У той же час було відкрито станцію ВЧ зв'язку у Севастополі та організовано урядовий ВЧ зв'язок на території Криму при будівництві магістральної лінії Москва-Севастополь через Харків і Запоріжжя. До 1936 року ВЧ зв'язок був встановлений з 12 адміністративними центрами СРСР, зокрема із Смоленськом і Мінськом (1932), Горьким (нині – Нижній Новгород) і Ростовом (1933), Києвом (1934), Ярославлем, Тбілісі і Севастополем (1936). А до 1937 року в мережу ВЧ зв'язку були включені 10 урядових дач Чорноморського узбережжя.
До того ж збільшення кількості периферійних станцій та числа абонентів урядового зв'язку, що ними обслуговувалися, потребувало налагодження виробництва АТС. Тому ще у 1937 році на заводі «Красная Заря» під керівництвом і за безпосередньою участю Ільїнського була розроблена перша міжміська АТС для ВЧ зв'язку на 5 абонентів і 10 каналів «МА-5» та її зменшений варіант на 3 абоненти «МА-3». У 1938 році ця апаратура, що дозволяла здійснювати автоматичне з'єднання абонентів, пройшла державні іспити, а з початку 1939 року поступила в серійне виробництво. А для станцій урядового зв'язку у тому же році була розроблена спеціальна установка – стояк буферного електроживлення, що забезпечував роботу ВЧ станцій у польових умовах і при виході з ладу джерел електроживлення загального користування.
Таким чином, протягом всього трьох років (1934—1937) був здійснений істотний стрибок у галузі розвитку вітчизняних засобів електрозв'язку, що дозволив створити передумови для впровадження на мережі урядового зв'язку каналоформуючої (ВЧ телефонування і телеграфування) та комутаційної апаратури, що відповідала б вимогам часу.
З 7 серпня 1937 року ВУЗ як 8-е відділення увійшло до складу 12-го відділу (оперативної техніки) ГУДБ, який був утворений наказом НКВС №00464. На укомплектовування цього відділу були виділені штати та особовий склад 5-го, 6-го, 7-го, 8-го і 9-го відділень 2-го відділу ГУДБ, 5-го відділення 9-го відділу ГУДБ і спецгрупи 3-го відділу ГУДБ.
З 23 вересня 1937 року ВУЗ було перейменоване у 3-е відділення 12-го відділу. З 9 червня 1938 року наказом НКВС №00378 відділ був перейменований у 2-й спецвідділ, а ВУЗ у його складі став 3-м відділенням. Його начальником став лейтенант держбезпеки Воробйов, а його помічником – лейтенант держбезпеки Ільїнський.
Спецвідділ здійснював так звану мікрофонну та телефонну роботу, проводив перлюстрацію, обслуговував урядові органи урядовим ВЧ-зв'язком, виготовляв необхідні в оперативній роботі відділів різного роду документи, вів перехоплення радіопередач закордонних станцій, виявляв нелегальні станції на території СРСР, проводив секретні виїмки. Окрім обслуговування оперативних відділів НКВС технічними засобами спостереження, 2-й відділ ГУДБ займався і проведенням науково-дослідних і експериментальних робіт у цій сфері.
20 жовтня 1938 року в результаті адміністративно-територіального ділення Далекосхідного краю були утворені Хабаровський і Приморський краї. Наказом начальника Управління НКВС СРСР по Хабаровському краю від 29 листопада 1938 року №00172 у складі спецвідділу Управління була створена група ВЧ зв'язку, до складу якої увійшло 13 осіб. Очолив підрозділ військовий технік 1-го рангу М.С.Хворостянський, що працював до цього інженером на Хабаровському телеграфі.
У 1939—1940 роках фахівці Центрального науково-дослідного інституту зв'язку і заводу «Красная Заря» розробили першу вітчизняну 12-канальну систему ВЧ телефонування по мідних ланцюгах повітряних ліній зв'язку. Впровадження цієї апаратури дозволило значно збільшити пропускну спроможність міжміських телефонних ліній. В період Вітчизняної війни ця апаратура успішно забезпечувала зв'язок на магістралі Москва – Ленінград.
Важливої віхою в розвитку урядового міжміського зв'язку як усієї радянської країни, так і України зокрема, став 1938 рік, і перш за все тому, що протягом цього року (вперше з початку розвитку ВЧ-зв'язку) Урядом СРСР було прийнято 3 постанови з однаковою назвою «Про розвиток урядового ВЧ зв'язку». Перша постанова №53/ко від 5 січня 1938 року було націлена винятково на зміцнення матеріально-технічної бази урядового зв'язку, зокрема, у ній передбачалася розробка й постачання міжміських АТС для НКЗ України. Інші постанови №454—97сс від 9 квітня і №1240—300сс від 17 листопаду 1938 року передбачали розширення мережі урядового міжміського зв'язку та налагодження роботи станцій ВЧ телефонного зв'язку на таких напрямках, як Київ – Харків, Київ – Одеса і Київ – Дніпропетровськ.
Організація нових ВЧ станцій і встановлення нових апаратів ВЧ-зв'язку проводилися тільки з санкції наркома внутрішніх справ або його першого заступника. Включення ж нових міст у мережу ВЧ зв'язку та оснащення її спеціальною технікою здійснювалося відповідно до рішень РНК СРСР.
3. Перша апаратура засекречування
Сама технологія ВЧ зв'язку без застосування апаратури засекречування могла захистити тільки від прямого прослуховування. А ось якщо до лінії ВЧ зв'язку підключити найпростіший детекторний приймач, то розмову можна було відновити в первозданному вигляді та здійснювати прослуховування. Проблема була в тому, що в інтересах урядового зв'язку використовувались лінії та канали, як правило, НКЗ, працівники якого, маючи необхідну технічну підготовленість та службовий доступ до цих ліній і каналів, могли здійснити прослуховування.
Вперше про уразливість ВЧ зв'язку написав у своєму рапорті від 8 серпня 1936 року старший технік-інженер Ільїнський на ім'я начальника ВУЗ Воробйова. Основними джерелами погроз були агентура іноземних спецслужб серед обслуговуючого персоналу та використання різних портативних і простих в обслуговуванні технічних засобів.
У документі, що був написаний у лютому 1937 року, була фраза про те, що «розмови можуть підслухуватися (і слухаються) нашими працівниками ВЧ, а їм також цілком довіряти не можна». У першому пункті «Акту комісії про перевірку технічного стану Центральної станції урядового ВЧ-зв'язку» також зазначалося: «Існуючий стан ВЧ зв'язку не гарантує таємність урядових зв'язків».
У 1938 році начальник відділення урядового ВЧ зв'язку Воробйов в одному з рапортів зазначив, що «спецзв'язок НКЗ, яким користуються абоненти Кремля, не забезпечує ніякої таємності розмов, тому що цей зв'язок надається Кремлю у відомі години і розмова членів уряду проходить через ту ж апаратуру НКЗ, що обслуговується технічним складом, який обслуговує й комерційні розмови». Тому в терміновому порядку довелося прокласти спеціальний кабель, що з'єднав станцію ВЧ зв'язку з АТС Кремля.
Таким чином, з розвитком мережі урядового міжміського зв'язку все більш актуальною ставала проблема створення власної спеціальної апаратури (згідно з термінологією того часу – оперативної техніки) для забезпечення автоматичного засекречування мовного сигналу.
Історія створення такої апаратури розпочалася ще на початку ХХ століття. Так, у 1900 році Паульсеном була запропонована «розбивка» мовного сигналу на сегменти та передача їх у зворотньому напрямку (тимчасова інверсія). У 1918 році датський інженер Тігерстедт запропонував «розбивати» мову на тимчасові сегменти і переставляти їх у часі (тимчасові перестановки). У 1920 році російський вчений Михайло Бонч-Бруєвич удосконалив тимчасову перестановку, увівши кадрову структуру перетворень (кожні «N» сегментів переставлялися по-своєму). У 1922 році англієць Хоу-Гольд запропонував застосовувати синхронну зміну несучої частоти передавача та настроювання приймача (для засекречування радіотелефонного зв'язку).
Початком утворення радянської апаратури засекречування став 1930-й рік, коли у НКПіТ почав роботу Володимир Олександрович Котельников. У 1931 році у цьому наркоматі під його керівництвом була створена науково-дослідна група у кількості 5—10 осіб, що розпочала розробку телефонної апаратури засекречування для магістральної короткохвильової (далі – КХ) лінії радіозв'язку Москва-Хабаровськ.
Оскільки повідомлення, передані лінією радіозв'язку, легко могли бути перехоплені іноземною розвідкою, Котельников у 1939 році запропонував створити шифратор для засекречування мовних сигналів. Ця пропозиція мала важливе державне значення, тому для його реалізації в Центральному науково-дослідному інституті зв'язку (далі – ЦНДІЗ) НКПіТ була організована спеціальна лабораторія.
Для підвищення стійкості засекречування мови Котельников запропонував нову систему, засновану на квазівипадкових (відомих тільки одержувачу повідомлення) перестановках тимчасових відрізків мовного сигналу, переданого телефонним каналом. Прийнятий сигнал піддавався зворотній операції, у результаті чого відновлювався вихідний порядок проходження тимчасових відрізків мовного сигналу, і він ставав розбірливим.
В результаті у 1939 році лабораторією Котельникова була створена унікальна багатоканальна телефонно-телеграфна апаратура радіозв'язку, що вперше використовувала одну бічну смугу частот, та відповідна апаратура телефонного засекречування. Ця апаратура була встановлена на Жовтневому передавальному центрі в Москві та введена в дослідну експлуатацію на лінії радіозв'язку Москва-Хабаровськ. Ця магістраль з'явилася найбільшим досягненням вітчизняної і світової радіотехніки того часу.
Оскільки потреба в апаратурі засекречування телефонних розмов була дуже велика (про стан робіт неодноразово доповідалося наркомом внутрішніх справ керівництву держави), органи держбезпеки вважали можливим одночасно звернутися до закордонних фірм-виробників подібної апаратури. На той час вітчизняним фахівцям уже були відомі наявні іноземні аналоги апаратури секретної телефонії, що проектувалася у СРСР.
Так, американська установка з однократним перевертанням частот використовувалася в Московському радіотелефонному центрі, а шифратор фірми «Сіменс» був у 1936 році випробуваний на магістралі Москва-Ленінград. Однак була необхідна повна та достовірна інформація щодо закордонних шифраторів: розглядалася можливість розміщення замовлень на розробку нової апаратури або придбання готової продукції.
20 березня 1937 року «Технопромімпорт» одержав від НКВС «Замовлення на закупівлю за рубежем апаратури секретної телефонії». Через «Технопромімпорт» і Наркомат зовнішньої торгівлі на початку 1937 року було запитано більш десятка європейських фірм, що робили апаратуру надтонального телефонування, у тому числі «Сіменс» і «Лоренц» (Німеччина), «Бел Телефон» і «Аутоматик Електрик» (Бельгія), «Стандарт Телефон енд Кеблз» (Великобританія), «Хаслер» (Швейцарія), а також «Еріксон» (Швеція). До запитів, як правило, додавалися технічні вимоги до апаратури: забезпечити захист від розшифрування за допомогою радіоприймача з додатковими простими пристроями.
Проте більшість фірм відповіли на запит прямою відмовою. Деякі зажадали за розробку шифраторів дуже високу ціну (у межах 40—45 тисяч доларів – у той час це була досить велика сума). Серед деяких прийнятних пропозицій заслуговувала уваги тільки відповідь англійської фірми «Стандарт Телефон енд Кеблз», чиї шифратори могли бути використані як додаткове устаткування на каналі радіозв'язку Москва-Хабаровськ.
Тому актуальною була проблема створення власної (в рамках ОВ ГУДБ НКВС) науково-технічної бази, яка дозволила б в найкоротші терміни вирішити завдання оснащення ВЧ станцій апаратурою засекречування (згідно з термінологією того часу – оперативною технікою). У 1936 році у складі 13-го відділення Оперативного відділу вже функціонувала радіолабораторія, яка займалася розробкою спеціальної радіо-, телеграфної й телефонної апаратури урядового зв'язку. Подібна лабораторія була також створена при оперативному відділі Управління держбезпеки НКВС по Ленінградській області.
У той період у сфері секретної телефонії працювали ще 6 організацій: ЦНДІЗ НКПіТ, НДІЗ і телемеханіки НКВМФ, НДІ РСЧА НКО, НДІ-20 Наркомату електропромисловості (далі – НКЕП), а також комбінат імені Комінтерну і завод «Красная Заря». Однак чисельність цих підрозділів тоді була невелика: 5—10 осіб. Найбільше активно працювали та створили зразки апаратури засекречування ЦНДІЗ НКПіТ і завод «Красная Заря».
Навесні 1936 року після того, як співробітники ВУЗ ознайомилися з наявними матеріалами щодо апаратури засекречування в СРСР і за кордоном, був зроблений висновок про необхідність і можливість проектування та зборки двох напівкомплектів апаратури, подібної до апаратури надтонального телефонування системи «Сіменс» зразка 1932 року.
Такі напівкомплекти були виготовлені до середини червня 1936 року лабораторією ВУЗ і випробувані на зв'язку між різними пунктами Москви. Однак у ході іспитів поряд з явними достоїнствами устаткування були виявлені істотні недоліки технічного характеру (перекручування мови, прослуховування робочих частот, відсутність сигналізації, неможливість контролю роботи і перевірки режиму ламп тощо).
Головна ж проблема полягала в тому, що лабораторія-виготовлювач могла робити таку апаратуру тільки у вигляді макетів. Був потрібний принципово новий підхід до вирішення проблеми, оскільки на той час стало очевидно, що ВЧ апаратура (СМТ-34 тощо) не забезпечувала таємності переговорів через такі причини:
– розмови легко прослуховувались на міжміських станціях НКЗ при наявності спеціальної вимірювальної або ВЧ апаратури;
– існувала можливість прихованого підключення на будь-якому лінійному контрольному пункті НКЗ або безпосередньо до лінії та контролю всіх переговорів за допомогою нескладної апаратури (наприклад, довгохвильового радіоприймача);
– була висока ймовірність прийому розмов на радіоприймач з антен, розташованих поблизу міжміських ліній, по яких організовувалися канали ВЧ зв'язку;
– були можливі переходи розмов, що велися по лініях НКВС, на лінії НКЗ (взаємні переходи при незначних ушкодженнях кіл, асиметрії і замінах).
Прийнявши до уваги той факт, що декілька організацій інших наркоматів (оборони, зв'язку, важкої промисловості) уже протягом 3—4 років займалися питаннями секретної телефонії, керівництво відділення урядового зв'язку ГУДБ НКВС до кінця літа 1936 року дійшло висновку про необхідність термінового замовлення на розробку та виготовлення за визначеними технічними умовами пристроїв, що засекречували би телефонні розмови. Найважливішими з умов були можливість сполучення з наявною ВЧ апаратурою та урахування специфіки експлуатації станцій урядового зв'язку.
У ті часи єдиним методом забезпечення достатнього маскування мови при прямому прослуховуванні лінійної передачі були такі методи перетворення мовного сигналу:
1. Інверсія всього спектра мови (апарат одержав назву інвертора). При цьому найнижчі частоти мови ставали високими, а високі – навпаки. Всі інші частоти переміщалися щодо центра смуги спектра. На початку першого періоду цей спосіб мав широке застосування у нас і німців. Німецькі фахівці любовно називали його «наш маленький інвертор». Цей дуже простий прилад забезпечував маскування розмови в лінії, але супротивник міг, побудувавши аналогічний прилад, відновити «відкриту» мову, підключившись до каналу зв'язку.