою, «добрі» задля свого виживання потребують «лихих».
Таке колективне узагальнення призводить до того, що відтепер можна просторікувати про християн, юдеїв, мусульман, атеїстів, білих, чорношкірих, багатих, бідних, мудрих і невігласів. Це расизм усіх відтінків.
Одностайне прагнення колективного визволення, а також колективного винищення тих, хто не бере в тому участі, хто не належить до певного класу чи партії, покладає всі сподівання на системи, переконання, раси та загальноприйняте.
Окремішня людина втрачає значення. Тих, хто не є членом партії чи модної секти, просто цураються.
Втім, фактичний крах комунізму, фашизму, нацизму і капіталізму з відповідними політичними, соціальними та економічними атрибутами посіяв серед народу сумнів щодо ефективності цих систем. Хоча майже всі народи Землі, можливо, оркестровані всесильними засобами масової інформації, вимагають демократії і права голосу, але на виборчі дільниці десь 50 % виборців не приходять, а там, де це обов’язково, не віддають свого голосу нікому або свідомо бойкотують складені системою списки.
За винятком деяких різновидів ісламу, в релігіях відбувається те саме, і хоча на демографічних мапах зазначається, наприклад, що Італія є католицькою країною, насправді храми заповнені хіба що допитливими туристами, безлюдні монастирі стають місцями аж ніяк не релігійних зустрічей, а сам Папа стає об’єктом насмішок за його національну належність чи звички. Понад усякий сумнів, усе, що традиційно розуміли як «священне», опинилося на межі зникнення.
Щонайкраще вирішення цієї проблеми полягає в усвідомленні того, що істинно важливі не системи, а люди, які до них належать. Головне – моральна міра вартості цих людей.
Тепер мало важить, хто правує країною – «праві» чи «ліві», який в ній устрій – президентський чи монархічний. Головне, щоб при владі в країні були добрі, чесні, справедливі, мужні та порядні люди.
Навіть найгірша система, інтегрована і керована доброчесними людьми, дає народові щастя, багатство, добробут і мир. А найкраща система, якщо влада в ній належить аморальним типам, принесе підданцям самі страждання.
Міф про колективне звільнення в рамках систем показав свою неспроможність. Із плином часу навіть найбільш організована і природна система розпадається, якщо її не підтримують чоловіки і жінки честі, моральності, одним словом, добрі і доброчесні люди.
Нам не потрібні перемоги певної політичної, соціальної, релігійної групи чи секти. Нам потрібні доброчесні люди, визнані як такі, яким і слід надавати якнайширші повноваження в усіх царинах. У такому разі вони на це погодяться, і не з амбітності, а з шляхетності та солідарності.
Повертаючись до Платона, нагадаємо, що на вправного шевця покладається обов’язок робити черевики для всіх; на вправного кравця – одяг для всіх, і все таке інше. Той, хто панує над собою, хто владає своїми пристрастями і проводить у життя ідеї силою власної волі, і є найбільш придатним на роль провідника своєї спільноти.
Якщо ми будемо у змозі підтримати доброчесних людей і надамо їм необхідні культурні інструменти, вони можуть інтегрувати будь-яку форму урядування, адже будь-який спосіб урядування в їхніх руках буде ефективним.
Якщо якась доброчесна людина, первосвященик будь-якої релігії, пробудить у своїх вірянах відчуття присутності Бога, вони побачать у ньому відображення цієї присутності.
Якщо доброчесна людина присвячує себе мистецтву, науці чи будь-якій іншій сфері діяльності, вона буде осяяна власною доброчесністю, хай який шлях вона обере, адже у своїй доброчесності вона має обрати щонайкраще.
Необхідно усвідомити, що зі зміною ХХ-го на ХХІ сторіччя навряд чи припиняться расизм, утиски, незаконне збагачення, геноцид; потрібні зміни «зсередини», на внутрішньому рівні, з тим, щоб на місце контамінованих системних механізмів стали добрі і доброчесні люди.
Необхідно знайти їх, призначити і підтримати.
Для людини немає більшого ворога, ніж інша людина, якщо це погана людина, але немає і кращого друга, ніж інша людина, якщо вона добра і доброчесна.
Будьмо мужніми і викиньмо на смітник історії зловорожі системи, що рухають нами, аби на їхніх уламках могла поступати нова людина, яка вирізняється своєю добротою.
Бути молодим
Молодість, божественний скарб,
Ти проминаєш, щоб не вернутися.
Коли хочу плакати, я не плачу,
А іноді плачу, того не бажаючи.
Рубен Даріо
Цього разу ми не будемо говорити про молодість душі, про таємничу Золоту Афродіту, про цю добру матір, яка дозволяє нам бачити кращу, найблагороднішу частину природи і душі.
Сьогодні ми будемо говорити про молодість, як її розуміє загал; про людей, які тільки тому, що вони юні, вже заслуговують на звання щасливців. Адже, залишивши осторонь езотеричні роздуми і наші знання про реінкарнацію, молодість для нас – це, безсумнівно, весна життя… З усіма її грозами та каменепадами, вона все ж таки залишається весною – сповненою сил, життя, радощів, яскравих фарб та інших принад. Славетний поет, який писав вірші іспанською мовою (один із них став епіграфом до цієї статті), зумів дуже простими словами передати почуття, властиві більшості людей… Без сумніву, Рубен Даріо був обранцем муз.
Отже мова піде про людей, яким ще немає тридцяти. Я знаю, що тридцятиріччя як межа молодості породить різні думки і судження… але в цьому випадку мені судити… і гадаю, це саме цей вік, дійсно, середньостатистичний для всього світу.
На жаль, часто молоді люди бездумно витрачають цю весну свого життя: втрачаючи контроль, їхні тіла та почуття несуться стрімголов, мчаться звивистими дорогами, залишаючи сліди, які неможливо буде перекреслити в майбутньому. Є й ті, хто виправдовує себе словами: «Я ще дуже молодий»… Обережно: ви помиляєтесь. Молоде тіло ще не означає, що душа також молода. Молодість дає чудовий досвід, який ми з віком цінуємо все більше. У якомусь сенсі, те, чого ми не зробили в молодості, вже не зможемо здійснити потім. Адже жити – означає пригадувати, як казав божественний Платон. Молодість – це не тільки час напруженого навчання, першої багатообіцяючої роботи, не тільки пора любові та радості, оптимістичних планів та надій, «адже ще все життя попереду»… Це також час ідеалів, час їх проголошувати, збиратися разом, час шукати неможливе, перемагати… у тому числі, й самого себе.
Бути молодим і постійно відчувати лещата страху та помилкової розсудливості, стримувати себе у всьому, зважаючи, «що ж скажуть» старші (із властивим їм нерозумінням), уникати битв «із поважної причини» – означає засудити себе на роль раба протягом усього життя.
Молода людина має прагнути миру, але при цьому ніколи не забувати, що мир – це не дар богів, а заслуга миротворців. Миру можна досягнути, лишень коли зло, несправедливість, дисгармонія будуть подолані – як усередині, так і довкола нас. Як говорили давні римляни, за мир треба вміти боротися. І повсякчас бути напоготові його захищати.
Хвиля «орієнталізму» та культ слабкості, що нав’язаний матеріалізмом, призвели до того, що багато молодих людей вважають миротворцями людей, котрі, як ті жалісні жебраки, просять лише про свої права, залишаючись байдужими до чужого болю та несправедливості. І це печальний факт. Ми маємо пояснити, насамперед молодим, що рух до звільнення, або Нірвани (називайте це як завгодно), не має нічого спільного з панічною втечею переляканої газелі.